Династія Цзінь (265—420)
| Цзінь | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||||
 | |||||||||
| Столиця | Лоян (265—311)) Чан'ань (312—316) Цзянькан (317—420)) | ||||||||
| Мови | Китайська | ||||||||
| Релігії | Конфуціанство Буддизм | ||||||||
| Форма правління | Монархія | ||||||||
| Історія | |||||||||
• Заснування | 265 | ||||||||
• Південні та Північні династії | 420 | ||||||||
| Населення | |||||||||
| |||||||||
 Вікісховище має мультимедійні даніза темою: Династія Цзінь (265—420) | |||||||||
Дина́стія Цзінь (спрощ.: 晋朝; кит. трад.: 晉朝; піньїнь: Jìn Cháo) — династія, що правила значною частиною території сучасного Китаю після періоду Саньго, до розпаду імперії на Південні та Північні царства. Ця династія керувалася імператорами з роду Сима (司馬), першим з яких був Сима Янь. Після поразки від кочових племен хунну на чолі із Лю Цуном у 316 році, наступного, 317 року, князь Сима Жуй переніс столицю у східні префектури. Той період отримав назву Східна Цзінь.
Особливістю періоду стало короткочасне об'єднання територій Китаю у єдину імперію, що тривало з 280 (повалення У) до 304 (Повстання П'яти варварів 五胡亂華, Повстання У Ху[en]). За винятком цього періоду Китай залишався децентралізованим 360 років, з падіння династії Хань (220) до заснування династії Суй (581).
У період Троєцарства клан Сима, найвидатнішою особиною якого був Сима І, здобув значну популярність у державі Вей, яке домінувало в північному Китаї. Сима І був регентом Вей, і в 249 році він спровокував державний переворот, відомий як Інцидент у гробницях Гаопін, завдяки чому клан Сима почав перевершувати владу правлячого роду Цао. Після смерті Сима І в 251 році старший син Сима І, Сима Ши, успадкував від свого батька посаду регента, зберігаючи міцний контроль клану Сима над політикою Вей. Після смерті Сима Ши в 255 році молодший брат Сима Ши, Сима Чжао, став регентом Вей. Сима Чжао також сприяв інтересам свого клану, придушуючи повстання та інакомислення. У 263 році він керував військами Вея, які завоювали державу Шу, полонивши імператора Лю Шаня, що ознаменувало початок об'єднання Китаю. Дії Сима Чжао принесли йому титул вана Цзінь, останній можливий ранг після імператора. Він отримав цей титул, оскільки його родовий дім знаходився в повіті Вень, на території стародавньої держави Цзінь. Амбіції Сима Чжао щодо трону були очевидними, але він помер у 265 році, перш ніж була здійснена будь-яка спроба узурпації, передавши цю можливість своєму амбітному синові Сима Яню.
266 року Сима Янь скинув вейського імператора Цао Хуаня, ставши засновником власної династії. У 280 році було захоплено державу У, тим самим було остаточно об'єднано Китай.
Перший імператор провів успішні реформи, зокрема впровадив надільну систему, яка залишалися незмінною протягом століть (попри зміну династій). Водночас видав наказ щодо загального роззброєння населення. Подальші імператори не зуміли розвинути попередні успіхи, в результаті чого імперія не змогла стримати набігів і переселення численних сюнну та інших степових народів.
Послаблення імперії почалося вже за наступного імператора — Сима Чжуна, що не зміг завадити посиленню аристократів з кола свого клану. 291 року імператриця Цзя Наньфен фактично захопила владу в державі. За її правління багатство аристократії залишалося безконтрольним, а корупція в уряді процвітала. Вже 295 року відбулося повстання племен сюнну, яке було придушено 296 року. Але цього ж року повстали племена ді, боротьба з якими тривала до 299 року. Останнє повстання завдало чималої шкоди еконмоіці імперії.
Імператрицю та її родину було повалено в результаті перевороту в 300 році, але незабаром між князями Сима почалася війна, відома як Війна восьми принців, що тривала до 310 року. Ця боротьба спричинила збіднінення селян та формування волоцюг-біженців, які зрештою повстали під орудою Чжан Чана і Ши Біна. Повстання охопила центральні провінції імперії. Його вдалося придушити 304 року. Все це призвело до внутрішнього послаблення, що призвело до вторгнення тюркських, монгольських та тибетських племен, які захопили північ Китаю. Ще 303 року на чатсині імперії плем'я цзун утворило державу Чен, наступного року сюнну заснували Ранню Чжао.
