Йоганн-Фрідріх Шиллер

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Йо́ганн-Крістоф-Фрі́дріх Ши́ллер [1]
Friedrich Schiller
Friedrich Schiller.jpg
При народженні Johann Christoph Friedrich von Schiller
Народження 10 листопада 1759(1759-11-10)
  Марбах
Смерть 9 травня 1805(1805-05-09) (45 років)
  Веймар, герцогство Саксен-Веймар (нині — землі Тюрингія)
туберкульоз
Поховання Jacobsfriedhof Weimar[d] і Weimarer Fürstengruft[d]
Громадянство Banner of the Holy Roman Emperor (after 1400).svg Священна Римська імперія
Alma mater Karlsschule Stuttgart[d] і Єнський університет
Мова творів німецька мова[2] і французька
Рід діяльності поет, філософ, історик, драматург
Напрямок романтизм
Жанр п'єси, вірші, балади, прозові твори
Magnum opus: The Robbers[d], Don Carlos[d], Wallenstein[d], Mary Stuart[d], William Tell, Intrigue and Love[d], On the Aesthetic Education of Man[d] і Die Huldigung der Künste[d]
Дружина Charlotte von Lengefeld[d]
Автограф: Schiller Autogram.png
S: Роботи у Вікіджерелах
Q: Висловлювання у Вікіцитатах
CMNS: Йоганн-Фрідріх Шиллер на Вікісховищі

Йо́ганн Крістоф Фрі́дріх фон Ши́ллер(нім. Friedrich Schiller; 10 листопада 1759 — 9 травня 1805) — німецький поет, філософ, теоретик мистецтва і драматург, професор історії і військовий лікар, представник напрямків «Буря і натиск» і романтизму в літературі, автор «Оди до радості», змінена версія якої стала текстом гімну Європейського союзу. Увійшов в історію світової літератури як палкий захисник людської особистості. Протягом останніх сімнадцяти років свого життя (1788—1805) дружив з Йоганном Гете, якого він надихав на завершення його творів, що залишилися в чорновому варіанті. Цей період дружби двох поетів і їх літературознавча полеміка увійшла в німецьку літературу під назвою «Веймарський класицизм».

Біографія[ред.ред. код]

Будинок Шиллера в Марбасі

Фрідріх Шиллер народився 10 листопада 1759 у місті Марбах у сім'ї військового фельдшера. Його батько, Йоганн Каспар Шиллер, військовий фельдшер, який перебував на службі у вюртембергського герцога Карла Євгенія. Мати, Доротея, з роду Кодвейс, дочка сільського лікаря.

На дев'ятому році хлопця віддали вчитися до латинської школи, яка готувала учнів до вступу в семінарію. Потім Фрідріха запримітив герцог Карл Євгеній і змусив навчатися у створеній ним військовій академії. Його батько змушений був дати підписку, що Фрідріх «абсолютно віддається до послуг герцогського вюртембергського будинку і не має права вийти з нього без отримання на те наймилостивішого дозволу».  В академії Шиллер вивчає право і медицину, які не викликають у нього інтересу.

У 1779 дисертацію Шиллера відкидає керівництво академії, і він змушений залишитися на другий рік. Вісім років (1772—1780) провів Шиллер у цьому розсаднику рабів, де панували шпигунство й стеження за учнями, категорично заборонялося спілкування із зовнішнім світом, а всі вихованці підкорялися найсуворішій дисципліні. Лише ночами Шиллер міг крадькома читати. Він багато разів перечитував твори Альбрехта фон Галлера, Плутарха, оди й поеми Клопштока, ліричні вірші та роман «Страждання юного Вертера» свого старшого сучасника Гете, письменників «Бурі і натиску», Ж. Ж. Руссо. Під впливом одного зі своїх наставників Шиллер став членом таємного суспільство ілюмінатів, попередників німецьких якобінців.

Пізніше він захопився Шекспіром. Наприкінці 1780 року Шиллер залишив стіни академії і отримав місце полкового фельдшера в Штутгарті.

