Амальтея (супутник)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Амальтея
лат. Amalthea

Jupiter's moon Amalthea photographed by Galileo.jpg
Чорно-білі знімки «Галілео» (1997). Вгорі — ведучий бік, унизу — ведений

Дані про відкриття
Дата відкриття 9 вересня 1892 року
Відкривач(і) Едвард Емерсон Барнард
Місце відкриття Лікська обсерваторія
Планета Юпітер
Номер V
Орбітальні характеристики
Велика піввісь 2,54 RJ або
181 365,84 ± 0,02 км[1]
Орбітальний період 11h 57m 23s або
0,4981794 ± 0,0000001 діб[1]
Ексцентриситет орбіти 0,00319 ± 0,00004[1]
Нахил орбіти 0,374 ± 0,002° до площини екватора планети[1]
Фізичні характеристики
Діаметр 250 × 146 × 128 км[2]
Об'єм 2,43 ± 0,22 × 106 км³ [3]
Маса 2,08 ± 0,15 × 1018 кг [3]
Густина 0,857 ± 0,099 г/см³ [3]
Прискорення вільного падіння 0,002 g або 0,020 м/с²
Друга космічна швидкість 0,001–0,090 км/с[3]
(теор. — 0,058[4]км/с
Період обертання навколо своєї осі дорівнює орбітальному діб
Нахил осі обертання біля 0° [2]
Альбедо 0,090 ± 0,005 (геометр.),
0,032 ± 0,003 (Бонда)[5]
Температура поверхні 90–165[6] К
Атмосфера відсутня
Інші позначення
Юпітер V

Commons-logo.svg Амальтея у Вікісховищі


Амальтея (лат. Amalthea, дав.-гр. Ἀμάλθεια) — один із внутрішніх супутників Юпітера. П'ятий за розміром (поступається лише галілеєвим) та третій за віддаленістю від Юпітера його супутник.

Амальтея має неправильну форму (її довга вісь вдвічі більша за коротку) та всіяна кратерами. На її темно-червоній поверхні вирізняються світлі плями. Судячи з низької густини, Амальтея складається переважно з водяного льоду[3]. Вона завжди повернена до Юпітера одним боком і знаходиться так близько до нього, що він виглядає з неї величезним диском діаметром 46 градусів[7]. Усередині її орбіти міститься «павутинне кільце Амальтеї», утворене пилом з її поверхні[8][9].

Амальтею відкрив 9 вересня 1892 року Едвард Емерсон Барнард. Вона отримала ім'я кози (або німфи) Амальтеї з давньогрецької міфології; також відома як Юпітер V[10]. Була сфотографована зблизька космічними апаратами «Вояджер-1» та «Вояджер-2» (1979), а також «Галілео» (що працював у системі Юпітера з 1995 по 2003 рік).

Відкриття та назва[ред.ред. код]

Амальтею відкрив Едвард Емерсон Барнард 9 вересня 1892 року в Лікській обсерваторії (США) за допомогою 91-сантиметрового рефрактора[11][12]. Вона стала останнім супутником, відкритим під час візуальних спостережень (а не методом фотографії), і першим супутником Юпітера, виявленим після відкриття галілеєвих супутників 1610 року[13].

Барнард не вважав за потрібне давати цьому супутнику якесь ім'я[14][13]. Він називав його просто п'ятим супутником Юпітера[13][15] (JV, Jupiter V)[10]. У ті часи номерами позначали й галілеєві супутники — їх імена, запропоновані ще в XVII столітті, практично не використовували[16][14]. Але інші астрономи незабаром після відкриття JV запропонували для нього багато варіантів назви[16]. Так, Каміль Фламмаріон 1893 року запропонував назву «Амальтея» на честь кози (в пізнішіх варіантах міфу — німфи) Амальтеї, яка вигодувала молоком маленького Зевса (в римському пантеоні — Юпітера)[17]. Барнард же вважав, що ім'я годувальниці Зевса не підходить такому маленькому об'єкту[16]. Крім того, ще 1871 року воно було задіяне для одного з астероїдів[18]. Проте це ім'я поступово ввійшло в ужиток і 1976 року було затверджене Міжнародним астрономічним союзом на XVI Генеральній асамблеї[15][19].

З назвою супутника пов'язані назви деталей його поверхні. Їм дають імена персонажів міфу про Амальтею та згаданих там географічних об'єктів. Станом на 2014 рік на цьому супутнику найменовано два кратера (Гея та Пан) і дві факули (Іда та Лікт)[20][21].

