Христологія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Христологія — галузь християнського богослів'я, що займається вивченням питань, що належать до другої Особи Пресвятої Тройці Ісуса Христа. Основне христологічне питання — про співвідношення божественної та людської природи в Ісусі Христі[1].

Історія христології[ред.ред. код]

Суперечки про особистості Ісуса Христа почалися ще при Його земного життя. Як найближчі його послідовники (апостоли), так і запеклі його ненависники, не могли до кінця зрозуміти «хто це такий?», якою владою Він творить, куди Він іде, і яку Чашу мав намір він випити? Про це нерозуміння людей повідомляють різні євангельські епізоди. Сам же Христос не завжди задовольняв цікавість всіх хто питав його про це, і навіть найближчим своїм учням вказував, що деякі речі вони не в змозі збагнути, або ж (навіть апостолам) не корисно знати багато таємниць Божих.

Христос наказав апостолам розповісти про Нього всьому світу (всім народам), що, природно, неможливо було б зробити без глибокого та всебічного осмислення незбагненної особистості Сина Божого. Ісус сказав, що лише Дух Святий дасть людям мудрість для правильного усвідомлення втіленого Бога-Слова. У православній практиці існує стійкий вираз: «Хто молиться, той і богослов, а хто богослов той молиться». Наприклад, в одній з молитов 9-го часу Розсудливий розбійник називається богословом.

Після зішестя Святого Духа в день П'ятидесятниці, апостоли приступили до проповіді про Христа і тим поклали початок христології, не лише як практики, але і як науки. Незабаром з'явилося безліч текстів про Ісуса Назарянина, в тому числі і Євангелія. Потім христологію розвивали мужі апостольські та ранні християнські апологети.

Православ'я. Історія й основні положення православної христології[ред.ред. код]

Авторитетні в православ'ї отці Великі каппадокійці підкреслювали, що Христос єдиносущний Богу Отцю і Духу Святому за Божеством і, при цьому, единосущний всім людям по людській природі. Саме як людина, Христос страждав за всіх людей на хресті, після того, як сприйняв на Себе гріхи всього світу (1 Пет 2:24).

Православна христологія оформилась в протистоянні несторіанству та монофізитству. Несторіанство, на відміну від Православ'я візантійської традиції сповідує симетричну христологію: не лише дві природи, але і два суб'єкта цих природ у Христі: людину Ісуса та Божественний Логос, Друга Особа Пресвятої Трійці. За Несторія, який слідував у своєму вченні Диодору Тарсійському та Феодору Мопсуестійському, Ісус, будучи людиною, став Христом через зішестя Святого Духа, а Логос перебував у ньому в особливому моральному чи відносному з'єднанні (грец. κατα σχέσιν)[2]. Проти Несторія виступили, зокрема, Леонтій Єрусалимський, Прокл, Євсевій Дорілейський і свт. Кирило Олександрійський. Останній близько 428 року опублікував «Дванадцять анафематізмов», що викривали несторіанство, і ввів термін «Іпостасні союз»[3]. Полемізуючи з несторіанами, Кирило стосовно людської природі Христа ввів також поняття аніпостазиса. Вважаючи людське єство Ісуса аніпостасним (знеособленим), Кирило вчив, що воно ніколи не було окремою іпостассю (особистістю), тобто не існувало незалежно від божественного єства[4]. За Кирилом, не було такого моменту, коли Ісус, будучи звичайною людиною, себе обожив, як вважали несторіани[4].

431 року двісті єпископів, присутніх на Ефеському соборі, постановили визнавати з'єднання в Ісусі Христі з часу втілення божественного та людського початку. Було також постановлено сповідувати Ісуса Христа досконалим Богом та досконалою людиною, а Діву Марію — Богородицею[5].

За визначенням IV Вселенського Собору, у Христі Бог з'єднався з людською природою «незлитно, нероздільно, нерозлучно, незмінно», тобто, у Христі визнаються дві природи (божественна та людська), але одна Особистість (Бога Сина). При цьому ні природа Бога, ні природа людська не зазнали ніякої зміни.

Халкідонський собор, незважаючи на однозначне відкидання несторіанства, сповідує діофізітство, яке може бути витлумачено в несторіанському сенсі, що й робили, спокушаючи православних і міафізітів. Феодорит Кирський та інші кріптонесторіани, згодом були засуджені разом зі своїм учителем Феодором Мопсуестійським на Другому Константинопольському соборі. Таким чином, на Другому Константинопольському соборі двусуб'ектність діофізітської христології однозначно була відкинута Православними церквами візантійської традиції, які сповідують односуб'ектну діофізітску христологію, близьку до христології свт. Кирила Олександрійського, але формально не збігаються з нею[6].

