Давальний відмінок

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Давальний відмінок, або датив (лат. dativus, від do — «даю») відповідає на запитання «кому?», «чому?».

Позначає роль отримувача чого-небудь внаслідок дії суб'єкта: Андрієві прислав листа його тато. Викладач роздав нове завдання студентам.

В українській мові[ред.ред. код]

У «Граматіці словенскій» Лаврентія Зизанія давальний відмінок (дателный падежь) об'єднувався в один із місцевим[1]. Розділення «давального» на два окремих відмінки зробив Мелетій Смотрицький у своїй «Граматиці слов'янській», назвавши місцевий сказателнымъ падежемъ. Смотрицький так пояснює значення давального відмінка: дателный єстъ/ имже даємъ: якѡ человѣкȣ.

Історія[ред.ред. код]

У праслов'янський і давньоруській мовах було до 9 типів відмінювання, які визначалися не родом і закінченнями, як у сучасній мові, а тематичними голосними ранньопраслов'янських основ — так званими детермінативами (до останніх також відносять приголосні звуки основ на приголосний). Іменники з різними основами утворювали різні форми давального відмінка. Наявність у сучасній українській варіантів закінчень давального відмінка однини чоловічого роду та -ові/-еві пояснюється змішанням парадигм двох різних типів відмінювання: з основою на *-ŏ і на *-ŭ.

Праслов'янські і давньоруські іменники з основою на *-ŏ мали закінчення давального відмінка *-u, у м'якому варіанті *-ju (давньорус. городу, ворогу, другу, брату, отьцю, мѫжю), іменники з основою на *-ŭ — закінчення *-ovi (давньорус. домови, садови, сынови). Окрім того, існували інші типи відмінювання: нечисленні іменники з основою на *-ū мали схоже закінчення *-ъvi (давньорус. бръви, любъви, цьркъви, кръви, моркъви, тыкъви, хорѫгъви); іменники з основою на *-n, на *-ĭ, на *-r, середнього роду на *-s, *-n, *-nt, і жіночого та чоловічого на *-a (м'який варіант) мали закінчення *i (давньорус. камени, дни, гости, матери, словеси, очеси, имени, ягнѧти, души); іменники чоловічого та жіночого роду на *-a в твердому варіанті мали закінчення *-ě, «ять» (давньорус. водѣ, женѣ, воѥводѣ, рыбѣ), яке сходило до ранньопраслов'янського дифтонга *ai̯, у якому *a належав до давньої основи, а *i — до загальноіндоєвропейського закінчення давального відмінка (пор. ранньо-прасл. ženai, «жінці» і лит. žmonai, «жінці»[2], санскр. aśvāyāi, «коневі», гот. gibai, «дару»).

У множині утворення форм давального відмінка дещо відрізнювалося від сучасного. Так, іменники з основою на *-ŏ мали в давальному множини закінчення *-omъ у твердому варіанті (давньорус. городомъ, ворогомъ, другомъ, братомъ, мѣстомъ), і *-emъ у м'якому (давньорус. отьце́мъ, мѫже́мъ, краѥ́мъ). Іменники з основами на *-n ,*-ĭ, *-r, *-s, *-n, *-nt мали у давальному множини закінчення *-ьmъ (давньорус. каменьмъ, дьньмъ, гостьмъ, матерьмъ, словесьмъ, очесьмъ, именьмъ, ягнѧтьмъ). В іменників з основами на *-ŏ та *-n форми давального відмінка множини були дуже схожими на форми орудного однини (давньорус. городомь, другомь, братомь, каменьмь, дьньмь), відрізнюючись від них лише прикінцевим редукованим ъ замість ь.

