Перейти до вмісту

Галілеєві супутники

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Чотири Галілеєві супутники в порівнянні за розміром із Юпітером. Розташовані зверху вниз: Іо, Європа, Ганімед та Каллісто.

Галілеєві супутники — це чотири найбільші супутники Юпітера. За спаданням розміру вони розташовуються у такому порядку: Ганімед, Каллісто, Іо та Європа. Проте їх близькість до яскравого диска Юпітера робить спостереження неозброєним оком надзвичайно складним. Натомість за допомогою звичайних біноклів їх можна легко побачити навіть у міських умовах зі значним світловим забрудненням. Винахід телескопа дав змогу астрономам відкрити ці супутники у 1610 році. Це були перші об'єкти Сонячної системи, відкриті після того, як люди почали спостерігати й описувати класичні планети, а також перші відомі небесні тіла, що обертаються навколо планети, відмінної від Землі.

Вони належать до супутників планетарної маси та є серед найбільших об'єктів у Сонячній системі. Усі чотири, разом із Титаном, Тритоном та Місяцем, перевищують за розмірами будь-яку карликову планету Сонячної системи. Найбільший із них, Ганімед, є найбільшим супутником у Сонячній системі та навіть перевершує Меркурій за розміром (але не за масою). Каллісто лише трохи менший за Меркурій, тоді як менші супутники — Іо та Європа — мають приблизно розміри Місяця.

Три внутрішні супутники — Іо, Європа та Ганімед — перебувають у 4:2:1 орбітальному резонансі, тобто їхні періоди обертання навколо Юпітера перебувають у строгому співвідношенні 4:2:1. На відміну від них, решта супутників Юпітера мають неправильну, несферичну форму, оскільки їхня маса недостатня, щоб власна гравітація надала їм сферичної форми.

Галілеєві супутники отримали свою назву на честь Галілео Галілея, який спостерігав їх уперше наприкінці грудня 1609 року або на початку січня 1610 року, а в березні 1610 року остаточно визнав їх супутниками Юпітера[1]. Протягом майже трьох століть вони залишалися єдиними відомими супутниками Юпітера, доки у 1892 році не був відкритий п'ятий за розміром його супутник — Амальтея[2].

Спершу Галілей назвав своє відкриття Cosmica Sidera («космічні зорі») або Medicean Stars («медичейські зорі») — на честь свого покровителя, герцога Козімо II Медичі. Проте сучасні назви, якими користуються сьогодні, були запропоновані німецьким астрономом Симоном Маріусом. Він відкрив ці супутники незалежно від Галілея майже одночасно — 8 січня 1610 року, — і дав їм імена персонажів давньогрецької міфології, яких Зевс викрадав або спокушав. Цю систему назв спершу запропонував Йоганн Кеплер у своїй праці Mundus Jovialis («Юпітерів світ»), опублікованій у 1614 році[3].

Відкриття галілеєвих супутників стало важливим етапом у розвитку астрономії, продемонструвавши значення телескопа як інструмента для дослідження неба, адже воно довело існування об'єктів у космосі, які неможливо побачити неозброєним оком. Крім того, воно завдало серйозного удару по тодішній панівній серед освічених європейців птолемеївській системі світу — геоцентричній моделі, згідно з якою всі небесні тіла обертаються навколо Землі.

Історія

[ред. | ред. код]
Фотографія Юпітера та його галілеєвих супутників, які можна побачити у бінокль.

Спостереження до відкриття

[ред. | ред. код]

У давньокитайських астрономічних записах є згадка, що Ган Де у 365 році до н. е. спостерігав неозброєним оком об'єкт поблизу Юпітера, який, ймовірно, міг бути одним із його супутників — Ганімедом[4]. Водночас Ган Де описав цей об'єкт як червонуватий, що викликає певні сумніви, оскільки супутники надто тьмяні, аби людське око могло розрізнити їхній колір[5]. Ган Де разом із Ши Шенем зробили досить точні для свого часу спостереження п'яти основних планет, що було значним досягненням у давній китайській астрономії[6].

Спостереження Галілео Галілея від 13 січня 1610 року — рукопис із позначеннями положень супутників Юпітера, поруч із сучасною реконструкцією їхніх позицій.

