Користувач:LobanArt/Чернетка

Лятошинські-Міяковські

Історія роду Лятошинських-Міяковських

Відомості про рід Лятошинських починаються з Леонтія Леонтійовича Лятошинського (старшого) та його дружини Магдалини. Відомо, що дід Леонтія Леонтійовича був військовим і був нагороджений селом Лятош у власність, звідки і пішло прізвище сім’ї. Сам старший Леонтій Лятошинський,згідно з фото, на мундирі має австрійськи ордени, тобто теж був військовим. В Леонтія і Магдалини було двоє дітей: Ніколай Леонтійович Лятошинський і Леонтій Леонтійович Лятошинський (молодший) (1830-1884). Про дітей Ніколая не відомо нічого, окрім того, що їх в нього було двоє і обидві були доньки

Далі слід розповісти про сім’ю Корицьких. Згадки про цей рід починаються з Федора Васильовича Корицького, що народився, судячи з фото, ще у XVІІІ столітті. Він отримав медичну освіту у Кракові (Польща) і був головним лікарем Карачевських військових поселень. Олександра Дроздовська, правнучка Федора Васильовича, пояснила, що ці поселення були створині для інвалідів війни 1812 року, яким не було куди вертатися, їм надали можливість жити в тих казених приміщеннях. Енциклопедичний словник дає пояснення, що створені ці поселення були задля зменшення видатків на утримання війська і об’єднання муштри солдатів та їх праці на сільсько-господарських роботах для самозабезпечення.

Федор Васильович Корицький одружився на Феодосії Розалйон-Сошальській з дому Розалйон-Сошальських татарського роду з Воронежу. У них народилося 4 доньки: Олександра Федорівна, Агнеса Федорівна, Ольга Федорівна і четверта донька, що її ім’я, нажаль, невідоме. Агнеса своїх дітей не мала, вона взяла на виховання дівчинку Ольгу; Ольга померла в дитинстві. Ольга Федорівна прийняла монашество, в якому отримала ім’я Ніна, жила в Донському монастирі, а коли приїхала провідати сестру Олександру в Житомір – захворіла і померла.

Олександра Федорівна Корицька вийшла заміж за Леонтія Леонтійовича Лятошинського (молодшого) коли їй було 17 років.

Доктор Леонтій Леонтійович Лятошинський (молодший), проїздом з Криму до Ковеля, куди його призначили лікарем, зупинився у Вознесенську (суч. Кіровоград) на Південному Бузі, у головного лікаря Аракчевських поселень доктора Корицького. Там Він оженився на Олександрі Корицькій. Молоде подружжя виїхало з Вознесенська в екіпажі зі служницею та її чоловіком кучером.

В Леонтія Лятошинського і Олександри (Корицької) Лятошинської народилося десятеро дітей: Ольга, Анна, Олександер, Микола, Лариса, Марія, Вєра, Катерина, Володимир та Людмила.

Важливою людиною в сім’ї Лятошинських була няня, Авдотья Романівна Шпак-Туркова, що займалася вихованням двох поколінь, а саме дітей Леонтія і Олександри Лятошинських і їхніх внуків. Внесок Авдотьї Романівни в життя сім’ї був настільки великим, що згодом Ольга Леонтійвна з дітьми її навіть поховали на погості в Порську, як члена родини.

Матвій Францович Міяковський, польський римокатолик, мав сина Варлаама. Варлаам Матвійович, прийнявши православ’я (що булоо необхідним за тогочасними законами), одружився з Ольгою Леонтіївною Лятошинською. В Ковелі Варлаам Міяковський працював "мировим посредником", тобто мав юридичний обов’язок розлідувати між селянами та поміщиками, або між селянами-сусідами. За успіхи під-час праці Варлаама було нагороджено орденами св. Анни і св. Станіслава. Його начальником був Петро Антонович Косач (батько Лесі Українки, Михайла Косача, Ольги Косач-Кривинюк, Оксани Косач, Миколи Косача та Ізидори Косач-Борисової, чоловік Олени Пчілки).

Маєтки родин Косачів і Міяковських були під Ковелем: "Колодяжне" – Косачів, "Порськ" – Міяковських. Відстань була невеликою, як можна зрозуміти зі спогадів про нерідкі сумісні чаювання.

Варлаам Матвійович Міяковський мав слабкі легені і відчував, що волинський клімат не сприяє його здоров’ю. Крім того, брат його дружини був директором гімназії у Житомирі, тож він подав прохання про переведення на відповідну посаду в Житомирі. Після кількох років генерал-губернатор Волинської губернії задовольнив прохання і родина переїхала до Житомира, купивши будинок на вулиці Миловській.