У 311 році столицю імперії, Лоян, розграбували війська Чжао під керівництвом Лю Цуна, а імператора цзіньського імператора Сима Цзі було захоплено в полон і пізніше страчено. 316 року під час захоплення Чан'аня було захоплено наступного цзіньського імператора Сима Є, якого також було страчено, що ознаменувало кінець Західної Цзінь[1]. У Північному Китаї виникли шістнадцять варварських держав, більшість з яких були засновані п'ятьма варварськими племенами (хунну, цзун, цзе, ді, мужун), представниками некитайських етносів.
У 317 році представники роду Сима втекли на південь, де заснували династію Східну Цзінь. 318 року імператором став Сима Жуй. Оскільки одним із титулів останнього був ван Лан'я, новостворені північні держави, які заперечували легітимність його спадкоємства, іноді називали його імперію Лан'я.
З перенесенням столиці до Цзянькана влада імператорів остаточно послабилася, стала доволі хиткою. До внутрішнього засилля й зловживань аристократії додалася загроза з боку «варварських» держав півночі. Довелося вести постійні війни з державами Рання та Пізня Чжао, Рання Янь та Рання Цінь з 354 по 369 рік. Найбільш помітною є те, що в 383 році , але Цзінь знову повернула їх, коли Лю Юй переміг північні держави у своїх північних експедиціях 409–416 років.
У 383 році за імператора Сяо-у-ді вдалося на тривалий термін ліквідувати цю загрозу, коли значно менші сили Східної Цзінь завдали нищівної поразки державі Рання Цінь у битві на річці Фей. Після цієї битви Рання Цінь, яка нещодавно об'єднала північний Китай, почала руйнуватися, і династія Східна Цзінь повернула землі на південь від Хуанхе. Деякі з цих земель пізніше були втрачені.
Поступово імператори втрачали політичну вагу і ставали іграшкою в руках регентів та палацових угруповань. Посилилися внутрішньополітичні конфлікти. Перший був через питання про війну та мир із північними загарбниками («мирна» партія та «яструбина» партія війни, які очолювали клан Цзу (з місцевої шляхти півнчоі) і аристократи півночі (Ван, Юй, Чи, Чу, Сє) та півдня (Хе, Хань, Лю) відповідно, а також в середині кожної з цих груп (між Ван і Юй — за Юань і Мін-ді; Юй і Хе — за Чен-ді; Чу, Ван, Хе і Хуань — за імператорів Кан-ді, Му-ді, Ай-ді, Фей-ді, Цзянь Вень-ді). Другий був через поділ вищих посад при дворі та у багатих важливих регіонах усередині та між групами північних та південних кланів. Третій — між спадковою служивою знаттю та заслуженими земляцькими кланами за політичне лідерство в країні.
При наступниках Сяо-у-ді посилися змови й заколоти з боку кланів Хуань і Лю (боролися між собою), особливо за часів імператора Ань-ді, які намагалися встановити вплив свого роду над державою.
Значний удар спричинив заколот впливового військовика Хуань Сюаня у 399—404 роках, який навіть 403 року повалив Цзінь і оголосив себе імператором. Але швидко зазнав невдачі й його було повалено. Але ффактичну владу перебрав військовик Лю Юй.
У 409–416 роках вдалося повернути землі на південь від Хуанхе. Зрештою у 420 році зрікся трону останній імператор Гун-ді на користь Лю Юя. Династія Цзінь припинила існування. Виникла нова — Лю Сун, перша держава з Південних династій.
Західна Цзінь простягалася на північ до Шаньсі, Хебей та Ляодун, межуючи з південними сюнну, сяньбі та Когурьо; на схід до моря; на південь до Цзяочжоу (сучасний північний В'єтнам); та на захід до Ганьсу та Юньнаню, межуючи з племенами сяньбі, цян та ді. 417 році площа Східної Цзінь становила близько 3,02 млн кв. км[2]
Після об'єднання країни династією Західної Цзінь населення все ще не відновилося до рівня династії Східної Хань. Війна восьми князів та П'ять варварських вторгнень ще більше різко скоротили населення. З часів Західної Цзінь було впроваджено систему реєстрації домогосподарств (хукоу), яку зха часів Східної Цзінь було допомнено ітудуань (скорочено ту дуань ), що що означає класифікацію людей за місцем їхнього поточного проживання для реєстрації[3]. У 280 році перепис зафіксував 16,163,863 осіб у 2,459,804 домогосподарства[4], вже у 282 році їх стало 22,620,000 осіб у 3,770,000 домогосподарствах.
Східна Цзінь обігнала держави північного Китаю за чисельністю населення через скорочення населення півночі та міграцію північних китайців (коже восьмий мігрував) до південного Китаю[5][6]. Мігранти звалися цяожень ( «люди, що проживали»), що становило 1/6 чатсину населення Східної Цзінь на той час. На початку існування Східної Цзінь населення станвоило 17,440,000 осіб. Перепис 370 року зафіксував 9,987,935 осіб у 2,458,669 домогосподарствах.