Відкриття

[ред. | ред. код]

Завдяки вдосконаленням, які Галілео Галілей вніс у конструкцію телескопа, збільшення якого сягало приблизно 20×[7], він зміг спостерігати небесні тіла значно чіткіше, ніж будь-хто до нього. Це дало йому змогу у січні 1610 року вперше побачити те, що нині відоме як галілеєві супутники[8]. 7 січня 1610 року Галілей написав листа, у якому вперше згадав про «зорі» біля Юпітера. На той момент він бачив лише три об'єкти й вважав їх нерухомими зорями поруч із планетою. Як з'ясувалося пізніше, це були Ганімед, Каллісто та об'єднане світло від Іо та Європи, які на той час перебували дуже близько одне до одного. Наступної ночі Галілей помітив, що ці «зорі» змістилися, що вказувало на їхню рухливу природу. 13 січня 1610 року він вперше одночасно спостерігав усі чотири супутники, хоча до цієї дати кожен із них він уже бачив принаймні один раз. 15 січня Галілей дійшов висновку, що це не зорі, а небесні тіла, які обертаються навколо Юпітера[9][10]. Спостереження за цими об'єктами він продовжував до 2 березня 1610 року, ретельно фіксуючи їхні положення та рух.

Медичейські зорі в Sidereus Nuncius («Зоряному віснику», 1610).

Відкриття Галілея довело ключову роль телескопа як інструмента астрономічних досліджень, показавши, що у космосі існують об'єкти, які залишалися невидимими неозброєним оком і ще ніколи не були виявлені людьми. Ще важливішим було те, що відкриття небесних тіл, які обертаються навколо об'єкта, відмінного від Землі, завдало серйозного удару по тогочасній птолемеївській системі світу. Згідно з нею, Земля перебуває у центрі Всесвіту, а всі інші небесні тіла рухаються навколо неї[11]. 13 березня 1610 року Галілей опублікував працю Sidereus Nuncius («Зоряний вісник»), у якій оголосив про свої відкриття, зроблені за допомогою телескопа. Хоча у цій праці він прямо не згадував геліоцентричну модель Коперника, яка стверджувала, що у центрі Всесвіту розташоване Сонце, Галілей поділяв та підтримував теорію Коперника[12].

Назви

[ред. | ред. код]

У 1605 році Галілея запросили працювати репетитором з математики для Козімо Медічі. У 1609 році Козімо став великим герцогом Тосканським Козімо II. Галілей, прагнучи здобути підтримку від свого колишнього учня та його впливової родини, використав відкриття супутників Юпітера для отримання покровительства[13]. 13 лютого 1610 року Галілей написав листа секретарю великого герцога[13]:

«Бог дарував мені можливість, через такий винятковий знак, продемонструвати моєму Володарю мою відданість і бажання, щоб його славне ім'я сяяло серед зір. І оскільки мені, як першовідкривачу, належить назвати ці нові планети, я бажаю, наслідуючи великих мудреців, які поміщали найвидатніших героїв своєї епохи серед зір, присвятити їх ім'ям Найяснішого Великого Герцога».

Спочатку Галілей назвав своє відкриття Cosmica Sidera («зорі Козімо»), на честь Козімо особисто. Проте секретар Козімо запропонував змінити назву на Medicea Sidera («медичейські зорі»), щоб вшанувати всіх чотирьох братів Медічі — Козімо, Франческо, Карло та Лоренцо[13]. Про відкриття було оголошено у праці Sidereus Nuncius («Зоряний вісник»), опублікованій у Венеції в березні 1610 року, менш ніж через два місяці після перших спостережень.

Визначення довготи

[ред. | ред. код]

Відкриття Галілея мало практичне застосування. Для безпечної навігації важливо було точно визначати положення корабля в морі. Якщо широту можна було виміряти достатньо точно за допомогою місцевих астрономічних спостережень, то визначення довготи вимагало знання точного часу спостереження, синхронізованого з часом на довідковому меридіані. Проблема визначення довготи була настільки актуальною, що різні країни — Іспанія, Нідерланди та Велика Британія — у різні часи пропонували великі грошові премії за її вирішення.

Галілей запропонував визначати довготу за часом орбіт галілеєвих супутників Юпітера[14]. Часи затемнень супутників можна було заздалегідь точно розрахувати та порівнювати з місцевими спостереженнями на суші чи на кораблі, щоб визначити місцевий час, а отже — довготу. У 1616 році Галілей подав заявку на іспанську премію в розмірі 6 000 золотих дукатів із довічною пенсією 2 000 дукатів на рік, а майже через два десятиліття — на нідерландську премію, хоча на той час він уже перебував під домашнім арештом через підозру у єресі[15].

Головною проблемою методу спостереження супутників Юпітера було те, що складно було вести спостереження через телескоп на кораблі, що рухався. Галілей намагався вирішити цю проблему за допомогою винайденого ним celatone(інші мови). Інші вчені пропонували різні покращення, але безуспішно[16]. Проблема визначення довготи існувала й під час земельних топографічних зйомок, хоча умови спостереження були менш складні. Метод виявився практичним і був використаний Джованні Доменіко Кассіні та Жаном Пікаром для повторного картографування Франції[17].

Орбіти

[ред. | ред. код]
Три внутрішні Галілеєві супутники, які обертаються у резонансі 4:2:1.