У Варлаама і Ольги було четверо дітей: Дмитро, Зінаїда, Володимир та Євгенія. Після смерті Варлаама Матвійовича родина, з огляду на подальшу освіту синів, переїхала до Києва.В 1907 році у Дмитра Варламовича народився син Ігор від Клавдії Івановни Кулік, а три роки потому Клавдія, що була лікарем, заразилася тифом і померла. Ольга Леонтіївна взяла Ігора Дмитровича на виховання.

Ольга Леонтіївна Лятошинська-Міяковська з онуком Ігорем Дмитровичем та онукою Оксаною Володимирівною

У Зінаїди та Євгенії Міяковських дітей не було, а у Володимира Варламовича в 1916 році народилася донька Ольга, яка померла у 1918 році від інфлюенції, яку тоді називали "іспанкою". В 1919 році у Володимира Міяковського народилася донька Оксана, тож Ольга Леонтіївна мала лише двох онуків – Ігора і Оксану.

Ольга Леонтіївна Лятошинська-Міяковська померла у 1932 році від запалення легень і була похована у Києві. Ігор Дмитрович Міяковський був інженером-будівельником і загинув у 1946 році в Польші.

Дмитро Варламович Міяковський (1880) – старший син Ольги Леонтіївни і Варлаама Матвійовича. Скінчив гімназію в Житомирі, потім юридичний факультет Київського університету. Приймав участь у студентських таємних організаціях. Був кілька разів арештований (1905) Дмитра Варламовича було вислано до Німеччини, де він продовжував вчитися, заробляючи на життя уроками російської мови.

В 1907 році повернувся до Києва, одружився з лікаркою Клавдією Іванівною Кулік. В тому ж 1907 у Дмитра Міяковського народився син, Ігор. Через три роки Клавдія Іванівна померла і вихованням Ігора займалась Ольга Леонтіївна. В 1926 році Дмитро Варламович одружився з Верою Петрівною Каховською. Після війни, в 1944 році, Вера покинула Дмитра і виїхала до Москви. Після того, як писала молодша сестра Дмитра Міяковського Євгенія у листі родичам, що емігрували до Америки, Дмитро Варламович оженився на невідомій жінці, що потребувала київської прописки. Дмитро Варламович разом із матір’ю і сином жили в домі доктора Яновського на вулиці Підвальній в Києві. Помер в Києві і був похований на Лук’янівському цвинтарі, так само, як і його мати та сестри Євгенія і Зінаїда.

Зінаїда Варламівна Міяковська - друга дитина Ольги Леонтіївни Лятошинської-Міяковської. В 1913 році одружилася з Миколою Курдюмовим, ентомологом, якого в 1914 році відправили до Америки вивчати шкідника картоплі і методи боротьби з ним. Зінаїда відправилась з ним і всю дорогу розважала пасажирів: грала на піаніно і співала. Курдюмов був військовазобов’язаним і коли почалась Перша світова війна він з дружиною повернувся на батьківщину. У війні приймав участь в якості офіцера.  Там покінчив життя самогубством, залишивши таку записку: "Честным быть нельзя, нечестным быть не могу".

Зінаїда Варламівна вийшла заміж за вдівця, що мав трьох дітей, а за фахом був помологом. Це був білорус Аполінарій Адамович Піонтковський.

Померла Зінаїда Варламівна Міяковська-Курдюмова-Піонтковська у Києві і буда похована на Лук’янівському цвинтарі.

Міяковський Володимир Варламович (псевдоніми – В. Порський, Б. Стохід, В. Світлицький, В. Варламов, Б. Янівський; 18 липня 1888, Ковель – 22 березня 1972, Нью-Йорк, США) – український літературознавець, історик-архівіст. Член Наукового товариства імені Шевченка (1947), дійсний член Української вільної академії наук (1948). Професор (1948).

Володимир Варламович Міяковський народився у м. Ковель Ковельського повіту Волинської губернії.

Після закінчення Першої Київської гімназії, 1906 р. поступив на юридичний факультет Київського університету. З 1907 р. – у Санкт-Петербурзі, а з 1908 р. – студент історико-філологічного факультету Петербурзького університету, з якого в січні 1911 р. його було виключено.

