Диптих (релігія)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Диптих (грец. δίπτυχον — складений удвічі, від δίς — двічі і πτύσσω — складаю) — перелік православних автокефальних церков, які поминаються під час літургії в усіх православних церквах, складений церквою-матір'ю всіх православних церков Православною Церквою Константинополя.[1]

Це поняття позбавлене догматичного значення, а обумовлено історично. На формування сучасного диптиха вплинули різні чинники: давнина церков, хронологічна послідовність проголошення автокефалій, політичне значення міст із катедрами перших єпископів. Відповідно до диптиху розподіляються місця при співслужінні предстоятелів церков, на Соборах і всеправославних форумах.

Наразі йде протистояння між Православною Церквою Константинополя й Росії за право бути церквою-матір'ю для всіх православних церков; через це протистояння Московський патріархат не визнає диптих Вселенського патріархату.[2][3]

Історія виникнення та вживання терміну "диптих"[ред. | ред. код]

Спочатку термін позначав таблички, що вживалися греками і римлянами для запису (записні книжки), що являли собою дві дерев'яні, кістяні або металеві дощечки, з'єднані одна з одною; для записів призначалися внутрішні сторони, зовнішні ж сторони могли покриватися різного роду прикрасами. Подібні книжки могли містити додаткові аркуші й тоді звались триптихами (τρίπτυχα), пентаптихами (πεντάπτυχα) і т. д. або взагалі поліптихами (πολύπτυχα).

Такі вироби були відомі у греків і римлян з давніх-давен, але назва «Диптих» або «триптих» вони отримали тільки за часів імператора св. Костянтина I Великого (раніше вони називалися на гр. Πίνακες, на латин. — tabulae, codices, codicilli і ін.). Поверхні Диптихів представляли собою чисте поле, вкрите воском, на них зручно було писати або дряпати сталевий загостреною паличкою — стилусом. Зовнішня сторона Диптиха іноді декорувалася. Подібні Диптихи вживалися стародавніми греками і римлянами як записники.[4]

З V ст. слово «Диптих» вживалося в Церкві не тільки по відношенню до виробів певного виду, але і для позначення на них списків імен живих і покійних, призначених для поминання церковного. Потім Диптихами стали називатися поминальні списки незалежно від їх виду і використаного для їх запису матеріалу. У джерелах зустрічаються різні їх найменування — ἐκκλησιαστικο δίθυροι, εὐχαί, κατάλοΥοι, δέλτοι, πτύχα

У стародавній Церкві існували Диптихи різних видів:

1) мартирологи — списки мучеників та ін. святих;

2) хрещальні, в яких вносилися імена новохрещених;

3) списки християн, куди зазвичай поміщалися імена місцевого єпископа та інших архієреїв, а також кліриків та ін. членів громади;

4) списки покійних християн, що містили імена місцевих єпископів, а також та сусідніх, особливо прилеглих, єпархій, пресвітерів, дияконів і всіх взагалі кліриків місцевої громади, православних імператорів, мирян, які залишили по собі добру пам'ять;

5) єпископські списки, куди вносилися імена лише єпископів, окремо живих і покійних. Такі Диптихи читалися за Божественною літургією.

У церковному вжитку диптихами позначалися таблички, що містилися в кожній церкві, на яких записувалися ті імена, що їх промовляли з амвону під час Євхаристії. Ці таблички містили імена тих, що приносили дари, ряду інших членів громади, чільного єпископа і деяких інших архієреїв, імена святих, мучеників та сповідників і, нарешті, імена праведно померлих членів певної громади.

Диптихи виступали, таким чином, втіленням ідеї єдності церкви, з'єднання в церкві живих і покійних, визнаних святих і всіх вірних. Разом з тим з'єднання в диптихах імен святих з іменами інших вірних відповідало ідеї загальної святості Церкви, що з'єднується з Христом в результаті Євхаристії. Диптихи вживалися в церкві з найдавніших (можливо, з апостольських) часів. У всякому разі в III ст. вони були, за свідченням св. Кипріана, в загальному користуванні. У Західній Церкві диптихи застосовувалися ще до XІІ ст., у Східній — до XV ст. Диптихи могли бути різного розміру в залежності від числа тих, що поминаються.