Систему Юпітера інколи називають «Сонячною системою у мініатюрі». Ганімед переважає за розміром планету Меркурій. На Європі існує рідкий океан та може існувати життя. На Іо вирують потужні вулкани. Іо, Європа і Ганімед перебувають в орбітальному резонансі — їх орбітальні періоди відносяться як 1:2:4.

Для галілеєвих супутників характерна закономірність: що далі супутник розташований від Юпітера, то нижча його середня густина і то більше на ньому води (у твердому або рідкому станах). Одна з гіпотез пояснює це тим, що в ранні епохи еволюції Сонячної системи Юпітер був набагато гарячіший, і леткі сполуки (зокрема водяна пара) руйнувались в областях, близьких до планети.

Характеристики супутників

[ред. | ред. код]
Назва Зображення Внутрішня структура[18][19][20][21] Діаметр
(км) 		Маса
(кг) 		Щільність
(г/см³) 		Велика піввісь
(км)[22] 		Орбітальний період
(дні)[23] 		Нахил орбіти
(°)[24] 		Ексцентриситет
Іо
(Jupiter I) 		3660,0
× 3637,4
× 3630,6 		8,93 × 1022
121 % m☾ 		3,528 421 800 1,769
(1) 		0,050 0,0041
Європа
(Jupiter II) 		3121,6 4,8 × 1022
64 % m☾ 		3,014 671 100 3,551
(2) 		0,471 0,0094
Ганімед
(Jupiter III) 		5262,4 1,48 × 1023
205 % m☾ 		1,942 1 070 400 7,155
(4) 		0,204 0,0011
Каллісто
(Jupiter IV) 		4820,6 1,08 × 1023
146 % m☾ 		1,834 1 882 700 16,69
(9,4) 		0,205 0,0074

Io

[ред. | ред. код]
Див. також: Іо (супутник)
Патера Тупана(інші мови) на Іо

Іо (Jupiter I) — найближчий до Юпітера з чотирьох галілеєвих супутників. Його діаметр становить 3642 км, що робить його четвертим за розміром природним супутником у Сонячній системі. Він лише трохи більший за Місяць. Назву отримав на честь Іо — жриці Гери, яка, за давньогрецькою міфологією, стала коханою Зевса. До середини XX століття супутник позначали як «Jupiter I» або «перший супутник Юпітера»[25].

Іо має понад 400 активних вулканів, що робить його найбільш геологічно активним об'єктом у Сонячній системі[26]. На його поверхні розташовано понад 100 гір, деякі з яких вищі за гору Еверест на Землі[27]. На відміну від більшості супутників зовнішньої частини Сонячної системи, вкритих товстим шаром льоду, Іо складається переважно з силікатних порід, що оточують розплавлене ядро з заліза або залізного сульфіду[28].

Хоча це поки що не доведено, дані, отримані космічним апаратом Галілео, свідчать про те, що Іо може мати власне магнітне поле[29]. Атмосфера супутника надзвичайно розріджена та складається переважно з діоксиду сірки (SO₂)[30]. Якщо в майбутньому на Іо висадиться апарат для збору даних із поверхні, він має бути надзвичайно міцним (подібно до радянських апаратів серії Венера), щоб витримати потужне випромінювання та вплив сильного магнітного поля Юпітера[31].

Європа

[ред. | ред. код]
Див. також: Європа (супутник)
Збільшене зображення ліній Європи
Повторні виверження з Європи.[32]

Європа (Jupiter II) — другий за відстанню до Юпітера та другий із чотирьох галілеєвих супутників Юпітера. Це найменший із галілеєвих супутників, його діаметр становить 3121,6 кілометра, що трохи менше за Місяць. Назва походить від міфічної фінікійської аристократки Європи, до якої залицявся Зевс і яка стала царицею Криту. Широке використання цієї назви почалося лише в середині XX століття[33].

Поверхня Європи гладка та яскрава[34]. Під її крижаним покривом, який, за оцінками, має товщину близько 100 км, міститься водяний шар, що оточує мантію супутника[35][36]. Гладкість і відносна «молодість» поверхні дозволили висунути гіпотезу про наявність підлідного океану, який потенційно може бути придатним для існування життя[37]. Підтримка рідкого стану океану забезпечується тепловою енергією від приливного нагрівання, яка також стимулює геологічну активність[38]. Хоча на сьогодні немає прямих доказів існування життя на Європі, ймовірність наявності рідкої води стимулює плани щодо відправлення дослідницьких апаратів на супутник[39].

Видимі на поверхні Європи темні та світлі смуги, що перетинають її, вважаються переважно альбедо-особливостями(інші мови), які підкреслюють низький рельєф. Кратерів на супутнику небагато, оскільки поверхня Європи тектонічно активна й відносно молода[40]. Деякі теорії пояснюють утворення цих смуг гравітаційним впливом Юпітера, адже одна сторона Європи постійно спрямована до планети. Також розглядалися варіанти, що причиною є водяні виверження або гейзери. Рудувато-коричневий колір смуг зумовлений присутністю сірки, проте через відсутність посадкових апаратів на Європі ці дані ще не підтверджено[41]. Європа складається переважно з силікатних порід і має залізне ядро. Атмосфера супутника дуже розріджена і складається переважно з кисню[42].