Імператорову належала абсолютна влада, але через політику завпровадження напівнезалежних ванств (князівств) вона зрештою виявилася обмеженою. Імператору допомагали Три державних секретаря: шаншулін(імператорський секретар), чжуншулін (палацовий секретар, або директор палацового (центрального) секретаріату — чжуншу)[7], менься шичжун (очільник канцелярії). З трьох секретаріатів чжуншу посідав друге місце після шаншу, але був найпотужнішим, оскільки він був органом, що приймає рішення, тоді як шаншу був виконавчою владою. Менься була органом, що проводив огляд, але також брала участь у прийнятті рішень, відповідала за консультування імператора перед виданням указів. Щодо штатного розкладу, шаншу був найповнішим секретаріатом. У період Західної Цзінь він мав три внутрішні рівні. Чжуншу та менься були повністю укомплектовані лише в період Східної Цзінь. Чжуншу отримав власний підсекретаріат, чжуншуліну допомагав його заступник чжунжупує, а менься здобула владу, оскільки імператор хотів створити противагу чжуншу. Менья шичжуну допомагав заступнк — меньсяшилан[8].
Поступаючись шаншуліну і чжуншуліну наступними за вагою були посади канцлера (цзайсяна) і глловного цензора (юшидафу). Саньгун (Три державник радники) стали лише почесними титулами. Їх надавали найвпливовішим міністрам. Потім вони виконували обов'язки саньгунів та голови одного або всіх трьох секретаріатів; деякі також мали титул великого генерала (дайцзянцзюнь) і головнокомандувача центральними і провінційними арміями (дуду чжунвай чжуцзюньши). Юшитай переважно виконував церемоніальні обов’язки, а не перевіряв чиновників чи боровся з корупцією.
Трьом секретарям підпорядковувалася система дев'яти міністерств (цзюцін), що збереглася від династії Хань: імператорських жертвоприношень (тайчанси); імператорських розваг (гуанлуси); імператорського роду (чжунчженси); імператорських стаєн (тайпуси); імператорської скарбниці (тайфуси); імператорських регалій і охорони (вейвейси); державного церемоніалу (хунлуси); державних робіт (сінунси); юстиції та перегляду (даліси).
У період Західної Цзінь адміністратвина система стала інструментом влади для знатних родин (ю чен шицзу, незважаючи на збереженя 9-рангової системи чиновнкиів (цзю пінь чжі). Чжунчжен, що здійснював відбір чиновників й рекомендації для імператора, зазвичай був чиновником 2-го рангу, які майже всі походили з аристократичних родин, що давало аристократичним родинам право відбирати таланти. Оскільки вищі посади переважно обіймали їхні члени, лише їхні родичі та улюбленці досягали вищих посад. Це зайшло до того, що незабаром у вищих рангах державної служби не можна було знайти жодного представника простого народу, а в нижчих рангах – жодного представника аристократичних родин. Оскільки вони часто цінували сімейне походження та ігнорували талант і чесноти під час процесу відбору, зрештою склалася ситуація, коли вищі ранги не мали бідних родин, а нижчі ранги не мали аристократичних родин.
Період Східної Цзінь став піком політики менфа (шляхетських кланів). Влада імператорів була обмеженою, тоді як державі справи контролювали могутні аристократичні клани Ван з Лан'я та Тайюань (нащадки чдоуського Лін-вана), клан Сє з Ченьлю, клан Хуань з Цяо та клан Юй з Іньчуань[9]. Місцеві аристократичні клани півдня часто конфліктували з північними аристократичними кланами, що мігрували до Східної Цзінь. Через це напруженість зростала, і суперництво між іммігрантами та місцевими жителями півдня мало велике значення у внутрішній політиці династії Цзінь. Два найвидатніші місцеві клани, клан Чжоу з Ісіна та клан Шень з Усіна, зазнали сильного удару, від якого вони так і не оговталися. Також виник конфлікт між різними кланами північних іммігрантів. Це призвело до фактичного балансу сил, що певною мірою пішло на користь правлінню імператора.
Було відновлено систему часів Хань, коли імперія поділялася на провінції (чжоу), командирства (цзюнь) і повіти (сянь). У 280 році імперія поділялася на 19 провінцій (Сі, Юй, Янь, Цін, Сюй, Цзі, Ю, Бін, Юн, Лян, Лянь, Цзін, Ян, І, Нін, Пін, Цінь, Цзяо і Гуан). Вони поступово були розділені , так що до 307 року загалом було 21 провінція (291 році шляхом поділу провінцій Цзін та Ян було створено Цзян, а в 307 році — провінцію Сян). Імператор Сима Янь боявся заколоту з боку надмірно впливових міністрів або командувачів, тому передав ванства (князівства) своїм найближчим родичам. Вани мали право стягувати податки, а також набирати та утримувати війська, які в першу чергу призначалися для місцевої оборони. Ванства та командирства вважалися такими, що знаходяться на одному адміністративному рівні. Ванства поділялися на «герцогства» (гунго), що дорівнювалися за статусом повітам. Гунго в свою чергу поділялися на хоуго («маркизати»). У більших повітах, де проживало близько 10 тис. домогосподарств, очільником був префект (лін); у менших повітах вождь (чжан).