У 1776—1777 рр. кілька шіллерівських віршів було опубліковано в «Швабському журналі». У цьому ж журналі за 1775 р. Шиллер знаходить і матеріал для свого першого значного твору: за основу п'єси «Розбійники» (1781) початківець драматург бере новелу Данієля Шубарта «До історії людського серця». Над драмою «Розбійники» Шиллер почав працювати, ще перебуваючи в академії. У 1781 році драма завершена, а 13 січня 1782 року «Розбійники» були вперше показані на сцені Мангеймського театру. Вистава мала колосальний успіх. Потім пішли тріумфальні вистави в багатьох інших містах Німеччини. Попри те, що постановники часто на свій смак чи за цензурою свавільно калічили текст п'єси, а дія була перенесена із сучасності в XVI століття, неможливо було знищити головного — пафосу драми, шляхетність помислів розбійника Карла Моора, який вирішив у своїй батьківщині викорінити поодинці зло та беззаконня.

Шиллер читає перед друзями драму «Розбійники», в той час як до нього наближаються солдати герцога

Герцог Вютемберзький, довідавшись про виставу, наказав посадити автора «Розбійників» на гауптвахту й заборонив йому писати що-небудь, окрім творів з медицини.

Шиллер вирішив покинути володіння карликового деспота. У ніч на 23 вересня 1782 року, скориставшись сум'яттям пишних придворних торжеств на честь російського цесаревича Павла Петровича, який був одружений з племінницею герцога Карла Євгенія, автор «Розбійників» таємно втік з Вюртемберга, взявши з собою рукопис свого другого значного драматичного твору — драми «Змова Фієско в Генуї» (поставлена в 1783). Три роки тривали бездомні блукання, болюча убогість і завзята боротьба за визнання серед німецьких читачів і театральної публіки. На кілька років Шиллер залишився в Мангеймі, де одержав місце завідувача літературною частиною в «Національному театрі».

У 1787 Шиллер переїхав у Веймар, де спілкується з філософом І. Г. Гердером і і письменником К. М. Віландом. Він завершив історичне дослідження на тему «Історія відпадання Нідерландів», яке розпочав ще під час роботи над «Дон Карлосом». 

Незабаром за клопотанням Гете Шиллер отримав кафедру історії в Йенском університеті, став професором. Тут він читав курс лекцій з історії Тридцятилітньої війни (опублікований в 1793).


Останні роки його біографії пройшли під знаком страждань від хвороб. Туберкульоз забрав життя Шиллера 9 травня 1805 р.

Творчість[ред.ред. код]

Пам'ятник Гете і Шиллеру в місті Сірак'юс (США)

Шиллер значно збагатив схематичний сюжет першоджерела, заснованого на мотиві ворожнечі двох братів, який був дуже поширений серед письменників «Бурі і натиску»: Карл, головний герой драми «Розбійники», старший син графа фон Моора, емоційна, «стихійна, природна натура», не може примиритися з розміреним міським життям і бере участь разом зі своїми друзями в витівках, не завжди нешкідливих. Незабаром, проте, він кається і в листі до батька обіцяє виправитися. 

Лист перехоплює його молодший брат, Франц, який заздрить Карлу — улюбленцю батька. Франц замишляє позбавити брата спадщини і читає батькові інше, скомпонував їм самим, лист, після чого фон Моор проклинає старшого сина, а Франц пише відповідь братові від імені батька. 

Карл, вражений несправедливістю батька, разом зі своїми друзями вирушає розбійничати в Богемские лісу, а Франц обманом ув'язнює батька в підземеллі, прирікаючи його на загибель. Карл проникає додому під виглядом чужоземного графа, дізнається про загибель батька і хоче помститися братові, але той в страху перед розбійниками вже покінчив із собою. 

У першій драмі Шиллера віртуозно поєдналися шекспірівська міць у зображенні характерів, правдоподібні картини німецької повсякденності, елементи біблійного стилю (характерно, що спочатку автор хотів назвати драму «Блудний син»), особисті переживання поета: його складні стосунки з батьком. Шиллеру вдалося вловити бунтарські волелюбні настрої, що панували в суспільстві в перші роки після Великої французької революції і висловити їх в образі Карла Моора. 

У квітні 1784 на сцені цього театру відбулася прем'єра міщанської трагедії Шиллера «Підступність і любов». 

На відміну від перших драм тут центральним персонажем є дівчина: Луїза Міллер (по її імені Шиллер спочатку припускав назвати п'єсу), дочка бідного музиканта. Вона закохана в Фердинанда, сина аристократа, однак станові забобони не дають їм з'єднатися. 