Ганімед

[ред. | ред. код]
Див. також: Ганімед (супутник)
Стародавні тектонічні особливості на Ганімеді

Ганімед (Jupiter III) — третій за відстанню до Юпітера галілеєвий супутник, названий на честь міфологічного Ганімеда, чашоношого богів та улюбленця Зевса[43]. Це найбільший природний супутник у Сонячній системі з діаметром 5262,4 км, що робить його більшим за планету Меркурій, хоча за масою він приблизно вдвічі менший, оскільки Ганімед є крижаним світом[44]. Це єдиний відомий у Сонячній системі супутник, який має власну магнітосферу утворену завдяки конвекції в рідкому залізному ядрі[45].

Ганімед складається переважно з силікатних порід та водяного льоду. Передбачається, що майже за 200 км під поверхнею існує океан солоної води, який знаходиться між шарами льоду[46]. Наявність металевого ядра свідчить про те, що в минулому супутник міг мати значно вищу температуру, ніж вважалося раніше. Поверхня Ганімеда характеризується двома типами ландшафтів: темними, старими районами з кратерами та молодшими, проте все ще стародавніми, з численними борознами й гребенями. Кратерів на супутнику багато, проте багато з них згладжені або майже непомітні через формування крижаного покриву поверх них. Атмосфера Ганімеда дуже розріджена й містить кисень (O, O₂), озон (O₃) та деяку кількість атомарного водню[47][48].

Каллісто

[ред. | ред. код]
Див. також: Каллісто (супутник)
Кратер Вальгалла на Калісто в посиленому кольорі, як його бачить «Вояджер»

Каллісто (Jupiter IV) — четвертий і останній галілеєвий супутник Юпітера, другий за розміром серед чотирьох галілеєвих супутників. Його діаметр становить 4820,6 км, що робить його третім за величиною супутником у Сонячній системі. Він трохи менший за Меркурій, хоча його маса становить лише близько третини маси планети. Назва походить від імені німфи Каллісто з грецької міфології, коханої Зевса, доньки аркадійського царя Лікаона та мисливської подруги богині Артеміди[49]. Калісто не входить до орбітального резонансу, що впливає на три внутрішні галілеєві супутники, тому не зазнає значного приливного нагрівання. Каллісто складається приблизно з рівних частин порід і льоду, що робить його найменш щільним серед галілеєвих супутників. Це один із найбільш кратерованих супутників Сонячної системи, серед великих структур виділяється басейн Вальгалла діаметром близько 3000 км[50].

Супутник оточений надзвичайно розрідженою атмосферою, що складається переважно з вуглекислого газу[51] та молекулярного кисню[52]. Дослідження показали, що під поверхнею Каллісто може існувати океан рідкої води на глибині менш ніж 300 км[53]. Ймовірна наявність океану робить супутник потенційно придатним для існування життя, хоча шанси на це менші, ніж на сусідній Європі[54]. Калісто довго вважали найбільш підходящим місцем для створення людської бази для майбутніх досліджень системи Юпітера, оскільки воно знаходиться найдалі від інтенсивного радіаційного впливу магнітного поля планети[55].

Походження та еволюція

[ред. | ред. код]
Відносні маси супутників Юпітера. Ті, що менші за Європу, не видно в цьому масштабі, і разом вони були б видні лише при 100-кратному збільшенні.

Регулярні супутники Юпітера, зокрема галілеєві сформувалися з циркумпланетарного диска — кільця акреційного газу та твердого пилу, аналогічного до протопланетного диска[56][57]. Вони можуть бути залишками кількох супутників маси, подібної до галілеєвих, які утворилися на ранніх етапах історії Юпітера[58][59].

Моделювання показує, що хоча диск мав відносно велику масу в будь-який момент часу, згодом значна частина (кілька десятих відсотка) матеріалу, захопленого Юпітером із Сонячної туманності, проходила через нього. Водночас для пояснення сучасних супутників достатньо, щоб маса диска становила лише близько 2 % маси Юпітера[60]. Це свідчить про можливу наявність кількох поколінь супутників маси, подібної до галілеєвих, на ранніх етапах історії планети. Кожне покоління супутників поступово спиралося до Юпітера через опір диска, після чого нові супутники формувалися з нових уламків, захоплених із Сонячної туманності[61].