_1.jpg)
В період Східної Цзінь було створено аналогічні структури для втрачених північних володінь для посадовці у вигнанні — цяочжоу (провінція), цяоцзюнь (командирство) та цяосянь (повіт). Ці адміністративні одиниці були лише номінальними, не маючи фактичної території. Їхнє значення також полягало у збережені прав Східної Цзінь щодо північних володінь. Крім того, це також був захід, спрямований на заспокоєння туги біженців за домівкою, яка викликала їхнє бажання повернути втрачене. До кінця існування Східної Цзінь було 17 провінцій (Ян, Бейсюй, Юй, Цзян, Бейцін, Сі, Цзін, Бейюн, Дун'ї, Нін, Цзяо, Гуан, Бейбін, Бейцзі, Лян, Сюй та Бейян) та 8 цяочжоу (Ю, Цзі, Дунцінь, Цін, Бін, Янь, Цінь та Юн), загалом 25 провінцій.
Напочатку Східної Цзінь існували командирства Пей, Цінхе, Сяпі, Дунгуан, Пінчан, Цзіїнь, Пуян, Гуанпін, Тайшань, Цзіян та Лу. В період Східної Цзінь командирства переважно розташовувалися у прикордоні на південь від річки Хуай та на нижній рівнині Янцзи. Також в межах повіту Фей у Цзянькані існувало командирство Лан'я.
Привелйований статус мала насамперед аристократія, особливо представники правлячого роду і вани. Для величезної кількості північних китайців, які переселилися на південь під час Східної Цзінь, були створені спеціальні «командування іммігрантів» та «білі реєстри»[10]. З огляду на матеріальні втрати, яких біженці зазнали до прибуття, вони були звільнені від податку дяо та інших повинностей. Тих, кого було внесено у мігрантські реєстри на білому папірі, називали байцзі, тоді як тих, кого вносили у звичайні реєстри на жовтому папірі, називали хуанцзі . Коли криза вщухла, ця пільга дедалі більше здавалася важким тягарем для людей, викликаючи невдоволення у місцевих мешканців.
Східноцхінська аристократія формувалася з нащадків цих мігрантів[11]. Різні хвилі міграції китайської аристократії з північного Китаю на південь у різні часи призвели до появи окремих груп аристократичних родів[12].
На початку законодавча влада визнала, що правовий кодекс Вей був надто складним. Сима Чжао наказав створити новий кодекс, посилаючись на кодекси Хань та Вей. «Кодекс Цзінь» («цзіньлю») було завершено у 267 році та прийнятий 277 року. Протягом тривалого часу він був єдиним чинним юридичним кодексом, що використовувався в періоди Цзінь, Північних та Південних династій.
Пізніше було написано кілька коментарів ( «Пояснення закону» Чжан Фей та «Текст закону» Ду Ю ), яким імператор Сима Янь надав такий самий статус, як і самому кодексу. Тому їх разом називали «Законом Чжан-Ду» разом із Кодексом Цзінь. Ця практика мала глибокий вплив на китайську правову історію.
Земля була розділена між населенням, але доволі швидко почалося перерозподіл земельних діялнок шляхом купівлі дрібних. У період Східної Цзінь частка великого землекористування в загальній економіці була ще більшою. Окрім залежних селян та кріпаків, у маєтках того часу також працювали придворні та раби. Іммігранти запровадили вдосконалені методи ведення сільського господарства з півночі, і поширеною стала оранка, запряжена волами. Крім того, Східна Цзінь сприяла розвитку іригаційних систем, що призвело до поширення вирощування рису. Продуктивність та обсяги виробництва зросли. Чай був високо цінуваний серед народу Цзінь, і вони почали віддавати йому перевагу перед алкогольними напоями, що призвело до розширення вирощування чаю по всьому прибережному регіону.
330 року було проведено замір існуваючих земельних наділів та обмежено стягування орендної плати. У 336 році було заборонено довільну конфіскацію незатребуваних земель у гірських землях та навколо озер[13].
Ремісничі майстерні переважно належали державі після створення посад Шаофу (Міністерства робіт) та Цзобу (Міністерства виробництва). У галузі металургії було винайдено сталь, матеріал, що займає проміжне місце між чавуном та м'яким залізом. Кування поступово стало домінуючим процесом обробки сталі. Металургійна промисловість значно розвинулася з винаходом технології чавунного лиття, яка поєднувала передільне та куване залізо, що спростило процес, підвищило ефективність виробництва та покращило якість сталі. У технології термічної обробки було винайдено гартування в олії, що зробило чавун ковким, і зрештою домінувало кування.