З розвитком загальноцерковного культу святих і утворенням великих церковних областей диптихи розросталися і могли змінювати свою форму. Наприклад, у церкві св. Лаврентія в Константинополі диптихи були записані на мармуровій колоні, і містили імена імператорів, патріархів, єпископів і т. д.

З розростанням диптихів пов'язана їх специфікація. Виділяються диптихи живих (δίπτυχα ζώντων, liber viventium) і диптихи покійних (δίπτυχα νεχρών, liber mortuorum). У диптихи живих включалися імена Пап і патріархів, єпископів і священиків, титарів даної церкви, кліриків різних чинів, імператорів, інших знатних осіб з мирян.

У диптихах живих згадувалися разом з тим Богородиця, мученики і інші святі. Включення останніх у диптихи живих вказує на таке розуміння святості, при якому святі — на відміну від інших праведно покійних — наділяються здатністю діяльно брати участь в житті Церкви — як заступники та покровителі. У диптихи покійних включалися перш за все ті, хто протягом свого життя був записаний в диптихах живих, в першу чергу сюди входили імена всіх єпископів, які померли у спілкуванні з Церквою.

Включення до диптиху було високою честю, визнанням праведного життя віруючого, його духовної гідності і вірності церковному вченню. У Псевдо-Діонісія Ареопагіта («Про церковну ієрархію») говориться про те, що при читанні священних таблиць оголошуються імена тих, хто жив святим життям і в своєму ревному служінні досяг досконалості. Виключення з диптихів було, навпаки, надзвичайно тяжким покаранням, показово, що виключена особа відпадала від спілкування з церквою. Так, наприклад, із церковних диптихів було викреслено ім'я імператора Анастасія (491-518), який відкинув рішення Халкідонського Собору.

Взагалі, звинувачення в єресі супроводжувалося виключенням з диптихів; наявність або відсутність імені в диптихах могло служити свідченням православ'я (або неправослав'я) померлих єпископів. Так, під час суперечок про православність Феодора Мопсуестійського при імператорі Юстиніані його неправославність доводили, зокрема, відсутністю його імені в диптихах Мопсуестійської церкви.

З диптихів живих згодом розвиваються мартирологи. З диптихів покійних виникають в ході церковно-літургійного розвитку поминальні книги. У візантійському чині літургії Диптих виголошується за архієрейським богослужінням у формі так званої великої похвали (проте за походженням це не диптих, а народні акламації, т. зв. φημί, в момент прибуття імператора і патріарха) і під час анафори.[4]

У сучасній церкві вживається переважно для позначення списку імен предстоятелів автокефальних Церков, в якому імена перераховані в традиційному порядку честі. Перше місце в ньому займає Святійший Архієпископ Константинополя — Нового Риму і Вселенський Патріарх. У стародавньому християнстві найбільшим авторитетом користувалися кафедри Єрусалиму, як місця земного життя Ісуса Христа, і Риму, як столиці Римської імперії.

На Сході першість мали Олександрія і Антіохія, найбільші центри християнського світу того часу. За предстоятелями цих церков закріпився титул патріархів, а єпископи Риму і Олександрії шанобливо іменувалися Папами.

Після заснування нової столиці імперії Константинополя на Другому Вселенському Соборі (381) 3-м правилом за Константинопольським патріархом закріплено друга місце після Римського єпископа. Статус Константинополя був підтверджений 28-м правилом Четвертого Вселенського Собору (451). Так виникла стародавня «пентархія» — система 5 православних кафоличних патріархатів: Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія, Єрусалим. Теорія пентархії, позбавлена канонічних та історичних підстав, в деякі періоди історії використовувалася філетистами з Константинопольського Патріархату у відстоюванні церковної гегемонії над Грецькою православною Церквою. Подібна тенденція проявляється іноді і в сучасний час і служить причиною ускладнень у взаєминах східних Патріархатів і деяких інших Помісних Церков.

Згодом із цього числа випав Рим (1054), але додалися Московський, Грузинський, Сербський та інші патріархати. Всього у сучасному диптиху згадуються 15 автокефальних помісних церков: Константинополя, Александрії, Антіохії, Єрусалиму, Росії, Сербії, Румунії, Болгарії, Грузії, Кіпру, Греції, Польщі, Албанії, Чеських земель і Словаччини, та України.