Орбіта та обертання[ред.ред. код]

Радіус орбіти Амальтеї — всього 2,54 радіуса Юпітера (велика піввісь — 181 365,84 ± 0,02 км)[1]. Це найбільший з 4 супутників, що обертаються всередині орбіти Іо (група Амальтеї). Як і багато інших супутників, вона завжди повернена до планети одним боком (обертається синхронно)[22].

Ексцентриситет та нахил орбіти Амальтеї — 0,003 і 0,374° відповідно[1] невеликі, але для близького до планети супутника досить значні. Ймовірно, це результат колишнього орбітального резонансу Амальтеї з Іо. З часом припливна дія Юпітера збільшила радіус орбіти Іо (майже не вплинувши на орбіту маленької Амальтеї), і резонанс зник. Якщо це вірно, то зараз ексцентриситет і, меншою мірою, нахил орбіти Амальтеї повільно зменшуються через припливну взаємодію з планетою. Це стосується і наступного за відстанню від Юпітера його супутника — Теби[23][8].

Орбітальний період Амальтеї — 11h 57m 23s — лише на 1/5 більший за юпітеріанську добу, і тому супутник на небі Юпітера рухається дуже повільно. Між його сходом та заходом проходить приблизно 29 годин. З Юпітера (з рівня його хмар) Амальтея виглядала б маленькою яскравою плямою. Її диск мав би розмір всього 8 мінут3–4 рази менше Місяця, спостережуваного з Землі) та зоряну величину близько −4,7m (приблизно як Венера з Землі).

Юпітер же з поверхні Амальтеї виглядає величезним: 46,5 градусів у діаметрі[7], що в 93 рази більше за Місяць на земному небі. Оскільки Амальтея обертається синхронно, Юпітер на її небі нерухомий, а з одного боку його не видно ніколи. Доба Амальтеї вдвічі коротша за земну, причому на поверненому до планети боці кожен день спостерігається сонячне затемнення — Сонце ховається за Юпітером на півтори години. Коли Амальтея проходить над денним боком Юпітера, він освітлює її нічний бік у 900 разів сильніше, ніж повний Місяць — Землю[24].

Фізичні характеристики[ред.ред. код]

На кожному знімку ліворуч — бік, спрямований від Юпітера, праворуч — ведучий бік[8]; яскраві плями — факула Іда (вгорі) та факула Лікт (унизу). Фото «Галілео» (1999).
Ведучий бік Амальтеї (Юпітер праворуч, північ угорі). Кратер Пан видно на правому верхньому краю, кратер Гея з яскравими схилами — на нижньому. Фото «Вояджера-1» (1979).
Бік Амальтеї, повернутий від Юпітера. Праворуч видно факули Іда (вгорі) та Лікт (унизу). Фото «Вояджера-1» (1979).
Бік Амальтеї, повернутий від Юпітера. Знімок «Галілео» (2000). Найдетальніше фото Амальтеї[8] станом на 2014 рік. Факули Іда та Лікт — ліворуч, на термінаторі; внизу — яскрава пляма на краю кратера Гея

Амальтея має неправильну форму (250 × 146 × 128 км)[2], причому довга вісь завжди спрямована на Юпітер, а коротка — перпендикулярно площині орбіти[22]. Супутник сильно кратерований, причому розміри деяких кратерів наближаються до розмірів самої Амальтеї. Наприклад, найбільший кратер Пан має діаметр близько 90 км і глибину не менше 8 км[2] (можливо, і вдвічі більше)[22]. Інший кратер — Гея — сягає 75 км у діаметрі і не менш ніж 10–20 км у глибину[22]. Навіть найбільші кратери Амальтеї мають просту чашоподібну форму без центральної гірки. Це наслідок малої сили тяжіння на супутнику[2].

Густина Амальтеї — всього 0,9 ± 0,1 г/см3. Це вказує на те, що вона складається переважно з водяного льоду, причому, ймовірно, нещільного[3]. Можливо, колись метеоритні удари розбивали її на на шматки, які потім знову збиралися докупи під дією гравітації[25]. Але на те, щоб зробити Амальтею круглою, її гравітації не вистачило. Навіть в її центрі тиск, згідно з розрахунками, менший за 1 МПа (10 атмосфер) і, таким чином, не досягає межі міцності льоду[3].