Виробництво порцеляни поширилося на півдні, що призвело до створення багатьох відомих мануфактур Юе, Оу, Учжоу та Децін.
Більшість текстильних виробів виготовлялися з льону і конопель. Ткацькі верстати були вдосконалені Ма Цзюнєм для виготовлення вищої якості та ширшого розмаїття видів продукції. Було розроблено методи використання лози, на додаток до льону, для виготовлення паперу, що призвело до отримання паперу дуже високої якості. У той час, окрім конопляного паперу, паперова промисловість також використовувала ротанг для виготовлення «ротангового кутового паперу».
У цей період суднобудування офіційно контролювалося, що відображало його важливість та прибутковість у південному Китаї, регіоні, багатому на водні шляхи. Більші кораблі, що було побудовано, могли перевозити до 10 тис. ху (1 ху дорівнював близько 20 л).
Міграція принесла багато багатства на південь. Завдяки великій кількості водних шляхів Цзянькан став торговим центром. Торгівля між північчю та півднем, а також за кордоном, значною мірою контролювалася державою, але все ще існувало багато приватних підприємств. Основними товарами, якими торгували, були продукти харчування, текстиль, сіль та деякі речі розкоші. Гуанчжоу став центром закордонної торгівлі, імпортуючи жадеїт, носорогів, слонів та спеції, а експортуючи переважно шовк.
Була запроваджена система оподаткування земельних наділів. Це призвело до того, що аристократи і заможні особи скуповували землю у дрібних селян, змушуючи їх потрапляти до залежності. Нова податкова система теоретично була суворішою, ніж та, що була запроваджена в державі Вей, але залежні селяни повинні були сплачувати свої внески лише землевласнику, що було для них полегшенням. Це також призвело до концентрації землі в руках великих землевласників. Зрештою, ця політика призвела до податкових втрат, тоді як багатство великих аристократичних родин зростало. У 330 році Східна Цзінь реформувала податкове законодавство, стягуючи податки залежно від розміру землі. 377 року через неврожаї було знижено мінімальні податки (до 2 ху з поля; 1 ху = 20 л), а 383 року з поліпшення врожаї податок було збільшено до 5 дань (1 дань - 35 л)[14].
Усі, окрім , сплачували податок дяо (сплачувався уряду натуральною формою у вигляді шовкової або бавовняної тканини).
На початках певний час зберігалися вобігу монети колишніх царств Шу і У. У період Західної Цзінь грошові монети У Чжу відливали в місті Ченду в регіоні Шу[15].На півдні зменшення ваги монет спричинило значні коливання цін, і шовкова тканина та зерно (у розмірах ши і ху близько 35 і 20 л відповідно) використовувалися як замінники монет. Завдяки грошовій реформі 313 року було випущено достатньо монет, що замінили шовкові тканини як засіб розрахунку.
Через численні війни в період Східної Цзінь мідь стала дефіцитною, що ускладнювало карбування нових мідних монет і призводило до дефіциту валюти. Грошова система також зазнавала частих змін урядів, що призводило до плутанини між різними монетами (учжу), серед яких були шеньлан учжу, що були маленькими і легкими.
Започизила військову систему з держави Вей, зокрема фенчжань (ополчення). Армії династії Західна Цзінь поділялися на три категорії: центральна армія, зовнішні армії та армії провінцій та повітів. Члени центральних та зовнішніх армій зазвичай належали до професійсних армій, де соладтська справа була спадковою. Центральна армія безпосередньо контролювалася двором і дислокувалася у столиці або її безпосередній близькості, але також могла бути розгорнута під час війни. Дозволена чисельність централньої армії становила 100 000 осіб, і нею командував генерал (цзянцзюнь), а згодом хоу Північної армії (Вейбейцзюнь).
Зовнішні армії розташовувалися у стратегічно важливих місцях та вздовж кордонів. Їхніми командирами були генерали або великі генерали (дайцзянцзюнь). Існували посади головнокомандувачих центральними і провінційними арміями (дуду чжунвай чжуцзюньши).
Палацову варту, варту палацових юрам та варту столиці називали Імператорською гвардією. Навколо столиці розташовувалася армія Янмень.
З часом Сима Янь зменшив розмір провінційних та повітових армій і зосередив військову владу в руках ванів. Натомість поліцейські мали забезпечувати місцеву безпеку. Великим провінціям було виділено 100 поліцейських, меншим – 50. Однак насправді було скасовано дуже мало місцевих армій. Більшим ванствам було дозволено утримувати три армії загальною чисельністю 5000 осіб, середнім – дві армії загальною чисельністю 3000 вояків, а малим – одну армію з 1500 осіб. Крім того, деякі вани також призначалися командувачами периферійних армій.
