Диптих (релігія)

Диптих (грец. δίπτυχον — складений удвічі, від δίς — двічі і πτύσσω — складаю) — список православних автокефальних та автономних церков, де вони стоять по честі, в древності — це список імен, які поминаються під час літургії в православних церквах.

Це поняття позбавлене догматичного значення, а обумовлено історично. На формування сучасного диптиха вплинули різні чинники: давнина Церков, хронологічна послідовність проголошення автокефалій, політичне значення міст із кафедрами перших єпископів. Відповідно до диптиху розподіляються місця при співслужінні предстоятелів церков, на Соборах і всеправославних форумах. Диптих також є основою міжцерковного етикету. Оскільки наразі серед Помісних Церков немає єдності щодо питання про порядок започаткування нових автокефальних і автономних Церков, то диптихи, чинні в різних Церквах, відрізняються один від одного.

Диптих КПЦ	Диптих РПЦ
Автокефальні церкви 1. Константинополь­ська 2. Александрійська 3. Антіохійська 4. Єрусалимська 5. Російська 6. Сербська 7. Румунська 8. Болгарська 9. Грузинська 10. Кіпрська 11. Елладська 12. Польська 13. Албанська 14. Чеських земель і Словаччини 15. України Автономні церкви Синайська Фінляндська Естонська Критська	Автокефальні Церкви 1. Константинополь­ська 2. Александрійська 3. Антіохійська 4. Єрусалимська 5. Російська 6. Грузинська 7. Сербська 8. Румунська 9. Болгарська 10. Кіпрська 11. Елладська 12. Албанська 13. Польська 14. Чеських земель і Словаччини 15. Американська Автономні церкви Синайська Фінляндська Японська Китайська Критська

Історія

Спочатку термін позначав таблички, що вживалися греками і римлянами для запису (записні книжки), що являли собою дві дерев'яні, кістяні або металеві дощечки, з'єднані одна з одною; для записів призначалися внутрішні сторони, зовнішні ж сторони могли покриватися різного роду прикрасами. Подібні книжки могли містити додаткові аркуші й тоді звались триптихами (τρίπτυχα), пентаптихами (πεντάπτυχα) і т. д. або взагалі поліптихами (πολύπτυχα).

Такі вироби були відомі у греків і римлян з давніх-давен, але назва «Диптих» або «триптих» вони отримали тільки за часів імператора св. Костянтина I Великого (раніше вони називалися на гр. Πίνακες, на латин. — tabulae, codices, codicilli і ін.). Поверхні Диптихів представляли собою чисте поле, вкрите воском, на них зручно було писати або дряпати сталевий загостреною паличкою — стилусом. Зовнішня сторона Диптиха іноді декорувалася. Подібні Диптихи вживалися стародавніми греками і римлянами як записники.

Консульські диптихи

Особливим видом були так звані консульські Диптихи, що виготовлялися з нагоди призначення в Візантійської імперії чергових (ординарних) консулів; вони містили тексти послань, які могли наноситися на покриті воском внутрішні поверхні стулок або на вкладені між ними листки писального матеріалу. Їх адресатами виступали офіційні особи — вищі сановники і посадові особи імперії, а також, за свідченням Аполлінарія Сидонія, друзі і родичі консула. Найраніший з числа збережених Диптихів — консула Фелікса, датований 428 р.

Літургічні поминальні диптихи

З V ст. слово «Диптих» вживалося в Церкві не тільки по відношенню до виробів певного виду, але і для позначення на них списків імен живих і покійних, призначених для поминання церковного. Потім Диптихами стали називатися поминальні списки незалежно від їх виду і використаного для їх запису матеріалу. У джерелах зустрічаються різні їх найменування — ἐκκλησιαστικο δίθυροι, εὐχαί, κατάλοΥοι, δέλτοι, πτύχα.