До моменту формування нинішнього (ймовірно п'ятого) покоління дискова маса зменшилася настільки, що більше не впливала суттєво на орбіти супутників[62]. Сучасні галілеєві супутники все ще взаємодіють між собою через орбітальний резонанс, який зберігся для Іо, Європи та Ганімеда. Велика маса Ганімеда означає, що він міг мігрувати до Юпітера швидше, ніж Європа або Іо[63].

Видимість

[ред. | ред. код]
Два знімки з космічного телескопа «Габбл» рідкісного потрійного транзиту Юпітера через Європу, Каллісто і Іо (24 січня 2015 року)

Усі чотири галілеєві супутники досить яскраві, щоб їх можна було побачити із Землі неозброєним оком, якби вони розташовувалися на більшій відстані від Юпітера. Проте навіть прості біноклі з невеликим збільшенням дозволяють легко розрізнити ці супутники. Їхні видимі зоряні величини коливаються від 4,6 до 5,6, коли Юпітер перебуває в протистоянні із Сонцем[64], і стають приблизно на одну величину слабшими під час з'єднання з Сонцем.

Головна складність у спостереженні супутників полягає в їхній близькості до Юпітера, адже їхнє світло губиться в яскравому сяйві планети[65]. Максимальне кутове віддалення супутників становить від 2 до 10 кутових хвилин від Юпітера[66], що наближається до межі роздільної здатності людського ока. Найімовірніше неозброєним оком можна побачити Ганімед і Калісто, коли вони перебувають на найбільшому віддаленні від планети[67].

