Олександр III (російський імператор)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Олександр III Олександрович
рос. Алекса́ндр III Алекса́ндрович
Олександр III Олександрович

Час на посаді:
січня (13) березня 1881 — 20 жовтня (1 листопада) 1894
ПопередникОлександр II
НаступникМикола II

Час на посаді:
1 (13) березня 1881 — 20 жовтня (1 листопада) 1894
ПопередникОлександр II
НаступникМикола II

Час на посаді:
1 (13) березня 1881 — 20 жовтня (1 листопада) 1894
ПопередникОлександр II
НаступникМикола II

Народився26 лютого (10 березня) 1845(1845-03-10)
Анічков палац, Санкт-Петербург, Російська імперія
Помер20 жовтня (1 листопада) 1894(1894-11-01) (49 років)
Лівадійський палац, Лівадія, Таврійська губернія, Російська імперія

БатькоОлександр II
МатиМарія Олександрівна
Дітисини: Микола II, Олександр, Георгій і Михайло
дочки: Ксенія та Ольга
Нагороди
Орден Святого Андрія Первозванного
Орден Святого Олександра Невського
Орден Білого Орла (Російська Імперія)
Орден Святого Володимира 1 ступеня
Орден Святого Георгія
Орден Святої Анни 1 ступеня
Орден Святого Станіслава 1 ступеня
Орден «Pour le Mérite» (Пруссія)
Орден Чорного орла
Орден Слона
Великий хрест ордена Данеброг
Великий Хрест ордена Почесного легіону
Кавалер ордена Золотого руна
Орден Серафимів Кавалер Вищого ордена Святого Благовіщення
Офіцер ордена Лепольда I
Орден Зірки Румунії
Орден Вранішнього сонця 1 класу
Кавалер Мальтійського ордена
Командор ордена Південного Хреста Великий хрест ордена Вежі й Меча
Командор ордена Нідерландського лева
Кавалер ордена Королівського дому Чакри (Таїланд)
ПідписSignatureAlexanderIII.jpg

Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Олександр III ((26 лютого (10 березня) 1845(18450310), Анічков палац, Санкт-Петербург, Російська імперія — (20 жовтня (1 листопада) 1894, Лівадійський палац, Лівадія, Таврійська губернія, Російська імперія) — російський імператор з 1 березня 1881 року. Другий син Олександра ІІ та Марії Олександрівни (принцеси Максиміліани Вільгельміни Августи Софії Марії Гессен-Дармштадської). Батько Миколи II, Георгія Олександровича і Михайла Олександровича.

Сучасники і пізніші історики визнають його персональною історичною заслугою — Росія за його правління не вела жодної війни.

Життєпис[ред. | ред. код]

Олександр III

Проводив реакційну політику, завершив приєднання до Росії Середньої Азії (1885). За правління Олександра III в 18911893 російський уряд підписав ряд угод з Францією, які привели до утворення російсько-французького союзу.

Готувався до військової служби, але після смерті старшого брата Миколи у 1865 став спадкоємцем трону. Був одружений 1866 на принцесі Марії Софії Фредериці Дагмар (1847–1928), яка прийняла ім'я Марії Федорівни, дочці Крістіана ІХ, короля Данії, і сестрі королеви Англії Олександри. Мав п'ятьох дітей — Миколу, Георгія (1871–1895), Ксенію (1875–1960), Михайла (1878–1918), Ольгу (1882–1960).

Під час російсько-турецької війни найближчим його наставником і радником був Костянтин Побєдоносцев, який мав на імператора великий вплив.

Вступивши на престол після вбивства народовольцями батька, Олександр, побоюючися замахів, перебував в основному у Гатчинському палаці, за що був прозваний «гатчинським в'язнем». В перші місяці правління він коливався між ліберальним та реакційним курсом, що було викликано боротьбою різних груп в урядових колах — М. Т. Лоріс-Мєліков, Олександр Абаза та Д. А. Милютін з одного боку і Побєдоносцев з іншого. 29 квітня 1881 року виступив з маніфестом про зміцнення самодержавста, що ознаменувало перехід до реакції, однак у першій половині 80-х років усе ж таки було проведено ряд прогресивних реформ — скасовано подушну подать, введено обов'язковий викуп, знижено викупні платежі. З відставки міністра внутрішніх справ Миколи Ігнатьєва і призначення на цей пост Дмитра Толстого розпочався період відкритої реакції. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років були проведені реакційні реформи — запроваджено інститут земських начальників, переглянуто земські та городові статути тощо.

Зовнішня політика[ред. | ред. код]

За спогадами, молодий Олександр був дуже вражений поразкою Росії у Кримській війні та смертю (самогубством) в наслідок цього його діда - імператора Миколи І. У зовнішній політиці він та його міністр закордонних справ Н.К.Гірс проводили суто обачну політику, прагнучи захистити країну від усіляких авантюр. Своє прізвисько «Миротворець» він отримав за дійсно народною думкою.

Зовнішню політику країни імператор значною мірою визначав сам. У результаті економічних та політичних суперечностей у 80-х роках погіршилися стосунки з Німеччиною і розпочалося зближення з Францією, яке завершилося оформленням франко-російського союзу (1891–1893).

Джерела та література[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • В. І. Головченко. Олександр III // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4
  • В. Шандра. Олександр III // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.511 ISBN 978-966-611-818-2.
  • П. А. Зайончковский. Кризис самодержавия на рубеже 1870—1880-х гг.. — М., Наука, 1964
  • В. Н. Ламздорф. Дневник, 1886—1892, т. 1-2, Москва-Ленинград, 1926—1934
  • С. Ю. Витте. Воспоминания, т. 1., Москва, 1960
  • Письма Победоносцева к Александру III, т.1-2, Москва, 1925—1926
  • Диллон, Александр III, «ГМ», 1917, № 5-6
  • Советская историческая энциклопедия, Москва, 1961

Посилання[ред. | ред. код]