Аль-Каміль Мухаммад ібн Ахмад

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Аль-Каміль
الكامل‎
Аль-Каміль
Імператор Фрідріх II і султан аль-Каміль (праворуч)
Прапор
Султан Єгипту
1218 — 1238
Попередник: Аль-Аділь I Ахмад ібн Аюб
Спадкоємець: Аль-Аділь II Абу Бакр ібн Мухаммад
 
Народження: 1177(1177)
Каїр
Смерть: 8 березня 1238(1238-03-08)
Дамаск
Національність: Курд
Релігія: Іслам, сунітського спрямування
Династія: Аюбіди
Батько: Аль-Аділь I

Медіафайли у Вікісховищі?

Аль-Каміль Насір ад-Дін Мухаммад ібн Ахмад (араб. الكامل محمّد الملك‎; 11771238) — п'ятий єгипетський султан з династії Аюбідів. За часів його перебування на престолі Аюбіди відбили п'ятий хрестовий похід. У західному світі він був відомий як Меледін. У результаті шостого хрестового походу поступився Єрусалимом християнам та, як вважають, зустрічався з Святим Франциском[1].

Життєпис[ред. | ред. код]

Кампанія у Джазірі[ред. | ред. код]

Аль-Каміль був сином султана аль-Аділя, брата Салах ад-Діна. Батько аль-Каміля тримав в облозі місто Мардін 1199 року, коли був терміново відкликаний розібратись із загрозою безпеці Дамаску. Аль-Аділь залишив аль-Каміля командувати силами навколо Мардіна[2]. Скориставшись відсутністю султана, об'єднані сили Мосула й Сінджара з'явились біля Мардіна, коли місто було на межі капітуляції, й атакували аль-Каміля. Він був розбитий і відступив до Сільвана[3]. Однак інакомислення та бродіння серед його противників дозволили аль-Камілю утримати владу Аюбідів у регіоні Джазіра та зайняти Харран[4][5].

Намісник Єгипту[ред. | ред. код]

1200 року, після проголошення аль-Аділя султаном, той запросив аль-Каміля приєднатись до нього в Єгипті у статусі намісника. Другий син аль-Аділя, аль-Муаззам Іса ібн Ахмад, уже був намісником Дамаска з 1198 року[6]. Аль-Аділь передав аль-Камілю доволі широкі повноваження, оскільки той курирував більшу частину робіт з будівництва цитаделі Каїра, видавав укази від свого імені та навіть зміг умовити батька звільнити впливового міністра Ібн Шукра[7]. Аль-Каміль залишався намісником до смерті батька 1218 року, а тоді й сам став султаном.

П'ятий хрестовий похід[ред. | ред. код]

Франциск Ассізький і султан аль-Каміль. XV століття, Беноццо Гоццолі

1218 року, коли аль-Аділь помер, домени Аюбідів були розділені на три частини: аль-Каміль правив Єгиптом, його брат аль-Муаззам — Палестиною і Трансйорданією, а третій брат, аль-Ашраф Муса ібн Ахмад — Сирією та Джазірою. Номінально обидва останніх визнавали верховенство аль-Каміля як султана. Цікаво, але за подібної ситуації обійшлось без розбрату, можливо, через наявність зовнішньої загрози з боку сил П'ятого хрестового походу[8].

Аль-Каміль узяв на себе командування силами, що захищали Дам'єтту від хрестоносців. 1219 року він майже втратив владу в результаті змови на чолі з еміром Імад ад-Діном ібн аль-Маштубом, командиром курдського полку Хаккарі, який розраховував замінити султана на його молодшого та більш податливого брата аль-Фаїза Ібрагіма. Занепокоєний змовою аль-Каміль, вирішив утекти з табору, тому у подальшому хаосі хрестоносці змогли замкнути кільце оточення навколо Дам'єтти. Аль-Каміль збирався тікати до Ємену, яким правив його син аль-Масуд, але своєчасне прибуття аль-Муаззама з Сирії з підкріпленням ознаменувало кінець змови[9].

Аль-Каміль зробив безліч пропозицій миру хрестоносцям, але всі вони були відхилені у зв'язку з впливом папського легата Пелагія. Він запропонував повернутись до Єрусалима й відновити його стіни, які його брат зніс на початку року, а також повернути Животворний Хрест, якого у нього, вірогідно, не було. В один момент він навіть вів перемовини з Франциском Ассізьким, який супроводжував хрестовий похід і намагався переконати султана прийняти християнство.

