Муравйов-Віленський Михайло Миколайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Муравьёв-Виленский литография.jpg
Віце-губернатор Вітебської губернії
1826 — 1828
Губернатор Могильовської; Гродненської губерній
1828 — 1835
Народився 1 (12) жовтня 1796
Москва, Російська імперія
Помер 31 серпня (12 вересня) 1866 (69 років)
Санкт-Петербург, Російська імперія
Похований Лазарівське кладовище (Санкт-Петербург)
Відомий як військовослужбовець, політик
Країна Російська імперія
Alma mater фізико-математичний факультет Московського університетуd
Батько Nikolay Muravyovd
Мати Aleksandra Mordvinovad
У шлюбі з Pelageya Sheremetevad
Діти Q84723002?, Leonid Muravyovd і Sofya Muravyova-Vilenskayad
Релігія православ'я
Нагороди
орден Андрія Первозванного Order of St. Vladimir, 1st class with Swords Орден Святого Олександра Невського Орден Білого Орла орден Святої Анни I ступеня Орден Святого Володимира IV ступеня
Михаїл Муравйов (1863)

Михаїл Муравйов (Муравйов-Віленський, у ліберальних та народницьких колах[1] називався "Муравйов-вішальник" [2] або "Муравйов-людоїд"; 12 жовтня 179610 вересня 1866) — російський військовик, державний діяч, граф, генерал-губернатор Північно-Західного краю під час придушення Січневого повстання чолі з Кастусем Калиновським.

Дитинство та юність[ред. | ред. код]

Народився в Москві у сім'ї військово-морського офіцера. Навчався в Московському університеті, заснував Московське товариство математиків, потім разом з батьком — школу колоністів (штабних офіцерів) — прототип майбутньої Генеральної штабної академії.

Брав участь у Війні 1812 року , за участь у битві під Бородіно отримав орден Володимира IV ступеня з бантами.

У 1813 році брав участь у «Битві Націй» під Дрезденом. Повернувшись додому, він зацікавився таємними товариствами та вступив до «Спілки благодіяння» (1816 р.), де під час голоду в Смоленській губернії брав участь в організації великої допомоги голодуючим у Рославському повіті.

Після посилення декабристського руху, коли до Статуту «Спілки» було включено пункт про вбивство царя, Муравйов, що не погодився з цим рішенням, покинув організацію. Його заарештували за участь у «Спілці», але виправдали.

Посада губернатора[ред. | ред. код]

У 1826 Муравйов був призначений віце-губернатором Вітебської губернії, пізніше — у 1828 губернатором Могильовської, потім Гродненської губернії. Брав участь у придушенні Листопадового повстання (1830-1831).

У 1835 призначений губернатором Курської губернії, у 1850 — членом Державної ради, у 18501857 — віце-президентом Російського географічного товариства, у 18571861 — міністром державної власності. Брав участь у розробці проєкту звільнення селян.

Придушення повстання 1863 — 1864 років[ред. | ред. код]

Карикатура 1898 на відкриття пам’ятника генерал-губернатору Муравйову у Вільнюсі.

Під час Січневого повстання (1863 — 1864) Муравйов був призначений генерал-губернатором Північно-Західного краю з надзвичайними повноваженнями.

На цій посаді жорстоко бився проти повстанців. Росіяни широко практикували конфіскацію майна, накладення великого «військового податку» на польську та білоруську шляхту. Повстання незабаром було придушене.

Додатково, окрім тисяч загиблих у боях, за рішеннями трибуналів було страчено 128 повстанців (включно з національним героєм Білорусі Кастусем Калиновським), від 2500 до 9423 людей за різними оцінками було заслано до Сибіру [3]. За свою жорстокість Муравйов увійшов до історію під прізвиськом вішальник.

Крім того, широко відомий його девіз щодо русифікації Білорусі: «Що російський штик не зробив, російська школа закінчить».

Пізніша кар’єра[ред. | ред. код]

З 1863 — генерал піхоти.

1 травня 1865 року звільнений з посади губернатора Північно-Західного регіону з титулом графа та титулом «Віленський».

У квітні 1866 року був головою слідчої комісії у справі Каракозова.

Помер 29 серпня 1866 року в Петербурзі.

У 1898 року в Вільнюсі йому було встановлено пам’ятник (знищений польською владою на початку 1920-х). Похований у Олександро-Невській Лаврі

Доля віленського пам'ятника[ред. | ред. код]

У 1898 року в Вільнюсі Муравйову було встановлено пам’ятник.

Після проголошення незалежності Польщі та включення Вільнюса до її складу на початку 1920-х роках польська влада знесла пам’ятник Муравйову у Вільнюсі і побудувала на його місці громадські туалети. Принаймні один із них вцілів аж до 1990-х.[4]

Цікаві факти[ред. | ред. код]

16 квітня 1866 року на обіді в Англійському клубі Микола Некрасов прочитав оду, присвячену Муравйову. Пізніше поета гостро критикували колеги: поети, публіцисти. Ситуацію навколо Некрасова після прочитання оди описав Корній Чуковський у праці «Поет і кат»[1] Архівовано 22 вересня 2013 у Wayback Machine.:

Стверджується, що лицемірство Некрасова не вплинуло на щось так чітко, як у цій жахливій оді. Насправді, як революційний поет міг прославити кривавого гнобителя Польщі та спонукати його до нових звірств? Чому людина, одне ім’я якої надихнуло борців за свободу, яка, здається, робила лише те, що повторяла молодим людям: «Іди у вогонь..», «Іди і загинь...», «Ви помрете не дарма: справа триває, коли під нею тече кров», «просто кинься у полум’я і помри», — чому він віддав їх Муравйову після того, як молоді люди справді кинулись у полум’я? Він зрадив її, бо (як тоді повідомляли газети) сам попросив Муравйова посилити терор, закликав його до нових страт. Він сказав молоді «йди і загинь», а Муравйову «іди і згуби».

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Комзолова А. А. Политика самодержавия в Северо-Западном крае во второй половине 1850-х — 1870-х годах. М. 2003
  2. . — ISSN 1026-8804.
  3. Паводле расійскіх звестак — каля 2500; ўэльскі гісторык Норман Дэвіс падае звесткі аб 8000 сасланых — паводле яго меркавання, гэта была найбуйнейша высылка за ўсю гісторыю Расіі
  4. Ф. Аскидов. «За вашу и нашу свободу!» Хроника борьбы за независимость [Польши]. Родина (исторический журнал) № 12 — 1994, стр. 75

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]