Дослідження Юпітера

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Художнє зображення «Піонера-10» — першого космічного апарата, що відвідав Юпітер.

Дослідження Юпітера проводилося шляхом спостережень з малої відстані за допомогою автоматичних космічних апаратів. Воно почалося в 1973 році з прибуттям до системи Юпітера космічного апарата «Піонер-10». Станом на 2023 рік відбулося вісім місій космічних апаратів до Юпітера. Усі вони були здійснені Національним управлінням з аеронавтики і дослідження космічного простору (НАСА), і всі, крім двох, були прольотами, під час яких проводилися детальні спостереження без посадки і виходу на орбіту. Завдяки цим місіям Юпітер став найчастіше відвідуваною зовнішньою планетою Сонячної системи, адже в усіх місіях до зовнішніх планет Сонячної системи використовувався гравітаційний маневр під час прольоту повз Юпітер.

Відправлення космічного апарата до Юпітера — непроста задача, здебільшого через великі потреби в паливі та вплив жорсткого радіаційного поля планети. 5 липня 2016 року до Юпітера прибув і вийшов на орбіту навколо нього космічний апарат «Юнона» — це другий апарат, який це зробив[1][2].

Першим космічним апаратом, який відвідав Юпітер, був «Піонер-10»: він пролетів повз планету в 1973 році; через рік повз Юпітер пролетів його близнюк «Піонер-11». Окрім перших знімків планети з невеликої відстані, зонди відкрили її магнітосферу та з'ясували, що надра складаються переважно з рідини. У 1979 році Юпітер відвідали зонди «Вояджер-1» і «Вояджер-2». Вони дослідили його супутники і систему кілець, виявили вулканічну активність Іо і знайшли водяний лід на поверхні Європи. Космічний апарат «Улісс» продовжив дослідження магнітосфери Юпітера в 1992 році, а потім ще раз у 2004 році. Зонд «Кассіні» наблизився до планети у 2000 році і зробив дуже детальні знімки її атмосфери. У 2007 році повз Юпітер пролетів космічний апарат New Horizons, зробивши покращені вимірювання параметрів планети та її супутників.

Першим на орбіту навколо Юпітера вийшов космічний апарат «Галілео»: він прибув до планети в 1995 році і вивчав її до 2003 року[3]. За цей період «Галілео» зібрав велику кількість інформації про систему Юпітера, здійснив близькі зближення з усіма чотирма великими Галілеєвими супутниками і знайшов докази наявності тонкої атмосфери на трьох із них, а також підтвердив можливість існування рідкої води під їхньою поверхнею. Він також виявив магнітне поле навколо Ганімеда. Наближаючись до Юпітера, він також став свідком падіння на Юпітер комети Шумейкерів — Леві 9[4]. У грудні 1995 року він відправив атмосферний зонд в атмосферу Юпітера; поки що це єдиний апарат, який зробив це.

У липні 2016 року на орбіту навколо Юпітера вийшов космічний апарат «Юнона», запущений у 2011 році[5][6], де він перебуває й досі, продовжуючи виконувати свою наукову програму.

У 2012 році Європейське космічне агентство (ЄКА) в рамках своєї програми Cosmic Vision обрало місію JUICE (Jupiter Icy Moons Explorer)[7][8] для дослідження трьох із чотирьох галілеєвих супутників Юпітера із можливою посадкою спускного апарата, розробленого Роскосмосом, на Ганімед[9]. Місія JUICE була запущений 14 квітня 2023 року[10], але після анексії Криму Росією у 2014 році і Російського вторгнення в Україну у 2022 році на багато російських державних підприємств, зокрема на Роскосмос, а також но його тодішнього керівника Дмитра Рогозіна, було накладено міжнародні санкції[11][12], і ЄКА довелося відмовитися від російського спускного модуля — він так і не був реалізований[13].

У жовтні 2024 року НАСА планує запустити космічний апарат Europa Clipper, який досліджувати супутник Юпітера Європу[14].

Китайське національне космічне управління планує запустити до Юпітера дві місії: у 2024 році — «Шенсуо[en]» (попередня назва — «Міжзоряний експрес») для прольоту повз Юпітер[15][16][17][18], а приблизно у 2029 році — «Тяньвень-4[en]» для дослідження Юпітера на його супутника Каллісто[19].

