Анти

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Анти
Slavic peoples 6th century historical map.jpg
Слов'яни — у VI столітті, товстою лінією — найранніша батьківщина слов'ян за Б. Рибаковим
Розселення і кількість
Ареал Східна Європа
Раса Європеоїдна
Походження праслов'яни
Близькі народи склавіни, венеди
Релігія язичництво
Племена Східної Європи 5-6 ст.

Áнти (дав.-гр. Áνται, лат. Antae, Antes) — слов'янське міжплемінне об'єднання. Археологічно еквівалентом вважаються представники Пеньківської культури[1]. Згадуються візантійськими авторами з IV ст. до початку VII ст.. Склали переважну частку етногенезу українського народу[2][3].

Етимологія[ред.ред. код]

Етнонім «анти» (грец. Áνται, лат. Antae), ймовірно, не був самоназвою, оскільки він відомий тільки з візантійських джерел (див. «Уличі», «Тиверці»). На думку лінгвістів, це слово — іранського походження і означає людей, котрі перебувають на окраїні, на рубежі Візантії[4]. Так могло називати їх іраномовне населення Північного Причорномор'я, бо анти жили на південно-східній околиці слов'янського світу, дуже близько від скіфів і сарматів. В. Сєдов припускав що анти були слов'янами, які увібрали в себе залишки скіфського та сарматського етносів Північного Причорномор'я.

Загальні відомості[ред.ред. код]

Походження терміну має різні гіпотези. Частина дослідників (Олексій Шахматов) ототожнював антів з усім східним слов'янством, інші — з його південною частиною. Деякі вчені вважають, що візантійці називали антами ту частину східних слов'ян, що в IV-VII століттях були об'єднані в міцному міжплемінному союзі, який умовно називають Антський союз (див. «Стадичі», уривок «Анти»; Баварський географ — «Stadici»).

Слов'янські археологічні культури 7-го століття н. е.

Територія антів охоплювала переважно лісостепову зону Східної Європи. Археологічно анти являють собою пеньківську культуру.

За Йорданом, анти жили між Дністром і Дніпром[2]. За Прокопієм, їх оселі сягали на сході Азовського моря, а на заході — долини Дунаю (Маврикій)[2].

Йордан та візантійські автори II-ї половини VI століття н. е. називали дві групи слов'ян, котрі жили на півдні Європи: склавінів (слов'ян) і антів. В їхніх творах стверджується, що перші становили західну гілку слов'янства, другі — східну. Венедами чи венетами Йордан означував не лише слов'ян взагалі, а й їхнє північне угруповання, що тяжіло до Вісли та Балтійського моря. Дехто з українських істориків, зокрема Михайло Грушевський, вважав їх предками українського народу (див. «Етногенез українців»).

З назвою «венеди» пов'язаний Ванахейм[en] (ісл. Vanaheimr: країна ванів) — в германо-скандинавської міфології батьківщина Ванів, розташована на захід від Мідгарда і Асгарда.

«Сага про інглінгів»[en] (XIII століття) каже, що Ванахейм розташовувався на берегах Чорного моря (ісл. Svartahaf) в Сарматії в районі гирла Танаїсу (Дон), який також іменувався Ванаквісль (ісл. Vanakvísl). На схід від Ванахейм розташовувався Асгард.

Відкидаючи погляди щодо антів, як на пращурів якогось одного народу, чимало дослідників бачили у них основоположників усіх східних слов'ян, втім зокрема чеський славіст Любор Нідерле та російський археолог О. Спіцин мали антів за предків виключно південної групи східних слов'ян. Окремі вчені звужували етнічну спадщину антів лише до східнослов'янських племен межиріччя Дніпра й Дністра — уличів і тиверців. Одначе сучасні археологи виявили пам'ятки матеріальної культури антів як на півдні колишнього СРСР, так і за його межами: у Румунії, Болгарії, Чехії, Словаччині, в заселених слов'янами частинах Балканського півострова.

