Море Спокою

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Море Спокою
лат. Mare Tranquillitatis
Координати центра
 8°18′ пн. ш. 30°48′ сх. д. / 8.3° пн. ш. 30.8° сх. д. / 8.3; 30.8
Розмір
 880 км
Епонім
 спокій
Назву затверджено 1935
Море Спокою. Карта розташування: Місяць, видимий бік
Море Спокою

 Море Спокою на Вікісховищі

Море Спокою (лат. Mare Tranquillitatis) — море на видимому боці Місяця. Його розмір — близько 880 км[1], а площа — 420–440 тисяч км2 (третє за площею місячне море)[2][3]. Лежить у дуже зруйнованому басейні і примітне численними дрібними вулканами.

Море Спокою межує з Морем Ясності (на північному заході), Затокою Суворості (на півдні) та Морем Достатку (на південному сході). На заході від нього відходить невелика Затока Слави, а на сході — затоки Любові та Згоди, між якими лежить Болото Сну. На межі Моря Спокою з Морем Достатку стоять невисокі гори Секкі, а на межі з Морем Ясності знаходяться мис Архерузія[en] та гора Аргей. Координати центру моря — 8°18′ пн. ш. 30°48′ сх. д. / 8.3° пн. ш. 30.8° сх. д. / 8.3; 30.8 (Море Спокою)[1].

1969 року Море Спокою стало місцем першої посадки людей на Місяць.

Назва[ред. | ред. код]

Сучасну назву цього моря, як і більшості місячних морів, запропонував[4] Джованні Річчолі в 1651 році[5]. 1935 року її затвердив Міжнародний астрономічний союз[1].

В давнину це море мало кілька інших назв. Разом з морями Ясності, Нектару та Достатку воно утворює фігуру, схожу на чоловічка. Це відмітили, зокрема, Альберт Великий, Томас Герріот, Вільям Шекспір та П'єр Гассенді[6]. Останній називав цю фігуру Homuncio («чоловічок») чи Thersite (Терсіт)[7]. 1645 року Міхаель ван Лангрен назвав це море Бельгійським (лат. Mare Belgicum)[8][9]. 1647 року Ян Гевелій об'єднав його з Морем Ясності під назвою «Чорне море» (Pontus Euxinus)[10].

Загальний опис[ред. | ред. код]

На відміну від морів, що лежать у добре збережених басейнах, Море Спокою не оточене кільцевим хребтом чи уступом, має нерівний край і не має маскона[11][12][13]. Воно помітно темніше за сусідні моря, а його відтінок дещо більш синюватий. Там розташовані одні з найтемніших та найсиніших морських ділянок Місяця. Це наслідок особливостей хімічного складу лави — зокрема, високого вмісту титану. Ділянки на заході Моря Спокою тримають рекорд за вмістом цього елементу серед усіх регіонів Місяця[14][15]. Багаті на титан лавові потоки здебільшого молодші за інші[14].

Море Спокою лежить вище за всі сусідні моря: приблизно на 2 км вище за Море Криз, більш ніж на 0,5 км вище за Море Ясності та на кількасот метрів вище за Затоку Суворості та Море Достатку (на найближчих ділянках). Абсолютна висота його поверхні знаходиться в межах 0,4–2,1 км нижче нульового рівня. Максимуму вона сягає на південному сході моря[16]. Ця височина шириною близько 560 км і висотою понад 1,8 км багата на прояви вулканізму і деякими авторами розглядається як цілісний великий щитовий вулкан[17][18]. Товщина лави в Морі Спокою максимальна на заході, де сягає 1,25 км (на це вказують вимірювання напівзатоплених кратерів та деякі інші дані)[13][14].

