Запруддя (Рокитнянський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Запруддя
Країна Україна Україна
Область Київська область
Район/міськрада Рокитнянський
Рада/громада Запруднянська сільська рада
Код КОАТУУ 3223782001
Основні дані
Засноване 1507
Населення 1311
Площа 50 км²
Густота населення 26,22 осіб/км²
Поштовий індекс 09620
Телефонний код +380 4562
Географічні дані
Географічні координати 49°48′31″ пн. ш. 30°38′44″ сх. д. / 49.80861° пн. ш. 30.64556° сх. д. / 49.80861; 30.64556Координати: 49°48′31″ пн. ш. 30°38′44″ сх. д. / 49.80861° пн. ш. 30.64556° сх. д. / 49.80861; 30.64556
Середня висота
над рівнем моря
171 м
Місцева влада
Адреса ради 09620, Київська обл., Рокитнянський р-н, с.Запруддя, вул.Шевченка,2 , тел. 2-32-16
Карта
Запруддя. Карта розташування: Україна
Запруддя
Запруддя
Запруддя. Карта розташування: Київська область
Запруддя
Запруддя

Запру́ддя (до 1960 — Вінцентівка) — село в Україні, в Рокитнянському районі Київської області. Населення становить 1311 осіб. У ХІХ столітті — волосний центр.

Історія[ред. | ред. код]

Поблизу села археологічні експедиції зафіксували одну з найпівнічніших сарматських поховальних пам'яток — скіфський курган. Поселення на сучасній території засноване 1507.

Л. Похилевич залишив записки про історію села:

Винцентовка, село при речке Гороховатке, близ границы Киевского уезда, в 45 верстах от Белой Церкви. В 1790 году в 140 дворах было обоего пола 1215 жителей"
.

Назву «Вінцентівка» село одержало 1752 від імені Станіслава Вінцентія, князя Яблоновського, який старостував тут. У ті часи село належало до Білоцерківського староства.

За переказами старожилів, через поселення дорогою на Білу Церкву проїздив гетьман Б. Хмельницький, який відпочивав із своїми козаками там, де нині розташовані озера. І дотепер збереглися деякі величезні пеньки від розкішних верб та осокорів, що росли вздовж берегів.

У давнину село було вільним, та з приходом в Україну поляків землі села стали власністю польських магнатів, а селяни стали кріпаками графів Браніцьких. Економія їх була розташована на території нинішнього села Маківка. Першим поміщиком у ній був шляхтич Маківський.

1752 на території села князем Яблоновським побудована дерев'яна греко-католицька церква. 1768 перебудована. Це були часи Коліївщини, коли православні миряни виганяли католиків та уніатів і споруджували нові церкви. 1786 вінцентівський храм в ім'я святого Миколая збудовано практично заново. У кінці XVIII століття у числі інших православних храмів південної Київщини вінцентівська церква отримала у подарунок від уряду окремі деталі одягу духовних осіб. Ще довго селяни з найближчих сіл приїздили подивитися на речі, прислані царицею з далекого Петербурга.

Миряни Вінцентівки і Ліщинки дбайливо доглядали свій храм і регулярно його ремонтували. Та в середині XIX століття споруда потребувала вже капітального ремонту, і кріпаки села звернулися до графа Браніцького з проханням полагодити храм. Коли ж граф проігнорував це прохання, то миряни написали листа київському митрополиту Філарету. Владика повідомив про ситуацію київського генерал-губернатора, а він, у свою чергу, почав впливати на гонористих графів. Листи високопоставленої особи зробили свою справу: графська економія виділила кошти і деревину, церкву оновлено і освячено 1850. Після скасування кріпацтва 1861 миряни здійснювали ремонтні роботи самостійно.

1864 році населення Вінцентівки становило 2456 осіб. «Ведомость оброчным статьям» дає певні уявлення про вінцентівське хазяйство у 1865—1871 роках, коли у володіннях Браніцьких порядкував Петро Троцький:

"Все доходные статьи по имению, как-то: от рыбной ловли, от мельниц, от продажи горячительных напитков на всем пространстве господской и мирской земли, от полевых угодий и из других источников в имениях извлекаемых, не представляют крестьянам никакого права пользоваться этими статьями."

Таким чином, і після скасування кріпосного права Браніцькі залишалися повновладними господарями на селі.