Міщанська гордість батька Луїзи і кар'єрські плани президента, батька Фердинанда, зіткнення жорстоких законів абсолютистського суспільства і людських почуттів, призводять до трагічної розв'язки: попавшись в мережу інтриг, Фердинанд з ревнощів вбиває Луїзу. До Шиллера ніхто не наважувався трактувати звичайну для сентиментальної літератури того часу тему любові представників різних станів з такою соціальною тенденційністю. 

Навіть Г. Е. Лессінг у бюргерської трагедії «Емілія Галотті», з якою очевидно перегукується п'єса Шіллера, зволів перенести дію свого твору в Італію, щоб уникнути конфлікту з владою. Завдяки своєму цивільному пафосу п'єса «Підступність і любов» мала величезний успіх у публіки. 

«Дон Карлос» У 1785 році через фінансові труднощі Шиллер змушений був залишити Мангейм. Він переїжджає в Дрезден, де, не маючи постійного будинку, живе у друзів. 

Незважаючи на непрості умови, Шиллер активно працює: він пробує себе в прозових жанрах (новели «Злочин через втраченої честі», 1786, «Гра долі», 1789, фрагмент роману «духовідец», 1787), завершує «Філософські листи», пише «драматичну поему» «Дон Карлос, інфант іспанський» (1787). У творах дрезденського періоду намічається відхід Шиллера від колишньої бунтарської ідеології. 

Тепер Шиллер вважає, що для того, щоб примирити ідеал і життя, поетичний геній «повинен прагнути до розриву з областю дійсного світу». Переворот у світогляді поета відбувається як внаслідок розчарування в ідеалах «Бурі і натиску», так і в результаті вивчення кантівської філософії та захоплення ідеями франкмасонства. 

Драма «Дон Карлос», написана на матеріалі іспанської історії, добре відбиває цей перелом уже навіть формально: на відміну від ранніх п'єс, герої яких говорили простою мовою, «Дон Карлос» написаний класичним п'ятистопним ямбом, її головним героєм є не представник "міщанського стану «, як це було прийнято у представників» Бурі і натиску ", а придворна особа; однією з центральних ідей драми є ідея реформування суспільства освіченим правителем (Шиллер вкладає її в уста маркіза Поза, друга головного героя). Після «Дон Карлоса» Шиллер все більше занурюється у вивчення античності і кантівської філософії. 

Якщо раніше цінність античності для поета полягала в певних цивільних ідеалах, то тепер античність стає важливою для нього в першу чергу як естетичний феномен. Подібно І. І. Вінкельманн і Гете, Шиллера бачиться в античності «благородна простота і умиротворений велич», приборкання «хаосу». 

Відродивши форму античного мистецтва, можна наблизитися до втраченої назавжди гармонії безтурботного «дитинства людства». Свої думки про значення античності Шиллер виражає в двох програмних віршах: «Боги Греції» та «Художники» (обидва — 1788). Роки в Веймарі. 

Естетичні погляди[ред.ред. код]

  • мистецтво існувало не для спостереження і насолоди, а для перебудови життя і щастя людини на землі; воно мусило надихати людину на активні дії;
  • шляхом естетичного виховання можна провести суспільну перебудову, тобто змінити життя;
  • розмежування двох етапів у розвитку мистецтва:
  1. наївний (давнє, античне, а також мистецтво доби Відродження),
  2. сентиментальний (нове мистецтво сучасного йому часу).
  3. сміливий
  • ідеал наївного мистецтва полягав у єдності, гармонії між дійсністю та ідеалом;
  • поети сентиментальної поезії розподілялися на дві категорії: ідеалістів та матеріалістів.

Останки Шиллера[ред.ред. код]

Фрідріх Шиллер був похований в ніч з 11 на 12 травня 1805 року на веймарському кладовищі Якобсфрідхоф в склепі Касенгевольбе, спеціально відведеному для дворян і шанованих жителів Веймара, які не мали власних фамільних склепів. У 1826 році останки Шиллера вирішили перепоховати, але вже не змогли точно ідентифікувати. Вибрані довільно як найбільш підходящі останки були перевезені в бібліотеку герцогині Анни Амалії, а череп деякий час перебував в будинку Гете, який написав в ці дні (16-17 вересня) вірш «Реліквії Шиллера», відоме також під назвою «В спогляданні черепа Шиллера». 16 грудня 1827 року ці останки були поховані в князівській усипальниці на новому кладовищі, де згодом поруч зі своїм другом згідно із заповітом був похований і сам Гете.