У староукраїнській мові відбулося перебудування системи давнього відмінювання, яке, серед іншого, зачепило і парадигму давального відмінка. Стали переважати форми іменників на *-ŏ, форми давального відмінка від основ на *-ŭ вживалися рідше (укр. дому, сину, саду, царю, рідше братові, синові, цареві). Іменники середнього роду на *-s стали відмінюватися за зразком іменників на *-ŏ (укр. слову, тілу, оку, вуху, множина словам, тілам, очам[3], вухам). Іменники середнього роду на *-n, *-nt зберегли свій тип відмінювання і зараз утворюють 4-ту відміну (укр. імені, теляті, ягняті, множина іменам, телятам, ягнятам). Іменники чоловічого та жіночого роду на *-a зберегли свій тип відмінювання, але закінчення *-ě внаслідок фонетичних змін стало вимовлятися як «і» (укр. жоні, воєводі, рибі). Іменники з основою на *-ĭ зараз відмінюються за зразком іменників з основою на *-ŏ, і рідше *-ŭ (укр. гостю/гостеві, дню, степеню, каменю). Давній тип відмінювання на *-ū зник, давнє нарощення *-ъv стало частиною кореня, і слова кров і любов відмінюються за зразком іменників на *-ĭ (крові, любові, множина кров'ям, любов'ям), а слова буква, кітва, морква, хоругва, церква — за зразком іменників з основою на *-a (букві, кітві, моркві, тикві, хоругві, церкві, множина буквам, кітвам, морквам, хоругвам, церквам).

Окрім однини і множини, у праслов'янській і давньоруській давальний відмінок мали і форми двоїни. У цій граматичній категорії форми давального відмінка у всіх іменників збігалися з формами орудного (давньорус. очима, ушима, рукама, городома, братома, сынъма).

Синтаксичною особливістю давньоруського давального відмінка було те, що він вживався з прийменником по, позначаючи місце пересування у просторі (давньорус. по морямъ, по полямъ) — тобто в конструкціях, де зараз використовують форму місцевого (по морях, по полях). Конструкції з місцевим вживалися лише в тих випадках, коли треба було позначити слідування у часі або просторі (давньорус. по слѣдахъ, по ихъ). В українській мові за аналогією ця конструкція поширилася і на позначення пересування, витіснивши звідти форми давального відмінка (по морях, по полях, по слідах). У російській мові, навпаки, сполучення прийменника по з давальним відмінком стали вживатися і для позначення слідування у часі або просторі, витіснивши форми місцевого (идти по следам, скучать по ним).

Сучасність[ред.ред. код]

У сучасній українській давальний відмінок однини другої відміни чоловічого роду може мати два закінчення: або -ові, -еві. Якщо в праслов'янській і давньоруській мовах вибір закінчення визначався типом відмінювання (брату, другу, сынови, домови), то в сучасній мові перша форма може вживатися як з істотами (брату, сину), так і з неістотами (городу, дому), друга — лише з істотами (братові. синові, городові, домові).

В іменників І-ої відміни з прикінцевими приголосними основи , , у давальному відмінку спостерігають чергування -г/з, -к/ц, -х/с (нога — нозі, рука — руці, пряха — прясі). Це явище пов'язане з рефлексами другої палаталізації і має місце також у місцевому відмінку.

  • котові (коту)
  • Києву
  • Василеві (Василю)
  • койоту

Особливості

  • Деякі іменники середнього роду, що належать до IV-ої відміни, можуть мати паралельні форми давального однини: ви́мені/ви́м'ю, імені/ім'ю́, пле́мені/пле́м'ю, сі́мені/сі́м'ю, ті́мені/ті́м'ю, причому в сучасній мові варіанти «вим'ю» і «тім'ю» є вживанішими. Закінчення -'ю пояснюється впливом м'якої групи II-ої відміни (ганчір'ю, пір'ю, руб'ю). Подібні паралельні форми існують також у родовому і орудному відмінках однини.

В інших мовах[ред.ред. код]

Слов'янські[ред.ред. код]

Балтійські мови[ред.ред. код]

Відмінкова система литовської і латиської мов має багато спільного зі слов'янською.

У литовській мові іменники мають у давальному однині закінчення з прикінцевим -i, аналогічні ранньопраслов'янським за походженням: у І-ій відміні чоловічого роду -ui, -iui, -jui, жіночого — -ai, -iai, -ei, у ІІ-й відміні — -iai, -iui, у ІІІ-й — -iai, -iui, у IV-й і V-й відмінах — -iui, -ui, -(en)iui, -eriai, -esiui. Наприклад, ū́drai («видрі»), žmonai («дружині»). У множині іменники набувають закінчення з прикінцевим -ms, спорідненого зі слов'янським *-amъ.