Дослідження за допомогою телескопів[ред. | ред. код]

Вивчення планети Юпітер почалося з винаходом на початку XVII століття телескопа-рефрактора. У 1610 році за допомогою першого з таких телескопів Галілео Галілей виявив, що навколо Юпітера обертаються кілька супутників. Чотири найбільші з них — Іо, Європа, Ганімед і Каллісто — згодом були названа на його честь — Галілеєві[20]. Це відкриття кинуло виклик тогочасній концепції Всесвіту, згідно з якою все, що обертається в космосі, повинно обертатися навколо Землі. Згодом за допомогою дедалі потужніших телескопів було відкрито Велику червону пляму в атмосфері Юпітера, п'ятий супутник — Амальтею (1892), а завдяки спектроскопії — основні компоненти видимої атмосфери Юпітера.

Технічні вимоги до космічних апаратів[ред. | ред. код]

Юпітер, яким його побачив космічний зонд «Кассіні»

Енергія[ред. | ред. код]

Польоти з Землі до інших планет Сонячної системи потребують величезної кількості енергії. Щоб досягти Юпітера з земної орбіти, космічному апарату потрібно майже стільки ж енергії, скільки потрібно для виведення його на навколоземну орбіту. В астродинаміці ці витрати енергії визначаються чистою зміною швидкості космічного апарата — дельта-v. Енергія, необхідна для досягнення Юпітера з навколоземної орбіти, вимагає дельта-v близько 9 км/с[21], тоді як для досягнення низької навколоземної орбіти вимагає 9,0—9,5 км/с[22].

Потребу в енергії, а отже й у паливі, можна суттєво скоротити за рахунок так званих гравітаційних маневрів — тобто скориставшись гравітацією планет (наприклад, Землі або Венери) під час прольотів повз них. Ціною такої економії зазвичай є значне збільшення тривалості польоту порівняно з траєкторією безпосереднього перельоту[23]. На космічному апараті Dawn використовувалися іонні двигуни, здатні змінити швидкість більше ніж на 10 км/с — цього більш ніж достатньо, щоб здійснити проліт повз Юпітер із сонячної орбіти того ж радіуса, що й у Землі, не виконуючи гравітаційних маневрів[24].

Неможливість приземлитися[ред. | ред. код]

Серйозною проблемою під час відправлення космічних зондів до Юпітера є те, що планета не має твердої поверхні, на яку можна було б приземлитися: його атмосфера поступово переходить у рідкі надра. Будь-який зонд, який спускається в атмосферу, врешті-решт буде розчавлений величезним тиском всередині Юпітера[25].

Радіація[ред. | ред. код]

Іншою важливою проблемою є потужність радіації, якій піддається космічний зонд, входячи в середовище заряджених частинок навколо Юпітера. Наприклад, коли «Піонер-11» наблизився до Юпітера на найменшу відстань, рівень радіації виявився вдесятеро потужнішим, ніж передбачали його розробники, і це викликало побоювання, що апарат її не витримає. З кількома незначними збоями йому вдалося пройти через радіаційні пояси, але він втратив більшість зображень Іо, оскільки під дією радіації фотополяриметр[en] «Піонера» отримував хибні команди[26]. Наступний, набагато технологічніший космічний апарат «Вояджер» довелося переробити, щоб він витримав радіацію такої потужності[27]. За вісім років перебування на орбіті планети космічний апарат «Галілео» отримав значно більшу дозу радіації, ніж передбачалося в проєкті, і через це його системи кілька разів відмовляли. Гіроскопи апарата часто показували підвищену кількість похибок, а між його обертовою і необертовою частинами іноді виникали електричні дуги, через що апарат переходив у безпечний режим. З цієї ж причини були повністю втрачені дані з 16-ї, 18-ї та 33-ї орбіт. Радіація спричинила також фазові зсуви в надстабільному кварцовому генераторі «Галілео»[28].

Польотні місії[ред. | ред. код]

Південний полюс «Кассіні», 2000.
Південний полюс, «Юнона», 2017[29].

Програма «Піонер» (1973 і 1974 роки)[ред. | ред. код]

Див. також: Піонер-10 та Піонер-11

Першим космічним апаратом, який досліджував Юпітер, був «Піонер-10», який пролетів повз планету в грудні 1973 року; 12 місяців по тому повз Юпітер пролетів його близнюк — «Піонер-11». «Піонер-10» отримав перші зображення Юпітера та Галілеєвих супутників зблизька, дослідив атмосферу планети, виявив його магнітне поле, спостерігав радіаційні пояси і визначив, що Юпітер є переважно рідиною[30][31]. 4 грудня 1974 року «Піонер-11» пролетів на мінімальній відстані від вершин хмар Юпітера — близько 34 000 км. Він отримав вражаючі зображення Великої червоної плями, зробив перше спостереження величезних полярних областей Юпітера і визначив масу супутника Юпітера Каллісто. Інформація, зібрана цими двома космічними апаратами, допомогла астрономам та інженерам вдосконалити конструкцію майбутніх космічних апаратів[32][33].