Східна Цзінь зберігла систему Західної Цзінь. Слабкість центрального уряду відображалася на силі провінційних і переферійних армій. Місцеві військові губернатори часто відмовлялися виконувати накази центрального уряду. Через слабкість двору центральна армія практично не існувала. Щоб компенсувати це, эармія Янчжоу також була розміщена в столиці. Зовнішні армії контролювалися аристократичними домами, а генерали були королями на своїх територіях. Армія Янчжоу, зокрема, переважала центральну армію. Багато владолюбних генералів скористалися цією ситуацією, щоб захопити контроль. Через хаос війни падкові військові роди були сильно виснажені, тому Східна Цзінь набирала війська з простого народу, а іноді навіть залучала солдатів за призовом. «Армія Бейфу», сформована з сімей біженців, кілька разів перемагала могутніх ворогів і до кінця правління Східної Цзінь фактично замінила центральну армію.
Знать продовжує сповідувати конфуціанство. Водночас набувають поширення серед заможних містян та чиновництва різні буддистські течії, стають популярними школи медитації. Стають відомим буддистські трактати з Індії, які перекладаються ченцями, насамперед Дхармаракшою. Вважається, що у Східній Цзінь було 1768 буддійських храмів.
Імператори жорстоко пригнічували даосів, але також намагалися експлуатувати його, враховуючи те, як його використовували під час повстання жовтих пов'язок. Серед політичної нестабільності тієї епохи багато успішних торговців, дрібних землевласників та інших помірно заможних людей знаходили велику розраду в даоських вченнях, а низка великих кланів та військових офіцерів також прийняли цю віру. Ґе Хун наголошував на вірності імператору як даоській чесноті; він навіть навчав, що повстанці ніколи не можуть бути даоськими безсмертними, що зробило даосизм більш прийнятним для імперської адміністрації[16].
Одночасно даосизм і буддизм дедалі більше поширювалися серед ремісників, торгівців й простолюдинів не обмежуючись лише вищими класами.
Хоча династію Цзінь загалом вважають періодом культурного занепаду, вона стала свідком нових імпульсів у філософії, літературі, мистецтві, історіографії, науці та техніці.
Проходить зміна офіційного шрифту — з кутуватого на круглястий. З'явилося багато теорій каліграфії. Багато варіацій розвинулися з лішу, а також цяошу. Стиль Кайшу ставав все більш складним. Передмова до «Віршів, написаних у павільйоні орхідей» вважається шедевром цашу. Відомим каліграфами були Ван Січжи, Ван Сяньчжи, Гу Кайчжи.
317 року східноцзіньський імператор Юань-ді заснував конфуціанську академію Тайсюе в столиці Цзянькані, проте через заколот генерала Ван Дуня, який спалахнув у 322 році, цей заклад занепав. У 337 році імператор Чен-ді зробив невдалу спробу відновити Тайсюе на прохання чиновника-конфуціанця Юань Гуй. У 384 році імператор Сяо У-ді також безуспішно намагався відновити конфуціанську освіту – будівлю училища Тайсюе було спалено.
Серед освічених, особливо тих, хто відрізнявся амбіціями, цінтань (політична освіта) користувалася великою популярністю, тоді як ті, хто залишався осторонь від політики, присвячували себе сюаньсюе (політичній освіті). Основою сюаньсюе є «ніщо» (у). Вона стверджує, що все виникає з небуття, і що небуття може керувати всім. У політиці Сюаньсюе виступає за правління через бездіяльність. Водночас Сюаньсюе поєднав конфуціанську концепцію освіти з даоською концепцією природи, пропагуючи Освіту з природи. Ця доктрина стверджувала, що різниця між знаттю та простолюдинами, між вищими та нижчими класами є природною. Люди повинні підкоритися своїй долі. Ця доктрина, звичайно, рішуче підтримувалася вищим станом.
На початку правління Західної Цзінь представниками Сюаньсюе були «Сім мудрих з бамбукового гаю». Серед них найважливішим був Цзі Кан. Вони пропагували «Природне лінощі» (Цзижань увей) та «Чим освіченіша людина, тим природніша» (Ю мін цзяо ер фанцзижань). Спочатку сюаньсюе було радше втечею від суворої політичної реальності, але його швидко відкрила та прийняла сама вища класова спільнота. Під виглядом «дозволити природі йти своїм шляхом» (Жень цзижань) потурали всім мислимим розкошам та виправдовували їх.