У стародавній Церкві існували Диптихи різних видів:

1) мартирологи — списки мучеників та ін. святих;

2) хрещальні, в яких вносилися імена новохрещених;

3) списки християн, куди зазвичай поміщалися імена місцевого єпископа та інших архієреїв, а також кліриків та ін. членів громади;

4) списки покійних християн, що містили імена місцевих єпископів, а також та сусідніх, особливо прилеглих, єпархій, пресвітерів, дияконів і всіх взагалі кліриків місцевої громади, православних імператорів, мирян, які залишили по собі добру пам'ять;

5) єпископські списки, куди вносилися імена лише єпископів, окремо живих і покійних. Такі Диптихи читалися за Божественною літургією.

У церковному вжитку диптихами позначалися таблички, що містилися в кожній церкві, на яких записувалися ті імена, що їх промовляли з амвону під час Євхаристії. Ці таблички містили імена тих, що приносили дари, ряду інших членів громади, чільного єпископа і деяких інших архієреїв, імена святих, мучеників та сповідників і, нарешті, імена праведно померлих членів певної громади.

Диптихи виступали, таким чином, втіленням ідеї єдності церкви, з'єднання в церкві живих і покійних, визнаних святих і всіх вірних. Разом з тим з'єднання в диптихах імен святих з іменами інших вірних відповідало ідеї загальної святості Церкви, що з'єднується з Христом в результаті Євхаристії. Диптихи вживалися в церкві з найдавніших (можливо, з апостольських) часів. У всякому разі в III ст. вони були, за свідченням св. Кипріана, в загальному користуванні. У Західній Церкві диптихи застосовувалися ще до XІІ ст., у Східній — до XV ст. Диптихи могли бути різного розміру в залежності від числа тих, що поминаються.

З розвитком загальноцерковного культу святих і утворенням великих церковних областей диптихи розросталися і могли змінювати свою форму. Наприклад, у церкві св. Лаврентія в Константинополі диптихи були записані на мармуровій колоні, і містили імена імператорів, патріархів, єпископів і т. д.

З розростанням диптихів пов'язана їх специфікація. Виділяються диптихи живих (δίπτυχα ζώντων, liber viventium) і диптихи покійних (δίπτυχα νεχρών, liber mortuorum). У диптихи живих включалися імена Пап і патріархів, єпископів і священиків, титарів даної церкви, кліриків різних чинів, імператорів, інших знатних осіб з мирян.

У диптихах живих згадувалися разом з тим Богородиця, мученики і інші святі. Включення останніх у диптихи живих вказує на таке розуміння святості, при якому святі — на відміну від інших праведно покійних — наділяються здатністю діяльно брати участь в житті Церкви — як заступники та покровителі. У диптихи покійних включалися перш за все ті, хто протягом свого життя був записаний в диптихах живих, в першу чергу сюди входили імена всіх єпископів, які померли у спілкуванні з Церквою.

Включення до диптиху було високою честю, визнанням праведного життя віруючого, його духовної гідності і вірності церковному вченню. У Псевдо-Діонісія Ареопагіта («Про церковну ієрархію») говориться про те, що при читанні священних таблиць оголошуються імена тих, хто жив святим життям і в своєму ревному служінні досяг досконалості. Виключення з диптихів було, навпаки, надзвичайно тяжким покаранням, показово, що виключена особа відпадала від спілкування з церквою. Так, наприклад, із церковних диптихів було викреслено ім'я імператора Анастасія (491-518), який відкинув рішення Халкідонського Собору.

Взагалі, звинувачення в єресі супроводжувалося виключенням з диптихів; наявність або відсутність імені в диптихах могло служити свідченням православ'я (або неправослав'я) померлих єпископів. Так, під час суперечок про православність Феодора Мопсуестійського при імператорі Юстиніані його неправославність доводили, зокрема, відсутністю його імені в диптихах Мопсуестійської церкви.

З диптихів живих згодом розвиваються мартирологи. З диптихів покійних виникають в ході церковно-літургійного розвитку поминальні книги. У візантійському чині літургії Диптих виголошується за архієрейським богослужінням у формі так званої великої похвали (проте за походженням це не диптих, а народні акламації, т. зв. φημί, в момент прибуття імператора і патріарха) і під час анафори.

