Шаріат

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Іслам

Історія ісламу

Основи Ісламу

ЄдинобожністьСимвол віри
МолитваПіст
Благодійність
Паломництво до Мекки

Основні представники

МагометПророки ісламу
Сподвижники пророка
Халіфи
Нащадки пророка

Книги і закони

КоранСуннаХадис
МазгабШаріатІджтигад

Течії ісламу

СунізмШиїзмСуфізмВаххабізмСалафізм
ІбадизмАшаритиМатуридітиМутазиліти
ІсмаїлізмДрузиАлавіти
ІмамітиЗейдити
Хариджизм

Ісламська культура
ТеологіяДжихад

ІсламізмПанісламізмУмма
СвятаЖінка
Ісламська літератураІсламська поетикаІсламська каліграфіяІсламська наукаІсламська архітектураІсламська держава
Термінологія


Шаріат (араб. شريعة — букв. [правильний] шлях, спосіб дії) — комплекс приписів, що визначають переконання, а також формують релігійну совість і моральні цінності мусульман. Шаріатські приписи закріплені насамперед Кораном і Сунною пророка Мухаммеда і виступають джерелами конкретних норм, які регулюють практично всі сфери повсякденного життя мусульман.

Термінологія[ред.ред. код]

Термін шаріат має широке значення. Шаріатом називають звід Божественних заповідей і заборон, Божественний Закон, практичні релігійні приписи мусульман, і іслам в цілому.

Мусульмани пов'язують поняття шаріат насамперед з його використанням в коранічних аятах, що позначають написане Аллахом прямий шлях, слідуючи якому правовірний мусульманин досягає моральної досконалості, мирського благополуччя і може потрапити в рай. Загальний сенс даного поняття визначається його походженням від кореня ш-р-', неодноразово зустрічається в Корані в значенні «узаконювати», «наказувати що-небудь як обов'язкова».

Синоніми цього слова «аш-куля'» і «ат-ташрі» вживаються також по відношенню до Закону давніх пророків, наприклад Законом Муси (Мойсея). Інший синонім — «шир'а», що означає такі поняття, як: шлях, мазхаб, метод, традицію і т. д.

У ісламської ідеології термін шаріат у поєднанні з визначеннями ісламі або ісламія (мусульманський, ісламський) вживаються общеязыковом значенні стосовно правил, якими повинен керуватися правовірний, а також встановлених Аллахом критеріїв оцінки його поведінки і способу думок. З цієї причини шаріат нерідко сприймається в масовій свідомості як ісламський спосіб життя в цілому, всеосяжний ісламський комплекс правил поведінки, що включає найрізноманітніші норми — релігійні, побутові, моральні, юридичні і т. д. В такому широкому значенні шаріат часто називають «релігійним законом», причому термін «закон» вживається в общесоциальном, а не в юридичному значенні. Аналогічну смислове навантаження несе і вислів «закони шаріату». Хадіси пророка були схвалені Аллахом, а якщо Пророк у чомусь помилявся, то Аллах відразу поправляв його одкровенням.

Питання про приписах, що включаються в шаріат і які його джерела, є ключовим для встановлення обсягу даного поняття в термінологічному значенні. У цьому відношенні мусульманської ідеології затвердилося загальне термінологічне визначення шаріату як сукупності обов'язкових до дотримання встановлених Аллахом норм і приписів (хукм). Звідси робиться висновок, що джерелами шаріату є Коран і сунна Пророка. Хадіси, передають особиста думка пророка Мухаммада, а не волю Аллаха в шаріат не включаються.

Різними напрямками ісламської думки по-різному трактують визначення шаріату. Так, захириты розуміли під шаріатом тільки ті положення Корану і сунни, які несуть очевидний (захір) сенс, ясно вказуючи на конкретні правила поведінки (катият ад-далала). Інші напрями вважали, що ті питання, на які немає однозначної відповіді в Корані і сунні, можна вивести за допомогою чисто раціональних прийомів (иджтихад) або шляхом тлумачення неоднозначно розуміються приписів. Деякі напрямки ісламської юриспруденції під шаріатом мали на увазі лише правила, що регулюють зовнішню поведінку мусульман, які не стосуються питань внутрішньої мотивації та релігійної совісті. Однак більшість мусульманських ідеологів вважає, що шаріат не містить всіх конкретних правил поведінки і точних рекомендацій, як вести себе у всіх життєвих ситуаціях, а ті приписи, які є в Корані і сунні є вічними і відповідають будь-яких умов.