Дослідження за допомогою космічних апаратів

[ред. | ред. код]
Докладніше: Дослідження Юпітера

Основні відомості про галілеєві супутники були отримані в результаті прольоту повз Юпітер космічних апаратів «Вояджер-1» і «Вояджер-2» в 1979 році, роботи апарата «Галілео» в 1995—2003 роках і досліджень за допомогою телескопа Габбл.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Drake, Stillman (1978). Galileo at Work: His Scientific Biography. Chicago: University of Chicago Press. ISBN 978-0-226-16226-3.
  2. ↑ In Depth | Amalthea. NASA Solar System Exploration. Архів оригіналу за 25 серпня 2019. Процитовано 17 листопада 2019.
  3. ↑ Pasachoff, Jay M. (2015). Simon Marius's Mundus Iovialis: 400th Anniversary in Galileo's Shadow. Journal for the History of Astronomy. 46 (2): 218—234. Bibcode:2015AAS...22521505P. doi:10.1177/0021828615585493. S2CID 120470649.
  4. ↑ Brecher, K. (1981). Ancient Astronomy in Modern China. Bulletin of the Astronomical Society. 13: 793. Bibcode:1981BAAS...13..793B.
  5. ↑ Yi-Long, Huang (1997). Gan De. У Helaine Selin (ред.). Encyclopaedia of the history of science, technology, and medicine in non-western cultures. Springer. с. 342. ISBN 978-0-7923-4066-9.
  6. ↑ Yinke Deng (3 березня 2011). Ancient Chinese Inventions. Cambridge University Press. с. 68. ISBN 978-0-521-18692-6.
  7. ↑ Van Helden, Albert (Березень 1974). The Telescope in the Seventeenth Century. Isis. 65 (1): 38—58. doi:10.1086/351216. JSTOR 228880. S2CID 224838258.
  8. ↑ Galilei, Galileo (1610). The Starry Messenger. Venice. ISBN 978-0-374-37191-3. On the seventh day of January in this present date 1610....
  9. ↑ Galilei, Galileo; translated by Edward Carlos (Березень 1610). Barker, Peter (ред.). Sidereus Nuncius (PDF). University of Oklahoma History of Science. Архів оригіналу (PDF) за 20 грудня 2005. Процитовано 13 січня 2010.
  10. ↑ In Depth | Ganymede. NASA Solar System Exploration. Архів оригіналу за 28 липня 2018. Процитовано 16 червня 2021.
  11. ↑ Satellites of Jupiter. The Galileo Project. Rice University. 1995. Архів оригіналу за 11 лютого 2012. Процитовано 9 серпня 2007.
  12. ↑ Galilei, Galileo; Van Helden, Albert (1989). Sidereus Nuncius, or The Sidereal Messenger (англ.) (лат.). Chicago: University of Chicago Press. с. 14—16. ISBN 978-0-226-27902-2.
  13. ↑ а б в Galilei, Galileo; Van Helden, Albert (1989). Sidereus Nuncius, or The Sidereal Messenger (англ.) (лат.). Chicago: University of Chicago Press. с. 14—16. ISBN 978-0-226-27902-2.
  14. ↑ Howse, Derek (1980). Greenwich time and the discovery of the longitude. Oxford; New York: Oxford University Press. с. 12. ISBN 978-0-19-215948-9.
  15. ↑ Danson, Edwin (2006). Weighing the World: The Quest to Measure the Earth. Oxford; New York, N.Y: Oxford University Press. ISBN 978-0-19-518169-2.
  16. ↑ Solving Longitude: Jupiter's Moons. Royal Museums Greenwich. 16 жовтня 2014.
  17. ↑ Howse, Derek (1997). Greenwich Time and the Longitude. Philip Wilson. с. 26, 31.
  18. ↑ Catalog Page for PIA01129. photojournal.jpl.nasa.gov. Процитовано 25 березня 2024.
  19. ↑ Catalog Page for PIA01130. photojournal.jpl.nasa.gov. Процитовано 25 березня 2024.
  20. ↑ Catalog Page for PIA00519. photojournal.jpl.nasa.gov. Процитовано 25 березня 2024.
  21. ↑ Catalog Page for PIA01478. photojournal.jpl.nasa.gov. Процитовано 25 березня 2024.
  22. ↑ Computed using the IAU-MPC Satellites Ephemeris Service [Архівовано 20 травня 2011 у Archive.is] µ value
  23. ↑ Source: JPL/NASA [Архівовано 17 вересня 2008 у Wayback Machine.]
  24. ↑ Computed from IAG Travaux 2001 [Архівовано 2018-10-31 у Wayback Machine.].
  25. ↑ Marazzini, C. (2005). The names of the satellites of Jupiter: from Galileo to Simon Marius. Lettere Italiana. 57 (3): 391—407.
  26. ↑ Lopes, Rosaly M.C; Kamp, Lucas W; Smythe, William D; Mouginis-Mark, Peter; Kargel, Jeff; Radebaugh, Jani; Turtle, Elizabeth P; Perry, Jason; Williams, David A; Carlson, R.W; Douté, S.; the Galileo NIMS; SSI Teams (2004). Lava lakes on Io: Observations of Io's volcanic activity from Galileo NIMS during the 2001 fly-bys. Icarus. 169 (1): 140—74. Bibcode:2004Icar..169..140L. doi:10.1016/j.icarus.2003.11.013.
  27. ↑ Schenk, Paul; Hargitai, Henrik; Wilson, Ronda; McEwen, Alfred; Thomas, Peter (2001). The mountains of Io: Global and geological perspectives from Voyager and Galileo. Journal of Geophysical Research: Planets. 106 (E12): 33201—22. Bibcode:2001JGR...10633201S. doi:10.1029/2000JE001408.