Сучасне вживання

У сучасній церкві вживається переважно для позначення списку імен предстоятелів автокефальних Церков, в якому імена перераховані в традиційному порядку честі. Перше місце в ньому займає Святійший Архієпископ Константинополя — Нового Риму і Вселенський Патріарх. У стародавньому християнстві найбільшим авторитетом користувалися кафедри Єрусалиму, як місця земного життя Ісуса Христа, і Риму, як столиці Римської імперії.

На Сході першість мали Олександрія і Антіохія, найбільші центри християнського світу того часу. За предстоятелями цих церков закріпився титул патріархів, а єпископи Риму і Олександрії шанобливо іменувалися Папами.

Після заснування нової столиці імперії Константинополя на Другому Вселенському Соборі (381) 3-м правилом за Константинопольським патріархом закріплено друга місце після Римського єпископа. Статус Константинополя був підтверджений 28-м правилом Четвертого Вселенського Собору (451). Так виникла стародавня «пентархія» — система 5 православних кафоличних патріархатів: Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія, Єрусалим. Теорія пентархії, позбавлена канонічних та історичних підстав, в деякі періоди історії використовувалася філетистами з Константинопольського Патріархату у відстоюванні церковної гегемонії над Грецькою православною Церквою. Подібна тенденція проявляється іноді і в сучасний час і служить причиною ускладнень у взаєминах східних Патріархатів і деяких інших Помісних Церков.

Згодом із цього числа випав Рим (1054), але додалися Московський, Грузинський, Сербський та інші патріархати. Всього у сучасному диптиху згадуються 15 автокефальних помісних церков: Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Російська, Сербська, Румунська, Болгарська, Грузинська, Кіпрська, Елладська, Польська, Албанська, Чеських земель і Словаччини, Українська, яка не визнається Російською ПЦ і Американська, яка відсутня в диптиху Константинопольської ПЦ. З точки зору православної еклезіології всі автокефальні Церкви рівноправні і місце в диптиху не обіцяє Помісній Церкві ніяких переваг і привілеїв в порівнянні з тими Церквами, які займають нижчі місця. Повною мірою це відноситься і до Церкви, головної в диптиху, яка має тільки першість честі, але не влади. Вона виражається лише в першості перед престолом при співслужінні першоієрархів Помісних Церков, в головуванні на церковних Соборах і на інших офіційних зборах, в 1-му місці в підписах під церковними актами, прийнятими всіма або деякими Помісними Церквами. Аналогічним чином і місце в диптиху всякої іншої Помісної Церкви визначає місце її предстоятеля біля вівтаря при співслужінні з іншими першоієрархами, а також місце його підпису в послідовності підписів.

Список сучасних диптихів

У диптихах Церков, а значить, і при розподілі місць на Соборах в рамках міжцерковного етикету кожної Церкви відведено місце в загальному ряду; ці місця в диптихах, звані «рангами честі», позбавлені догматичного значення, а обумовлені історичними причинами: древністю Церков, хронологічною послідовністю проголошення їх автокефалії, політичним значенням міст з кафедрами перших єпископів.

Константинопольський Патріархат не визнає автокефальний статус Православної Церкви в Америці і тому не включає її в свій диптих; так само Московський патріархат не визнає Православну церкву України.

Решта відмінностей в наведених списках, обумовлені розходженням думок з приводу часу дарування автокефалії або автономії тієї чи іншої Церкви. Слід мати на увазі, що сьогодні диптихами прийнято називати не тільки списки Помісних Церков, а й списки їхніх єпархій та єпископів. диптихом також іменується щорічне видання Елладської православної церкви, що включає в себе календар, богослужбові вказівки, повні списки єпископату всіх Помісних церков і докладний довідник по канонічного устрою Елладської церкви і Вселенського патріархату.

Посилання

• Οἰκουμενικόν Πατριαρχεῖον // диптих Вселенського Патріархату