Йоганн-Фрідріх Шиллер

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Йо́ганн-Крістоф-Фрі́дріх Ши́ллер
Friedrich Schiller
Friedrich Schiller.jpg
Дата народження 10 листопада 1759(1759-11-10)
Місце народження Марбах
Дата смерті 9 травня 1805(1805-05-09) (45 років)
Місце смерті Веймар, герцогство Саксен-Веймар (нині — землі Тюрингія)
Поховання Jacobsfriedhof Weimar[d] і Weimarer Fürstengruft[d]
Громадянство (підданство) Помилка Lua у Модуль:Wikidata-n у рядку 643: attempt to index field 'frame' (a nil value).
Alma mater Karlsschule Stuttgart[d] і Єнський університет
Мова творів німецька мова[1] і французька мова
Рід діяльності поет, філософ, історик, драматург
Напрямок романтизм
Жанр п'єси, вірші, балади, прозові твори
Дружина Charlotte von Lengefeld[d]
Автограф: Автограф
Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Йо́ганн-Крістоф-Фрі́дріх фон Ши́ллер(нім. Friedrich Schiller; нар. 10 листопада 1759 — пом. 9 травня 1805) — німецький поет, філософ, теоретик мистецтва і драматург, професор історії і військовий лікар, представник напрямків «Буря і натиск» і романтизму в літературі, автор «Оди до радості», змінена версія якої стала текстом гімну Європейського союзу. Увійшов в історію світової літератури як палкий захисник людської особистості. Протягом останніх сімнадцяти років свого життя (1788—1805) дружив з Йоганном Гете, якого він надихав на завершення його творів, що залишилися в чорновому варіанті. Цей період дружби двох поетів і їх літературознавча полеміка увійшла в німецьку літературу під назвою «Веймарський класицизм».

Біографія[ред.ред. код]

Будинок Шиллера в Марбасі

10 листопада 1759 народився Фрідріх Шиллер в місті Марбах у сім'ї військового фельдшера. Його батько — Йоганн Каспар Шиллер — військовий фельдшер, мати — Доротея, з роду Кодвейс, дочка сільського пекаря.

На дев'ятому році хлопця віддали вчитися до латинської школи, яка готувала учнів до вступу в семінарію. Потім Фрідріха запримітив герцог Карл Євгеній і змусив навчатися у створеній ним військовій академії. Вісім років (1772—1780) провів Шиллер у цьому розсаднику рабів, де панували шпигунство й стеження за учнями, категорично заборонялося спілкування із зовнішнім світом, а всі вихованці підкорялися найсуворішій кийовій дисципліні. Лише ночами Шиллер міг крадькома читати. Він багато разів перечитував твори Плутарха, оди й поеми Клопштока, ліричні вірші та роман «Страждання юного Вертера» свого старшого сучасника Ґете. Пізніше він захопився Шекспіром. По закінченні військової Академії якийсь час він працює полковим лікарем.

Над першою драмою «Розбійники» Шиллер почав працювати, ще перебуваючи в академії. У 1781 році драма завершена, а 13 січня 1782 року «Розбійники» були вперше показані на сцені Мангеймського театру. Вистава мала колосальний успіх. Потім пішли тріумфальні вистави в багатьох інших містах Німеччини. Попри те, що постановники часто на свій смак чи за цензурою свавільно калічили текст п'єси, а дія була перенесена із сучасності в XVI століття, неможливо було знищити головного — пафосу драми, шляхетність помислів розбійника Карла Моора, який вирішив у своїй батьківщині викорінити поодинці зло та беззаконня.

Шиллер читає перед друзями драму «Розбійники», в той час як до нього наближаються солдати герцога

Герцог Вютемберзький, довідавшись про виставу, наказав посадити автора «Розбійників» на гауптвахту й заборонив йому писати що-небудь, окрім творів із медицини.

Шиллер вирішив покинути володіння карликового деспота. У ніч на 23 вересня 1782 року, скориставшись сум'яттям пишних придворних торжеств на честь російського цесаревича Павла Петровича, який був одружений з племінницею герцога Карла Євгенія, автор «Розбійників» таємно втік з Вюртемберга. Три роки тривали бездомні блукання, болюча убогість і завзята боротьба за визнання серед німецьких читачів і театральної публіки.

Визнання до Фрідріха Шиллера прийшло в Росії з першою драмою «Розбійники», що у 1793 році була зіграна вихованцями Шляхетного пансіону при Московському університеті. Шедеври Шиллера викликали інтерес у російських поетів і прозаїків. Представники різних літературних напрямків інтерпретували твори німецького поета, наголошуючи на тому, що особливо відповідало ідеям історичного етапу.[уточнити]

Смерть обірвала творчість поета-гуманіста тоді, коли його поглядам відкривалися нові обрії, коли його розпливчасті ідеали набували чіткіших обрисів і він починав вірити в політичну самостійність народу (у 1805).