Латинська[ред.ред. код]

У класичній латині давальний відмінок однини більшості іменників мав закінчення -i (regi — «цареві», nomini — «імені», domui — «дому»), яке сходить до загальноіндоєвропейського закінчення давального відмінка *i. Іменники на основу *-a мали закінчення давального однини -e (aquae — «воді», terrae — «землі», patriae — «Батьківщині»), яке теж походило з ранішого *-i. В іменників IV відміни закінчення -i відсутнє (cornu — «рогу»): походження цієї відміни таке саме, що й у слов'янського типу відмінювання з основою на *-ŭ. В іменників ІІ-ої відміни давальний однини має закінчення -o (amico — «другу», viro — «чоловікові», «мужу», magistro — «вчителеві»).

У множині латинські іменники І-ої, ІІ-ої і ІІІ-ої відмін мають закінчення -is, що збігається із закінченням відкладного множини і походить через архаїчні форми *-ais, *-eis від праіндоєвропейського закінчення відкладного множини*-ios[4].

У японській мові[ред.ред. код]

Утворюється додаванням частки (ні) до іменника. Може мати такі значення[5][6]:

  • Адресат дії:
    人に話す — hito-ni hanas. Заговорити до людини.
  • Місце перебування або проживання:
    ウクライナに住む — ukuraina-ni sumu. Проживати (жити) в Україні.
  • Час:
    事故は午前8時に発生しました — jiko-wa godzen hachiji-ni hassey shimashita. Аварія трапилась о восьмій годині ранку.
  • Напрям руху:
    奈良公園に向かう — nara kooen-ni mukau. Повернути в напрямку парку Нара.
  • Кінцевий пункт руху:
    広島に到着する — hiroshima-ni totyaku-suru. Прибути в Хіросіму.
  • Отримувач дії:
    子供には難しい — kodomo-ni-wa mudzukashiy. Дітям важкий (для розуміння).
  • Результат перетворення:
    宇宙飛行士になる — utyuu hikooshi-ni naru. Стати космонавтом.
  • Мета або призначення:
    見物に行く — kenbutsu-ni iku. Піти, щоб подивитись на пам'ятки.
  • Причина:
    寒さに震える — samusa-ni furueru. Тремтіти від холоду.
  • Суб'єкт приналежності, володіння, влади.
    植物に属する — shokubutsu-ni dzoku suru. Належати до рослин.
  • Об'єкт багатства, бідності.
    鉄鉱石に富む — tekkooseki-ni tomu. Бути багатим на залізну руду.
  • Зворотній адресат
    先生にもらう — sensey-ni morau. Одержати щось від вчителя.

Інше[ред.ред. код]

Інфінітив у слов'янських і балтійських мовах за походженням являє собою давальний відмінок праіндоєвропейських віддієсловних іменників на *-tis. Праслов'янський і прабалтський суфікс інфінітива *-ti походить від ранішого *-tei, де *-i є праіндоєвропейським закінченням давального відмінка[7][8][9].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Лаврентій Зизаній. Граматика словенська. — Ізборник. — С. 30
  2. Т. А. Иванова. Старославянский язык. Учебник. С.-П.: Авалон, Азбука-классика, 2005. — С. 127
  3. Основа в цьому слові сходить до форми двоїни
  4. Латинский язык. Учебник для факультетов иностанных языков педагогических институтов. / Под общ. редакцией В. Н. Ярхо и В. И. Лободы. — М. : Просвещение, 1969. (рос.)
  5. The use of the dative case particle ‘ni’ in Japanese literature — a comparison of Kawabata and Ōe
  6. Лаврентьев Б. П. Практическая грамматика японского языка. (Москва: Живой язык, 2002.)
  7. Stieber Z. Zarys gramatyki porównawczej języków słowiańskich. — Warszawa : Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 2005. — ISBN 8-301-14542-0, ISBN 978-8-301145-42-2.
  8. Lamprecht A. Praslovanština. — Brno : Univerzita J. E. Purkyně v Brně, 1987.
  9. Moszyński L. Wstęp do filologii słowiańskiej. — 2 wyd. zmien. — Warszawa : Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 2006. — ISBN 8-301-14720-2.

Література[ред.ред. код]

Мовознавство Це незавершена стаття з мовознавства.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.