Даки

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Даки
Сучасний ареал розселення і кількість
Найбільші розселення Румунія, Молдова, Україна
Вимер по III ст. н. е.
Расовий тип Європеоїди
Походження трансформувалися з гетів
Близькі етнічні групи гети,фракійці, дахи, массагети, анти
Держава даків рід час правління Буребісти, 82 до н. е.
Мармурова статуя дакійського воїна яка увінчує Арку Костянтина в Римі.

Да́ки[1] — гілка фракійського народу. Центральною областю розселення даків було плоскогір'я, що носить історичну назву Трансільванія (центральна Румунія), обмежене з півдня і сходу пасмом Карпатських гір, однак племена даків поширилися і далеко на північний захід, у сучасні східні частини Угорщини і Словаччини, і на північ та схід (сучасний південь Західної України та Одещина).

Ім'я даків та їх походження[ред.ред. код]

В давньогрецьких писаннях даки були відомі під назвою гети, тоді як у римлян вони вже з'являються під новою назвою даки - Dacus (у множині Daci) або під старою назвою гети. Греки використовували форми Δάκοι "Dakoi" (Страбон, Діон Кассій, і Діоскорид) та Δάοι "Daoi" (однина Daos). Даки з V століття до н. е. згідно Страбону, спочатку називали себе Daoi. Гесихій Олександрійський (Hesychius) писав, що daos - фригійська назва вовка. Імена даків та дахів нагадують прото-індо-європейський корень: * dhau який означає "душити" і / або евфемізм «вовк». (Точно так само массагети, північні сусіди дахів, часто були пов'язані з гетами, племенем, пов'язаним з даками.)

Мірча Еліаде пропонує три гіпотези походження етнічного імені даків від слова вовк [2]:

  1. завдяки відвазі і лютості юнаків під час проходження військового обряду ініціації їх ритуальний епітет - вовки - був перенесений на все плем'я;
  2. ритуальне ім'я прийшлих завойовників, які сформували військову аристократію, було прийнято місцевими жителями.
  3. заснована на шаманській практиці - можливості ритуального перетворення на вовка.

Слід зазначити, що друга гіпотеза знаходить розвиток у версії проникнення в Північне Причорномор'я, а потім далі на захід на територію Трансільванії, частини кочових сарматських племен, що раніше входили в відомий історикам племінний союз дахів . Що добре корелює за часом з появою на північ від Дунаю інших сарматських груп, зокрема, також відомих з часів античності язигів . У такому випадку механізм виникнення етносу "даки" виявляється подібним з тим, за яким в епоху раннього середньовіччя сформувався етнос болгар. Яка з гіпотез не була б вірною, даки пов'язували поняття вовка і війни, так як на їх прапорах було зображення вовка.

Історія та культура[ред.ред. код]

У латенському періоді у Трансільванії розцвіла багата культура, почасти заснована на кочовій скотарській культурі скіфів північного Причорномор'я, але також зобов'язана своїм походженням сильному і тривалому впливові кельтів, міграції яких охопили настільки великі простори в 4 і 3 ст. до н. е. Землі були придатні як для рільництва, так і для скотарства, тут добре ріс виноград, а гори буяли мінералами. Виготовлені місцевими ремісниками золоті прикраси і залізні інструменти свідчать про їхню високу майстерність. Крім того, тут, як показують численні знахідки монет, відбувався інтенсивний обмін товарами з грецькими колоніями на узбережжя Чорного моря. Згодом дакійські вожді звели на відрогах Карпат могутні фортеці (вони були детально обстежені румунськими археологами) і зосередили у своїх руках значні багатства, оббираючи землеробське населення й обкладаючи його даниною.

Близько 60 до н. е. кілька племен об'єдналися під владою Буребісти, що поширив своє панування на велику територію, нападав на кельтів, що жили в Паннонії на захід від Дунаю, і загрожував грецьким колоніям. Юлій Цезар у 44 до н. е., незадовго до своєї смерті, планував експедицію в Дакію, але незабаром після цього Буребіста був убитий, і даки розпалися на чотири або п'ять окремих утворень. Август, що зробив Дунай границею Римської імперії, змусив даків визнати римське верховенство, але імператори, що правили після нього, були не в змозі реально контролювати область по ту сторону ріки. Даки перетворилися в серйозну проблему, коли вони знову об'єдналися під владою діяльного царя Децебала. Після кампаній, що проходили зі змінним успіхом (більші ускладнення виникнули, зокрема, у зв'язку з відкладенням римських союзників на захід від Дакії), імператор Доміціан (правив у 81-96 н. е.) задовольнився укладанням миру з Децебалом. Траян (правив у 98-117) анулював мирний договір і вторгся в Дакію. У результаті двох кровопролитних війн (101—102 і 105—106) він перетворив її в римську провінцію (ці війни увічнені в зображеннях на колоні Траяна в Римі).

Голова дака, фрагмент монументальної статуї полоненого із форума Траяна в Римі (Ермітаж)

Римська Дакія, немов бастіон, видавалася в рівнинні області, контролюючи народи по ту й іншу сторону. При цьому вона була уразлива для вторгнень з півночі і через легкодоступні перевали східних Карпат. Пересування племен у Центральній Європі, кульмінацією яких з'явилися початі римським імператором Марком Аврелієм (161—180) війни проти германського племені маркоманнів, природно, відбилися і на Дакії. Наростала непевність, а хаосу, запанувавшого в імперії в середині 3 ст. н. е., ця римська провінція не пережила. Останній крок зробив імператор Авреліан, близько 270 р., який наказав евакуювати провінцію. Щоб зберегти назву «Дакія», до півдня від Дунаю (на північно-заході сучасної Болгарії) були створені дві провінції — Дакія Прибережна і Дакія Внутрішня.

Коли Траян приєднав Дакію, він переселив сюди нових жителів з багатьох інших областей, заселивши ними, зокрема, міста Сармізегетузу й Апулум. Згодом тут були закладені й інші міста, так що Дакія додержувалася звичайних зразків високорозвиненої імперської цивілізації.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. У «Записках о Южной Руси» (вид. Куліш, С.-Петербург, 1856 р., т. 1, стор 200) і в ранніх виданнях збірки пісень А. Л. Метлинського, а також Неговський, в речитативу і піснях Андрія Шута, було про даках сказано: «… основна думка рапсодіі — ворожнеча військовий черні до дукам, що захопили в свої руки лучшія землі і угодія».
  2. Элиаде Мирча. От Залмоксиса до Чингиз-хана