Творчість[ред.ред. код]

Пам'ятник Гете і Шиллеру в місті Сірак'юс (США)

Естетичні погляди[ред.ред. код]

  • мистецтво існувало не для спостереження і насолоди, а для перебудови життя і щастя людини на землі; воно мусило надихати людину на активні дії;
  • шляхом естетичного виховання можна провести суспільну перебудову, тобто змінити життя;
  • розмежування двох етапів у розвитку мистецтва:
  1. наївний (давнє, античне, а також мистецтво доби Відродження),
  2. сентиментальний (нове мистецтво сучасного йому часу).
  3. сміливий
  • ідеал наївного мистецтва полягав у єдності, гармонії між дійсністю та ідеалом;
  • поети сентиментальної поезії розподілялися на дві категорії: ідеалістів та матеріалістів.

Останки Шиллера[ред.ред. код]

Фрідріх Шиллер був похований в ніч з 11 на 12 травня 1805 року на веймарському кладовищі Якобсфрідхоф в склепі Касенгевольбе, спеціально відведеному для дворян і шанованих жителів Веймара, які не мали власних фамільних склепів. У 1826 році останки Шиллера вирішили перепоховати, але вже не змогли точно ідентифікувати. Вибрані довільно як найбільш підходящі останки були перевезені в бібліотеку герцогині Анни Амалії, а череп деякий час перебував в будинку Гете, який написав в ці дні (16-17 вересня) вірш «Реліквії Шиллера», відоме також під назвою «В спогляданні черепа Шиллера». 16 грудня 1827 року ці останки були поховані в князівській усипальниці на новому кладовищі, де згодом поруч зі своїм другом згідно із заповітом був похований і сам Гете.

У 1911 році був виявлений ще один череп, який приписали Шиллеру. Довгий час точилися суперечки про те, який же з них справжній. Тільки навесні 2008 року, в рамках акції «Код Фрідріха Шиллера», організованої спільно радіостанцією Mitteldeutscher Rundfunk і Фондом «Веймарський класицизм», проведена в двох незалежних лабораторіях експертиза ДНК показала, що жоден з черепів не належав Фрідріху Шиллеру. Останки в труні Шиллера належать як мінімум трьом різним людям, їх ДНК також не збігається ні з одним з досліджуваних черепів . Фонд «Веймарський класицизм» прийняв рішення залишити труну Шиллера порожньою.

Факти[ред.ред. код]

Ф. Шиллер брав участь в діяльності літературного товариства «Блюменорден», створеного Г. Ф. Харсдерфером в XVII столітті для «очищення німецької літературної мови», сильно засміченої в роки Тридцятилітньої війни.

Найвідоміші балади Шиллера, написані ним в рамках «року балад» (1797)- Кубок (Der Taucher), Рукавичка (Der Handschuh), Полікрата перстень (Der Ring des Polykrates) і Івікові журавлі (Die Kraniche des Ibykus), стали знайомі нам після перекладів В. А. Жуковського.

Світову популярність здобула його «Ода до радості» (1785), музику до якої написав Людвіг ван Бетховен.

Сприйняття творчості Фрідріха Шиллера[ред.ред. код]

Твори Шиллера були з захопленням сприйняті не тільки в Німеччині, але і інших країнах Європи. Одні вважали Шиллера поетом свободи, інші — поетом буржуазної моральності. Доступні мовні засоби і влучні діалоги перетворили багато рядків Шиллера в крилаті вирази. У 1859 році сторіччя від дня народження Шиллера зазначалося не тільки в Європі, але і в США. Твори Фрідріха Шиллера заучували напам'ять, з XIX століття вони увійшли в шкільні підручники.

Після приходу до влади, націонал-соціалісти намагалися представити Шиллера «німецьким письменником» в своїх пропагандистських цілях. Однак в 1941 році постановки «Вільгельма Телля», як і «Дона Карлоса», були заборонені за наказом Гітлера.