Через голод і хвороби після розливу Нілу аль-Каміль не зміг захистити Дам'єтту, й вона здалась у листопаді 1219 року[10]. Султан укріпився в Ель-Мансурі, фортеці далі вверх Нілом. 1221 року аль-Каміль знову спробував укласти з хрестоносцям мир, запропонувавши здати всю територію Єрусалимського королівства, за винятком Трансйорданії, в обмін на евакуацію хрестоносців з Єгипту[10], але знову отримав відмову. Хрестоносці йшли у напрямку Каїра, утім аль-Каміль відкрив греблі й дозволив Нілу розлитись, і хрестоносці, нарешті, пристали на умови восьмирічного миру. Він відвоював Дам'єтту у вересні.

Боротьба за владу й договір 1229 року[ред. | ред. код]

У наступні роки султан вів боротьбу за владу зі своїм братом аль-Муаззамом. Аль-Каміль був готовий укласти мир з імператором і королем Сицилії Фрідріхом II, який планував Шостий хрестовий похід. Аль-Муаззам помер 1227 року, ліквідувавши необхідність у мирі, але Фрідріх уже прибув до Палестини. Після смерті аль-Муаззама аль-Каміль та інший його брат аль-Ашраф Муса ібн Ахмад уклали договір, за яким султан передав Палестину (у тому числі Трансйорданію) та Сирію аль-Ашрафу. У лютому 1229 року аль-Каміль уклав десятирічний мир з Фрідріхом II та повернув Єрусалим та інші святі місця хрестоносцям[11]. Договір 1229 року є унікальним в історії хрестових походів. Без значної військової конфронтації, а лише через дипломатію, Єрусалим, Віфлеєм і коридор уздовж моря були передані Єрусалимському королівству. Виняток було зроблено для Купола Скелі й мечеті Аль-Акса, які залишились за мусульманами. Окрім того, всі мусульманські жителі міста зберегли свої домівки і майно. Вони також обирали власних міських чиновників. Стіни Єрусалима були відновлені, а мир тривав упродовж 10 років[12]. Тим не менше, уклавши мир з хрестоносцями, аль-Камілю довелось вступити у боротьбу з сельджуками й хорезмійцями, перш ніж він помер 1238 року.

Спадкоємці[ред. | ред. код]

Його сини, ас-Саліх Аюб та аль-Аділь II, змінили його у Сирії та Єгипті відповідно, але імперія Аюбідів невдовзі поринула у вир громадянської війни. 1239 року договір з Фрідріхом витік, і Єрусалим повернувся під контроль Аюбідів.

Особистість[ред. | ред. код]

Аль-Каміль дотримувався ісламських законів та звичаїв війни. Наприклад, після перемоги над хрестоносцями султан передав розбитому противнику обози з продовольством[13]:

« Хто б міг сумніватись, що така доброта, дружба й милосердя походять від Господа? Чиї батьки, сини й дочки, брати й сестри померли в агонії на наших руках, чиї землі ми забрали, яких ми вигнали голими з їхніх домівок, відродив нас, коли ми помирали з голоду, та ставився з добротою, навіть коли ми були у їхній владі[14]. »

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Saint Francis and the Sultan: The Curious History of a Christian-Muslim Encounter, John V. Tolan OUP 2009
  2. Humphreys, R. Stephen, From Saladin to the Mongols: The Ayyubids of Damascus 1193–1260, стор.112
  3. Humphreys, R. Stephen, From Saladin to the Mongols: The Ayyubids of Damascus 1193–1260, стор. 114
  4. Humphreys, R. Stephen, From Saladin to the Mongols: The Ayyubids of Damascus 1193–1260, стор. 115
  5. The chronicle of Ibn al-Athir for the Crusading period from al-Kamil fi'l-Tarikh, Part 3, edited by D. S. Richards Ashgate Publishing Ltd, Farnham 2008, стор. 46
  6. Humphreys, R. Stephen, From Saladin to the Mongols: The Ayyubids of Damascus 1193–1260, стор. 125
  7. Humphreys, R. Stephen, From Saladin to the Mongols: The Ayyubids of Damascus 1193–1260, стор. 145
  8. Humphreys, R. Stephen, From Saladin to the Mongols: The Ayyubids of Damascus 1193–1260, стор. 161
  9. Humphreys, R. Stephen, From Saladin to the Mongols: The Ayyubids of Damascus 1193–1260, стор. 163
  10. а б Riley-Smith, Jonathan (ed.), The Atlas of the Crusades, Times Books 1990, стор. 94
  11. The New Cambridge Medieval History: Volume 5, C.1198-c.1300 edited by David Abulafia, CUP 1999 стор. 576
  12. Crusades - Britannica Online Encyclopedia. Britannica.com. Процитовано 2015-11-15. 
  13. Judge Weeramantry, Christopher G. (1997). Justice Without Frontiers. Brill Publishers. с. 136. ISBN 90-411-0241-8. 
  14. Judge Weeramantry, Christopher G. (1997). Justice Without Frontiers. Brill Publishers. с. 136–7. ISBN 90-411-0241-8.