Поверхня Амальтеї, судячи за деталями інфрачервоного спектру (глибока смуга поглинання на довжині хвилі 3 мкм) містить гідратовані мінерали або органічні сполуки[26]. Інші особливості спектру вказують на наявність сірковмісних сполук[27].

За складом Амальтеї можна зробити деякі висновки щодо її утворення. За часів формування супутників Юпітера температура в районі її орбіти, згідно з розрахунками, перевищувала 800 °C, і, отже, там не міг з'явитися крижаний супутник. Ймовірно, Амальтея сформувалася на більш далекій орбіті або взагалі за межами системи Юпітера[3][26].

Амальтея випромінює дещо більше тепла, ніж отримує від Сонця. Це результат її нагрівання тепловим випромінюванням Юпітера (≤9 K), відбитим від нього сонячним світлом (≤5 K) і бомбардуванням зарядженими частинками (≤2 K)[6].

Забарвлення[ред.ред. код]

Поверхня Амальтеї дуже темна: вона відбиває в середньому 3,2 ± 0,3 % світла (альбедо Бонда), а її геометричне альбедо становить 9,0 ± 0,5 %[5]. Ведучий бік супутника приблизно на чверть яскравіший за ведений. Імовірно, це результат бомбардування мікрометеоритами, яке більш сильне на ведучому боці[5] (згідно з розрахунками, це бомбардування руйнує поверхню зі швидкістю близько 0,1 мкм на рік або кількасот метрів за час існування Сонячної системи[28][26]). Супутник демонструє помітний опозиційний ефект (зростання яскравості з наближенням до протистояння): при зменшенні фазового кута з 6,7° до 1,6° яскравість Амальтеї збільшується на 40 %[29].

Амальтея — один із найбільш червоних об'єктів Сонячної системи. Її показник кольору B−V дорівнює 1,5±0,2m і, таким чином, за насиченістю червоного кольору вона, ймовірно, випереджає всі планети та великі супутники. До неї наближаються за кольором лише Марс (1,36m), Титан (1,28m) та Іо (1,17m)[30][31][32]. Однак її випереджають інший невеликий внутрішній супутник Юпітера — Метіда[2][8] — і деякі ділянки поверхні Іо[22]. Походження такого кольору Амальтеї залишається невідомим. Є версія, що він обумовлений осіданням на неї сірки, що викидається вулканами Іо (але цьому суперечить порівняння Амальтеї з Метідою та Тебою: ці супутники тим червоніші, чим далі пролягає їх орбіта від орбіти Іо). Можливо, якийсь внесок у забарвлення Амальтеї робить вплив заряджених часток, що рухаються в магнітосфері Юпітера[5][8][33].

Амальтея близька за фотометричними властивостями до інших внутрішніх супутників Юпітера (принаймні, до добре досліджених — Теби та Метіди). Серед них вона найяскравіша, але не вирізняється ані кольором[2][8], ані співвідношенням яскравості ведучого та веденого боку[5], ані величиною опозиційного ефекту[29] (останні два параметри у названих трьох супутників майже однакові). Порівняно з галілеєвими супутниками Амальтея, як і Теба з Метідою, дуже темна та червона[31][34][8].

На Амальтеї є кілька світлих плям менш червоного кольору. Вони розташовані на схилах кратерів і на височинах[2][22]. Їх походження поки не з'ясоване. Ймовірно, вони утворені світлим матеріалом з глибин супутника, який міг опинитися на поверхні завдяки метеоритним ударам або завдяки «сповзанню» матеріалу поверхні з височин униз[8][22]. На височинах викид поверхневого матеріалу в космічний простір при ударах полегшений малим значенням другої космічної швидкості[3]. Найбільша та найяскравіша така пляма знаходиться всередині та на краю кратера Гея; альбедо там підвищене не менш ніж у 2,3 рази[8][2]. Менша пляма розташована в кратері Пан[5], а три ще менших — біля того кінця Амальтеї, який спрямований від Юпітера[3]. Дві плями з цих трьох отримали назви (факула Іда й факула Лікт), тоді як найяскравіші лишилися безіменними[21].