Сюаньсюе замінила конфуціанство як домінуючу соціальну ідеологію. Цінтань був дуже популярним серед чиновників. Сюаньсюе все більше змішувалася з буддизмом. У Східній Цзінь надмірності були дещо стримані, але цінтань залишався модним при дворі. Багато представників аристократії будували вілли в горах або на берегах озер і практикували цінтань як форму соціальної розваги. З поширенням буддизму його філософії також були включені, і деякі ченці навіть брали участь.
Даосизм спонукав розвитку хімії. Буддизм, окрім всього, впливав на обмін знаннями. Перекладається література з логіки, математики, астрології, астрономії, медицини.
На початку періоду Західної Цзінь математик Лю Хуей коментував працю «Цзю Чжан Суаньшу», а також сам складав математичні праці, що мали глибокий вплив на китайську математику та призвели до зосередження уваги на обчисленнях.
Географ Пей Сю був створив мапи того, що тоді було відомо як Китай, із зображенням гір, річок та адміністративного поділу. Його мапи ретельно деталізували взаємозв'язки, напрямки, відстані, висоту місць та їхні сполучні маршрути.
Ге Хун займався алхімією та медициною. Його алхімічна праця «Баопузі» включала знання з хімії, біології та мінералогії та була важливим джерелом для історії китайської науки. У своїх медичних працях він вперше описав сухоти та віспу.
У цей період було складено численні історії про минуле. Історичні твори переважно вели окремі особи, як-от «Хроніки трьох царств» Чень Шоу, а Фань Є здійснив систематизацію «Книга пізньої Хань». Цзян Тун 299 року створив історико-політичний трактат «Про переселення варварів» («Сі жун лунь»), в якому було висунуто та обґрунтовано тезу про необхідність виселення «варварів» (племенна сюнну, ді, жун). У тексті твору Цзян Тун веде заочну полеміку із супротивниками виселення «варварів».
Починається новий етап відродження колишніх літературних жанрів, з'являються нові. Особлива увага приділялася формі та техніці. У прозі під впливом фу виникли особливо формально суворі тексти, в яких кількість символів та наголоси були суворо регламентовані. Тексти були надзвичайно складними. Ці тексти призвели до посиленого вивчення китайської фонетики.
Особливо відомою була поема Цзо Сі «Три столиці» — прозовий твір про три столиці трьох царств. Невдоволення автора відсутністю знатного походження та будь-яких перспектив вищої посади також проявлялося в його віршах. Ще однією важливою працею був «Про тексти» Лу Цзі, значний твір з літературної теорії. Відомим письменником та істориком був Гань Бао, який особливо цікавився містикою та духами.
Яскравими представниками цього періоду були поети та буддисти Сунь Чо (314–371) та Сє Лін'юнь (385—433). Значними літераторами й вченими цього часу був Хуанфу Мі та Ге Хун. Вірші Тао Юаньміна заслуговують на особливу увагу для пізнього періоду Східної Цзінь. Історія Тао Юаньміна про персикові джерела відображала прагнення до гармонійного світу та втечі з землі, спустошеної війною. Всупереч звичаям того часу, Тао писав свої тексти у старовинному, простому стилі. Він мав тривалий вплив на пізніших літературних діячів, таких як Ван Вей, Лі Бо, Ду Фу, Су Ши.
Аристократія жила в достатку та небувалій розкоші, що призвело до появи багатьох видатних художників при їхніх дворах. Сюаньсюе дала новий поштовх мистецтву. Звільнені від обмежень конфуціанства, такі види мистецтва, як живопис, процвітали з небувалою свободою. Поширення буддизму також принесло нові сюжети та мотиви. Живопис у цей час особливо наголошував на зовнішності та рухах фігур.
Відбувається розвиток образотворчого мистецтва, головну роль в якому відіграє відображення уявлення. Започатковується жанр портрету та пейзажу на сувоях та ширмах. Особливо вражає на сувоях Вей Сє. Картини цього періоду підкреслювали унікальні характеристики людини. Зображені фігури виглядали реалістичними та мали виразні вирази обличчя. Рухи рук та одяг, що ніби рухалися вітром, викликали морське відчуття. Прикладом є сувой «Жінка та чиновниця» Гу Кайджи. Пейзажний живопис ще перебував у зародковому стані.
Період Цзінь добре відомий якістю своїх селадонових порцелянових виробів, так званої «зеленуватої морської хвилі». Вони представлені у вигляді тварин, цифр, а також буддистів. Приклади глазурованого посуду Юе також відомі з часів династії Цзінь.
За правління імператора У-ді у місцині Цзіньшу біля витоку р.Цзіньшуй (повіт Лоян, провінція Хенань) розбудовано чудовий сад з палацами, альтанками, басейнами.