Отже анти заклали підвалини етносів як східних слов'ян, так і південних, можливо, навіть частини слов'ян західних. Етнокультурні процеси раннього середньовіччя відбувались у безперервних переміщеннях племен.

Пеньківська культура в V—VI ст. на тлі інших слов'янських та балтійських культур.

Спільність мови антів зі слов'янськими засвідчують сучасники. Є також імена, які знаходимо переважно в латинізованому або грецизованому вигляді: ант Доброгаст — таксіарх грецького флоту 555 р., ант Всегорд — візантійський полководець, ант Анагаст — начальник фракійських військ 469 р., антські князі Бож і Межамир, анти Келагаст, Хвалибуд та ін.. Подібна традиція складних імен зустрічається в літописах Київської Русі. Лінгвісти стверджують, що анти в V—VII ст. говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі, яка вже мала деякі ознаки української[джерело?]. Візантійський історик Прокопій (490-†562 рр.) цілком виразно пише, що анти і слов'яни говорили однією мовою:

«У тих і інших одна і та сама мова, досить варварська. І за зовнішнім виглядом вони не відрізняються один від одного. Колір волосся у них дуже білий або золотистий. І колись навіть ім'я слов'ян і антів було одне й те саме. У древності обидва ці племені називали спорами»[5]

М. Міллер вважав антів, аланів, роксоланів за той самий народ[джерело?], М. Грушевський за Русь VI—VII ст.. Візантійські письменники VI століття н. е. зображували їх високими, світловолосими, дужими людьми котрі легко переносили холод і спеку, різні злигодні. Їхні племена були ще не об'єднані у постійні союзи:

«Ці племена, слов'яни і анти, не управляються однією людиною, але здавна живуть в народоправстві, і тому у них щастя і нещастя в житті вважається спільною справою»

Антські воїни були численні та мужні. Вони швидко перейняли озброєння ромеїв (візантійців) і прийоми їх бойового мистецтва. В 4 столітті анти постійно загрожували північному рубежеві Візантії по Дунаю, не раз долали його, вдираючись у межі Візантійській імперії та часом навіть загрожуючи її столиці — Константинополю.

Племена слов’ян і антів близькі за способом життя, за своїми звичаями, за своєю любов’ю до волі, їх ніяким чином не можна схилити до рабства або покори у своїй країні. Вони численні, витривалі, легко переносять спеку, холод, дощ, наготу, нестачу їжі.

До прибуваючих до них іноземців вони ставляться ласкаво й, виявляючи їм знаки своєї поваги, [при переході їх] з одного місця в інше охороняють їх при необхідності, так що якщо б виявилося, що через недбалість того, хто приймає в себе іноземця, останній зазнав [якоїсь] шкоди, приймаючий його раніше починає війну [проти винного], вважаючи справою честі помстися за чужоземця.

40, Маврикій, «Стратегікон»[6]

У X ст. арабський історик Абдул Хасан Масуді двічі повторює, що анти мали свою державу, як він висловлюється, «з прадавніх часів»: від кінця IV ст. до початку VII ст. н. е.[2][3]. В. Ключевський вважав, що існував великий військовий союз чи федерація антських князів під проводом короля дулібів. Те саме думає й інший московський історик — Б. Греков. Чеський історик Френсіс Дворнік стверджував, що держава антів сягала аж до Шлезька (Сілезії) (видання «англ. The Making of Central and Eastern Europe», F. Dvornik).

Професор П. Третьяков писав, що анти і «роси» — це два імені того самого народу, що створив Київську Русь (П. Третьяков, «рос. Восточно-славянские племена»).

Антський союз існував від кінця IV до початку VII століття. Антські пам'ятки в Україні — це переважно прикраси до одягу й кінської збруї зі срібла, бронзи й білого металевого сплаву, пізніше — бронзові прикраси (найбільше фібули) з виїмчастою емаллю, центр виробництва яких був у Києві[2], скарби золотих та срібних речей (Перещепине, Підгороддя б. Крилоса), нарешті городища роменського типу (с. Ромен на Чернігівщині)[2].