Найвідоміші твори[ред.ред. код]

П'єси[ред.ред. код]

Проза[ред.ред. код]

Філософські роботи[ред.ред. код]

  • Філософія фізіології / Philosophie der Physiologie (1779)
  • Про взаємозв'язок тваринної природи людини з його духовною природою / Über den Zusammenhang der tierischen Natur des Menschen mit seiner geistigen (1780)
  • Die Schaubühne als eine moralische Anstalt betrachtet (1784)
  • Про причини задоволення трагічних предметів / Über den Grund des Vergnügens an tragischen Gegenständen (1792)
  • Augustenburger Briefe (1793)
  • Про грацію і гідність / Über Anmut und Würde (1793)
  • Kallias-Briefe (1793)
  • Листи про естетичне виховання людини / Über die ästhetische Erziehung des Menschen (1795)
  • Про наївну і сентиментальну поезію / Über naive und sentimentalische Dichtung (1795)
  • Про дилетантизм / Über den Dilettantismus (1799, у співавторстві з Гете)
  • Про високе / Über das Erhabene (1801)

Твори Шиллера в інших видах мистецтва[ред.ред. код]

Музичний театр[ред.ред. код]

Екранізації і фільми за мотивами творів[ред.ред. код]

1980 — Телевистава «Змова Фієско в Генуї». Постановка Малого театру. Режисери: Фелікс Глямшин, Л. Є. Хейфець. У ролях: В. М. Соломін (Фієско), М. І. Царьов (Верина), Н. Вількіна (Леонора), Н. Корнієнко (Джулія), Я. П. Баришев (Джанеттіно), Є. В. Самойлов (Герцог Доріа), О. Потапов (Хассан, мавр), В. Богін (Бургоньїно), Ю. Васильєв (Кальканьо), Є. Буренков (Сакко), Б. В. Клюєв (Ломелліно), Г. Жарова (Берта), М. Фоміна (Роза), Г. В. Буканова (Арабелла) та інші.

Шиллер в Україні[ред.ред. код]

Першим перекладачем поезій Шиллера українською мовою був у 1830-х pp. Й. Левицький, далі його твори перекладали П. Куліш, Б. Грінченко, А. Могильницький, М. Маркович, О. Навроцький, О. Левицький, О. Кониський, О. Пчілка, Б. Тен, М. Лукаш, С. Гординський та ін. У зв'язку з переслідуванням української мови драми Шиллера українською мовою на території України, що належала Російській імперії були заборонені, і перші їх вистави відбулися у львівському Театрі «Руської Бесіди»: «Підступність і кохання» та «Розбійники» (1881 — 89); уперше в Києві «Розбійники» ставив у Народному Театрі 1918 П. Саксаганський. Визначніші вистави пізнішого часу: «Вільгельм Телль» (Київський Театр Юного Глядача, 1927), «Змова Фієско в Ґенуї» («Березіль», 1928), «Дон Карлос» (Театр ім. Франка, 1936) та ін.

Фрідріх Шиллер, Калінінград, 1910

Драми Шиллера українською мовою перекладали: В. Кміцикевич («Вільгельм Телль», 1887), Є. Горницький («Орлеанська Діва», 1889), Б. Грінченко («Марія Стюарт» і «Вільгельм Телль», 1896), О. Черняхівський («Розбійники», 1911), Ю. Назаренко («Підступність і кохання»), М. Лукаш («Розбійники», «Вільгельм Телль»), Я. Цурковський («Розбійники»). Окремими виданням вийшли твори Шиллера: «Поезії» (Л. 1914), «Вибрані драматичні твори» (К. 1955), «Вибрані твори» (К. 1971).

Цікаві факти із життя Шиллера[ред.ред. код]

  • Перші віршові спроби Шиллера припали на роки його навчання в латинській школі. Це стало такою несподіванкою для його сім'ї, що навіть рідний батько, прослухавши перший вірш сина, здивовано запитав його: «Та ти що, Фріце, з глузду з'їхав!?» Попри повну неготовність батьків бачити в синові майбутнього поета, він продовжував свої творчі вправи, що, звісно, негайно наклало свій відбиток на його зовнішність, манери та поведінку. Отримавши диплом і разом із ним призначення в гренадерський полк, Шиллер аж ніяк не був схожий на бравого гренадера. Військова уніформа, косички, трикутний капелюх надавали йому напрочуд комічного вигляду. Втім самого поета це мало обходило: він продовжував писати, і в голові в нього вже виник задум п'єси «Розбійники», яка зробить ім'я Шиллера відомим усій Німеччині.
  • З часом Шиллер мав вигляд справжнього письменника. Його знайома, Генрієтта Герц, пригадувала, що «Шиллер був високим на зріст. Верхня частина його обличчя вражала своєю одухотвореністю, хоча його блідість та рудувате волосся дещо псували загальне враження. Під час розмови його обличчя пожвавлювалося, на щоках проступав легкий рум'янець, а в блакитних очах з'являвся блиск, і тоді весь його образ набував гармонії». Гете писав, що Шиллер «був величний у розмові за чайним столом, і так само величним був би він, безперечно, і в державній раді. Його ніщо не сковувало, ніщо не спиняло вільного польоту його думки. Всі великі плани він творив вільно. Це справжня людина».

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. http://data.bnf.fr/ark:/12148/cb11887510q
  2. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York : Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3.

Посилання[ред.ред. код]


Література Це незавершена стаття про літератора.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.