Анімація траєкторії руху «Піонера-11» навколо Юпітера з 30 листопада 1974 року по 5 грудня 1974 року.
      «Піонер-11»
      Юпітер
      Іо
      Європа
      Ганімед
      Каллісто
«Піонер-10» був першим космічним апаратом, який відвідав Юпітер.

Програма «Вояджер» (1979 рік)[ред. | ред. код]

Докладніше: Вояджер-1 та Вояджер-2

«Вояджер-1» почав фотографувати Юпітер у січні 1979 року і максимально наблизився до нього 5 березня 1979 року — на відстань 349 000 км від центру Юпітера[34]. Така невелика відстань дала змогу отримати зображення більшої роздільної здатності. Більшість спостережень за супутниками, кільцями, магнітним полем і радіаційним середовищем Юпітера були зроблені протягом 48-годинного періоду після зближення, проте «Вояджер-1» продовжував фотографувати планету до квітня 1979 року[35].

Невдовзі проліт повз Юпітер здійснив «Вояджер-2»: його максимальне наближення до планети відбулося 9 липня 1979 року[36] на відстані 576 000 км від хмар планети[37][38]. Зонд відкрив кільце Юпітера, спостерігав складні вихори в його атмосфері, активні вулкани на Іо, процес, аналогічний тектоніці плит, на Ганімеді, і численні кратери на Каллісто.

«Вояджери» значно покращили наше розуміння Галілеєвих супутників, а також відкрили кільця Юпітера. Вони також зробили перші знімки атмосфери планети зблизька, виявивши, що Велика червона пляма — це складний шторм, який рухається проти годинникової стрілки. Скрізь у смугастих хмарах були виявлені інші, менші бурі та вихори (див. анімацію праворуч)[39]. На орбітах, безпосередньо за межами кільця було виявлено два нові невеликі супутники, Адрастею і Метіду. Це були перші супутники Юпітера, виявлені космічним апаратом[40]. Між орбітами Амальтеї та Іо був виявлений третій супутник — Феба[41].

Найбільшою несподіванкою місії стало відкриття вулканічної активності на супутнику Іо: це був перший випадок, коли активний вулкан спостерігався на іншому небесному тілі, окрім Землі. Разом «Вояджери» зафіксували виверження дев'яти вулканів на Іо, а також знайшли докази інших вивержень, що відбувалися між зустрічами «Вояджерів»[42].

На фотографіях Європи, зроблених «Вояджером-1» із низькою роздільною здатністю, видно велику кількість лінійних об'єктів, що перетинаються. Спочатку вчені вважали, що це глибокі тріщини, спричинені розломами кори або тектонічними процесами. Фотографії з високою роздільною здатністю з «Вояджера-2», зроблені ближче до Юпітера, спантеличили вчених, оскільки на цих фотографіях топографічний рельєф майже повністю відсутній. Це змусило багатьох припустити, що ці тріщини можуть бути схожими на земну кригу, і що Європа може мати рідку воду всередині[43]. Європа може бути внутрішньо активною через приливне нагрівання на рівні приблизно однієї десятої від рівня Іо, і в результаті вважається, що цей супутник має кору з водяного льоду завтовшки менше 30 кілометрів, і цей лід, імовірно, плаває в океані глибиною 50 кілометрів[44].

Космічний корабель «Улісс» (1992, 1994)[ред. | ред. код]

Докладніше: Улісс (космічний апарат)

8 лютого 1992 року сонячний зонд «Улісс» пролетів повз північний полюс Юпітера на відстані 451 000 км[45]. Цей гравітаційний маневр був необхідний для того, щоб «Улісс» вийшов на дуже високо нахилену орбіту навколо Сонця, збільшивши її нахил до екліптики до 80,2°[46]. Гравітація гігантської планети викривила траєкторію польоту космічного апарату вниз і вбік від площини екліптики, виводячи його на остаточну орбіту навколо північного й південного полюсів Сонця. Віддаленість і форма орбіти зонда були скориговані в значно меншій мірі, так що його афелій залишився на відстані приблизно 5 а. о. (відстань Юпітера від Сонця), а перигелій — дещо далі 1 а. о. (відстань Землі від Сонця). Під час зустрічі з Юпітером зонд провів вимірювання магнітосфери планети[46]. Оскільки зонд не був обладнаний камерами, жодних зображень він не зробив.

У лютому 2004 року зонд знову наблизився до Юпітера. Цього разу відстань до планети була значно більшою — близько 120 млн км (0,8 а. о.) — але він продовжив спостереження за Юпітером[46][47][48].