Економіка[ред.ред. код]

Основною галуззю господарства у антів було орне хліборобство із застосуванням залізного плуга, а також — осіле тваринництво і промисли (мисливство, рибальство, збиральництво). Високого рівня досягло ремесло (залізоробне, гончарне із застосуванням гончарного круга, склоробне та інші), яке значною мірою вже відокремилося від сільського господарства. З розвитком ремесла було пов'язане виникнення більш-менш постійної торгівлі, що мала грошовий характер.

У антів були економічні стосунки з віддаленими країнами, в тому числі — з Римською імперією, Візантією (проти якої вони також і воювали)[3]. Це простежується на підставі численних знахідок на території антських земель римських речей (амфори, скляні та металеві вироби тощо), а також срібної римської монети.

Класовий устрій[ред.ред. код]

Анти перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу і формування класових відносин. У них панувало індивідуальне землекористування та зв'язане з ним приватне господарство. Починало виникати і приватне землеволодіння. Глибоким було майнове розшарування, про що свідчать численні багаті скарби монет і дорогоцінних речей. Однак поряд з цим зароджувались і нові, прогресивніші відносини, що в подальшому привели до формування не рабовласницького, а феодального способу виробництва. «Стратегікон» відзначав майже повну відсутність рабів серед антів:

« Тих, хто знаходиться у них в полоні, вони не тримають у рабстві, як інші племена, на протязі необмеженого часу, а, обмежуючи [термін рабства], певним часом пропонують їм вибір: бажають вони за певний викуп повернутися геть чи залишитися там [де вони знаходяться] на становищі вільних і друзів.»

Військова організація[ред.ред. код]

За відомостями Прокопія Кесарійського, Менандра, анти мали сильну військову організацію, виставляли військо до 100 тисяч воїнів (що можливо, перебільшено). Політичний союз антів був одним із зародків майбутньої східнослов'янської державності. На чолі цього об'єднання антів стояли рекси і можновладці, частина яких згадується у творах візантійських авторів (Йордан, Агафій, Прокопій, Менандр, Феофілакт Сімокатта та інші).

«Вступаючи в битву, більшість з них йде на ворогів зі щитами і дротиками в руках, панцирів вони ніколи не надягають; інші не носять ані хітонів, ані плащів, а одні лише штани, підтягнуті широким поясом на стегнах, і в такому вигляді йдуть на бій з ворогами»

В IV столітті, за свідченням Йордана, вели боротьбу проти готів, які претендували на гегемонію в Східній Європі. 385 року готський король Вінітар намагався підкорити антів, але зазнав поразки. В VI ст. анти здійснювали військові рейди до візантійських володінь, форсуючи Дунай, або як найманці служили у візантійській армії. Згідно «Стратегікону»:

«Не маючи поміж собою головного та ворогуючи один з одним, вони не визнають військовий стрій, не здатні боротися в «правильній битві»… серед них багато ватажків і немає між ними згоди. Воювати зі своїми ворогами вони люблять у місцях, що поросли густим лісом, у тіснинах, на урвищах, з вигодою для себе користуються [засідками], раптовими атаками, хитрощами, і вдень, і вночі винаходячи багато [різноманітних] способів. Досвідчені вони також і в переправі через ріки, перевершуючи в цьому відношенні всіх людей. Мужньо витримують вони перебування у воді, ...при цьому вони тримають в роті спеціально виготовлені великі, видовбані всередині тростини, які доходять до поверхні води, а самі, лежачи навзнак на дні [ріки], дихають з їх допомогою, і це вони можуть робити на протязі багатьох годин, так що абсолютно не можна догадатися про їх присутність… Кожен озброєний двома невеликими списами, деякі мають щити, міцні, але важкі. Вони застосовують дерев'яні луки з невеликими стрілами, змоченими особливою, сильно діючою, отрутою... "»

Протягом наступних десятиліть розселення антів йшло дуже швидко і на 80-і роки 6 століття привело до повної слов'янізації північних Балкан (територія сучасної Болгарії та колишньої Югославії). Від 568 року у зв'язку з вторгненням аварів і заснуванням в Трансільванії (сучасна Румунія) Аварського каганату, почалися аваро-слов'янські війни, що на початку VII століття призвели до розпаду антського державно-політичного об'єднання.