  28. ↑ Anderson, J. D. та ін. (1996). Galileo Gravity Results and the Internal Structure of Io. Science. 272 (5262): 709—712. Bibcode:1996Sci...272..709A. doi:10.1126/science.272.5262.709. PMID 8662566. S2CID 24373080.
  29. ↑ Porco, C. C.; West, Robert A.; McEwen, Alfred; Del Genio, Anthony D.; Ingersoll, Andrew P.; Thomas, Peter; Squyres, Steve; Dones, Luke; Murray, Carl D.; Johnson, Torrence V.; Burns, Joseph A.; Brahic, Andre; Neukum, Gerhard; Veverka, Joseph; Barbara, John M.; Denk, Tilmann; Evans, Michael; Ferrier, Joseph J.; Geissler, Paul; Helfenstein, Paul; Roatsch, Thomas; Throop, Henry; Tiscareno, Matthew; Vasavada, Ashwin R. (2003). Cassini Imaging of Jupiter's Atmosphere, Satellites, and Rings (PDF). Science. 299 (5612): 1541—7. Bibcode:2003Sci...299.1541P. doi:10.1126/science.1079462. PMID 12624258. S2CID 20150275. Архів (PDF) оригіналу за 22 вересня 2017.
  30. ↑ McEwen, A. S.; Keszthelyi, L.; Spencer, J. R.; Schubert, G.; Matson, D. L.; Lopes-Gautier, R.; Klaasen, K. P.; Johnson, T. V.; Head, J. W.; Geissler, P.; Fagents, S.; Davies, A. G.; Carr, M. H.; Breneman, H. H.; Belton, M. J. S. (1998). High-Temperature Silicate Volcanism on Jupiter's Moon Io (PDF). Science. 281 (5373): 87—90. Bibcode:1998Sci...281...87M. doi:10.1126/science.281.5373.87. PMID 9651251. S2CID 28222050. Архів оригіналу (PDF) за 23 вересня 2020.
  31. ↑ Fanale, F. P.; Johnson, T. V.; Matson, D. L. (1974). Io: A Surface Evaporite Deposit?. Science. 186 (4167): 922—5. Bibcode:1974Sci...186..922F. doi:10.1126/science.186.4167.922. PMID 17730914. S2CID 205532.
  32. ↑ Hubble sees recurring plume erupting from Europa. www.spacetelescope.org. Архів оригіналу за 25 квітня 2017. Процитовано 24 квітня 2017.
  33. ↑ Marazzini, C. (2005). The names of the satellites of Jupiter: from Galileo to Simon Marius. Lettere Italiana. 57 (3): 391—407.
  34. ↑ Hefler, Michael (2001). Europa: In Depth. NASA, Solar system Exploration. NASA, Jet Propulsion Laboratory. Архів оригіналу за 14 листопада 2015. Процитовано 9 серпня 2007.
  35. ↑ Schenk, Paul M.; Chapman, Clark R.; Zahnle, Kevin; Moore, Jeffrey M. (2004). Ages and Interiors: the Cratering Record of the Galilean Satellites. У Bagenal, Fran; Dowling, Timothy E.; McKinnon, William B. (ред.). Jupiter: the planet, satellites, and magnetosphere (PDF). Cambridge planetary science. Cambridge, UK; New York: Cambridge University Press. Bibcode:2004jpsm.book..427S. ISBN 978-0-521-81808-7.
  36. ↑ Hamilton, C. J. Jupiter's Moon Europa. Архів оригіналу за 24 січня 2012.
  37. ↑ Tritt, Charles S. (2002). Possibility of Life on Europa. Milwaukee School of Engineering. Архів оригіналу за 9 червня 2007. Процитовано 10 серпня 2007.
  38. ↑ Tidal Heating. geology.asu.edu. Архів оригіналу за 29 березня 2006. Процитовано 20 жовтня 2007.
  39. ↑ Phillips, Cynthia (28 вересня 2006). Time for Europa. Space.com. Архів оригіналу за 11 грудня 2011. Процитовано 5 січня 2014.
  40. ↑ Greenberg, Richard; Geissler, Paul; Hoppa, Gregory; Tufts, B.Randall; Durda, Daniel D.; Pappalardo, Robert; Head, James W.; Greeley, Ronald; Sullivan, Robert; Carr, Michael H. (1998). Tectonic Processes on Europa: Tidal Stresses, Mechanical Response, and Visible Features (PDF). Icarus. 135 (1): 64—78. Bibcode:1998Icar..135...64G. doi:10.1006/icar.1998.5986. S2CID 7444898. Архів оригіналу (PDF) за 12 квітня 2020.
  41. ↑ Carlson, R.W.; M.S. Anderson (2005). Distribution of hydrate on Europa: Further evidence for sulfuric acid hydrate. Icarus. 177 (2): 461—471. Bibcode:2005Icar..177..461C. doi:10.1016/j.icarus.2005.03.026.
  42. ↑ The moons of Jupiter. Архів оригіналу за 26 лютого 2020. Процитовано 26 лютого 2020.
  43. ↑ Satellites of Jupiter. The Galileo Project. Архів оригіналу за 11 лютого 2012. Процитовано 24 листопада 2007.
  44. ↑ Ganymede. nineplanets.org. 31 жовтня 1997. Архів оригіналу за 8 лютого 2012. Процитовано 27 лютого 2008.
  45. ↑ Kivelson, M.G.; Khurana, K.K.; Volwerk, M. (2002). The Permanent and Inductive Magnetic Moments of Ganymede (PDF). Icarus. 157 (2): 507—22. Bibcode:2002Icar..157..507K. doi:10.1006/icar.2002.6834. hdl:2060/20020044825. S2CID 7482644. Архів оригіналу (PDF) за 12 квітня 2020.
  46. ↑ Solar System's largest moon likely has a hidden ocean. Jet Propulsion Laboratory. NASA. 16 грудня 2000. Архів оригіналу за 17 січня 2012. Процитовано 11 січня 2008.
