Озеро Надії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Озеро Надії
лат. Lacus Spei
Lacus Spei (LRO).png
Озеро Надії. Мозаїка знімків зонда LRO; ширина — 120 км.
Координати центра
43°30′ пн. ш. 65°12′ сх. д. / 43.5° пн. ш. 65.2° сх. д. / 43.5; 65.2
Розмір
80×50 км
Епонім
надія
Назву затверджено 1976
Озеро Надії. Карта розташування: Місяць, видимий бік
Озеро Надії

Commons-logo.svg Озеро Надії на Вікісховищі
Мозаїка знімків «Клементини», зроблених при високому Сонці
Карта Озера Надії та околиць

Озеро Надії (лат. Lacus Spei) — маленька морська ділянка на Місяці, біля північно-східного краю видимого боку. Розмір — близько 80×50 км. Вирізняється серед сусідніх озер темнішою поверхнею[1].

Назва[ред. | ред. код]

1976 року Міжнародний астрономічний союз затвердив сучасну назву цього озера[2][3]. Цьому передувала заплутана історія його перейменовувань.

Ймовірно, саме цей об'єкт[4][5][6] Ян Гевелій 1647 року назвав Нижнім Гіперборейським Озером (лат. Lacus Hyperboreus Inferior)[7], а Джованні Річчолі 1651 року — Меркурієм (Mercurius)[8]. Друге ім'я згодом перейшло на сусідній кратер. 1834 року Йоганн Генріх фон Медлер, розглядаючи це озеро як кратер, назвав його «Струве» (Struve)[1] — ймовірно, на честь Фрідріха Георга Вільгельма Струве[9]. На початку 20 століття Юліус Генріх Франц[en] переніс цю назву на один із сусідніх кратерів, а озеро назвав Морем Струве (Mare Struve)[10][1]. 1935 року Міжнародний астрономічний союз у першому своєму каталозі місячних назв залишив його під назвою «Струве»[10], але 1964 року все ж ухвалив назву «Море Струве» (перемістивши ім'я «Струве» на далекий кратер, що раніше називався «Отто Струве»)[9][11][10]. 1976 року МАС знову перейменував об'єкт, назвавши його Озером Надії (Lacus Spei) з коментарем, що раніше воно звалося Озером Струве (Lacus Struve)[3].

Розташування й суміжні об'єкти[ред. | ред. код]

Координати центра Озера Надії — 43°30′ пн. ш. 65°12′ сх. д. / 43.5° пн. ш. 65.2° сх. д. / 43.5; 65.2[2]. У його околицях є й інші морські ділянки, найбільша з яких — Озеро Вічності за 80 км на північний захід. Найближчі до Озера Надії кратери з власним іменем: Меркурій на півночі, Зенон на північному сході, Мессала та Шумахер на південному заході, Керрінгтон на заході. Крім того, навколо озера розкидані численні сателіти цих кратерів. Два з них — Зенон P та Зенон K — лежать на його східному березі. Це єдині його найменовані кратери станом на 2019 рік[12].

Опис[ред. | ред. код]

Озеро Надії має неправильну форму з виступом на північний схід. На відміну від більшості інших морських ділянок Місяця, воно, наскільки можна побачити, розташоване не в кратері, і причина його появи неясна[1].

Це озеро суттєво темніше за всі сусідні[1]. Лише його східна частина дещо замаскована викидами яскравого 11-кілометрового кратера Зенон P. Трапляються по його берегах і кратери, затоплені його лавою. На півночі озера видно невеликі гряди.

Поверхня Озера Надії лежить на 1,7–1,9 км нижче за місячний рівень відліку висот, приблизно на одному рівні з сусіднім Озером Вічності[13].

За оцінкою 1987 року, сучасний лавовий покрив Озера Надії (як і більшості інших морських ділянок Місяця) утворився в пізньоімбрійській епосі[14].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д Chuck Wood (2010-04-05). Hopelessly Ignored. lpod.org. Архів оригіналу за 2015-07-07. Процитовано 2015-07-07. 
  2. а б Lacus Spei. Gazetteer of Planetary Nomenclature. International Astronomical Union (IAU) Working Group for Planetary System Nomenclature (WGPSN). 2010-10-17. Архів оригіналу за 2012-05-05. Процитовано 2015-06-17. 
  3. а б Transactions of the IAU: volume XVIB (Proceedings of the 16th General Assembly of the IAU) / E. Müller & A. Jappel. — D. Reidel Publishing Company, 1977. — P. 350. — ISBN 90-277-0836-3. (Витяги).
  4. Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 205. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W. (P. 201—209).
  5. Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 213. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W. (P. 210—242).
  6. MacDonald T. L. (1967). Riccioli and Lunar Nomenclature. Journal of the British Astronomical Association 77: 112–117 (look p.114). Bibcode:1967JBAA...77..112M. 
  7. Hevelius J. Selenographia sive Lunae descriptio. — Gedani : Hünefeld, 1647. — P. 226–227, 232. — DOI:10.3931/e-rara-238. (Hyperboreus Lacus Inferior — у списку назв на с. 232).
  8. Карта Місяця, яку склали Франческо Грімальді та Джованні Річчолі (1651).
  9. а б Lacus Spei. The-Moon Wiki. Архів оригіналу за 2019-02-04. Процитовано 2019-02-04. 
  10. а б в Blagg M. A., Muller K., Wesley W. H., Saunder S. A., Franz J. H. G., IAU. Named Lunar Formations. — London : P. Lund, Humphries & Co. Ltd, 1935. — P. 14, 72. — Bibcode:1935nlf..book.....B. (витяги).
  11. Transactions of the IAU: volume XIIB (Proceedings of the 16th General Assembly of the IAU) / J. C. Pecker. — Academic Press, 1966. — P. 202–205. (Витяги).
  12. За даними номенклатурного довідника МАС (карта).
  13. За даними лазерного альтиметра на супутнику Lunar Reconnaissance Orbiter, отриманими через програму JMARS.
  14. Wilhelms D. Plate 9A (Upper Imbrian Series) // Geologic History of the Moon. — 1987. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348) Архів оригіналу.

Посилання[ред. | ред. код]