  • Зображення з посиленими кольорами, погляд із півночі. Море Спокою (ліворуч угорі) синіше та темніше за сусіднє Море Ясності (праворуч унизу), бо містить більше титану та заліза.
    Зображення з посиленими кольорами, погляд із півночі. Море Спокою (ліворуч угорі) синіше та темніше за сусіднє Море Ясності (праворуч унизу), бо містить більше титану та заліза.
  • Межа Моря Спокою (темне) з Морем Ясності (світле). У центрі — гряда Ніколя, внизу — борозни Плінія. Знімок «Аполлона-17», 1972.
    Межа Моря Спокою (темне) з Морем Ясності (світле). У центрі — гряда Ніколя, внизу — борозни Плінія. Знімок «Аполлона-17», 1972.

Деталі поверхні[ред. | ред. код]

Східна частина моря. Видно кратер Коші, борозну Коші та уступ Коші. Нижче — вулканічні куполи Коші τ та Коші ω (другий — із маленьким кратером Донна)[3]. Між ними та вище Коші τ видно менш помітні куполи[19].

Як і в інших великих місячних морях, вздовж берега Моря Спокою тягнуться численні борозни, а ближче до центру — гряди. В цьому морі й ті, й інші трапляються переважно в західній половині.

Борозни простежуються вздовж усього західного берега моря. Це борозни Гіпатії на південному заході, борозни Ріттера та Созігена на заході, борозни Макліра на північному заході, борозни Плінія та кілька дрібних борозен на півночі (на межі з Морем Ясності). На відміну від них, борозна Янсена (на півночі моря) та борозна Коші (на сході) йдуть під значним кутом до берега.

На півночі та заході море перетяте системою гряд, що тягнуться майже на 600 км із північного сходу на південний захід. Її північна частина отримала назву «гряди Барлоу» (Dorsa Barlow). Західні гряди Моря Спокою з'єднуються з незвичайним об'єктом Ламонт[en] (див. нижче).

На сході моря з північного заходу на південний схід проходить уступ Коші (Rupes Cauchy) довжиною близько 170 км. Із його південного боку висота поверхні на 300 м менша, ніж із північного[16].

Великих гір у районі Моря Спокою небагато. Вздовж його межі з Морем Достатку тягнуться гори Секкі, а на межі з Морем Ясності розташовані гора Аргей та гора Вітрувія.

Вулканічні об'єкти[ред. | ред. код]

У Морі Спокою чимало куполоподібних та конічних вулканів, що виглядають як невисокі пагорби[20][17]. На заході моря (біля кратера Араго) розташовані порівняно великі куполи Араго α та Араго β, а на сході (біля кратера Коші) — Коші τ та Коші ω[3][19]. Перші два належать до найбільших місячних куполів і їх видно навіть у невеликий телескоп[3]. Висота Араго α становить 330±30 м, Араго β — 270±30 м, Коші τ — 190±20 м, Коші ω — 125±15 м[19].

На північному сході моря (поблизу кратера Лукіан) є 8 маленьких куполів, вишикуваних лацюжком довжиною 100 км. Найвищий із них відомий під ім'ям Грейс (яке, строго кажучи, належить лише його кратеру[21]) і має висоту 140±15 м[19]. Поруч із ними розташована гора Есама (Mons Esam), що має видовжену форму (бо, ймовірно, утворена виверженнями з розлому), але належить до вулканів конічного типу. Вона вирізняється темним кольором і сягає висоти близько 260 м[22].

На північному березі моря, поблизу кратера Гарднер, є набагато більша (діаметром 70 км і висотою близько 1,6 км) округла височина, що має на верхівці западину і теж може бути вулканом[17][23][24].

  • Вулкани поблизу кратера Лукіан. Знімок «Аполлона-17», 1972.
    Вулкани поблизу кратера Лукіан. Знімок «Аполлона-17», 1972.
  • Південна частина моря при низькому Сонці. Найбільший кратер — Маскелайн. Знімок «Аполлона-11», 1969.
    Південна частина моря при низькому Сонці. Найбільший кратер — Маскелайн. Знімок «Аполлона-11», 1969.
  • Група «меніскових западин» («неправильних морських ділянок», див. Іна) поблизу Маскелайна. Знімок LRO, 2014.
    Група «меніскових западин» («неправильних морських ділянок», див. Іна) поблизу Маскелайна. Знімок LRO, 2014.