За переписом 1895 року Вінцентівка була центром однойменної волості, мала 870 дворів з населенням 4645 осіб, з них 4357 селян, а решта 388 чол. — дворяни, міщани, купці.

У селі була церква, 1 водяний і 25 вітряних млинів, церковноприходська школа, по четвергах — великі базари. З 1891 працював медпункт, першим фельдшером якого був Дитиненко.

1895 громада побудувала запасний магазин (гамазей), куди зсипалося громадське зерно.

До села також належали ферма «Маківка»(35 ч.), 3 поселення — «Узинський степ»(4 ч.), «Московщина»(45 чол.), «Росава»(403 ч.) та власна садиба «Княжин» княжни М. Горчакової (31 ч.)

Протягом року відбувалися десятки «царських богослужінь» на честь численних подій в домі Романових. Особливими почестями оточувалася особа імператора Олександра ІІ за звільнення селян з кріпацької неволі. Прихожани Вінцентівки зібрали пожертви на спорудження у Санкт-Петербурзі храму «Спас-на-крові» на місці загибелі Олександра ІІ. Про це місцевий священик отець Іосиф Безвенглінський написав міністру внутрішніх справ, а той — правлячому імператору Олександру ІІІ, сину вбитого царя. Олександр ІІІ повелів міністру надіслати від його імені подяку мешканцям Вінцентівки. Вдячні жителі села ще раз оголосили громадський збір коштів для придбання у волосну управу портрета Олександра ІІІ.

За переписом 1900 року у Вінцентівці нараховувалось 992 двори з 5334 жителями. Крім церкви, у селі були каплиця, 1 водяний і 31 вітряний млини, 4 кінних топчаки, 5 кузень, 3 маслобійні. 1903 хлібний запасний магазин переобладнали і відкрили двокласне міністерське училище.

З 1917 — у складі УНР. З 1921 стабільний комуністичний режим. 1929 сталіністи вдалися до голодомору, жертвами якого стала більшість села. Жителі тікали до сусідніх міст, а також заводського села Ставки. Пухлі люди повідомляли про групи канібалів, які наводнили село, і полювали переважно за дітьми.

1941 організатори голодомору втекли із села, 1943 вони повернулися.

З 1991 у селі українська влада.

Відомі люди[ред. | ред. код]

У різні роки Вінцентівку відвідали В. Ляскоронський — автор «Иностранных карт и атласов XIV—XVII веков», літописець Г. Грабянка, київський губернатор І. Фундуклей, французький художник Де ля Фліз, П Миштаков — укладач «Списка рек Днепровского бассейна», Н Максимович — автор «Гидрологического и гидрографического очерка Киевской губернии», Л. Похилевич — славетний краєзнавець XIX ст., автор «Сказания о населенных местностях Киевской губернии».

Народились[ред. | ред. код]

  • Максименко Сергій Дмитрович — український вчений, доктор психологічних наук, професор, дійсний член АПН України, директор Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України
  • Висоцький Кузьма Демидович (31. 10. 1911 — 4. 3. 1940) — учасник сталінської інтервенції до Фінляндії. Кулеметник 68-го стрілецького полку, 70-а стрілецька дивізія, 7 армія СССР. 1929 утік в Донбас, працював на шахті, з 1933 — на склозаводі в Чагодощенском районі Вологодської області. В РККА з 1939 року. Учасник фінляндської війни 1939-40 рр. 23 грудня 1939 року рядовий Висоцький успішно відбивав ворожі атаки, ведучи вогонь по супротивникові. Незважаючи на поранення, не пішов з поля бою. Звання Героя Радянського Союзу Кузьмі Дмитровичу Висоцькому присвоєне 15 січня 1940 року. В лютому 1940 року командир кулеметного взводу Висоцький у бою при оволодінні островом Пуккіонсарі (острів Цапиний, Виборзький район Ленінградської області) важко поранений, помер в шпиталі 4 березня 1940 року. Похований в Санкт-Петербурзі на Богословському кладовищі. Його ім'ям названі місто в Ленінградській області (бывш. Тронгзунд), вулиці в селі Запруддя і селищі Сазонові Чагодощенского району.
  • Хміль Іван Васильович — український науковець, кандидат історичних наук.

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]