Затока Роси

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Затока Роси
лат. Sinus Roris
Затока Роси — біля центру. Ліворуч унизу — Океан Бур, праворуч угорі — Море Холоду, правіше й вище центру — кратер Гарпал. Ширина зображення — 600 км.
Координати центра
 50°18′ пн. ш. 50°48′ зх. д. / 50.3° пн. ш. 50.8° зх. д. / 50.3; -50.8
Розмір
 200 км
Епонім
 роса
Назву затверджено 1935
Затока Роси. Карта розташування: Місяць, видимий бік
Затока Роси

 Затока Роси на Вікісховищі
Карта північно-східної частини затоки. Біля центру — кратер Гарпал.

Затока Роси (лат. Sinus Roris) — невелика морська ділянка на Місяці, біля північно-західного краю видимого боку. Фактично є протокою, що сполучає Океан Бур із Морем Холоду. Чітких природних меж не має.

Назва та проведення меж[ред. | ред. код]

Сучасну назву Затоки Роси запропонував[1] Джованні Річчолі 1651 року. В 1935 році її затвердив Міжнародний астрономічний союз[2]. У давнину ця затока мала й інші назви: 1645 року Міхаель ван Лангрен назвав її Затокою Володаря (лат. Sinus Principis)[3][4][5], а 1647 року Ян Гевелій — Гіперборейською Затокою (Sinus Hyperboreus)[6][7][8].

Всі ці астрономи проводили межі затоки не так, як зараз. Річчолі та Гевелій розуміли під згаданими назвами темну ділянку розміром 450×200 км з центром біля світлого кратера Гарпал[1][6]. Лангрен приєднував до неї весь північний виступ Океану Бур[3] довжиною близько 700 км, а Міжнародний астрономічний союз, навпаки, зменшив її вдвічі, віднісши області на північний схід від Гарпала до Моря Холоду. Станом на 2016 рік на картах МАС назва «Затока Роси» стосується регіону розміром близько 200 км з координатами центра 50°18′ пн. ш. 50°48′ зх. д. / 50.3° пн. ш. 50.8° зх. д. / 50.3; -50.8[2][9]. Існують і інші варіанти: на картах відомого селенографа Антоніна Рюкла (1990, 2004) до затоки віднесено приблизно ті ж області, що у Лангрена, але не далі кратера Гарпал[10].

Загальний опис[ред. | ред. код]

На південному заході Затока Роси зливається з Океаном Бур, а на північному сході переходить у Море Холоду. Південно-східний берег затоки є краєм валу 260-кілометрового кратера, в якому лежить Затока Райдуги.

Район Затоки Роси примітний сильними варіаціями альбедо лавового покриву. Так, на деяких суміжних із нею ділянках Океану Бур та подекуди в Морі Холоду лава значно світліша за звичайну. Крім того, частина затоки вкрита світлими викидами Гарпала. Вік лави, що вкриває Затоку Роси, доволі малий: за підрахунком кратерів його оцінюють у 1,5±0,5 млрд років. На північний схід від Гарпала він значно більший: 3,3–3,7 млрд років[11]. Поверхня затоки лежить на 2,1–2,6 км нижче за місячний рівень відліку висот, на одному рівні з суміжними морськими ділянками[12].

Деталі поверхні та суміжні об'єкти[ред. | ред. код]

На південно-східному березі затоки лежать кратери Лувіль, Шарп, Фуко та Буге, а на протилежному — Марков, Енопід, Беббідж, Саут, Робінсон та Хорребоу. На морській поверхні розташований 40-кілометровий кратер Гарпал, що відмічає північно-східну межу затоки в розумінні МАС. Він молодший за лавовий покрив і оточений світлим ореолом викидів. Крім того, в затоці чимало сателітів цих кратерів. Один із них — Лувіль DA на півдні затоки — є концентричним. Навіть серед цих рідкісних об'єктів він вирізняється незвичністю: у нього принаймні два додаткових кільця, і вони складаються з окремих пагорбів. Інший концентричний кратер (майже затоплений лавою і безіменний) лежить на межі Затоки Роси з Океаном Бур. Ще один екземпляр розташований біля західного краю затоки, за кратером Марков.

У південній частині затоки починається звивиста борозна Шарпа (Rima Sharp), що виходить в Океан Бур і тягнеться далеко на південь. Від північного до південного краю затоки йде довга безіменна гряда. Менша гряда є на південний схід від неї. В Океані Бур неподалік від Затоки Роси стоїть великий комплекс вулканів — гора Рюмкера (Mons Rümker) та значно менший, але теж виразний окремий вулкан Меран T.

  • Концентричний кратер Лувіль DA на півдні затоки (діаметр — 11 км)
    Концентричний кратер Лувіль DA на півдні затоки (діаметр — 11 км)
  • Безіменний концентричний кратер на південному заході затоки (розмір — 8×6 км)
    Безіменний концентричний кратер на південному заході затоки (розмір — 8×6 км)
  • Безіменний концентричний кратер біля західного краю затоки (розмір — 8×6,5 км)
    Безіменний концентричний кратер біля західного краю затоки (розмір — 8×6,5 км)

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б Карта Місяця, яку склали Франческо Грімальді та Джованні Річчолі (1651)
  2. ↑ а б Sinus Roris. Gazetteer of Planetary Nomenclature. International Astronomical Union (IAU) Working Group for Planetary System Nomenclature (WGPSN). 18 жовтня 2010. Архів оригіналу за 4 лютого 2016. Процитовано 5 лютого 2016.
  3. ↑ а б Карта Місяця, складена Міхаелем ван Лангреном (1645)
  4. ↑ Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 200. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W.
  5. ↑ Peter van der Krogt, Ferjan Ormeling (2014). Michiel Florent van Langren and Lunar Naming (PDF). Els noms en la vida quotidiana. Actes del XXIV Congrés Internacional d’ICOS sobre Ciències Onomàstiques. Annex (Biblioteca Tècnica de Política Lingüística; 11): 1851—1868. doi:10.2436/15.8040.01.190. Архів оригіналу (PDF) за 3 січня 2016. Процитовано 6 лютого 2016.
  6. ↑ а б Hevelius J. Selenographia sive Lunae descriptio. — Gedani : Hünefeld, 1647. — P. 226–227. — DOI:10.3931/e-rara-238.
  7. ↑ Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 205. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W.
  8. ↑ Ferguson J., Brewster D. Ferguson's Astronomy Explained Upon Sir Isaac Newton's Principles. — Edinburgh, 1811. — P. 248.
  9. ↑ Лист карти Місяця LAC-11 із актуальними назвами деталей поверхні на сайті номенклатурного довідника МАС (архів)
  10. ↑ Rükl A. Atlas of the Moon. — Cambridge : Sky Publishing Corp, 2004 (orig. publ. in 1990 in Czech). — P. 25, 29, 43, 45. — ISBN 1-931559-07-4.
  11. ↑ Hiesinger H., Head J. W., Wolf U., Jaumann R., Neukum G. Ages and stratigraphy of lunar mare basalts: A synthesis //  / W. A. Ambrose, D. A. Williams. — Geological Society of America, 2011. — P. 11–12, 35–36. — (Geological Society of America Special Paper 477) — ISBN 978-0-8137-2477-5. — DOI:10.1130/2011.2477(01). Архівовано з джерела 29 січня 2013 (На Google Books)
  12. ↑ За даними лазерного альтиметра на супутнику Lunar Reconnaissance Orbiter, отриманими через програму JMARS [Архівовано 22 січня 2019 у Wayback Machine.]

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Затока_Роси&oldid=36750754