Повернувшись в Україну, працював у Полтаві. Пізніше відновив навчання в Петербурзькому університеті, працював у науковому гуртку Михайла Грушевського; член українського клубу «Громада», належав до т. зв. старшого громадянства. У 1913 р. закінчив Петербурзький університет та у 1913–1917 р.р. викладав у школах Санкт-Петербурга, член Всеросійського вчительського союзу (1917).

Підготував кілька наукових праць (1913–1918) про О. Радищева. Працював над описом цензурного архіву «Главного Управления по делам печати» (1917). Член редколегії журналу «Голос минувшего» та історично-літературного студійного гуртка. Співробітник періодичних видань «Русский библиофил», «Научно-исторический журнал», «День» та інших.

Працював в «Історично-літературному товаристві» при Петроградському університеті (нині Петербурзький університет), бібліотекар його історико-філологічного факультету, секретар Комісії з рецензування дитячих книг при Товаристві поширення технічних знань.

У грудні 1917 р. переїхав в Україну. Інструктор архівно-бібліотечного відділу Головного управління мистецтв і національної культури (травень 1918), помічник голови та керівник описового відділу Архівного управління (1919). У 1920 – 1925 рр. – голова Київського губернського архівного управління, директор Київського центрального історичного архіву ім. В. Антоновича[1].

Співпрацював з установами УАН (від 1921 – ВУАН: секретар Комісії для дослідів над історією громадських течій 40 – 60-х рр. ХІХ століття (березень 1919); член Комісії новітнього письменства та Комісії біографічного словника, редактор його історично-літературної частини. Автор коментарів до т. 3–4 повного зібрання творів Тараса Шевченка (за редакцією Сергія Єфремова). Брав участь у роботі секції мистецтвознавства, бібліографічної комісії, архіву Українського наукового товариства (1920–1922); у комісіях ВУАН: дійсний член Археографічної комісії та Археологічного комітету, член Книгознавчої комісії. Співробітник НДІ книгознавства; дійсний член Інституту Т. Шевченка (нині Інститут літератури імені Тараса Шевченка НАН України; 1927), завідувач Кабінету біографії Т. Шевченка та рукописного відділу, від 1926 року — будинку-музею Т. Шевченка в Києві. Співпрацював в Постійній комісії ВУАН зі складання "Біографічного словника діячів України"

Співробітник видань: «Літературно-наукового вістника», «Нашого минулого», «України», збірників «Шевченко», «За сто літ» та ін.

21 серпня 1929 рр. В. Міяковсього було заарештовано у справі «Спілки визволення України», до 1933 р. був на засланні. Після повернення працював у медичних установах Києва (1934–1941). За часів гітлерівської окупації в роки німецько-радянської війниу 1941–1942 рр. намагався відновити діяльність ВУАН у Києві, працював в Інституті літератури та фольклору, був співробітником Музея-архіва переходової доби, організував роботу Центрального історичного архіву ім. В. Антоновича.

У 1943–1944 рр. перебував у Львові. 1944 р. виїхав до Чехословаччини, де згодом у Празі працював у Музеї визвольної боротьби України, а також був членом та секретарем українського історично-філологічного товариства.

У 1945 р. переїхав до Німеччини, де у м. Аугсбург був співзасновником і вченим секретарем УВАН та головою Музею-архіву при УВАН. Від 1948 р. — професор Українського вільного університету в Мюнхені.

У 1950 р. переїхав до США, де у 1950–1952 рр. був секретарем УВАН та директором архіву-музею при УВАН у США.

Автор близько 100 наукових праць, ініціатор видання річників УВАН «Шевченко» (10 вип., 1952–1964), співредактор англомовного збірника про Т. Шевченка (1962), співробітник видавництва «Research Program on the USSR».

Одружився в Петрбурзі з Інною Леонтіївною Голошвіловою (Голошвілі) в 1916. В 1916 році народилася донька Ольга. У 1918 померла від інфлюенції. В 1919 році народилася друго донька Оксана.

Інна Голошвілова (Голошвілі), пізніше Міяковська, жила в маєтку під Переяславом, що належав матері Інни - Анні Осауленко (по чоловікові Голошвілова). Маєток (і ще 4 інших) був подарован царицею Єлизаетою козакові Шульзі Осауленко за відважну битву з турками.

Володимир Варламович Міяковський помер 22 березня 1972 р. у м. Нью-Йорк.

Реабілітований посмертно, у 1989 р.

Микола Леонтійович Лятошинський (син Леонтія Лятошинського молодшого) одружився з Ольгою Борисівною Шуба. Микола працював вчителем в першій гімназії в Києві. У подружжя Лятошинських було двоє дітей: Ніна Миколаївна і Борис Миколайович.