Класифікація шаріатських норм[ред.ред. код]

У Корані й сунні є культові норми, що регулюють порядок виконання мусульманами релігійних обов'язків (ибадат) і мало конкретних і очевидних правил поведінки, що визначають взаємини мусульман (муамалат). Швидше за все, це пов'язано з тим, що конкретні життєві ситуації, які можуть виникнути в майбутньому не можуть бути передбачені вичерпним чином у Корані і сунні і не піддаються обліку. Тому з даного кола питань шаріат встановлює загальні орієнтири і принципи (аль-каваид аль-амма, або аль-куллия), тлумачення і раціональне осмислення яких дозволяє знаходити рішення в кожній конкретній ситуації. З допомогою иджтихада правознавці можуть, не виходячи за рамки загальних цілей шаріату, вводити конкретні правила поведінки і в разі необхідності гнучко замінювати ці правила новими. Таким чином, шаріат включає в себе не тільки ясні положення Корану і сунни, але і ті положення, які формулюють лише загальні орієнтири.

Крім ибадата і муамалата, шаріат також включає питання релігійної догматики (акида) та етики (ахлак). На підставі цього мусульманські богослови стверджують, що шаріат регулює не тільки зовнішню поведінку мусульман, але і визначає їх релігійні переконання, націлений на їх моральне вдосконалення і бере до уваги внутрішню мотивацію вчинків.

Аяти Корану, присвячені проблемам основ віросповідання, служіння, духовності й етики надсилалися в мекканський період послання Божественних одкровень і тривав на протязі 12 років. Після переселення мусульман у Медину почався 10-ти річний період державний ісламської релігії. У мединських сурах більше наказів щодо суспільно-політичної, культурної, економічної діяльності мусульман. У цей період були послані поведінки щодо укладення шлюбів, розлучень, права успадкування, торгівлі, ведення війни, укладення миру і т. д. Велика частина всіх цих приписів міститься в сунні пророка Мухаммеда.

Співвідношення шаріату і фікгу[ред.ред. код]

Розбіжності в оцінках шаріату визначають і характер поглядів ісламських мислителів на співвідношення цього поняття з ісламської юриспруденцією (фікгом). В ісламській традиції немає єдиної позиції з даного питання. У початковий період становлення і розвитку ісламу під фикхом іноді розумілося оволодіння всім комплексом релігійних положень, знання приписів Корану і сунни Пророка, що регулюють поведінку і образ думки послідовників ісламу. Під шаріатом розумівся визначений Аллахом шлях праведного життя мусульман.

Надалі трактування змісту шаріату і фікху змінилася і шаріат виступав як сукупність всіх регулюючих зовнішню поведінку норм, прямо встановлених в Корані і сунні або введені за допомогою иджтихада. Тому фікх-право виступає як наука, знання шаріат, фікг-право включає всі норми шаріату. В такому співвідношенні шаріат і фікх часто вживаються як синоніми.

Представники фікга-юриспруденції та усуль аль-фікга — загальної теорії фікга вважають, що шаріат включають в себе положення щодо релігійної догматики (акіда), етики (ахлак), а також «практичні» норми, що регулюють ибадат і муамалат. Прихильники цієї позиції відносять до таких норм не тільки конкретні приписи Корану і суни, а й норми, сформульовані факихами шляхом тлумачення неоднозначних положень або з допомогою інших раціональних аргументів (иджтихад). Ці норми і складають фікг-право, який включається в шаріат як його складової частини. Звідси робиться висновок, що шаріат є більш широким поняттям, ніж фікх. Такий підхід до співвідношення шаріату і фікгу відрізняється формалізмом і прагненням охопити реальні процеси їх становлення і розвитку. Він не в повній мірі задовольняє потребам практики, так як не враховує важливі особливості дії фікга-права.

У ісламської правової теорії широке визнання отримало рішення, згідно з яким шаріат, що включає релігійну догматику, етику і «практичні» норми, вичерпується положень Корану і сунни. Всі його елементи мають священний характер і уособлюють божественне одкровення (вахй). «Практичні» норми, що несуть очевидний сенс, одночасно входять до фікг-право, займаючи в його складі скромне місце. Переважну частину фікга-права складають правила поведінки, які введені ісламськими правознавцями на основі иджтихада. Таким чином, шаріат і фікг-право збігаються лише в частині однозначних і чітких приписів Корану і сунни. Ті положення, які допускають різне розуміння положень Корану і сунни включаються в незмінній формі, а фікг-право відображає їх у вигляді рішень муджтахидов. Тлумачачи їх по-своєму, різні правові школи (мазхаби) можуть приходити до різних рішень і формулювати неспівпадаючі правила поведінки. Таким чином, положення шаріату вічні і абсолютно обов'язкові, а більшість норм фікху-права мінливі. Тому шаріат позбавлений протиріч і помилок, характерних для окремих норм фікгу-права і висновків фікга-юриспруденції. З цього можна зробити висновок, що з точки зору божественного одкровення, втіленого в «практичних» нормах, шаріат ширше фікга-права, а за кількістю включаються до нього норм поступається йому.