У 1911 році був виявлений ще один череп, який приписали Шиллеру. Довгий час точилися суперечки про те, який же з них справжній. Тільки навесні 2008 року, в рамках акції «Код Фрідріха Шиллера», організованої спільно радіостанцією Mitteldeutscher Rundfunk і Фондом «Веймарський класицизм», проведена в двох незалежних лабораторіях експертиза ДНК показала, що жоден з черепів не належав Фрідріху Шиллеру. Останки в труні Шиллера належать як мінімум трьом різним людям, їх ДНК також не збігається ні з одним з досліджуваних черепів . Фонд «Веймарський класицизм» прийняв рішення залишити труну Шиллера порожньою.

Факти[ред.ред. код]

Ф. Шиллер брав участь в діяльності літературного товариства «Блюменорден», створеного Г. Ф. Харсдерфером в XVII столітті для «очищення німецької літературної мови», сильно засміченої в роки Тридцятилітньої війни.

Найвідоміші балади Шиллера, написані ним в рамках «року балад» (1797)- Кубок (Der Taucher), Рукавичка (Der Handschuh), Полікрата перстень (Der Ring des Polykrates) і Івікові журавлі (Die Kraniche des Ibykus), стали знайомі нам після перекладів В. А. Жуковського.

Світову популярність здобула його «Ода до радості» (1785), музику до якої написав Людвіг ван Бетховен.

Сприйняття творчості Фрідріха Шиллера[ред.ред. код]

Твори Шиллера були з захопленням сприйняті не тільки в Німеччині, але і інших країнах Європи. Одні вважали Шиллера поетом свободи, інші — поетом буржуазної моральності. Доступні мовні засоби і влучні діалоги перетворили багато рядків Шиллера в крилаті вирази. У 1859 році сторіччя від дня народження Шиллера зазначалося не тільки в Європі, але і в США. Твори Фрідріха Шиллера заучували напам'ять, з XIX століття вони увійшли в шкільні підручники.

Після приходу до влади, націонал-соціалісти намагалися представити Шиллера «німецьким письменником» в своїх пропагандистських цілях. Однак в 1941 році постановки «Вільгельма Телля», як і «Дона Карлоса», були заборонені за наказом Гітлера.

Найвідоміші твори[ред.ред. код]

П'єси[ред.ред. код]

Проза[ред.ред. код]

Філософські роботи[ред.ред. код]

  • Філософія фізіології / Philosophie der Physiologie (1779)
  • Про взаємозв'язок тваринної природи людини з його духовною природою / Über den Zusammenhang der tierischen Natur des Menschen mit seiner geistigen (1780)
  • Die Schaubühne als eine moralische Anstalt betrachtet (1784)
  • Про причини задоволення трагічних предметів / Über den Grund des Vergnügens an tragischen Gegenständen (1792)
  • Augustenburger Briefe (1793)
  • Про грацію і гідність / Über Anmut und Würde (1793)
  • Kallias-Briefe (1793)
  • Листи про естетичне виховання людини / Über die ästhetische Erziehung des Menschen (1795)
  • Про наївну і сентиментальну поезію / Über naive und sentimentalische Dichtung (1795)
  • Про дилетантизм / Über den Dilettantismus (1799, у співавторстві з Гете)
  • Про високе / Über das Erhabene (1801)

Твори Шиллера в інших видах мистецтва[ред.ред. код]

Музичний театр[ред.ред. код]

Екранізації і фільми за мотивами творів[ред.ред. код]

1980 — Телевистава «Змова Фієско в Генуї». Постановка Малого театру. Режисери: Фелікс Глямшин, Л. Є. Хейфець. У ролях: В. М. Соломін (Фієско), М. І. Царьов (Верина), Н. Вількіна (Леонора), Н. Корнієнко (Джулія), Я. П. Баришев (Джанеттіно), Є. В. Самойлов (Герцог Доріа), О. Потапов (Хассан, мавр), В. Богін (Бургоньїно), Ю. Васильєв (Кальканьо), Є. Буренков (Сакко), Б. В. Клюєв (Ломелліно), Г. Жарова (Берта), М. Фоміна (Роза), Г. В. Буканова (Арабелла) та інші.

