Климент Александрійський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Климент Александрійський
дав.-гр. Κλήμης ὁ Ἀλεξανδρεύς
ClemensVonAlexandrien.jpg
Основні відомості
Ім'я при народженні: дав.-гр. Κλήμης ὁ Ἀλεξανδρεύς
Народження 150(0150)
Афіни
Країна: Римська імперія Римська імперія
Альма-матер: Александрійська богословська школа
Заклад: Александрійська богословська школа
Конфесія: християнство
Смерть: 215(0215)
Александрія
Праці й досягнення
Рід діяльності: христологія
Основні інтереси: Боговтілення
Значні роботи:
Климент Александрійський у Вікісховищі?

Климент Александрійський (грец. Κλήμης ὁ Ἀλεξανδρεύς, лат. Clemens Alexandrinus, Titus Flavius ​Clemens, Тит Флавій Климент; бл. 150 р., імовірно м. Афіни — бл. 215 р., Палестина) — християнський апологет і проповідник Святого Письма серед елліністичних книжників, основоположник Александрійської богословської школи, який очолював її до Оригена.

Біографія[ред. | ред. код]

Судячи по повному імені, Климент народився в родині римських громадян (за свідченням Єпіфанія — в ​Афінах). Прізвище «Флавій» дозволяє припустити, що його предки, подібно Йосипу Флавію, були учасниками антиримського повстання в Юдеї, полонені і помилувані імператором Титом і тому прийняли його фамільне ім'я як знак свого другого народження.

Досягнувши повноліття, Климент подорожує по Середземномор'ю, вивчаючи і випробовуючи різні духовні традиції. За повідомленням Євсевія, в Александрії Климент стає слухачем лекцій Панта — новонаверненого християнина і главу знаменитого Оголошувального училища, звідки випускалися місіонери, що звернули до Христової віри багато народів від Ірландії до Ефіопії. Тут він стає християнським апологетом, приймає духовний сан і пише багато своїх робіт, у тому числі значну частину «Стромат». З одного боку, він полемізує з вченням гностиків, з іншого — з тими християнами, які з великою підозрою сприймали «інтелектуалізоване християнство», збагачене поняттями язичницької філософії.

Імператор Септимий Север в 202 році почав гоніння на християн. Оголошувальне училище було закрито, а Климент вимушений залишити Александрію, де його місце незабаром зайняв молодий Ориген. Він перебрався в Палестину, де знайшов захист і заступництво у свого учня Олександра Єрусалимського. Там він і помер. У силу своєї близькості до Оригена Климент не був канонізований у православній традиції; католицька ж церква вшановувала його як святого до 1586

Вчення[ред. | ред. код]

Opera omnia, 1715

Климент обґрунтовує необхідність філософії для Церкви. Він пише, що сам Бог дарував філософію еллінам як інструмент богопізнання. Для еллінів філософія була альтернативою Мойсеєву закону і пророчого натхнення древніх юдеїв. Пророцтва і філософствування нерівнозначні, хоча взаємно доповнюють один одного: вони готують душу до істини, до пізнання Логосу. Іншими словами, філософія необхідна як інтелектуальна огорожа божественного одкровення. Климент піддає рішучій критиці погляди тих, хто вважає, ніби філософія — це пусте мирське мудрування, від якої одні єресі і сум'яття в душах. Елліни без жодного Одкровення прийшли до усвідомлення буття єдиного Бога — Першопричину і Межа Всесвіту, бо Бог — це єдине джерело знання.

Климент першим чітко ставить проблему співвідношення віри і розуму як шлях подолання античного скептицизму. Віра  — це безпосереднє сприйняття знання. Це те, чим ми сприймаємо передумови силогізму. Однак це не проста самоочевидність абоінтуїція. Віра — це акт вибору, акт конструювання власної установки свідомості, за який людина несе відповідальність. За допомогою віри людина здатна моделювати майбутню ситуацію, що дозволяє убезпечити себе від багатьох неприємностей. Інтенсифікація віри дає надію, завдяки якій Климент доводить перевагу релігійного життя. Язичники вірять в багатьох богів, які перебувають між собою у стані перманентного конфлікту. Всім богам не догодиш, тому у язичника зароджуються фобії. Він не знає, звідки йому загрожує небезпека. Життя атеїстів також сповнена неприємностей, оскільки вони не чекають щедрот від Господа. Тільки релігійна людина розуміє, що за зовнішнім хаосом явищ стоїть трансцендентна особистість, яка подарувала нам буття, що життя тутешня лише приготовлені до життя вічного, що сенс життя в потойбічному існуванні, яке являє собою межу блаженства. Володіючи такою установкою, можна легко подолати всі тяготи тутешнього життя. Слідом за Філоном Олександрійським Климент визначає Бога негативно, тобто за допомогою заперечень. Мета віруючого полягає в пізнанні Бога — в «гносис», тобто знанні містичному і духовному. Він протиставляє це вище розуміння Бога знання морально-юридичній, слідування букві Писання, яким задовольняється більша частина християн. Климент ввів в богослов'я поняття «граду небесного» і «граду земного», які згодом були розвинуті блаженним Августином. Також сходився з Августином він і в питанні про допустимість повстання проти несправедливого, і безбожного уряду (як було, наприклад, повстання юдеїв проти фараона). Климент розходиться з панував серед ранніх християн поглядом про гріховність матеріального багатства, заможності. На його думку, заможність саме по собі ніяк не впливає на спасіння душі, адже матеріальним майном можна розпорядитися і по-хорошому і по-поганому. «Писання вимагає від нас не відмови від власності, але відмови від надмірної прихильності до власності».

Климент Александрійський осуджував релігійне (поганське) мистецтво за те, що воно заохочувало людей поклонятися творінню замість Творця[1]

Про церковну музику[ред. | ред. код]

«До неприборканості зараховую я і слухання гри на флейті яке доводить до повного сп'яніння … Хто часто піддається слуханню гри на сопілках, на струнних інструментах, хто бере участь в хороводах, танцях … той скоро дійде і до великих непристойностей і розбещеності, перейде до шуму на цимбалах, і тимпанів, почне шаленіти на інструментах мрійливого культу … Тому дамо дудки пастухам, флейти — людям забобонним, вони поспішають на богослужіння ідольське; бажаємо ми цілковитого вигнання цих інструментів з наших тверезих громадських бенкетів; вони пристойні більш худобі, ніж людям; нехай користуються ними люди дурні. Чув я, що мисливці грою на дудках зачаровують оленів і заманюють їх в сітки; ослам, коли їх приводять до кобилиць, теж підіграють на флейті шлюбних пісень; музиканти з її мотивів склали навіть особливу п'єсу … Звуки хроматичні і жалібні мотиви карійської музи настільки ж згубні для моралі, як і різні отруйні напої: такого роду музика при своїй розбещеності та неподобстві лише роздмухує схильність до безладних бенкетів …»[2]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Браун, Пітер Тіло і суспільство. Чоловіки, жінки і сексуальне зречення в ранньому християнстві. Пер. з англ. В. Т. Тимофійчука. — К.: Мегатайп, 2003. — 520 с. — ISBN 5-85722-103-X.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Британська Енциклопедія
  2. Климент Александрийский. Педагог 2, 4.

Посилання[ред. | ред. код]