Маріо Андретті

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Маріо Андретті
Star.png
Mario Andretti 1984.jpg
Громадянство Flag of the United States.svg США
Дата народження 28 лютого 1940(1940-02-28) (78 років)
Статистика в чемпіонатах світу з Формули-1
Дебют Flag of the United States.svg Гран-прі США 1968
Остання гонка Flag of the United States.svg Гран-прі Лас-Вегасу 1982
Сезони 14 (19681972, 19741982)
Команди Lotus, March, Ferrari, Parnelli, Alfa Romeo, Williams
Гран-прі (старти) 131 (128)
Чемпіон світу 1 (1978)
Перемоги 12
Подіуми 19
Поули 18
Найшвидші кола 10
Очки 180
Перша перемога Flag of South Africa (1928–1994).svg Гран-прі ПАР 1971
Остання перемога Flag of the Netherlands.svg Гран-прі Нідерландів 1978
Перший поул Flag of the United States.svg Гран-прі США 1968

Маріо Габріель Андретті (англ. Mario Andretti), (нар. 28 лютого 1940, Мотовун, Королівство Італія, нині Хорватія) — американський автогонщик італійського походження, чемпіон світу з автоперегонів у класі Формула-1 (1978), чемпіон американських серій USAC (19651966) та PPG CART IndyCar World Series (1984)[1], трикратний переможець 12 годин Себрінґа (1967, 1970, 1972), переможець 500 миль Дайтони (1967), 500 миль Індіанаполісу (1969), 6 годин Дайтони (1972), 1000 км Брендс-Хетч (1974), 1000 км Монци (1974), другий у загальному заліку та переможець у класі WSC 24 годин Ле-Ману (1995).

У Сполучених Штатах ім'я Маріо Андретті сприймається як синонім швидкості, так само, як Стірлінг Мосс — у Великій Британії. До сьогоднішнього дня єдиний пілот, який отримав перемогу в чемпіонаті світу «Формули-1» (1978), «Індіанаполіс-500» (1969) і «Дайтоні-500». Занесений до Міжнародного залу Слави автоспорту (2000).[2] Кавалер Ордену «За заслуги перед Італійською республікою» (2 червня 2006).[3] Батько Майкла та Джеффа Андретті, дід Марко Андретті.

Біографія[ред. | ред. код]

Ранні роки[ред. | ред. код]

Маріо Андретті народився в місті Монтон італійської провінції Істрія (італ. Montona d'Istria) разом з братом-близнюком Альдо. Сім'я Маріо, Альдо і їх старшої сестри Анни-Марії не бідувала - у них була своя виноробня. Все змінилося з початком Другої світової війни - виноробня перестала приносити доходи, їсти часто було нічого. До кінця війни місто зайняли югославські партизани, його перейменували в Мотовун і після війни він разом з усією провінцією перейшов до складу Югославії. У 1948 році батько Маріо, Джіджі Андретти зміг разом з сім'єю повернутися на Батьківщину, де аж до 1955 року жив в таборі біженців. Нарешті, в червні 1955 року, не бачачи перспектив працевлаштування на Батьківщині, Джіджі перевіз всю сім'ю через Атлантику, в США, в місто Назарет, штат Пенсільванія.

Початок кар'єри[ред. | ред. код]

Цікавитися автогонками Маріо почав, можна сказати, навіть ще в очі не бачивши ніяких автомобілів. За спогадами Ріни Андретти - матері Маріо і Альдо - близнюки вже з дворічного віку носилися будинком з кришками від каструль в руках, тримаючи їх на манер керма і кричачи «вррруммм-вррруммм!». Тому як тільки їм виповнилося по п'ять років, брат мами зробив їм дерев'яний автомобільчик - на щось більше просто не було грошей. Близнюки «ганялися» на ньому, спускаючи з гірки. Після повернення на Батьківщину в Італію вони остаточно захворіли гонками, побачивши перемогу Альберто Аскарі в 1952 в Монці. Уже через рік вони брали участь у Формулі-Юніор за кермом автомобілів, позичених друзями. Після переїзду в США спочатку Маріо і Альдо вирішили, що з гонками покінчено - оскільки вважали, що в Америці ганяються тільки в Індіанаполісі.

На щастя, в Назареті виявився грунтовий овал, і брати знову взялися за старе. Зібравши по п'ять баксів зі шкільних друзів, вони купили за безцінь старий Hudson Hornet 1948 року випуску і стали доводити його до розуму. Перший старт припав на рік десятилітнього ювілею машини, в 1958 році. Стартуючи по черзі, вони майже кожен уїк-енд вигравали гонки. Альдо був популярнішим у глядачів - вважалося, що Маріо занадто багато ризикує. Однак незабаром аварія трапилася саме з більш розсудливим Альдо. На гонці в Хетфілді в фіналі сезону-59 він розбився і кілька тижнів провів у комі. Для усунення наслідків аварії довелося вдатися до пластичної хірургії, з тих пір Альдо не надто схожий на Маріо. Згодом Альдо ще брав участь в гонках, але потім став розсудливим і припинив виступи, зайнявшись бізнесом.