Ніна Миколаївна Лятошинська вийшла заміж за Глеба Новічевського. Глеб страждав на алкоголізм і рано помер. Донька їх Ірини закінчла пароплавобудівельний інститут в Одесі, а потім переїхала на Далекий Схід. Взяла на виховання дічинку, а потім вийшла заміж і народила власну дитину

Борис Миколайович Лятошинський (22 грудня 1894 (3 січня 1895), Житомир, Російська імперія – 15 квітня 1968, Київ, СРСР) – український композитор, диригент і педагог, один із основоположників модернізму в українській класичній музиці.

Неодноразовий член журі міжнародних конкурсів, активний працівник у керівних органах Спілки композиторів України і в Київській консерваторії, Лятошинський виховав нову плеяду композиторів: І. Шамо, В. Сильвестров, І. Карабиць, Є. Станкович, О. Канерштейн, М. Полоз.

Нагороджений званнями Заслуженого діяча мистецтв УРСР (1945), народного артиста УРСР (1968), державними преміями СРСР (1946, 1952) та УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1971)

Народився 22 грудня 1894 [3 січня 1895] року в Житомирі в сім'ї інтелігентів: батько Микола Леонтійович був вчителем історії, крім педагогічної роботи займався науковою діяльністю у галузі історичних наук, а як директор різних гімназій вів громадсько-освітню роботу в Житомирі, Немирові, Златополі. Мати добре грала на фортепіано й співала.

З ранніх років виявив велику музичну обдарованість, вчився грати на скрипці і фортепіано.

Освіту почав здобувати у Першій київській чоловічій гімназії у серпні 1904 року, потім була із серпня 1906 року Немирівська чоловіча гімназія, де його батько був директором. З 1 вересня 1908 року по 15 лютого 1911 року навчався у чоловічій гімназії міста Златополя, де його батько був також директоро. Саме тут почав серйозно займатись музикою: навчався грі на скрипці у гімназійного викладача Бенціона Хаїмовського, грав в учнівському оркестрі. В 14 років написав кілька музичних творів, серед яких струнний та фортепіанний квартети. Перші твори молодого композитора з успіхом виконувалися в Житомирі. Із Златополя свідоцтво з 6 класу видано до Житомирської Другої чоловічої гімназії, яку закінчив у 1913 році.

У 1913 році Борис Лятошинський переїхав до Києва, та вступив до юридичного факультету Київського університету. Водночас готувався до вступу в тільки-но відкриту консерваторію, приватно навчаючись музиці у професора Київської консерваторії Р. Глієра: після запрошення останнього став студентом його класу. А вже в 1914 році відбулося знайомство Лятошинського з майбутньою дружиною Маргаритою Царевич.

Закінчив у 1918 юридичний факультет Київського університету, у 1919 року — Київську консерваторію у класі композиції Р. Глієра. Із вдячністю згадував роки навчання у Р. Глієра, у його спогадах про Глієра читаємо: «Він вимагав тільки одного: щоб ми були щирі у своїх музичних висловлюваннях, щоб у них незмінно відчувалась правдивість думки і почуття, щоб ми неухильно підвищували свій професіоналізм». Творчі зв'язки з Глієром Лятошинський підтримував, з часом вони переросли у щиру людську дружбу. Серед творів консерваторських років сам композитор виділяв як цілком зрілі два: Струнний квартет № 1, ор. 1 і Симфонію № 1, ор. 2.

З 1920 року Б. Лятошинський викладає музично-теоретичні дисципліни на виконавських факультетах Київської консерваторії, а з 1922 року – веде клас композиції. Першими його випускниками (1925) були згодом відомі митці – музикознавець І. Ф. Белза і композитори Г. П. Таранов, П. Т. Глушков.

20-ті роки стали для Лятошинського періодом творчої зрілості, формування індивідуального стилю. У першій половині 20-х років він глибоко цікавився новою музикою, стежачи за здобутками як російських композиторів (С. Прокоф'єв, І. Стравінський, М. Мясковський), так і західних (А. Шенберг, А. Берг, Б. Барток, А. Онеггер та ін.). З 1922 по 1925 роки Борис Лятошинський очолював Асоціацію сучасної музики при Музичному товаристві імені М. Д. Леонтовича. На засіданнях асоціації митці знайомилися з музикою XX ст.