Кратери[ред. | ред. код]

Ламонт. Ширина зображення — 200 км.

Найбільший із добре збережених кратерів Моря Спокою — 41-кілометровий Пліній біля межі з Морем Ясності. Крім того, на заході моря лежать кілька кратерів діаметром 20–30 км: Росс, Араго, Ріттер та Себін. На північному сході знаходяться 31-кілометровий Вітрувій та 40-кілометровий Маральді. На південному сході моря над його лавовим покривом височіють рештки численних напівзатоплених кратерів.

На заході моря лежить вкрай своєрідний об'єкт, що отримав назву Ламонт. Це кільце гряд діаметром близько 80 км, оточене дещо більшим переривчастим подібним кільцем. Від них у різні боки розходяться кілька радіальних гряд. Ймовірно, це кратер, цілком вкритий лавою. Згодом лава просіла та зім'ялася в складки, що пролягли, серед іншого, над його валом[13]. Ділянка Моря Спокою навколо Ламонта вирізняється світлим кольором та різкою (але не вираженою в рельєфі) межею з рештою моря[20].

Геологічна історія[ред. | ред. код]

Зразок базальту з Моря Спокою, доставлений «Аполлоном-11»

Найімовірніше, Море Спокою лежить у басейні, що з'явився в донектарському періоді. Він старший за басейни всіх сусідніх морів — Ясності, Достатку, Нектару, Криз та Дощів[25]. Тому він настільки зруйнований, що його вік неможливо визначити за підрахунком кратерів[25] і навіть саме його існування є сумнівним[12][14]. Можливо, деякий внесок до ускладнення рельєфу цього регіону зробило ще й те, що басейн Моря Спокою утворився поверх краю ще більш гіпотетичного басейну Океану Бур[13].

За одними уявленнями, басейн Моря Спокою має розмір близько 800 км і не має багатокільцевої будови[25][13], за іншими — його головне кільце має діаметр 700 км і оточене другим кільцем діаметром 950 км[12]. За давнішою версією, під цим морем може лежати не один, а два басейни — західний і східний, із розмірами 550 та 500 км відповідно[11]. Можливо, однак, що таке враження є наслідком накладання єдиного басейну Моря Спокою на два кільця басейну Океану Бур[13].

Оскільки басейн Моря Спокою старший за сусідні, він був вкритий їх викидами — товстим шаром викидів сусіднього басейну Моря Нектару, тоншим — басейнів морів Дощів та Ясності і, можливо, деякою кількістю викидів басейнів Моря Криз і навіть Моря Східного[13]. Вплив викидів басейну Моря Дощів добре видно на північно-західному березі Моря Спокою, де від цього басейну тягнуться численні дрібні хребти, утворені при падінні цих викидів («імбрійська скульптура»)[20].

Базальтова лава, що зараз вкриває Море Спокою, з'явилася значно пізніше за його басейн — здебільшого в пізньоімбрійській (частково в ранньоімбрійській) епосі. Можливо, під цими лавовими потоками є і ще древніші. Для зразків, доставлених звідти «Аполлоном-11», радіоізотопне датування дало результати в межах 3,5–3,9 млрд років[13][26]. Окрім того, вік поверхні можна визначити за підрахунком кратерів, що встигли там накопичитися з моменту її залиття лавою. Такі оцінки віку існують для всієї поверхні Моря Спокою, і вони лежать у межах 3,4–4,2 млрд років, причому майже 90 % лавових потоків мають вік 3,5–3,8 млрд років (для ділянки, де сів «Аполлон-11», така оцінка становить 3,63+0,03
−0,10 млрд років). Отже, виливи лави там скінчилися відносно рано. Наймолодші ділянки поверхні моря переважають у його центрі та на сході[27][26][28].