  47. ↑ Hall, D. T.; Feldman, P. D.; McGrath, M. A.; Strobel, D. F. (1998). The Far-Ultraviolet Oxygen Airglow of Europa and Ganymede. The Astrophysical Journal. 499 (1): 475—481. Bibcode:1998ApJ...499..475H. doi:10.1086/305604.
  48. ↑ Eviatar, Aharon; m. Vasyliūnas, Vytenis; a. Gurnett, Donald (2001). The ionosphere of Ganymede. Planetary and Space Science. 49 (3—4): 327—36. Bibcode:2001P&SS...49..327E. doi:10.1016/S0032-0633(00)00154-9.
  49. ↑ Musotto, S; Varadi, Ferenc; Moore, William; Schubert, Gerald (2002). Numerical Simulations of the Orbits of the Galilean Satellites. Icarus. 159 (2): 500—4. Bibcode:2002Icar..159..500M. doi:10.1006/icar.2002.6939.
  50. ↑ Galilean Satellites. Архів оригіналу за 20 грудня 2021. Процитовано 20 лютого 2022.
  51. ↑ Carlson, R. W. (1999). A Tenuous Carbon Dioxide Atmosphere on Jupiter's Moon Callisto (PDF). Science. 283 (5403): 820—1. Bibcode:1999Sci...283..820C. CiteSeerX 10.1.1.620.9273. doi:10.1126/science.283.5403.820. hdl:2014/16785. PMID 9933159. Архів оригіналу (PDF) за 3 жовтня 2008.
  52. ↑ Liang, Mao-Chang; Lane, Benjamin F.; Pappalardo, Robert T.; Allen, Mark; Yung, Yuk L. (2005). Atmosphere of Callisto (PDF). Journal of Geophysical Research. 110 (E2): E02003. Bibcode:2005JGRE..110.2003L. doi:10.1029/2004JE002322. S2CID 8162816.
  53. ↑ Zimmer, C; Khurana, Krishan K.; Kivelson, Margaret G. (2000). Subsurface Oceans on Europa and Callisto: Constraints from Galileo Magnetometer Observations (PDF). Icarus. 147 (2): 329—47. Bibcode:2000Icar..147..329Z. CiteSeerX 10.1.1.366.7700. doi:10.1006/icar.2000.6456. Архів (PDF) оригіналу за 27 березня 2009.
  54. ↑ Lipps, Jere H.; Delory, Gregory; Pitman, Joseph T.; Rieboldt, Sarah (Листопад 2004). Astrobiology of Jupiter's icy moons. У Hoover, Richard B.; Levin, Gilbert V.; Rozanov, A. Y. (ред.). Instruments, Methods, and Missions for Astrobiology VIII. SPIE proceedings series. Т. 5555. Bellingham, Wash: SPIE. с. 78—92. Bibcode:2004SPIE.5555...78L. doi:10.1117/12.560356. ISBN 978-0-8194-5493-5. OCLC 57077468. S2CID 140590649.
  55. ↑ Trautman, Pat; Bethke, Kristen (2003). Revolutionary Concepts for Human Outer Planet Exploration(HOPE) (PDF). NASA. Архів оригіналу (PDF) за 19 січня 2012.
  56. ↑ Canup, Robert M.; Ward, William R. (2009). Origin of Europa and the Galilean Satellites. Europa. University of Arizona Press. с. 59—83. ISBN 978-0-8165-2844-8.
  57. ↑ Alibert, Y.; Mousis, O.; Benz, W. (2005). Modeling the Jovian subnebula I. Thermodynamic conditions and migration of proto-satellites. Astronomy & Astrophysics. 439 (3): 1205—13. arXiv:astro-ph/0505367. Bibcode:2005A&A...439.1205A. doi:10.1051/0004-6361:20052841. S2CID 2260100.
  58. ↑ Chown, Marcus (7 березня 2009). Cannibalistic Jupiter ate its early moons. New Scientist. Архів оригіналу за 23 березня 2009. Процитовано 18 березня 2009.
  59. ↑ Canup, Robert M.; Ward, William R. (2009). Origin of Europa and the Galilean Satellites. Europa. University of Arizona Press. с. 59—83. ISBN 978-0-8165-2844-8.
  60. ↑ Canup, Robert M.; Ward, William R. (2009). Origin of Europa and the Galilean Satellites. Europa. University of Arizona Press. с. 59—83. ISBN 978-0-8165-2844-8.
  61. ↑ Canup, Robert M.; Ward, William R. (2009). Origin of Europa and the Galilean Satellites. Europa. University of Arizona Press. с. 59—83. ISBN 978-0-8165-2844-8.
  62. ↑ Chown, Marcus (7 березня 2009). Cannibalistic Jupiter ate its early moons. New Scientist. Архів оригіналу за 23 березня 2009. Процитовано 18 березня 2009.
  63. ↑ Canup, Robert M.; Ward, William R. (2009). Origin of Europa and the Galilean Satellites. Europa. University of Arizona Press. с. 59—83. ISBN 978-0-8165-2844-8.
  64. ↑ Yeomans, Donald K. (13 липня 2006). Planetary Satellite Physical Parameters. JPL Solar System Dynamics. Архів оригіналу за 27 травня 2010. Процитовано 23 серпня 2008.
  65. ↑ Jupiter is about 750 times brighter than Ganymede and about 2000 times brighter than Callisto. Ganymede: (5th root of 100)^(4.4 Ganymede APmag − (−2.8 Jup APmag)) = 758 Callisto: (5th root of 100)^(5.5 Callisto APmag − (−2.8 Jup APmag)) = 2089
  66. ↑ Jupiter near perihelion 2010-Sep-19: 656.7 (Callisto angular separation arcsec) − 24.9 (jup angular radius arcsec) = 631 arcsec = 10 arcmin
  67. ↑ Dutton, Denis (Грудень 1976). Naked-Eye Observations of Jupiter's Moons. Sky & Telescope: 482—4. Архів оригіналу за 12 листопада 2020. Процитовано 1 серпня 2022.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Галілеєві_супутники&oldid=47508685