Сучасне розуміння шаріату[ред.ред. код]

Сучасні факіги спираються на вказаний погляд у своєму тлумаченні статей конституцій ряду мусульманських країн, заснованих на принципах шаріату. Вони часто включають в поняття шаріату і загальні правила, сформульовані муджтахидами на основі вивчення всіх джерел фікга. У 1869—1877 роках в Османській імперії були прийняті 99 таких норм-принципів (танзімат) грав роль цивільного та процесуального кодексів. Такий погляд враховує потреби правової практики.

У сучасної ісламської ідеології отримав розвиток підхід, націлений переважно на загальнотеоретичне осмислення шаріату в його співвідношенні з фикхом, згідно з яким фікг-право не виступає елементом шаріату і взагалі не збігається з ним. Їх співвідношення представляється як зв'язок між джерелом фікга (шаріатом) та нормативною інтерпретацією положень шаріату (фікга).

З позицій історичного і соціологічного підходів шаріат можна розуміти як комплекс обов'язкових для виконання приписів і вчення про ісламський спосіб життя, в якому порушуються питання догматики та етики, переконання і релігійну совість мусульманина. Вчинки і зовнішня поведінка людини регламентуються шаріатом шляхом конкретизації в певних нормах, функцію яких виконує фікг-юриспруденція. Фікг займається виведенням з шаріату конкретних правил поведінки. За допомогою фікга відбувається переклад шаріатських положень у площину практичних правил поведінки, а шаріат відіграє роль загального ідейного джерела, релігійно-етичної основи фікга (права і юриспруденції).

Ступінь впливу та його межі[ред.ред. код]

Шаріат визначає і організує життя мусульман на просторі ісламського світу. Однак його вплив не скрізь однаково. У Саудівській Аравії шаріат залишається єдиною правовою системою. В Індії, Сирії, Лівані і ісламських країнах Африки державні правопорушення та угоди між громадянами регулюються нормами світського законодавства, а питання наслідування, шлюбу, розлучення, благодійних організацій розглядаються з точки зору шаріату. В Туреччині та країнах Середньої Азії суди йдуть світським юридичним кодексів.

Джерела шаріату[ред.ред. код]

У вузькому сенсі шаріат включає в себе лише ті норми, які чітко зафіксовані в Корані і сунні. Відповідно до принципу ісламського права, сунна служить для роз'яснення і деталізації загальних положень Корану, а Коран — для роз'яснення сунни. При цьому сунна не повинна містити постанов, принципово суперечать Корану. Деякі шаріатські норми сходять до племінним звичаям народів доісламської Аравії.

У більш широкому тлумаченні шаріат охоплює також норми, вироблені в правових школах (мазхабах). Тому, поряд з нормами, що мають пряме божественне походження, шаріат включає установлення, сформульовані людьми на їх основі або в згоді з ними. Після Корану і сунни в суннізмі як джерело права виступають іджма («одностайна думка») громади і кияс («соизмерение») випадків, прямо не описаних в Корані і сунні. Іджма визнається на основі відомого хадісу пророка Мухаммеда, який стверджує, що громада мусульман ніколи не прийме одноголосно невірного рішення. Одностайність громади було надалі замінено на одностайність правознавців (факігов). Кияс визнається різними мазхабами різною мірою, а розробка його теорії склала одну з найбільш розвинених галузей «основ фікга» (усуль аль-фікг). В шиїзмі замість иджми і кияса, як джерело права використовуються встановлення імамів, які, згідно з шиїтським доктринам, володіють абсолютним знанням про будь-якому предметі.

Правові школи[ред.ред. код]

Відмінності між релігійно-правовими школами в значній мірі визначалися тим значенням, яке надавалося джерел права. Якщо захирити визнавали тільки ясно і недвозначно зафіксовані норми Корану і сунни, то батиниты (шиїти і ін), навпаки, допускали фактично вільний нормотворчість імамів, яке лише по видимості узгоджувалося з авторитетними текстами допомогою тлумачення (тавиля) останніх.

У сучасному суннізмі як авторитетні й несуперечливі одна одній визнані чотири правові школи: ханафітського, шафіїтський, маликитский і ханбалитский мазхаби. Юридична методологія кожного мазхаба в різних пропорціях поєднує доводи авторитетних текстів з киясом. Ханбаліти воліють суворе тлумачення сунни, в той час як маликіти і ханафиты допускають більшу свободу дій у кожному конкретному випадку. Такі розбіжності в кінцевому результаті приводять до деяких розходжень. Більшість суніт зараховує себе до того чи іншого мазхабу. Кожен мазхаб користується особливим заступництвом і пошаною в певних місцевостях. Більшість ханбалітів проживає в Саудівській Аравії, маликіти переважають в Північній і Західній Африці, шафіїти складають більшість в Індонезії, Східній Африці, південній Аравії і північному Єгипті. Найбільшим поширенням користується ханафітського мазхабу, прихильники якого складають більшість мусульман Росії, Індії, Пакистану, а також країн Середньої Азії та Близького Сходу.