Лавовий покрив Моря Спокою, як і інших великих місячних морів, після застигання деформувався під дією власної ваги. Його найтовстіша частина просідала і стискалася з утворенням гряд («зморшок»), а крайова — розтягувалася з утворенням борозен (грабенів). Так у морі з'явилися нові форми рельєфу — численні борозни, що тягнуться вздовж його берега, та гряди, в тому числі система гряд Ламонт, ближче до центру. І борозен, і гряд більше на заході моря, де лава товстіша[20][13].

Приземлення космічних апаратів[ред. | ред. код]

Едвін Олдрін та місячний модуль «Аполлона-11» у Морі Спокою

Карти[ред. | ред. код]

Карти Моря Спокою та околиць, видані Aeronautical Chart Information Center, United States Air Force (1962—1963)[29]:

Мозаїка знімків та карта висот, складені за даними зонда LRO (ширина зображень — 1100 км):

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в Mare Tranquillitatis. Gazetteer of Planetary Nomenclature. International Astronomical Union (IAU) Working Group for Planetary System Nomenclature (WGPSN). 18 жовтня 2010. Архів оригіналу за 1 листопада 2013. Процитовано 11 червня 2015.
  2. ↑ Whitford-Stark J. L. (May 1982). A preliminary analysis of lunar extra-mare basalts: Distribution, compositions, ages, volumes, and eruption styles. The Moon and the Planets. 23 (3): 323—338. Bibcode:1982M&P....26..323W. doi:10.1007/BF00928015. Архів оригіналу за 13 червня 2015. Процитовано 12 червня 2015. (Список морів за площею.)
  3. ↑ а б в г Chu A., Paech W., Weigand M. Mare Tranquillitatis // The Cambridge Photographic Moon Atlas. — Cambridge University Press, 2012. — P. 16, 74–75. — ISBN 9781107019737. — DOI:10.1017/CBO9781139095709.006.
  4. ↑ Карта Місяця, складена Франческо Грімальді та Джованні Річчолі (1651)
  5. ↑ Родионова Ж. Ф. Глава 5. История лунных карт // Путешествия к Луне / Ред.-сост. В. Г. Сурдин. — Москва : Физматлит, 2009. — С. 195–196. — ISBN 978-5-9221-1105-8.
  6. ↑ Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 5–6, 17. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W.
  7. ↑ Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 25–35. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W.
  8. ↑ Карта Місяця, складена Міхаелем ван Лангреном (1645).
  9. ↑ Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 198. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W.
  10. ↑ Hevelius J. Selenographia sive Lunae descriptio. — Gedani : Hünefeld, 1647. — P. 226–227, 234. — DOI:10.3931/e-rara-238. (Pontus Euxinus — у списку назв на с. 234 [Архівовано 6 серпня 2018 у Wayback Machine.])
  11. ↑ а б Stuart-Alexander, D. E.; Howard, K. A. (1970). Lunar Maria and circular basins—a review. Icarus. 12 (3): 440—456. Bibcode:1970Icar...12..440S. doi:10.1016/0019-1035(70)90013-8.
  12. ↑ а б в Wood C. A. (14 серпня 2004). Impact Basin Database. lpod.org. Архів оригіналу за 7 серпня 2014. Процитовано 11 червня 2015.
  13. ↑ а б в г д е ж и к Wilhelms D. Chapter 11. Upper Imbrian Series // [1] — 1987. — P. 235–238. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348) Архівовано з джерела 29 вересня 2013
  14. ↑ а б в г Staid, M. I.; Pieters, C. M.; Head, J. W. (1995). A Multispectral View of Stratigraphy in Mare Tranquillitatis. Abstracts of the Lunar and Planetary Science Conference, volume 26, page 1345. Bibcode:1995LPI....26.1345S.