Переклади українською[ред.ред. код]

Першим перекладачем поезій Шиллера українською мовою був у 1830-х pp. Й. Левицький, далі його твори перекладали П. Куліш, Б. Грінченко, А. Могильницький, М. Маркович, О. Навроцький, О. Левицький, О. Кониський, О. Пчілка, Б. Тен, М. Лукаш, С. Гординський та ін. У зв'язку з переслідуванням української мови драми Шиллера українською мовою на території України, що належала Російській імперії були заборонені, і перші їх вистави відбулися у львівському Театрі «Руської Бесіди»: «Підступність і кохання» та «Розбійники» (1881 — 89); уперше в Києві «Розбійники» ставив у Народному Театрі 1918 П. Саксаганський. Визначніші вистави пізнішого часу: «Вільгельм Телль» (Київський Театр Юного Глядача, 1927), «Змова Фієско в Ґенуї» («Березіль», 1928), «Дон Карлос» (Театр ім. Франка, 1936) та ін.

Фрідріх Шиллер, Калінінград, 1910

Драми Шиллера українською мовою перекладали: В. Кміцикевич («Вільгельм Телль», 1887), Є. Горницький («Орлеанська Діва», 1889), Б. Грінченко («Марія Стюарт» і «Вільгельм Телль», 1896), О. Черняхівський («Розбійники», 1911), Ю. Назаренко («Підступність і кохання»), М. Лукаш («Розбійники», «Вільгельм Телль»), Я. Цурковський («Розбійники»). Окремими виданням вийшли твори Шиллера: «Поезії» (Л. 1914), «Вибрані драматичні твори» (К. 1955), «Вибрані твори» (К. 1971).

  • Шіллер Ф. Лірика. Драми / Ф. Шіллер. — Харків: Фоліо, 2004. — 510 с. — (Бібліотека світової літератури).

Цікаві факти із життя Шиллера[ред.ред. код]

  • Перші віршові спроби Шиллера припали на роки його навчання в латинській школі. Це стало такою несподіванкою для його сім'ї, що навіть рідний батько, прослухавши перший вірш сина, здивовано запитав його: «Та ти що, Фріце, з глузду з'їхав!?» Попри повну неготовність батьків бачити в синові майбутнього поета, він продовжував свої творчі вправи, що, звісно, негайно наклало свій відбиток на його зовнішність, манери та поведінку. Отримавши диплом і разом із ним призначення в гренадерський полк, Шиллер аж ніяк не був схожий на бравого гренадера. Військова уніформа, косички, трикутний капелюх надавали йому напрочуд комічного вигляду. Втім самого поета це мало обходило: він продовжував писати, і в голові в нього вже виник задум п'єси «Розбійники», яка зробить ім'я Шиллера відомим усій Німеччині.
  • З часом Шиллер мав вигляд справжнього письменника. Його знайома, Генрієтта Герц, пригадувала, що «Шиллер був високим на зріст. Верхня частина його обличчя вражала своєю одухотвореністю, хоча його блідість та рудувате волосся дещо псували загальне враження. Під час розмови його обличчя пожвавлювалося, на щоках проступав легкий рум'янець, а в блакитних очах з'являвся блиск, і тоді весь його образ набував гармонії». Гете писав, що Шиллер «був величний у розмові за чайним столом, і так само величним був би він, безперечно, і в державній раді. Його ніщо не сковувало, ніщо не спиняло вільного польоту його думки. Всі великі плани він творив вільно. Це справжня людина».

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Ця сторінка має Властивість Вікіданих P910: основна категорія теми сторінки із значенням "Category:Friedrich Schiller", але не має назви українською мовою, яку треба додати за посиланням d:Special:SetLabelDescriptionAliases/Q7846648/uk. Це повідомлення можна вимкнути задавши параметр |mcat=- в картці.
  2. http://data.bnf.fr/ark:/12148/cb11887510q
  3. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York : Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3.

Посилання[ред.ред. код]


Література Це незавершена стаття про літератора.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.