Місія «Кассіні — Гюйгенс» (2000)[ред. | ред. код]

Докладніше: Кассіні — Гюйгенс

У 2000 році зонд «Кассіні», прямуючи до Сатурна, пролетів повз Юпітер і зробив одні з найвищих знімків планети з найвищою роздільною здатністю. Максимальне наближення відбулося 30 грудня 2000 року; під час нього було зроблено багато наукових вимірювань. У процесі багатомісячного прольоту було зроблено близько 26 000 зображень Юпітера[49]. Зонд створив найдетальніший глобальний кольоровий портрет Юпітера, у якому найменші видимі об'єкти мають розмір приблизно 60 км[50]. Головним відкриттям цього прольоту, про яке було оголошено 5 березня 2003 року, стала циркуляція атмосфери Юпітера. Темні пояси в ній чергуються зі світлими в атмосфері, і зони з блідими хмарами вчені раніше вважали зонами висхідних потоків повітря — почасти тому, що на Землі хмари мають тенденцію утворюватися з висхідного повітря. Аналіз зображень, надісланих зондом «Кассіні» показав, що темні пояси містять окремі грозові осередки висхідних яскраво-білих хмар, надто малих, щоб їх можна було побачити з Землі. Ентоні Дель Геніо (Anthony Del Genio) з Інституту космічних досліджень ім. Ґоддарда[en] НАСА сказав:

Судячи з усього, пояси — це області висхідного атмосферного руху на Юпітері, [а отже], висхідний рух у цих зонах має бути спадним[51].

Серед інших атмосферних спостережень — закручений темний овал високого атмосферного туману, розміром із Велику червону пляму, поблизу північного полюса Юпітера. Знімки, зроблені в інфрачервоному діапазоні, виявили особливості циркуляції поблизу полюсів: смуги вітрів, які огинають планету, і сусідні смуги, які рухаються в протилежних напрямках. У тому ж повідомленні обговорювалася також природа кілець Юпітера. Розсіювання світла частинками в кільцях показало, що вони мають неправильну, тобто несферичну форму і, ймовірно, утворилися в результаті падіння мікрометеоритів на супутники Юпітера — імовірно, на Метіда й Адрастею. 19 грудня 2000 року космічний апарат «Кассіні» зробив знімок супутника Гімалія з дуже низькою роздільною здатністю: він перебував надто далеко, щоб розгледіти деталі поверхні[52].

New Horizons (2007)[ред. | ред. код]

Докладніше: New Horizons
Відео вулканічних шлейфів на Іо, записане New Horizons у 2008 році

Зонд New Horizons на своєму шляху до Плутона пролетів повз Юпітер, здійснивши гравітаційний маневр і ставши першим зондом, запущеним безпосередньо до Юпітера з часів «Улісса» в 1990 році. 4 вересня 2006 року New Horizons зробив перші фотографії Юпітера за допомогою своєї довгофокусної камери (LORRI[en])[53]. Подальше вивчення системи Юпітера продовжилося в грудні 2006 року. Максимальне наближення до Юпітера відбулося 28 лютого 2007 року[54][55][56].

Незважаючи на невелику відстань до Юпітера, New Horizons за допомогою своєї інструментів провів точні вимірювання орбіт внутрішніх супутників Юпітера, зокрема Амальтеї. Камери зонда зняли вулкани на Іо, детально дослідили всі чотири Галілеєві супутники, а також провели дистанційні дослідження зовнішніх супутників — Гімалії та Елари[57]. Апарат також дослідив Малу червону пляму Юпітера, магнітосферу планети та систему тонких кілець[58].

19 березня 2007 року в комп'ютері управління й обробки даних сталася невиправна помилка пам'яті: він перезавантажився, що призвело до переходу апарата в безпечний режим. Апарат повністю відновився протягом двох днів, але втратим незначну кількість даних про магнітний хвіст Юпітера. Жодних інших подій, пов'язаних із втратою даних, під час зустрічі не відбулося. Через величезний розмір системи Юпітера і її відносну близькість до Землі порівняно з відстанню від Землі до Плутона, який був основною ціллю місії New Horizons, апарат відправив на Землю більше даних від зустрічі з Юпітером, ніж від зустрічі з Плутоном.