У той період композитор звертався переважно до камерних жанрів. Він написав струнний квартет № 2, Тріо для фортепіано, скрипки і віолончелі, дві сонати для фортепіано, цикл фортепіанних п'єс «Відображення» і низку романсів на вірші Г. Гейне, К. Бальмонта, Верлена, Вайльда, Едґара По, П. Шеллі, І. Буніна, М. Метерлінка та ін. Музичні теми деяких ранніх творів композитор пізніше використав у великих симфонічних полотнах (наприклад, музична тема з «Відображень» з'явиться у Симфонії № 4).

Друга половина 20-х років була не менш інтенсивною у творчості Б. Лятошинського. Композитор написав Струнний квартет, № 3, Сонату для скрипки й фортепіано, Баладу для фортепіано; тоді ж він знову звернувся до великих форм («Увертюра на чотири українські народні теми», опера «Золотий обруч» за повістю І. Франка «Захар Беркут»). «Увертюра» для симфонічного оркестру відзначена першою премією на республіканському конкурсі разом із Симфонією № 2 Л. Ревуцького.

30-ті роки – важливий етап у творчій біографії Лятошинського. Композитор знову звернувся до великих оркестрових форм, створив сюїту з своєї музики до кінофільмів (1931–1932) та Симфонію № 2 (1936).

У цей час композитор писав також романси на вірші О. Пушкіна, І. Франка, Л. Первомайського, зробив десять обробок українських народних пісень для голосу з фортепіано, створив дві кантати («Урочиста кантата» і «Заповіт») і оперу «Щорс».

Через драматургічні вади лібрето та перекручення деяких історичних фактів, опера «Щорс» ішла на сценах кількох театрів України недовго. Нова редакція «Щорса», здійснена І. Белзою (під назвою «Полководець»), також швидко зійшла зі сцени. І все-таки окремі номери та сцени опери, зокрема заключна сцена й увертюра, і сьогодні виконуються з успіхом у концертах та по радіо.

Поряд з написанням власних творів Лятошинський редагував і оркестрував оперу «Енеїда» М. Лисенка, оркестрував балет «Комедіанти» і оперу «Шах Сенем» Глієра, а у 1937 році блискуче оркеструє оперу «Тарас Бульба» Лисенка. У 30-ті роки Борис Миколайович також пише музику для кінофільмів.

Творчу працю Лятошинському весь час доводилося поєднувати з педагогічною і музично-громадською роботою. Продовжувалась його викладацька діяльність у Київській консерваторії. 1935 року Борису Миколайовичу було присвоєно звання професора. У 1935–1938 Лятошинський викладав паралельно у двох консерваторіях – Київській і Московській, де також обіймав посаду професора.

1939 року Лятошинського обирають головою правління Спілки композиторів України. Цю посаду він обіймав до початку війни.

У квітні 1941 року в Київській філармонії відбувся великий авторський концерт Лятошинського, який пройшов з великим успіхом. Автор сам продиригував свою Симфонію № 2, танці з опери «Золотий обруч» і сюїту з опери «Щорс» для хору й оркестру.

З початком війни Лятошинського було евакуйовано до Саратова, де вже знаходилась Московська консерваторія, де він продовжив викладацьку роботу. Тоді ж у Саратові організувалася радіостанція «Тарас Шевченко», яка вела свої передачі для партизанського підпілля України. В них постійно брав участь Лятошинський разом із своєю дружиною Маргаритою Царевич.

Композиторська праця Бориса Миколайовича воєнних років була дуже плідною. За три роки він написав «Український квінтет», Струнний квартет № 4, Сюїту на українські народні теми для струнного квартету, Сюїту для квартету дерев'яних духових інструментів, Тріо № 2, Сюїту і Прелюдії для фортепіано, романси на вірші М. Рильського і В. Сосюри, обробив більше вісімдесяти українських народних пісень.

Центральним твором Лятошинського першої половини 40-х років став Український квінтет. За цей твір Б. Лятошинському було присуджено Державну премію. На початку 1945-го у зв'язку з 50-річчям композиторові присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, він був також нагороджений медаллю «За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.».

Влітку 1944 року Лятошинський повернувся в Україну і відразу ж включився у музичне життя Києва. З 1944 і до самої смерті (1968) він жив у будинку письменників Роліт, де встановлено меморіальну дошку композиторові. Лятошинського призначають художнім керівником Української філармонії, він працює музичним консультантом у Радіокомітеті, викладає у Київській консерваторії.