Одяг Цзінь ґрунтувався на одязі епохи Хань. Воріт сорочки був вільним, а верхнє і нижнє вбрання носилися окремо. Сорочки, напівхалати та піджаки вдягалися на верхню частину тіла. Рубахи мали прямі лацкани та широкі рукави, а нижні спідниці були ширшими. Жіночий одяг з великими рукавами та широким одягом звільняв не тільки жіноче тіло, а й жіночий розум. У цьому одязі було комфортно, вона слідувала природним законам і була живим втіленням даоського принципу нероби («увей»), демонструвала елегантність та легкість. Короткий верх і довгий низ одягу краще підкреслювали красу жіночого тіла, ніж відносно безформний одяг часів династії Хань. Нова структура одягу звільнила жінок від необхідності носити халати зі складаннями (шеньї).
Незважаючи на те, що досі носили поєднання сорочки, верхнього одягу, довгої спідниці, верхні шати ставали коротшими. Загальний силует ставав все більш витягнутим і тонким, розкріпляючи рухи, шия також ставала все більш відкритою. Прогрес у розвитку культури жіночого одягу полягав у створенні фартуха, підлога сукні «у формі хвоста ластівки» завоювала кохання жінок того часу.
Під впливом вчення сюаньсюе та його ідей слідування природному ходу речей найприроднішим і найчистішим кольором, точніше, відсутністю кольору, вважався білий. Більшість костюмів було виконано у природних, простих білих тонах, починаючи від монарха та закінчуючи чиновниками. Весь одяг, починаючи головними уборами та закінчуючи весільними сукнями – все було білим.
Такі види макіяжу, як сехунчжуан, цзичжуан, баньмяньчжуан, мяньє, а також такі зачіски, як закручені на голові коси, «зав'язані квіти», пишно збите волосся — все це виражає увагу і турботу про природу людей того часу. Буддизм також вплинув на жіночі зачіски, про що свідчить різноманітність популярних на той час шиньйонів, які можна побачити в печерних статуях і фресках того періоду.
.png)
- ↑ Grousset, Rene (1970). The Empire of the Steppes. Rutgers University Press. pp. 56–57. ISBN 978-0-8135-1304-1
- ↑ https://baike.baidu.com/ item/%e4%B8%9C%e6%99%8B
- ↑ Book of Jin, Vol. 36
- ↑ Bielenstein H. Census of China During the Period 2–742 AD // Bulletin of the Museum of Far Eastern Antiquities. Bulletin № 19. Stockholm, 1947, р. 126
- ↑ Haywood, John (2000). Historical Atlas of the Classical World, 500 BC–AD 600. Barnes & Noble Books. p. 2.25. ISBN 978-0-7607-1973-2
- ↑ Haywood, John; Jotischky, Andrew; McGlynn, Sean (1998). Historical Atlas of the Medieval World, AD 600–1492. Barnes & Noble. p. 3.21. ISBN 978-0-7607-1976-3.
- ↑ "zhongshusheng 中書省 (www.chinaknowledge.de)"
- ↑ "menxiasheng 門下省 (www.chinaknowledge.de)"
- ↑ Fang Xuanling; et al., eds. (1974) [648]. Book of Jin 晉書. Beijing: Zhonghua Shuju. vol. 98, biography of Wang Dun
- ↑ Gernet, Jacques (1996). A History of Chinese Civilization. Cambridge University Press, p. 182
- ↑ Tackett, Nicolas Olivier (2006). The Transformation of Medieval Chinese Elites (850–1000 C.E.) (PDF) (PhD thesis). Columbia University. p. 81
- ↑ Hugh R. Clark (2007). Portrait of a Community: Society, Culture, and the Structures of Kinship in the Mulan River Valley (Fujian) from the Late Tang Through the Song. Chinese University Press. pp. 37–38. ISBN 978-962-996-227-2
- ↑ Wan Yingnan, 1994, Monolog über die Geschichte der Wei, Jin, Südlichen und Nördlichen Dynastien. Kap. 8: Die Beruhigungsstrategie der Östlichen Jin vor dem Schlacht am Feishui, S. 187.
- ↑ Материалы по экономической истории Китая в раннее средневековье: (разд. «Ши хо чжи» из династийных историй) / АН СССР, Ин-т востоковедения ; пер. с кит. А. А. Бокщанина, Лин Кюнъи ; ред. пер., вступ. ст. и коммент. А. А. Бокщанина. М. : Наука, 1980, с. 49
- ↑ "Ancient Chinese Coins: Later Wu Zhu". Content and photographs by Adrian Loder, archives hosted by James Peirce (Kongming's Archives). 2006
- ↑ Baopuzi, Vol. 3
- Wan Yingnan, 1994, Monolog über die Geschichte der Wei, Jin, Südlichen und Nördlichen Dynastien, Kapitel 6, Westliche Jin unter der Herrschaft der großen Adelshäuser, S. 111–235.
 | |
|---|---|
| Словники та енциклопедії | |
| Довідкові видання | |
| Нормативний контроль |