Орбітальні місії[ред. | ред. код]

«Галілео» (1995—2003)[ред. | ред. код]

Докладніше: Галілео (космічний апарат)
Анімація траєкторії руху зонда «Галілео» навколо Юпітера з 1 серпня 1995 року до 30 вересня 2003 року.
      Галілео
      Юпітер
      Io
      Європа
      Ганімед
      Каллісто

Першим космічним апаратом, який вийшов на орбіту навколо Юпітера, став орбітальний апарат «Галілео». Вихід на орбіту відбувся 7 грудня 1995 року[59]. Апарат обертався навколо планети понад сім років, зробивши 35 витків, і врешті-решт був знищений під час контрольованого зіткнення з Юпітером 21 вересня 2003 року[60]. За цей період він зібрав велику кількість інформації про систему Юпітера. Її обсяг виявився не таким великим, як передбачалося, оскільки розгортання його направленої радіопередавальної антени[en] з високим коефіцієнтом підсилення не відбулося[61]. Основними подіями протягом восьмирічного дослідження були численні прольоти повз усі Галілеєві супутники, а також повз Амальтею («Галілей» — перший зонд, який зробив такий проліт)[62]. У 1994 році він став свідком падіння на Юпітер комети Шумейкерів — Леві 9, а в грудні 1995 року випустив в атмосферу Юпітера атмосферний зонд[63].

Між 16 і 22 липня 1994 року в камери «Галілео» потрапили уламки комети Шумейкерів — Леві 9, коли вони на швидкості бл. 60 км/с впали в південній півкулі Юпітера. Це було перше безпосереднє спостереження позаземного зіткнення об'єктів Сонячної системи[64]. Хоча зіткнення відбулося на зворотному відносно Землі боці Юпітера, «Галілео», перебуваючи на відстані 1,6 а. о. від планети, зміг їх зафіксувати. Його інструменти виявили вогняну кулю, яка досягла пікової температури близько 24 000 К (для порівняння: звичайна температура вершин хмар Юпітера становить бл. 130 К, або −143 °C), а шлейф від вогняної кулі сягав висоти понад 3000 км[65].

У липні 1995 року від орбітального модуля відділився атмосферний зонд, а 7 грудня 1995 року той увійшов в атмосферу Юпітера. Після спуску в атмосферу, який супроводжувався значними перевантаженнями, зонд скинув залишки свого теплового екрана і пролетів на парашуті через 150 км атмосфери, збираючи дані протягом 57,6 хв, а потім був зруйнований тиском, приблизно в 22 рази вищим за тиск на Землі на рівні моря, і температурою, яка досягла 153 °C[66]. Після цього він мав повністю розплавитися або випаруватися. На орбітальний апарат «Галілео» чекала така сама доля: 21 вересня 2003 року його навмисно спрямували на Юпітер на швидкості понад 50 км/с[67]. Це було зроблено для того, щоб унеможливити його зіткнення з Європою і її забруднення земними мікроорганізмами[68].

Послідовність знімків «Галілео», зроблених з інтервалом у кілька секунд, показує появу вогняної кулі на темному боці Юпітера від одного з фрагментів комети Шумейкерів — Леві 9, які врізалася в планету.

Основні наукові результати місії «Галілео»[69][70][71][72][73]:

  • Перше спостереження аміачних хмар в атмосфері іншої планети. В атмосфері Юпітера утворюються частинки аміачного льоду з матеріалу, що піднімається з менших глибин.
  • Підтвердження потужної вулканічної активності на Іо: вона в 100 разів енергійніша, ніж на Землі. Тепло і частота вивержень нагадують ранню Землю.
  • Спостереження складних плазмових взаємодій в атмосфері Іо, де генеруються потужні заряджені потоки частинок, які зіштовхуються з атмосферою Юпітера.
  • Отримання доказів теорії про існування рідких океанів під крижаною поверхнею Європи.
  • Перше виявлення потужного магнітного поля навколо Ганімеда.
  • Отримання даних щодо магнітного поля, які свідчать про те, що Європа, Ганімед і Каллісто мають шар рідкої солоної води під поверхнею.
  • Отримання доказів існування тонкого атмосферного шару на Європі, Ганімеді та Каллісто — так званої приповерхневої екзосфери.
  • Отримання даних щодо формування кілець Юпітера з пилу, піднятого міжпланетними метеороїдами, які врізаються в чотири малі внутрішні супутники планети, а також спостереження двох зовнішніх кілець і отримання свідчень існування окремого кільця вздовж орбіти Амальтеї.
  • Визначення глобальної структури й динаміки гігантської магнітосфери Юпітера.