Кінець 40-х — 50-ті роки стали наступним плідним етапом у мистецькій діяльності Лятошинського. В цей період він написав ряд хорових і оркестрових творів, романсів, музику до кінофільмів. Серед найзначніших творів — Симфонія № 3, симфонічна балада «Гражина», «Поема возз'єднання», поема «На берегах Вісли», Концерт для фортепіано з оркестром. Ваговим вкладом в українську хорову творчість повоєнних років стали хори Б. Лятошинського на вірші Т. Шевченка і О. Пушкіна.

Серед останніх творів Б.Лятошинського — симфонії № 4 і № 5, «Слов'янська сюїта» та «Лірична поема».

Помер 15 квітня 1968 року, похований на Байковому цвинтарі в Києві (надгробок — бронза; скульптор О. О. Банников, архітектор А. А. Сницарев; встановлений у 1971 році).

Анна Леонтіївна Лятошинська одружилася з Олександром Семеновичем Кедровим, капітаном артилерії в Сибірі, що в 1905 отримав золоту нагородну зброю за успішне командування під Мукденом (Японія). В них було двоє доньок: Муся (Марія) Олександрівна і Мілуша (Людмила) Олександрівна.

Муся (Марія) Олександрівна Кедрова вийшла заміж за Костянтина Захаровича Барсукова, військового, і в них було два сини: Володимир Костянтинович і Сергій Костянтинович.

Мілуша (Людмила) Олександрівна вийшла заміж за Олександра Петровича Максимова і у них народилося дві доньки: Тетяна Олександрівна і Ірина Олександрівна. Жили вони в Двінську.

Володимир Костянтинович Барсуков - авіатор, брав участь у Другій світовій війні, помер від раку легенів.

Сергій Костянтинович Барсуков помер дитиною.

В Тетяни Олександрівни Максимової народився син Дмитро.

В Ірини Олександрівни Максимовою було дві доньки: Лідія і Юлія.

Александер Леонтійович Лятошинський (1864 – 1945) жив у Севастополі (Крим), був морським офіцером, а перед революцією йому надали чин Адмірала Чорноморського Флоту. Після смерті Александера Леонтійовича його дружина, що була на 25 років молодша, переїхала до Америки на заробітки

Лариса Леонтіївна Лятошинська (1865 – 1945) закінчила консерваторію. Війшла заміж за Олександра Іпполтівича Щеньовського, пізніше розвелась. Другим чоловіком став Богдан Синегуб. Про наявність дітей нічого не відомо.

Марія Леонтіївна Лятошинська (1867 – 1942/1945) вийшла заміж за Миколу Іпполітовича Щеньовського, рідного брата першого чоловіка Лариси. В них був єдиний син Гліб, що загинув від кулі червоноармійця, коли намагався завадити солдатові обікрасти родину. Гліб Миколайович був одруженний з Антоніною Василівною, дітей не мав.

Вера Леонтіївна Лятошинська вийшла заміж за Семена Павловича Страшкевича і в них народився син Колюта Семенович.

Колюта Семенович Страшкевич одружився з Лізою Журавльовою, донькою власника мануфактурної крамниці в місті Рівно.

Катерина Леонтіївна Лятошинська вийшла заміж за Лева Антоновича Дроздовського, військового польського роду. Вони жили в Петербурзі, де в них в 1898 році народилася донька Олександра (Alex - зі слів першоджерела). В 1918 році всією сім’єю виїхали до Швейцарії. Лев Антонович, вже в ранзі генерала, був посланий Гетьманом України Павлом Скоропадським послом від України в Швейцарії.

Олександра Дроздовська ще в Петербурзі почала вивчати медицину, тому, як почалася Перша світова війна, пішла на фронт в якості медика. По закінченню війни виїхала в Швейцарію, де вивчила стоматологію.

Олександра Левівна Дроздовська вийшла заміж за Германа Дабберта, архітектора, з яким виїхала до Африки - в Абіссінію, в Аддіс-Абеба. Там в 1936 році в них народився син - Ольгарт. В 1941 році Герман Дабберт приймав участь у війні, в Африку потому не повернувся. Олександра вийшла заміж вдруге, за італійця на прізвище Поцці (Pozzi). Вони купили віллу в Альбіцаті, під Міланом. Після війни Олександра Левівна вивезла родину до Перу, розвелася з Поцці. В Перу купила будинок, відкрила стоматологічну практику.

Володимир Леонтійович Лятошинський (1873 – 1899) помер в 27 років. По собі залишив сина Ніколая.

Людмила Леонтіївна Лятошинська (1875 – 1878) померла від скарлатини.