З точки зору православної еклезіології всі автокефальні Церкви рівноправні і місце в диптиху не обіцяє Помісній Церкві ніяких переваг і привілеїв в порівнянні з тими Церквами, які займають нижчі місця. Повною мірою це відноситься і до Церкви, головної в диптиху, яка має тільки першість честі, але не влади. Вона виражається лише в першості перед престолом при співслужінні першоієрархів Помісних Церков, в головуванні на церковних Соборах і на інших офіційних зборах, в 1-му місці в підписах під церковними актами, прийнятими всіма або деякими Помісними Церквами. Аналогічним чином і місце в диптиху всякої іншої Помісної Церкви визначає місце її предстоятеля біля вівтаря при співслужінні з іншими першоієрархами, а також місце його підпису в послідовності підписів.[4]

Диптих[ред. | ред. код]

Нині існує 15 автокефальних церков, що перебувають у євхаристійному спілкуванні одна з одною і складають Вселенську православну церкву.[5] Кожна з них займає певне місце у диптиху за старшинством і честю, як правило, це місце залежить від давнини заснування Церкви та її ролі в історії усієї Вселенської Церкви. Перші дев'ять автокефальних Церков очолюються патріархами, решта 6 — архієпископами або митрополитами.

Згідно з диптихом, спочатку у переліку йдуть давні патріархати (грец. Πρεσβυγενή Πατριαρχεία, 4 церков),[6] потім йдуть нові патріархати (грец. Νεώτερα Πατριαρχεία, 5 церков),[7] й вже потім просто автокефальні церкви (грец. Αυτοκέφαλες Εκκλησίες, 7 церков)[8].

[прим. 1] Назва церкви Тип диптиху Назва патріархату Рік визнання автокефалії[прим. 2]
1 Православна церква Константинополя давній патріархат Вселенський патріархат Константинополя [прим. 3]
2 Православна церква Александрії давній патріархат Александрійський патріархат [прим. 3]
3 Православна церква Антіохії давній патріархат Антіохійський патріархат [прим. 3]
4 Православна церква Єрусалима давній патріархат Єрусалимський патріархат [прим. 3]
5 Православна церква Росії новий патріархат Московський патріархат 1589
6 Православна церква Сербії новий патріархат Сербський патріархат 1219, 1879
7 Православна церква Румунії новий патріархат Румунський патріархат 1885
8 Православна церква Болгарії новий патріархат Болгарський патріархат 870, 1945
9 Православна церква Грузії новий патріархат Грузинський патріархат 486, 1990
10 Православна церква Кіпру автокефальна церква - 478
11 Православна церква Греції автокефальна церква - 1850
12 Православна церква Польщі автокефальна церква - 1924
13 Православна церква Албанії автокефальна церква - 1937
14 Православна церква Чеських земель і Словаччини автокефальна церква - 1998
15 Православна церква України автокефальна церква - 988, 2019

Зауваги[ред. | ред. код]

  1. Місце в диптиху
  2. Рік визнання Константинопольським патріархатом
  3. а б в г Дохалкедонські часи (входить до «пентархії»)

Джерела[ред. | ред. код]

  1. Οἰκουμενικόν Πατριαρχεῖον. www.ec-patr.org. Процитовано 2019-02-01.  (гр.)
  2. Помісні православні церкви // Людина і світ. 1996. №5. С. 11-15
  3. Serge Keleher. “Orthodox Rivalry in the Twentieth Century: Moscow Versus Constantinople,” Religion, State & Society, (1997), p. 130 (англ.)
  4. а б в T Ware, K Ware (1993). The orthodox church. London: Penguin. 334 p. (англ.)
  5. Грецька церква першою визнала ПЦУ: чому це важливо для України. BBC News Ukrainian, 12 жовтня 2019,
  6. Πρεσβυγενή Πατριαρχεία на офіційному сайті Вселенсього патріархату, 2021 (гр.)
  7. Νεώτερα Πατριαρχεία на офіційному сайті Вселенсього патріархату, 2021 (гр.)
  8. Αυτοκέφαλες Εκκλησίες на офіційному сайті Вселенсього патріархату, 2021 (гр.)

Посилання[ред. | ред. код]