11 грудня 2013 року НАСА, спираючись на результати місії «Галілео», повідомило про виявлення «глиностих мінералів» (зокрема, філосилікатів), які є ознакою наявності органічних речовин, на крижаній корі Європи[74]. На думку вчених, наявність цих мінералів могла бути результатом зіткнення з астероїдом або кометою[75].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ NASA's Juno Spacecraft in Orbit Around Mighty Jupiter - NASA (амер.). Процитовано 18 березня 2024.
  2. ↑ П’ятирічна подорож на Юпітер. Все, що потрібно знати про історичну місію NASA. web.archive.org. 20 лютого 2020. Архів оригіналу за 20 лютого 2020. Процитовано 18 березня 2024.{{cite web}}: Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання)
  3. ↑ Galileo. science.nasa.gov (англ.). Процитовано 20 березня 2024.
  4. ↑ published, Elizabeth Howell (24 січня 2018). Shoemaker-Levy 9: Comet's Impact Left Its Mark on Jupiter. Space.com (англ.). Процитовано 20 березня 2024.
  5. ↑ https://www.nytimes.com/2016/06/28/science/nasa-jupiter-juno.html
  6. ↑ https://www.nytimes.com/2016/07/05/science/juno-enters-jupiters-orbit-capping-5-year-voyage.html
  7. ↑ JUICE is Europe’s next large science mission. www.esa.int (англ.). Процитовано 21 березня 2024.
  8. ↑ ESA Science & Technology - JUICE mission gets green light for next stage of development. sci.esa.int. Процитовано 21 березня 2024.
  9. ↑ https://glcw2013.cosmos.ru/
  10. ↑ ESA Science & Technology - JUICE. sci.esa.int. Процитовано 21 березня 2024.
  11. ↑ Skibba, Ramin. Turmoil Over Ukraine Could Debilitate Russia's Space Program. Wired (амер.). ISSN 1059-1028. Процитовано 21 березня 2024.
  12. ↑ LoGiurato, Brett. Obama Just Announced Sanctions Against 7 Russian 'Cronies'. Business Insider (амер.). Процитовано 21 березня 2024.
  13. ↑ Russia funds a proposal to land on Jupiter's moon Ganymede. www.russianspaceweb.com. Процитовано 21 березня 2024.
  14. ↑ Clark, Stuart (5 березня 2023). ‘It’s like finding needles in a haystack’: the mission to discover if Jupiter’s moons support life. The Observer (en-GB) . ISSN 0029-7712. Процитовано 25 березня 2024.
  15. ↑ https://doi.org/10.12351%2Fks.2305.2091
  16. ↑ Bergan, Brad (22 лютого 2022). China and NASA are developing next-gen Voyager-like spacecraft. Which is better?. Interesting Engineering (амер.). Процитовано 25 березня 2024.
  17. ↑ China Considers Voyager-like Mission to Interstellar Space. The Planetary Society (англ.). Процитовано 25 березня 2024.
  18. ↑ O'Callaghan, Jonathan. U.S. and Chinese Scientists Propose Bold New Missions beyond the Solar System. Scientific American (англ.). Процитовано 25 березня 2024.
  19. ↑ published, Andrew Jones (22 вересня 2022). China wants to probe Uranus and Jupiter with 2 spacecraft on one rocket. Space.com (англ.). Процитовано 25 березня 2024.
  20. ↑ https://www.oed.com/search/dictionary/?q=Galilean&tl=true
  21. ↑ Galileo FAQ - Navigation. web.archive.org. 5 січня 1997. Архів оригіналу за 5 січня 1997. Процитовано 26 березня 2024.
  22. ↑ Burton, Rodney L.; Brown, Kevin; Jacobi, Anthony (2006-05). Low-Cost Launch of Payloads to Low Earth Orbit. Journal of Spacecraft and Rockets (англ.). Т. 43, № 3. с. 696—698. doi:10.2514/1.16244. ISSN 0022-4650. Процитовано 26 березня 2024.
  23. ↑ Internet Archive, Daniel (2001). Mission Jupiter : the spectacular journey of the Galileo spacecraft. New York : Copernicus. ISBN 978-0-387-98764-4.
  24. ↑ CRC Handbook of Chemistry and Physics, 64th EDITION, (C) 1983, page F-141
  25. ↑ Redirecting. linkinghub.elsevier.com. Процитовано 27 березня 2024.
  26. ↑ Internet Archive, Mark (2004). The depths of space : the story of the Pioneer planetary probes. Washington, D.C. : Joseph Henry Press. ISBN 978-0-309-09050-6.
  27. ↑ Pioneer Mission Description Page. web.archive.org. 30 січня 2006. Архів оригіналу за 30 січня 2006. Процитовано 28 березня 2024.