Сучасна православна христологія сформульована прп. Максимом Сповідником в боротьбі з єретичною доктриною з точки зору візантійського православ'я, монофелітства. Далі це діофелітстське вчення затверджено на Третьому Константинопольському соборі[6]. Діяннями Третього Константинопольського собору закріплено вчення, що в Христі дві природи, дві волі і два хотіння (Божественне та людське), і людське єство жодною мірою не пригнічується Божественним — воно добровільно (і свідомо) пішло на хресні страждання заради майбутнього преславного свого обоження та заради спасіння всіх людей.

Православна Церква вчить, що гріхопадіння людей настільки глибоко, що лише Бог, через Своє втілення, їх може врятувати (ніяким людям, ні навіть вищим ангелам, це не під силу). занепалих в гріхопадіння звичайне людське єство (включає в себе дух, душу та тіло) Христос своїми хресними стражданнями оновив (повернув в первозданний райський стан), зцілив та обожив. Саме тому в християнстві так важливо причащання куштування Тіла і Крові Спасителя для повного з'єднання в кохання з самим Богом.

В православному богослов'ї трапляються кілька розхожих думки, коли саме Христос добровільно взяв на Себе гріхи всіх людей:

  1. в момент втілення (Благовіщення);
  2. під час Свого хрещення у водах Йордану;
  3. під час Його скорботної молитви про чашу, в Гефсиманському саду.
  4. в момент Його розп'яття та смерті на Хресті.

При цьому, Церква вчить, що від Своєї Пречистої Матері Спаситель сприйняв немічну та уражену плоть занепалого людства, але не сприйняв ніякого гріха.[7]

Католицизм[ред.ред. код]

Протестантизм[ред.ред. код]

Протестанти належать до різних церков, конфесій та деномінацій і не мають єдиного для всіх своїх послідовників погляду на особистість Ісуса Христа.

Інші напрямки християнства[ред.ред. код]

Історичним християнством питання христологии вирішувалися різному, внаслідок чого виникли вчення, засуджені Церквою як єретичні:

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. А. И. Кырлежев. Новая философская энциклопедия: В 4 тт. М.: Мысль. Под редакцией В. С. Стёпина. 2001.
  2. Несторий. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. Архів оригіналу за 2012-03-01. Процитовано 2010-05-03. 
  3. Словарь. Энциклопедия православной иконы. Архів оригіналу за 2012-03-01. Процитовано 2010-05-08. 
  4. а б David Dorries. Edward Irving's Incarnational Christology, Xulon Press, 2002, p. 195
  5. Сергей Гущин. История Вселенских Соборов. Центр апологетических исследований. Архів оригіналу за 2012-06-05. Процитовано 2010-07-06. 
  6. а б Еп. Григорий (В. М. Лурье). История византийской философии. Формативный период. СПб., Axioma, 2006. XX + 553 с. ISBN 5-901410-13-0 Оглавление
  7. Св. Иоанн Дамаскин. Точное изложение православной веры. Глава XXII О законе Божием и законе греховном.

Література[ред.ред. код]

Творіння Святих Отців[ред.ред. код]

  1. Прп. Іоанн Дамаскін Джерело знання Пер. з грец. та комент. Д. Є. Афиногенова, А. А. Бронзовая, А. І. Сагарда, Н. І. Сагарда. — М.: Індрік, 2002. — 416 з ​​. — (Спадщина святих батьків. Т. 5)

Науково-богословська література[ред.ред. код]

  1. Jean Meyendorff. Le Christ dans la Theologie Byzantine. Paris, 1968. (Англійською: John Meyendorff. Christ in the Eastern Christian Thought. New York, 1969. Російський переклад: Прот. Іоанн Мейєндорф. «Ісус Христос в східному православному богослов'ї». М., 2000.)
  2. Еп. Григорій (В. М. Лур'є). Історія візантійської філософії. Формативний період. СПб., Axioma, 2006. XX + 553 з. ISBN 5-901410-13-0 Зміст, Розділ 1, гл. 1, Розділ 1, гл. 2, Розділ 2, гл. 1, Розділ 2, гл. 2, Розділ 4, гл. 1, Розділ 4, гл. 2
  3. В. В. Болотов «Лекції з історії стародавньої Церкви». Том 4
  4. А. В. Карташев Вселенські Собори Париж, 1963