Шаріат

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Частина серії статей на тему:
Іслам
Аллах
Аллах
ЄдинобожністьІсторіяТермінологія
 
Шаблон ШаблониКатегорія КатегоріяAllah-green.svg Портал

Шаріа́т (араб. شريعة[ʃaˈriːʕa]), укр. [правильний] шлях, спосіб дії) — комплекс приписів, що визначають переконання, а також формують релігійну совість і моральні цінності мусульман. Приписи шаріату закріплені насамперед Кораном і сунною пророка Мухаммеда і виступають джерелами конкретних норм, які регулюють практично всі сфери повсякденного життя мусульман.

Деякі класичні практики шаріату містять порушення прав людини.[1]

Зображення, секретно записані Революційною жіночою лігою Афганістані 26 серпня 2001 року. Релігійна міліція карає жінку палицею за відкриття обличчя.

Термінологія[ред. | ред. код]

Термін «шаріат» має широке значення. Шаріатом називають звід Божественних заповідей і заборон, Божественний Закон, практичні релігійні приписи мусульман, та іслам загалом.

Мусульмани пов'язують поняття «шаріат» насамперед із його використанням в аятах Корану[2], які означають написаний Аллахом прямий шлях, дотримуючись якого правовірний мусульманин досягає моральної досконалості, мирського щастя і може потрапити до раю. Загальний сенс цього поняття визначається його походженням від кореня ш-р-', який неодноразово зустрічається в Корані в значенні «узаконювати», «наказувати що-небудь як обов'язкове».

Синоніми цього слова «аш-куля'» і «ат-ташрі» вживаються також щодо Закону давніх пророків, наприклад, Законом Муси (Мойсея). Інший синонім — «шир'а», що означає поняття, як-от «шлях», «мазгаб», «метод», «традиція» тощо.

В ісламській ідеології термін «шаріат» у поєднанні з визначеннями ісламі або ісламія (мусульманський, ісламський) вживаються в загальномовному значенні щодо правил, якими повинен керуватися правовірний мусульманин, а також встановлених Аллахом критеріїв оцінки його поведінки та способу думок. Через це шаріат нерідко сприймається в масовій свідомості як ісламський спосіб життя загалом, всеосяжний ісламський комплекс правил поведінки, що містить найрізноманітніші норми — релігійні, побутові, моральні, юридичні тощо. У такому широкому значенні шаріат часто називають «релігійним законом», причому термін «закон» вживається в загальносоціальному, а не в юридичному значенні. Аналогічне смислове навантаження несе й вислів «закони шаріату». Хадиси пророка схвалював Аллах, а якщо Пророк у чомусь помилявся, то Аллах відразу виправляв його одкровенням.

Питання про приписи, що містяться в шаріаті і які його джерела, є ключовим для встановлення обсягу цього поняття в термінологічному значенні. У мусульманській ідеології затвердилося загальне термінологічне визначення шаріату як сукупності обов'язкових до дотримання встановлених Аллахом норм і приписів (хукм). Можна зробити висновок, що джерелами шаріату є Коран і сунна Пророка. Хадиси, які передають особисту думку пророка Мухаммада, а не волю Аллаха, до шаріату не входять.

Різні напрями ісламської думки по-різному трактують визначення шаріату. Так, захірити розуміли під шаріатом тільки ті положення Корану і сунни, які несуть очевидний (захір) сенс, чітко вказуючи на конкретні правила поведінки (катіят ад-далала). Інші напрями вважали, що ті питання, на які немає однозначної відповіді в Корані та сунні, можна вивести за допомогою чисто раціональних прийомів (іджтихад) або шляхом тлумачення приписів, які розуміються неоднозначно. Деякі напрямки ісламської юриспруденції під шаріатом мали на увазі лише правила, що регулюють зовнішню поведінку мусульман, які не стосуються питань внутрішньої мотивації та релігійної совісті. Однак більшість мусульманських ідеологів вважає, що шаріат не містить всіх конкретних правил поведінки та точних рекомендацій про те, як поводитися у всіх життєвих ситуаціях, а ті приписи, які є в Корані та сунні є вічними та відповідають будь-яким умовам.

Класифікація шаріатських норм[ред. | ред. код]

У Корані й сунні є норми, що регулюють порядок виконання мусульманами релігійних обов'язків (ібадат) та мало конкретних і очевидних правил поведінки, що визначають взаємини мусульман (муамалат). Найімовірніше, це пов'язано з тим, що конкретні життєві ситуації, які можуть виникнути в майбутньому не можуть бути передбачені вичерпно в Корані та сунні й не підпадають під облік. Тому з таких питань шаріат встановлює загальні орієнтири та принципи (аль-каваїд аль-амма, або аль-куллія), тлумачення й раціональне осмислення яких дозволяє знаходити рішення в кожній конкретній ситуації. З допомогою іджтихада правознавці можуть, не виходячи за рамки загальних цілей шаріату, вводити конкретні правила поведінки та в разі необхідності гнучко замінювати ці правила новими. Таким чином, шаріат містить у собі не тільки чіткі положення Корану й сунни, але й положення, які формулюють лише загальні орієнтири.