  28. ↑ https://ieeexplore.ieee.org/document/1134214/
  29. ↑ Chang, Kenneth (25 травня 2017). NASA's Jupiter Mission Reveals the 'Brand-New and Unexpected'. The New York Times. Архів оригіналу за 16 листопада 2018. Процитовано 27 травня 2017.
  30. ↑ Ingersoll, Andrew P.; Porco, Carolyn C. (1 липня 1978). Solar heating and internal heat flow on Jupiter. Icarus. Т. 35, № 1. с. 27—43. doi:10.1016/0019-1035(78)90058-1. ISSN 0019-1035. Процитовано 30 березня 2024.
  31. ↑ Wayback Machine. web.archive.org. 28 червня 2012. Архів оригіналу за 28 червня 2012. Процитовано 30 березня 2024.
  32. ↑ Pioneer Mission Description Page. web.archive.org. 30 січня 2006. Архів оригіналу за 30 січня 2006. Процитовано 30 березня 2024.
  33. ↑ NASA - NSSDCA - Spacecraft - Details. nssdc.gsfc.nasa.gov. Процитовано 30 березня 2024.
  34. ↑ Stone, E. C.; Lane, A. L. (1979-06). Voyager 1 Encounter with the Jovian System. Science (англ.). Т. 204, № 4396. с. 945—948. doi:10.1126/science.204.4396.945. ISSN 0036-8075. Процитовано 31 березня 2024.
  35. ↑ Smith, Bradford A.; Soderblom, Laurence A.; Johnson, Torrence V.; Ingersoll, Andrew P.; Collins, Stewart A.; Shoemaker, Eugene M.; Hunt, G. E.; Masursky, Harold; Carr, Michael H. (1979-06). The Jupiter System Through the Eyes of Voyager 1. Science (англ.). Т. 204, № 4396. с. 951—972. doi:10.1126/science.204.4396.951. ISSN 0036-8075. Процитовано 31 березня 2024.
  36. ↑ Voyager - Jupiter. web.archive.org. 28 червня 2012. Архів оригіналу за 28 червня 2012. Процитовано 31 березня 2024.{{cite web}}: Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання)
  37. ↑ First Close-up Image of Jupiter from Voyager 1 (NASA Voyager Jupiter Encounter Images). web.archive.org. 15 лютого 2012. Архів оригіналу за 15 лютого 2012. Процитовано 31 березня 2024.
  38. ↑ Stone, E. C.; Lane, A. L. (23 листопада 1979). Voyager 2 Encounter with the Jovian System. Science (англ.). Т. 206, № 4421. с. 925—927. doi:10.1126/science.206.4421.925. ISSN 0036-8075. Процитовано 31 березня 2024.
  39. ↑ Voyager - Jupiter. web.archive.org. 28 червня 2012. Архів оригіналу за 28 червня 2012. Процитовано 1 квітня 2024.{{cite web}}: Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання)
  40. ↑ Synnott, S. P. (19 червня 1981). 1979J3: Discovery of a Previously Unknown Satellite of Jupiter. Science (англ.). Т. 212, № 4501. с. 1392—1392. doi:10.1126/science.212.4501.1392. ISSN 0036-8075. Процитовано 1 квітня 2024.
  41. ↑ https://www.astro.umd.edu/~hamilton/research/preprints/BurSimSho03.pdf
  42. ↑ Strom, Robert G.; Terrile, Richard J.; Masursky, Harold; Hansen, Candice (1979-08). Volcanic eruption plumes on Io. Nature (англ.). Т. 280, № 5725. с. 733—736. doi:10.1038/280733a0. ISSN 1476-4687. Процитовано 2 квітня 2024.
  43. ↑ Redirecting. linkinghub.elsevier.com. Процитовано 3 квітня 2024.
  44. ↑ Redirecting. linkinghub.elsevier.com. Процитовано 3 квітня 2024.
  45. ↑ Smith, E. J.; Wenzel, K. -P.; Page, D. E. (11 вересня 1992). Ulysses at Jupiter: An Overview of the Encounter. Science (англ.). Т. 257, № 5076. с. 1503—1507. doi:10.1126/science.257.5076.1503. ISSN 0036-8075. Процитовано 4 квітня 2024.
  46. ↑ а б в https://web.archive.org/web/20051214075825/http://www.aiaa.org/Spaceops2004Archive/downloads/papers/SPACE2004sp-template00447F.pdf
  47. ↑ McKibben, R. B.; Zhang, M.; Heber, B.; Kunow, H.; Sanderson, T. R. (1 січня 2007). Localized “Jets” of Jovian electrons observed during Ulysses’ distant Jupiter flyby in 2003–2004. Planetary and Space Science. Т. 55, № 1. с. 21—31. doi:10.1016/j.pss.2006.01.007. ISSN 0032-0633. Процитовано 4 квітня 2024.
  48. ↑ Ulysses - Science - Jupiter Distant Encounter Selected References. web.archive.org. 23 вересня 2008. Архів оригіналу за 17 лютого 2012. Процитовано 4 квітня 2024.
