Автокефальна церква

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Автокефальна церква — православна церква, яка має цілковиту самостійність у розв'язанні організаційних і культових питань.

Спочатку під Автокефальною церквою розуміли місцеву церкву, безпосередньо підпорядковану візантійському імператорові і вселенському соборові. З розпадом Візантійської імперії і втратою значення вселенських соборів під Автокефальною церквою почали розуміти помісні церкви, незалежні від влади Константинопольської патріархії.

Помісні автокефальні церкви[ред. | ред. код]

[1] Церква Рік визнання автокефалії[2]
1 Константинопольська православна церква [3]
2 Александрійська православна церква [3]
3 Антіохійська православна церква [3]
4 Єрусалимська православна церква [3]
5 Російська православна церква 1589
6 Сербська православна церква 1219, 1879
7 Румунська православна церква 1885
8 Болгарська православна церква 870, 1945
9[4] Грузинська православна церква 486, 1990
10 Кіпрська православна церква 478
11 Елладська православна церква 1850
12 Польська православна церква 1924
13 Албанська православна церква 1937
14 Православна церква Чеських земель і Словаччини 1998
15 Православна церква в Америці (не визнається Константинопольським патріархатом)[5] 1970

Історія Автокефальної української церкви[ред. | ред. код]

Після перемоги Жовтневого перевороту в Росії, коли українська держава за допомогою німецьких і австрійських союзників намагалася відстояти в Україні державність, в державі Павла Скоропадського виникла ідея створення Автокефальної української церкви, якій відводилась важлива роль в стриманні людей від антидержавного більшовизму. Тому 12 листопада 1918 року міністр віросповідань о. Лотоцький оголосив декларацію, де було сказано: «В самостійній державі має бути і самостійна церква… Це не лише церковна, але й національна наша необхідність… Від імені уряду Української держави маю за честь оголосити його тверду і непохитну думку, що українська церква має бути автокефальною». Таким чином, є всі підстави стверджувати, що саме гетьманський уряд поклав початок автокефалії української церкви. Пізніше ідею розвивав уряд Симона Петлюри. Так перші громади Автокефальної церкви, що виникли в 191920 роках, активно виступали на підтримку української держави. Після поразки української армії від російських більшовиків українське духівництво Автокефальної церкви провадило своє служіння у підпіллі. В проповідях поширювалась право українців на самобутність і право селян на землю, результати їх праці на землі.

Радянська влада оголосила Автокефальну церкву відгалуженням контрреволюційної організації «Спілки визволення України», і звинуватила Автокефальну церкву в підготовці збройного повалення радянського режиму. У 1929 році на сфальсифікованому судовому процесі в справі СВУ діяльність церкви була повністю обмовлена і засуджена, її осередки ліквідовані, а духівництво страчено як злочинці. Автокефальна церква в Україні пішла у глибоке підпілля.

В роки Другої Світової війни Автокефальна церква знову відродилася на окупованій німецькими військами території України. Вигнання німців з України призвело до того, що Автокефальна церква продовжувала свою діяльність за кордонами СРСР.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Місце в диптиху
  2. Рік визнання Константинопольським патріархатом
  3. а б в г Дохалкедонські часи (входить до «пентархії»)
  4. У диптиху РПЦ — 6-е місце
  5. Визнається лише Російською, Елладською, Польською, Болгарською церквами та церквою Чеських земель і Словаччини.

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]