Взаємодія з кільцями Юпітера[ред.ред. код]

Завдяки припливному впливу Юпітера, відцентровій силі, а також низькій густині та сильній витягнутості Амальтеї, друга космічна швидкість на деяких її ділянках не перевищує 1 м/с[8][3], і пил, що його вибивають мікрометеорити, легко покидає поверхню. Далі він розповсюджується орбітою Амальтеї, а згодом поступово наближається до Юпітера через ефект Пойнтінга — Робертсона. Цей пил утворює одне з кілець Юпітера — «павутинне кільце Амальтеї» (англ. Amalthea gossamer ring)[8][9]. Воно простягається від орбіти Амальтеї всередину, де простежується до головного кільця Юпітера; концентрація частинок у ньому росте з наближенням до планети. Напівтовщина кільця приблизно дорівнює максимальному відхиленню Амальтеї від площини екватора Юпітера (1188 ± 6 км). У середній площині кільця частинок менше, ніж вище і нижче. Це кільце вкладене в аналогічне (але більш широке, товсте та розріджене) кільце Теби[1][28][35][9][8].

«Галілео», пролітаючи біля Амальтеї 5 листопада 2002 року, зафіксував своїм зоряним сканером 7–9 невідомих об'єктів південніше неї. Швидше за все, це дрібні супутники Юпітера (частинки кільця) — можливо, викинуті з Амальтеї метеоритними ударами. Відстань до них визначити не вдалося. Невідомим залишився і їх розмір, але деякі міркування вказують на те, що він лежить у межах від півметра до кількох десятків кілометрів[36] (пізніше вдалося встановити, що в районі орбіти Амальтеї немає тіл розміром >1 км[37]). На наступному витку орбіти (21 вересня 2003, за годину до свого знищення) «Галілео» виявив поблизу орбіти Амальтеї ще один подібний об'єкт. Того разу Амальтея була з іншого боку Юпітера, що вказує на те, що ці мікросупутники утворюють кільце поблизу її орбіти[36][38][39][40].

Дослідження[ред.ред. код]

Перші знімки, на яких видно деталі поверхні Амальтеї, зробив космічний апарат «Вояджер-1» у березні 1979 року. Через 4 місяці систему Юпітера відвідав «Вояджер-2»[2][41][42][43]. Перший зонд сфотографував супутник з різних боків, а другий — лише сторону, повернену від Юпітера, причому на його фоні. Роздільна здатність найкращих знімків Амальтеї, зроблених цими апаратами, становить 8 і 10 км на пару ліній відповідно[41][22][44]. Вони також відзняли інфрачервоний спектр (за яким була розрахована температура поверхні) та отримали деякі дані про видимий спектр[6].

Через 17 років Амальтею почав досліджувати «Галілео». Перший її знімок він зробив 7 вересня 1996[45], а найдетальніший (2,4 км/піксель)[8] — 4 січня 2000. Востаннє «Галілео» пролетів повз Амальтею 5 листопада 2002 на відстані 244 кілометри від її центру, і вимірювання відхилень у русі апарату дозволило обчислити її масу[3]. Зробити фотографії тоді не вдалося (камери «Галілео» були вимкнені через пошкодження радіацією ще в січні), але зоряний сканер зафіксував поблизу орбіти Амальтеї кілька об'єктів невідомого розміру (ймовірно, частинок кільця). Ще один подібний об'єкт був виявлений 21 вересня 2003, за годину до згоряння «Галілео» в атмосфері Юпітера[36][39]. Крім того, під час цих прольотів апарат реєстрував спеціальним детектором удари мікроскопічних частинок кільця та передавав дані про їх маси, швидкості та напрямки руху[46][8].

В 2000–2001 Амальтею на своєму шляху до Сатурна спостерігав «Кассіні», що дозволило уточнити її орбіту[1]. 2006 року орбіту супутника було уточнено за даними апарату «Нові горизонти»[47].

Навіть після польотів цих апаратів зберігають своє значення спостереження Амальтеї з Землі та земної орбіти: на великих телескопах тривають її астрометричні, фотометричні та спектрометричні дослідження. Так, у 2002–2003 році на 8,2-метровому телескопі «Субару» було отримано її спектр у діапазоні 800–4200 нм[26], а 1996 року на 2,4-метровому орбітальному телескопі «Хаббл» — у діапазоні 250–800 нм[27]. Ці спостереження дали змогу зробити деякі висновки щодо складу поверхні Амальтеї[26][27]. Кожні 6 років відбуваються взаємні покриття супутників Юпітера, і їх спостереження дозволяють отримати дуже точні дані про положення цих супутників, а також деякі дані про їх поверхню[48]. Зокрема, 2009 року на двох двометрових телескопах Фолкса проводилися спостереження покриттів Амальтеї галілеєвими супутниками[49].