  49. ↑ ESA Science & Technology - Missions to Jupiter. sci.esa.int. Процитовано 6 квітня 2024.
  50. ↑ Redirecting. linkinghub.elsevier.com. Процитовано 6 квітня 2024.
  51. ↑ Cassini-Huygens: News-Press Releases-2003. web.archive.org. 21 листопада 2007. Архів оригіналу за 21 листопада 2007. Процитовано 7 квітня 2024.
  52. ↑ Redirecting. linkinghub.elsevier.com. Процитовано 12 квітня 2024.
  53. ↑ New Horizons Approaching Jupiter - Planetary News | The Planetary Society. web.archive.org. 21 лютого 2007. Процитовано 14 квітня 2024.
  54. ↑ New Horizons Web Site. web.archive.org. 7 вересня 2008. Процитовано 14 квітня 2024.
  55. ↑ Stern, S. Alan (1 жовтня 2008). The New Horizons Pluto Kuiper Belt Mission: An Overview with Historical Context. Space Science Reviews (англ.). Т. 140, № 1. с. 3—21. doi:10.1007/s11214-007-9295-y. ISSN 1572-9672. Процитовано 14 квітня 2024.
  56. ↑ NASA Spacecraft Gets Boost From Jupiter for Pluto Encounter. (28-FEB-07) The America's Intelligence Wire. web.archive.org. 5 липня 2009. Процитовано 14 квітня 2024.
  57. ↑ Cheng, A. F.; Weaver, H. A.; Conard, S. J.; Morgan, M. F.; Barnouin-Jha, O.; Boldt, J. D.; Cooper, K. A.; Darlington, E. H.; Grey, M. P. (1 жовтня 2008). Long-Range Reconnaissance Imager on New Horizons. Space Science Reviews (англ.). Т. 140, № 1. с. 189—215. doi:10.1007/s11214-007-9271-6. ISSN 1572-9672. Процитовано 15 квітня 2024.
  58. ↑ NASA - Fantastic Flyby of Jupiter. web.archive.org. 25 липня 2009. Процитовано 15 квітня 2024.
  59. ↑ Galileo. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 17 квітня 2024.
  60. ↑ Wayback Machine (PDF). web.archive.org. Процитовано 17 квітня 2024.
  61. ↑ Galileo Home Page (JPL). web.archive.org. 5 січня 1997. Процитовано 17 квітня 2024.
  62. ↑ https://www.sciencedirect.com/science/article/pii/S0019103598959760?via%3Dihub
  63. ↑ Shoemaker-Levy 9 Collision with Jupiter. nssdc.gsfc.nasa.gov. Процитовано 17 квітня 2024.
  64. ↑ Comet Shoemaker-Levy 9 (NSSDCA). nssdc.gsfc.nasa.gov. Процитовано 19 квітня 2024.
  65. ↑ Martin, Terry. Z. (1 вересня 1996). Shoemaker-Levy 9: Temperature, Diameter and Energy of Fireballs. Т. 28. с. 08.14. Процитовано 19 квітня 2024.
  66. ↑ https://web.archive.org/web/20120710091653/http://www.jpl.nasa.gov/news/fact_sheets/galileo0309.pdf
  67. ↑ Galileo - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 20 квітня 2024.
  68. ↑ https://archive.ph/20090705094139/http://212.58.226.17:8080/1/hi/sci/tech/664834.stm
  69. ↑ Galileo - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 22 квітня 2024.
  70. ↑ https://nssdc.gsfc.nasa.gov/planetary/galileo.html
  71. ↑ Internet Archive, Daniel (2001). Mission Jupiter : the spectacular journey of the Galileo spacecraft. New York : Copernicus. ISBN 978-0-387-98764-4.
  72. ↑ Rosaly M. C. Lopes; John R. Spencer. (2007). Io after Galileo: a new view of Jupiter's volcanic moon. Berlin: Springer. ISBN 978-3-540-34681-4.
  73. ↑ P. Bond (2004). Stepping stones to the cosmos: the story of planetary exploration. New York ; Berlin: Springer. pp. 166—182. ISBN 978-0-387-40212-3.
  74. ↑ https://www.jpl.nasa.gov. Clay-Like Minerals Found on Icy Crust of Europa. NASA Jet Propulsion Laboratory (JPL) (амер.). Процитовано 24 квітня 2024.
  75. ↑ https://www.jpl.nasa.gov. Clay-Like Minerals Found on Icy Crust of Europa. NASA Jet Propulsion Laboratory (JPL) (амер.). Процитовано 24 квітня 2024.
Перегляд цього шаблону
  Довідкові видання
Нормативний контроль
Характеристика
Супутники
Троянці
Дослідження
Інше
Дослідження Юпітера космічними апаратами
Орбітальні
Спускні апарати
Пролітні
Заплановані місії
Запропоновані обльотні місії
Запропоновані
Скасовані / Концепти
Схожі теми
Курсив вказує на діючі апарати
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Дослідження_Юпітера&oldid=42382057