Климент Александрійський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Климент Александрійський
дав.-гр. Κλήμης ὁ Ἀλεξανδρεύς
ClemensVonAlexandrien.jpg
Основні відомості
Ім'я при народженні: дав.-гр. Κλήμης ὁ Ἀλεξανδρεύς
Народження 150(0150)
Афіни
Країна: Римська імперія Римська імперія
Альма-матер: Александрійська богословська школа
Заклад: Александрійська богословська школа
Конфесія: християнство
Смерть: 215(0215)
Александрія
Праці й досягнення
Рід діяльності: христологія
Основні інтереси: Боговтілення
Значні роботи:
Климент Александрійський у Вікісховищі?

Климент Александрійський (грец. Κλήμης ὁ Ἀλεξανδρεύς, лат. Clemens Alexandrinus, Titus Flavius ​Clemens, Тит Флавій Климент; бл. 150 р., імовірно, м. Афіни — бл. 215 р., Палестина) — християнський апологет і проповідник Святого Письма серед елліністичних книжників, основоположник Александрійської богословської школи, який очолював її до Оригена.

Біографія[ред. | ред. код]

Судячи з повного імені, Климент народився в родині римських громадян (за свідченням Єпіфанія — в ​Афінах). Прізвище «Флавій» дає змогу припустити, що його предки, подібно до Йосипа Флавія, були учасниками антиримського повстання в Юдеї, потрапили в полон, але їх помилував імператор Тит. Тому вони прийняли його фамільне ім'я на знак свого другого народження.

Досягнувши повноліття, Климент подорожував Середземномор'ям, вивчаючи й випробовуючи різні духовні традиції. За повідомленням Євсевія, в Александрії Климент став слухачем лекцій Панта — новонаверненого християнина і глави знаменитого Оголошувального училища, звідки випускалися місіонери, котрі навернули до Христової віри багато народів від Ірландії до Ефіопії. Тут він став християнським апологетом, прийняв духовний сан і написав багато робіт, зокрема значну частину «Стромат». З одного боку, він полемізував з ученням гностиків, з іншого — з тими християнами, які з великою підозрою сприймали «інтелектуалізоване християнство», збагачене поняттями язичницької філософії.

Імператор Септимій Север 202 року почав гоніння на християн. Оголошувальне училище закрили, а Климент був змушений залишити Александрію, де його місце незабаром посів молодий Ориген. Він перебрався до Палестини, де знайшов захист і заступництво у свого учня Олександра Єрусалимського. Там він і помер. Завдяки наближеності до Оригена Климент не був канонізований у православній традиції; католицька ж церква вшановувала його як святого до 1586 р.

Вчення[ред. | ред. код]

Opera omnia, 1715

Климент обґрунтовував необхідність філософії для Церкви. Він писав, що сам Бог дарував еллінам філософію як інструмент богопізнання. Для еллінів філософія була альтернативою Мойсеєвого закону і пророчого натхнення стародавніх юдеїв. Пророцтва та філософствування нерівнозначні, хоча взаємно доповнюють один одного: вони готують душу до істини, до пізнання Логосу. Іншими словами, філософія необхідна як інтелектуальний захист божественного одкровення. Климент рішуче розкритикував погляди тих, хто вважає, ніби філософія — це пусте мирське мудрування, від якої лише єресі та сум'яття в душах. Елліни без будь-якого Одкровення усвідомили буття єдиного Бога — Першопричину й Межу Всесвіту, адже Бог — це єдине джерело знання.

Климент першим чітко охарактеризував проблему співвідношення між вірою та розумом як шлях подолання античного скептицизму. Віра  — це безпосереднє сприйняття знання. Це те, чим ми сприймаємо передумови силогізму. Однак це не лише самоочевидність або інтуїція. Віра — це акт вибору, акт конструювання власної установки свідомості, за який людина несе відповідальність. За допомогою віри людина здатна моделювати майбутню ситуацію, що дає змогу убезпечитися від багатьох неприємностей. Інтенсифікація віри дає надію, завдяки якій Климент доводив перевагу релігійного життя. Язичники вірять у багатьох богів, які перебувають між собою в стані перманентного конфлікту. Всім богам не догодиш, тому в язичника зароджуються фобії. Він не знає, звідки йому загрожує небезпека. Життя атеїстів також сповнене неприємностей, оскільки вони не чекають щедрот від Господа. Тільки релігійна людина розуміє, що за зовнішнім хаосом явищ стоїть трансцендентна особистість, яка подарувала нам буття, що життя на землі – це лише приготування до життя вічного, що сенс життя в потойбічному існуванні, яке є межею блаженства. Маючи таку установку, можна легко подолати всі випробування посейбічного життя. Слідом за Філоном Александрійським Климент визначив Бога негативно, тобто за допомогою заперечень. Мета вірянина полягає в пізнанні Бога — в «гносис», тобто знанні містичному й духовному. Він протиставляє це найвище розуміння Бога знання морально-юридичному, слідуванню букві Писання, яким задовольняється більша частина християн. Климент увів до богослов'я поняття «граду небесного» і «граду земного», які згодом розвинув блаженний Августин. Також сходився з Августином і щодо припустимості повстання проти несправедливого й безбожного уряду (яким було, наприклад, повстання юдеїв проти фараона). Климент розходився з панівним серед ранніх християн поглядом про гріховність матеріального багатства, заможності. На його думку, заможність сама по собі ніяк не впливає на спасіння душі, адже матеріальним майном можна розпорядитися і по-хорошому, і по-поганому. «Писання вимагає від нас не відмови від власності, але відмови від надмірної прихильності до власності».

Климент Александрійський засуджував релігійне (поганське) мистецтво за те, що воно заохочувало людей поклонятися творінню замість Творця[1]

Про церковну музику[ред. | ред. код]

«До неприборканості зараховую я і слухання гри на флейті, яке доводить до повного сп'яніння … Хто зловживає грою на сопілках, на струнних інструментах, хто бере участь у хороводах, танцях … той скоро дійде і до великих непристойностей і розбещеності, перейде до шуму на цимбалах, тимпанів, почне шаленіти на інструментах мрійливого культу … Тому дамо дудки пастухам, флейти — людям забобонним, вони поспішають на богослужіння ідольське; бажаємо ми цілковитого вигнання цих інструментів з наших тверезих громадських бенкетів; вони пристойні радше для худоби, ніж для людей; нехай користуються ними дурні. Чув я, що мисливці грою на дудках зачаровують оленів і заманюють їх у тенета; віслюкам, коли їх приводять до кобилиць, теж підіграють на флейті шлюбних пісень; музиканти з її мотивів склали навіть особливу п'єсу … Звуки хроматичні й жалібні мотиви карійської музи настільки ж згубні для моралі, як і різні отруйні напої: така музика при своїй розбещеності та неподобстві лише роздмухує схильність до безладних бенкетів …»[2]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Браун, Пітер. Тіло і суспільство. Чоловіки, жінки і сексуальне зречення в ранньому християнстві. Пер. з англ. В. Т. Тимофійчука. — К.: Мегатайп, 2003. — 520 с. — ISBN 5-85722-103-X.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Британська Енциклопедія
  2. Климент Александрийский. Педагог 2, 4.

Посилання[ред. | ред. код]