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж и Cooper N. J., Murray C. D., Porco C. C., Spitale J. N. (2006). Cassini ISS astrometric observations of the inner jovian satellites, Amalthea and Thebe. Icarus 181 (1). с. 223–234. Bibcode:2006Icar..181..223C. doi:10.1016/j.icarus.2005.11.007. 
  2. а б в г д е ж и к л Thomas P. C., Burns J. A., Rossier L., Simonelli D., Veverka J., Chapman C. R., Klaasen K., Johnson T. V., Belton M. J. S., Galileo Solid State Imaging Team. (September 1998). The Small Inner Satellites of Jupiter. Icarus 135 (1). с. 360–371. Bibcode:1998Icar..135..360T. doi:10.1006/icar.1998.5976. 
  3. а б в г д е ж и к л м н Anderson J.D., Johnson T.V., Shubert G. et al. (2005). Amalthea's Density Is Less Than That of Water. Science 308 (5726). с. 1291–1293. Bibcode:2005Sci...308.1291A. PMID 15919987. doi:10.1126/science.1110422. 
  4. Розраховано за формулою де  — маса Амальтеї,  — відстань від її центру мас,  — гравітаційна стала (див. Друга космічна швидкість).
  5. а б в г д е Simonelli D. P., Rossier L., Thomas P. C., Veverka J., Burns J. A., Belton M. J. S. (2000). Leading/Trailing Albedo Asymmetries of Thebe, Amalthea, and Metis. Icarus 147 (2). с. 353–365. Bibcode:2000Icar..147..353S. doi:10.1006/icar.2000.6474. 
  6. а б в Simonelli D. P. (1983). Amalthea: Implications of the temperature observed by Voyager. Icarus 54 (3). с. 524–538. Bibcode:1983Icar...54..524S. doi:10.1016/0019-1035(83)90244-0. 
  7. а б Розраховано за формулою де  — кутовий діаметр Юпітера,  — його лінійний радіус,  — радіус орбіти Амальтеї.
  8. а б в г д е ж и к л м н п р с Burns J. A., Simonelli D. P., Showalter M. R., Hamilton D. P., Porco C. D., Esposito L. W., Throop H. 11. Jupiter’s Ring-Moon System // Jupiter: The Planet, Satellites and Magnetosphere / F. Bagenal, T. E. Dowling, W. B. McKinnon. — Cambridge University Press, 2004. — P. 241–262. — 719 p. — ISBN 9780521818087. — Bibcode:2004jpsm.book..241B.
  9. а б в Уральская В. С. Кольца Юпитера. ГАИШ, МГУ. Архів оригіналу за 2014-10-12. Процитовано 2014-11-18. 
  10. а б Planet and Satellite Names and Discoverers. Gazetteer of Planetary Nomenclature. International Astronomical Union (IAU) Working Group for Planetary System Nomenclature (WGPSN). Архів оригіналу за 2014-08-21. Процитовано 2014-11-18. 
  11. Barnard E. E. (1892). Discovery and observations of a fifth satellite to Jupiter. Astronomical Journal 12 (275). с. 81–85. Bibcode:1892AJ.....12...81B. doi:10.1086/101715. 
  12. Wesemael F., Del Duchetto K., Racine R. (May 2011). From J. Winthrop, Jr. to E.E. Barnard: The Arduous Path to the First Sighting of Amalthea. Journal for the History of Astronomy 42 (2). с. 125–139. Bibcode:2011JHA....42..125W. 
  13. а б в Bakich M. E. The Cambridge Planetary Handbook. — Cambridge University Press, 2000. — P. 220–221. — 336 p. — ISBN 9780521632805.
  14. а б Barnard E. E. (1894). Micrometrical observations of the fifth satellite of Jupiter during the opposition of 1893, with measures of diameters of Jupiter, 1892-4. Astronomical Journal 14 (325). с. 97–104. Bibcode:1894AJ.....14...97B. doi:10.1086/102091. 
  15. а б Blunck J. Solar System Moons: Discovery and Mythology. — Springer, 2010. — P. 9–15. — ISBN 978-3-540-68852-5. — Bibcode:2010ssm..book.....B. — DOI:10.1007/978-3-540-68853-2.
  16. а б в Barnard E. E. (1893). Jupiter's fifth satellite. Popular Astronomy 1 (Goodsell Observatory of Carleton College, Northfield, Minnesota). с. 76–82. 