  15. ↑ Clementine titanium map of the Moon. The Clementine Mission. Lunar and Planetary Institute. Архів оригіналу за 4 червня 2015. Процитовано 12 червня 2015.
  16. ↑ а б За даними лазерного альтиметра на супутнику Lunar Reconnaissance Orbiter, отриманими через програму JMARS [Архівовано 22 січня 2019 у Wayback Machine.]
  17. ↑ а б в Spudis, P. D.; McGovern, P. J.; Kiefer, W. S. (2013). Large shield volcanoes on the Moon (PDF). Journal of Geophysical Research: Planets. 118 (5): 1063—1081. Bibcode:2013JGRE..118.1063S. doi:10.1002/jgre.20059. Архів оригіналу (PDF) за 17 жовтня 2015. Процитовано 1 січня 2019.
  18. ↑ Spudis, P. D.; McGovern, P. J.; Kiefer, W. S. (2013). Large shield volcanoes on the Moon (PDF). 42nd Lunar and Planetary Science Conference, held March 7-11, 2011 at The Woodlands, Texas. LPI Contribution No. 1608, p.1367. Bibcode:2011LPI....42.1367S. Архів оригіналу (PDF) за 4 вересня 2018. Процитовано 1 січня 2019.
  19. ↑ а б в г Lena R., Wöhler C., Phillips J., Chiocchetta M. T. Lunar Domes: Properties and Formation Processes. — Springer Science & Business Media, 2013. — P. 10–11, 79–89. — ISBN 9788847026377. — DOI:10.1007/978-88-470-2637-7.
  20. ↑ а б в г Chuck Wood (12 січня 2004). Western Tranquillitatis. lpod.org. Архів оригіналу за 24 серпня 2012. Процитовано 11 червня 2015.
  21. ↑ Grace. Gazetteer of Planetary Nomenclature. USGS Astrogeology Research Program.
  22. ↑ Weitz, C. M.; Head, J. W. (1999). Spectral properties of the Marius Hills volcanic complex and implications for the formation of lunar domes and cones. Journal of Geophysical Research. 104 (E8): 18933—18956. Bibcode:1999JGR...10418933W. doi:10.1029/1998JE000630.
  23. ↑ Chuck Wood (26 вересня 2004). Astonishing Megadome. lpod.org. Архів оригіналу за 26 червня 2015. Процитовано 30 січня 2016.
  24. ↑ Wood C. (16 серпня 2004). Megadome. Astronet. Архів оригіналу за 1 січня 2019.
  25. ↑ а б в Wilhelms D. Chapter 8. Pre-Nectarian System // [2] — 1987. — P. 146, 148. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348) Архівовано з джерела 14 травня 2013
  26. ↑ а б Hiesinger H., Head J. W., Wolf U., Jaumann R., Neukum G. Ages and stratigraphy of lunar mare basalts: A synthesis //  / W. A. Ambrose, D. A. Williams. — Geological Society of America, 2011. — P. 18–21. — (Geological Society of America Special Paper 477) — ISBN 978-0-8137-2477-5. — DOI:10.1130/2011.2477(01). Архівовано з джерела 29 січня 2013
  27. ↑ Hiesinger, H.; Jaumann, R.; Neukam, G.; Head, J. W. (2000). Ages of mare basalts on the lunar nearside (PDF). Journal of Geophysical Research. 105 (E12): 29239—29276. Bibcode:2000JGR...10529239H. doi:10.1029/2000JE001244. Архів оригіналу (PDF) за 29 січня 2013. Процитовано 15 травня 2015.
  28. ↑ Wilhelms D. Plates 09A, 09B. Upper Imbrian series // [3] — 1987. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348) Архівовано з джерела 8 квітня 2014
  29. ↑ The Lunar Cartographic Dossier. Series: NASA-CR 1464000 (PDF). Defense Mapping Agency, Aerospace Center; edited by Lawrence A. Schimerman. 1973. Архів оригіналу (PDF) за 31 липня 2010. Процитовано 12 червня 2015.

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Море_Спокою&oldid=42177766