USAC і перші успіхи[ред. | ред. код]

Маріо продовжив кар'єру. Взявши участь в молодших серіях, в 1964 році він нарешті добрався до головного чемпіонату країни - USAC. У першій своїй гонці в Трентоні він фінішував 11-м, а в останній гонці мало не виграв. Наступного року, виступаючи в легендарній гонці «500 миль Індіанаполіса», він заробив третє місце і титул «Новачок року», потім вперше переміг, а в кінці року завоював чемпіонський титул. У 1966 він повторює успіх в чемпіонаті, заробивши вісім перемог, ще через рік до другого місця в чемпіонаті Маріо додає перемогу в знаменитій гонці «Дайтона-500». За результатами сезону йому присвоюють звання «Гонщик року».

Проба сил у Формулі-1[ред. | ред. код]

Домігшись успіху в США, Маріо вирішує спробувати свої сили в Формулі-1. Домовившись з Коліном Чапменом, він запланував взяти участь в Гран-прі Італії 1968 року. Дебют зірвався - показавши десятий час на кваліфікації, Маріо разом з другом і суперником в американських гонках Боббі Анзером планував полетіти в США, взяти там участь в гонці Hoosier 100, а потім повернутися до початку Гран-прі. Однак за діючими тоді правилами гонщик не мав права брати участі в гонці, якщо до цього протягом 24 годин він брав участь в будь-якому іншому змаганні, і американцеві довелося вибирати - або Європа, або Америка. Маріо обрав Америку, і дебют в Гран-прі перемістився з його старої Батьківщини Італії на нову - США.

Андретти за кермом боліда Лотус на Гран-прі Німеччини 1969 року.

Дебют виявився приголомшливим - практично без підготовки Маріо завоював поул. Щоправда, в гонці довго протриматися не вдалося - після третини дистанції відмовило зчеплення. У наступному році в USAC він завоював третій титул, виграв - єдиний раз у кар'єрі - «Індіанаполіс-500», але в Європі за кілька рідкісних виступів до фінішу добратися ні разу не вдалося. У 1970 перемоги в США припиняються, зате вдається нарешті фінішувати в Формулі-1, цього разу за кермом March - і відразу на подіумі, на третьому місці. У 1971 він займає місце-мрію всіх італійських гонщиків - в «Феррарі», і відразу перемагає, на першому ж етапі чемпіонату. За океаном вдача зовсім відвертається від працюючого на два фронти гонщика - у сімдесяті він перемагає лише тричі. У 1973 він вирішує зосередитися на USAC, але займає в чемпіонаті лише п'яте місце, перемігши всього раз.

Парнеллі (1974-75)[ред. | ред. код]

Останні кілька років в USAC Маріо виступав в команді Парнеллі Джонса, але без особливого успіху. Коли Парнеллі вирішив перейти в Формулу-1, Маріо пішов за ним - тим більше, що команда була посилена автором автомобіля-клина Lotus 72 Морісом Філіпом. Почавши виступи з двох останніх етапів 74 року, Андретті продовжував виступи протягом всього 1975-го. З цього мало що вийшло - основний спонсор Firestone припинив фінансову підтримку команди вже в кінці 1974 року, так що виступати доводилося в умовах обмеженого бюджету. Шляхом постійних поліпшень машини Маріо зміг тричі - в Швеції і Франції в 1975 і в ПАР в 1976 - набрати бали, але знайти нового спонсора на заміну не вдалося, і після Західного Гран-прі США в Лонг-Біч Парнеллі закрив команду. Маріо дізнався про це не від боса, а від журналістів. Після сходу з дистанції ті запитали в Андретті - як вам таке закінчення Формульної кар'єри. Маріо відповів, що кар'єра в Формулі може і закінчилася у Парнеллі, але точно не в нього - і того ж вечора зустрівся з Коліном Чапменом, за команду якого він вже провів першу гонку сезону, пропущену Джонсом. Незабаром був підписаний контракт, який приніс Маріо більшу частину досягнень, завойованих у Формулі-1.

Лотус[ред. | ред. код]

Перше знайомство з новою машиною, Lotus 77, залишило не найкраще враження, Маріо навіть якось назвав машину «барахлом». Однак конструктор Лен Террі спроектував нову підвіску на рокерних важелях, яку можна було налаштовувати індивідуально під кожну трасу. Укупі з умінням Маріо відчувати межі можливостей машини це незабаром почало давати результати. В Андерсторпі Андретті комфортно лідирував, поки не підвів мотор, у Франції вперше завоював бали, а в Нідерландах і Канаді фінішував на подіумі. Напарник італійця, швед Гуннар Нільссон, з яким відразу склалися дружні стосунки, домігся подіуму ще на четвертому етапі, в Іспанії. Нарешті, на останньому ж етапі в Японії на залитій дощем трасі Маріо тактично повністю переграв всіх суперників і фінішував першим з відривом у коло.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Нині Champ Car.
  2. Офіційний сайт Міжнародного залу Слави автоспорту [1] (англ.)
  3. Офіційний сайт президенції республіки [2] (італ.)

Посилання[ред. | ред. код]