  17. Flammarion C. (1893). Le Noveau Satellite de Jupiter. L'Astronomie 12 (3). с. 91–94. Bibcode:1893LAstr..12...91F. 
  18. Schmadel, Lutz D. Dictionary of Minor Planet Names. — Sixth Revised and Enlarged Edition. — Heidelberg, N. Y., Dordrecht, L. : Springer, 2012. — P. 23. — 1464 p. — ISBN 978-3-642-29717-5.
  19. Flammarion C., Kowal C., Blunck J. (1975-10-07). Satellites of Jupiter. International Astronomical Union Circular 2846. Central Bureau for Astronomical Telegrams. Архів оригіналу за 2014-02-22. Процитовано 2014-11-18.  (Bibcode1975IAUC.2846....6F)
  20. Categories for Naming Features on Planets and Satellites. Gazetteer of Planetary Nomenclature. International Astronomical Union (IAU) Working Group for Planetary System Nomenclature (WGPSN). Архів оригіналу за 2014-08-19. Процитовано 2014-11-18. 
  21. а б Amalthea: Nomenclature Search Results. Gazetteer of Planetary Nomenclature. International Astronomical Union (IAU) Working Group for Planetary System Nomenclature (WGPSN). Архів оригіналу за 2014-10-09. Процитовано 2014-11-18. 
  22. а б в г д е ж и Ververka J., Thomas P., Davies M. E., Morrison D. (September 1981). Amalthea: Voyager imaging results. Journal of Geophysical Research 86 (A10). с. 8675–8682. Bibcode:1981JGR....86.8675V. doi:10.1029/JA086iA10p08675. 
  23. Proctor A. L., Hamilton D. P., Rauch K. P. (2001). An Explanation for the High Inclinations of Thebe and Amalthea. Bulletin of the American Astronomical Society 33. с. 1403. Bibcode:2001AAS...199.6305P. 
  24. Moore P., Rees R. Patrick Moore's Data Book of Astronomy. — Cambridge University Press, 2011. — P. 189. — 576 p. — ISBN 9781139495226.
  25. Jeff Hecht (2005-05-26). Jupiter's innermost moon just a pile of rubble. New Scientist. Архів оригіналу за 2014-10-16. Процитовано 2014-11-18. 
  26. а б в г д Takato N., Bus S. J., Terada H., Pyo T.-S., Kobayashi N. (2004). Detection of a Deep 3-µm Absorption Feature in the Spectrum of Amalthea (JV). Science 306 (5705). с. 2224–2227. Bibcode:2004Sci...306.2224T. doi:10.1126/science.1105427.  (Supporting online materials)
  27. а б в Wells E. N., Flynn B., Gradie J., Johnson R., Pascu D., Stern A., Thomas P., Zellner B. (1996). Spectrophotometry of Amalthea and Thebe. Bulletin of the Astronomical Society 28 (3). с. 1071. Bibcode:1996BAAS...28.1071W. 
  28. а б Burns J. A., Showalter M. R., Hamilton D. P., Nicholson P. D., de Pater I., Ockert-Bell M. E., Thomas P. C. (May 1999). The Formation of Jupiter's Faint Rings. Science 284 (5417). с. 1146–1150. Bibcode:1999Sci...284.1146B. doi:10.1126/science.284.5417.1146. 
  29. а б Kulyk I., Jockers K. (2004). Ground-based photometric observations of Jupiter’s inner satellites Thebe, Amalthea, and Metis at small phase angles. Icarus 170 (1). с. 24–34. Bibcode:2004Icar..170...24K. doi:10.1016/j.icarus.2004.03.008. 
  30. Millis R. L. (1978). Photoelectric photometry of JV. Icarus 33 (2). с. 319–321. Bibcode:1978Icar...33..319M. doi:10.1016/0019-1035(78)90151-3. 
  31. а б Tholen D. J., Tejfel V. G., Cox A. N. Chapter 12. Planets and Satellites // Allen's Astrophysical Quantities / Arthur N. Cox. — 4th ed. — Springer Science & Business Media, 2000. — P. 299, 303–307. — 719 p. — ISBN 9780387987460. — Bibcode:2000asqu.book..293T.
  32. Anonymous (16 March 1978). Faint but red is Amalthea. New Scientist   77 (1094). с. 729. 