Шиїти дотримуються самостійних юридичних навчань, що відображають ті релігійні, соціальні та історичні тенденції, в результаті яких і відбулося їх відділення від сунітської більшості.

Шаріатські приписи[ред.ред. код]

У літературі з фікху людські вчинки з позиції їх допустимості розділені на п'ять ступенів (ахкам аль-хамса): обов'язкові (фард, ваджіб); рекомендовані і схвалювані (суннат, мандуб, мустахабб);загальнодозволені і нейтральні (мубах, джаиз); ганебні (макрух); заборони (харам, мазхур).

Фард — вчинки та норми поведінки, нав'язані людині в обов'язок як релігійні заповіді. Фард поділяються на фард аль-'айн — обов'язкові для всіх без винятку, і фард аль-кіфая, невиконання яких може бути извинено обставинами. Мусульманин, нехтує фардом стає безбожником (фасик).
Ваджиб — приписи, обов'язковість яких не так явно виражена в Корані і сунні, як дії, що потрапляють під категорію фарда. Ваджиб заснований на одиничному хадисі-ахад і займає проміжне положення між фардом і сунною. Невиконання ваджиба є гріхом, а заперечення обов'язковості його виконання не виводить людину з лона ісламу. Дане положення притаманне ханафитской правової школи, в той час як у трьох інших сунітських мазхабах поняття фарда і ваджиба ідентичні.
Суннат — правильні вчинки, відповідні сунні пророка Мухаммеда. Суннат ділиться на сунну гайри муаккада (мустахаб) — різні богоугодні дії, які пророк Мухаммад робив не постійно і сунна муаккада — різні богоугодні дії, які пророк Мухаммад робив постійно і залишав рідко. Нездійснення сунни муаккада є дуже небажаним для мусульманина.
Мандуб (рекомендована) — дії і вчинки, які не є необхідним або обов'язковими, але вчинення яких високо оцінюється оточуючими. До мандубу відносяться такі богоугодні справи як: щедрість, благочестя, роздача милостині, стримування гніву, вивчення Корану і т. д.

Мубах (дозволенно) — вчинки і дії, які розглядаються шаріатом як нейтральні. Дані побутові дії не засуджуються, не заохочуються і не потребують самі по собі ні в якій оцінці.

Макрух (неприйнятне, негідну) — осуждаемые з моральних позицій дії, які не є порушенням шаріатських правових норм. Як мукрух оцінюються недбалість при здійсненні релігійних обов'язків, жорстокість, скупість, схильність до марнотратства, шлюб з иноверкой або малолітньої і т. д.

Харам — вчинки, які є гріховними і забороненими. Протилежне хараму — халяль.

Покарання[ред.ред. код]

Покарання, яке накладається на злочинця на благо суспільству (уммі) в шаріаті називається укубой (араб. عقوبة). Покарання визначає суддя (каді), уважно вивчає кожне злочин і виносить вирок на підставі законів шаріату. Укуба застосовується лише на підставі прямих наказів ісламських першоджерел (Корану і Сунни). Відповідальність за свої вчинки повинні нести всі люди, незалежно від впливу і суспільного становища, а міра покарання повинна бути адекватна вчиненого проступку.

Покарання діляться на три групи: припиняють покарання (хадда), отмщающие покарання (кисас, дийя, каффара, позбавлення спадщини) та повчальні покарання (тазир).

Хадда — це вид покарання, що застосовується за вчинення злочинів, що становлять небезпеку для морального стану суспільства. До таких злочинів належать, наприклад, перелюбство (хадда аз-зіна), зведення на людину наклепу про його перелюбі (хадда аль-казф), вживання алкоголю та незаконне привласнення чужого майна (хадда ас-сиркат). За ці види злочинів покладаються різні види покарань, починаючи від штрафів, ударів батогами, тюремного ув'язнення, до смертного вироку (раджм).
До отмщающим покарань належать: кисас (помста), дийя (компенсація), каффара (спокутування) і позбавлення спадщини. Ці види покарання застосовуються за різні злочини проти життя і здоров'я людей. За умисне вбивство осіб карається вбивством. Однак в особливих випадках кисас може бути замінений викупом за вбитого (каффара), або компенсацією (дийя) та відшкодуванням шкоди. У разі ненавмисного вбивства або поранення виплачується дийя.
Тазір — це вид покарання, що застосовується за вчинення різних протиправних дій, які шкодять людям і завдають їм незручності. До таких злочинів належать: порушення громадського порядку, шахрайство, шахрайство і т. д. За такі злочини накладаються покарання у вигляді штрафів, ув'язнення, заслання і ударів батогами. В деяких випадках допускається громадське умовляння.


Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]