Культура[ред.ред. код]

Археологічним еквівалентом антів вважається людність, яка створила Пеньківську археологічну культуру[7]. Культура антів відома на підставі писемних та археологічних джерел. Анти обожнювали сили природи. Вони мали капища, де стояли зображення ідолів з каменю або дерева (частина з них досліджувалася археологами). Відомо, що у антів існував культ богині-матері (П. Штепа «Українець і москвин»). Високого рівня досягло ужиткове мистецтво, особливо — в ювелірному ремеслі. Відомі кілька орнаментних стилів — геометричний, так званий «звіриний» тощо. Своєрідна, яскрава культура антів була одним з компонентів при формуванні у пізніші часи давньоруської культури.

Релігія[ред.ред. код]

Релігіозні погляди, за Прокопієм, склавінів та антів були схожі:

«Вони визнають що лише єдне божество, творець блискавок, є владикою над усіма, і йому приносять в жертву биків і здійснюють інші священні обряди. Долі вони не знають і взагалі не визнають, що вона по відношенню до людей має хоч якусь силу… Вони шанують річки, і німф, і всякі інші божества, приносять жертви всім їм і за допомогою цих жертв ворожать»

Відомі анти[ред.ред. код]

Хронологія історії антів[8][ред.ред. код]

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Coat of Arms of Ukraine

~ 378—379 р.р. — остгото-антська війна. Після першої поразки Вінітар Амал перемагає антів та вбиває «короля» (лат. regemque) Божа з синами та ще 70 антських старійшин (лат. primatibus) (Йордан, «Гетика», 247).
~ 511 р. — анти залишаються у Добруджі
між 518—527 рр. — антська навала на Балкани (Прокопій Кесарійський,)
531—534 рр. — намістник Фракії за походженням ант Хільвудій (Прокопій Кесарійський,)
~ 536—540 рр. — анти у війську Велізарія в Італії (Прокопій Кесарійський,)
~ 540 р. — склавіно-антська війна, поразка антів (Прокопій Кесарійський,).
~ 545 р. — анти енспонди імперії (Прокопій Кесарійський,)
~ 547 р. — загін антів у кількості 300 чоловік в Італії (Прокопій Кесарійський,)
555—556 рр. — у візантійсько-перській війні один з очільників візантійського війська ант Доброгез
до 558 р. — анто-куртигурська війна.
559—565 рр. — анто-аварські війни.
560 рр. — Посла антів Межамира Ідаревича вбито у ставці кагана Бояна.
587 р. — анти вдало напали на придунайські землі склавінів та авар.
602 — навала аварів на антів.
між 602—626рр — група антських племен, відома як Сівер та Сім Родів розселилися у Добруджі та Мезії.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл.
  2. а б в г д е стор. 48, том. 1, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк, Львів: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1993 р. ISBN 5-7707-4049-3
  3. а б в стор. 34, том 11, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк, Львів: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2003 р. ISBN 5-7707-4048-5
  4. Попович М. В., Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 22-55
  5. Прокопий Кесарийский. Война с готами // Прокопий Кесарийский. Война с готами. О постройках / Пер. С. П. Кондратьев. — М.: Арктос, 1996. — 167 с. — ISBN 5-85551-143-X (рос.)
  6. Маврикій Стратег, "Стратегікон" (уривок про склавинів і антів)
  7. стор. 95, Т.1 (А-В), «Енциклопедія історії України»: в 10 т. — Київ: Наукова думка, 2005 р. — ISBN 966-00-0415-X (укр.)
  8. перелік джерел та датування подій за:(рос.) Свод древнейших письменных известий о славянах. М., 1994. Т. I: (I—VI вв.).

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]