  33. Gradie J., Thomas P., Veverka J. (1980). The Surface Composition of Amalthea. Icarus 44 (2). с. 373–387. Bibcode:1980Icar...44..373G. doi:10.1016/0019-1035(80)90032-9. 
  34. Planetary Satellite Physical Parameters. JPL's Solar System Dynamics group. 2013-09-03. Архів оригіналу за 2010-01-18. Процитовано 2014-11-18. 
  35. Ockert-Bell M. E., Burns J. A., Daubar I. J., Thomas P. C., Veverka J., Belton M. J. S., Klaasen K. P. (April 1999). The Structure of Jupiter's Ring System as Revealed by the Galileo Imaging Experiment. Icarus 138 (2). с. 188–213. Bibcode:1999Icar..138..188O. doi:10.1006/icar.1998.6072. 
  36. а б в Fieseler P. D., Adams O. W., Vandermey N., Theilig E. E., Schimmels K. A., Lewis G. D., Ardalan S. M., Alexander C. J. (2004). The Galileo star scanner observations at Amalthea. Icarus 169 (2). с. 390–401. Bibcode:2004Icar..169..390F. doi:10.1016/j.icarus.2004.01.012. 
  37. Showalter M. R., Cheng A. F., Weaver H. A., Stern S. A., Spencer J. R., Throop H., Birath E. M., Rose D., Moore J. M. (2007). Clumps and Temporal Changes in the Jovian Ring System as Viewed by New Horizons. Bulletin of the American Astronomical Society 39. с. 438. Bibcode:2007DPS....39.1507S. 
  38. Fieseler P. D., Ardalan S. M. (2003-04-04). Objects near Jupiter V (Amalthea). International Astronomical Union Circular 8107. Central Bureau for Astronomical Telegrams. Архів оригіналу за 2014-03-02. Процитовано 2014-11-18.  (Bibcode2003IAUC.8107....2F)
  39. а б Emily Lakdawalla (2013-05-17). A serendipitous observation of tiny rocks in Jupiter's orbit by Galileo. The Planetary Society. Архів оригіналу за 2014-10-14. Процитовано 2014-11-18. 
  40. Another Find for Galileo. Jet Propulsion Laboratory. 2003-04-09. Архів оригіналу за 2004-11-04. Процитовано 2014-11-18. 
  41. а б Smith, B. A.; Soderblom, L. A.; Beebe, R.; Boyce, J.; Briggs, G.; Carr, M.; Collins, S. A.; Johnson, T. V.; Cook, A. F., II; Danielson, G. E.; Morrison, D. (November 1979). The Galilean Satellites and Jupiter: Voyager 2 Imaging Science Results. Science 206 (4421). с. 927–950. Bibcode:1979Sci...206..927S. doi:10.1126/science.206.4421.927. 
  42. Daniel Muller. Missions to Amalthea. Архів оригіналу за 2011-03-03. 
  43. За даними NASA Planetary Data System
  44. Stooke P. J. (February 1992). A model and map of Amalthea. Earth, Moon, and Planets 56 (2). с. 123–139. Bibcode:1992EM&P...56..123S. doi:10.1007/BF00056353. 
  45. PIA01072: Galileo's First Image of Amalthea. NASA photojournal. 1997-11-18. Архів оригіналу за 2014-10-13. Процитовано 2014-11-18. 
  46. Hamilton D. P., Krüger H. (2008). The sculpting of Jupiter’s gossamer rings by its shadow. Nature 453 (7191). с. 72–75. Bibcode:2008Natur.453...72H. PMID 18451856. doi:10.1038/nature06886. 
  47. Бороненко Т. С. (2012). Постньютоновские орбитальные эффекты в движении близких спутников Юпитера. Вестник Томского государственного педагогического университета (7). с. 70–75. 
  48. Vachier F., Arlot J. E., Thuillot W. (2002). Mutual phenomena involving J5 Amalthea in 2002-2003. Astronomy and Astrophysics 394. с. L19–L21. Bibcode:2002A&A...394L..19V. doi:10.1051/0004-6361:20021329. 
  49. Christou A. A., Lewis F., Roche P., Hidas M. G., Brown T. M. (2010). Observational detection of eclipses of J5 Amalthea by the Galilean satellites. Astronomy and Astrophysics 522. Bibcode:2010A&A...522A...6C. arXiv:1104.0042. doi:10.1051/0004-6361/201014822. 

Посилання[ред.ред. код]