Крім ібадату і муамалату, шаріат також містить питання релігійної догматики (акіду) та етики (ахлак). На підставі цього мусульманські богослови стверджують, що шаріат регулює не тільки зовнішню поведінку мусульман, але й визначає їхні релігійні переконання, націлений на їхнє моральне вдосконалення й бере до уваги внутрішню мотивацію вчинків.

Аяти Корану, присвячені проблемам основ віросповідання, служіння, духовності й етики покликаються на мекканський період послання Божественних одкровень, що тривав упродовж 12 років. Після переселення мусульман у Медину розпочався десятирічний період державної ісламської релігії. У мединських сурах більше наказів щодо суспільно-політичної, культурної, економічної діяльності мусульман. У цей період були послані поведінки щодо укладення шлюбів, розлучень, права успадкування, торгівлі, ведення війни, укладення миру тощо. Велика частина всіх цих приписів міститься в сунні пророка Мухаммеда.

Співвідношення шаріату й фікгу[ред. | ред. код]

Розбіжності в оцінках шаріату визначають і характер поглядів ісламських мислителів на співвідношення цього поняття з ісламською юриспруденцією (фікг). В ісламській традиції немає єдиної позиції з цього питання. У початковий період становлення і розвитку ісламу під фікгом іноді розумілося опанування всього комплексу релігійних положень, знання приписів Корану та сунни Пророка, що регулюють поведінку та образ думки послідовників ісламу. Під шаріатом розумівся визначений Аллахом шлях праведного життя мусульман.

Надалі трактування змісту шаріату й фікгу змінилася, і шаріат виступав як сукупність усіх регуляторів норм зовнішньої поведінки, прямо встановлених в Корані та сунні або введені за допомогою іджтихада. Тому фікг виступає як наука, знання шаріат, фікг-право включає всі норми шаріату. У такому співвідношенні шаріат і фікг часто вживаються як синоніми.

В ісламській правовій теорії широке визнання отримало рішення, згідно з яким шаріат (що включає релігійну догматику, етику і «практичні» норми) береться з положень Корану і сунни. Всі його елементи мають священний характер й уособлюють божественне одкровення (вахй). «Практичні» норми, що несуть очевидний сенс, одночасно входять до фікгу, посідаючи в його складі скромне місце. Переважну частину фікга складають правила поведінки, які введені ісламськими правознавцями на основі іджтихада. Таким чином, шаріат і фікг збігаються лише в частині однозначних і чітких приписів Корану і сунни. Ті положення, які допускають різне розуміння положень Корану і сунни, записуються в незмінній формі до фікгу як рішення муджтахидів. Тлумачачи їх по-своєму, різні правові школи (мазхаби) можуть вирішувати по-різному й формулювати правила поведінки, що не збігаються. Таким чином, положення шаріату вічні й абсолютно обов'язкові, а більшість норм фікгу мінливі. Тому шаріат позбавлений протиріч і помилок, характерних для окремих норм фікгу й висновків фікга. З цього можна зробити висновок, що з погляду божественного одкровення, утіленого в «практичних» нормах, шаріат є ширшим ніж фікг, а за кількістю норм, поступається йому.

Сучасне розуміння шаріату[ред. | ред. код]

Сучасні факіги спираються на вказаний погляд у своєму тлумаченні статей конституцій ряду мусульманських країн, заснованих на принципах шаріату. Вони часто долучають до поняття шаріату і загальні правила, сформульовані муджтахидами на основі вивчення всіх джерел фікга. У 1869—1877 роках в Османській імперії ухвалили 99 таких норм-принципів, танзімат, що відігравав роль цивільного та процесуального кодексів. Такий погляд враховує потреби правової практики.

У сучасній ісламській ідеології отримав розвиток підхід, націлений переважно на загальнотеоретичне осмислення шаріату в його співвідношенні з фікгом, згідно з яким фікг-право не виступає елементом шаріату й узагалі не збігається з ним. Їхнє співвідношення представляється як зв'язок між джерелом фікга (шаріатом) та нормативною інтерпретацією положень шаріату (фікга).

З позицій історичного і соціологічного підходів шаріат можна розуміти як комплекс обов'язкових для виконання приписів і вчення про ісламський спосіб життя, у якому порушуються питання догматики та етики, переконання і релігійну совість мусульманина. Вчинки та зовнішня поведінка людини регламентуються шаріатом шляхом конкретизації в певних нормах, функцію яких виконує фікг-юриспруденція. Фікг займається виведенням з шаріату конкретних правил поведінки. За допомогою фікга відбувається переклад шаріатських положень у площину практичних правил поведінки, а шаріат відіграє роль загального ідейного джерела, релігійно-етичної основи фікга (права і юриспруденції).

Ступінь впливу та його межі[ред. | ред. код]

Шаріат визначає й організує життя мусульман на просторі ісламського світу. Однак його вплив не скрізь однаковий. У Саудівській Аравії шаріат залишається єдиною правовою системою. В Індії, Сирії, Лівані й ісламських країнах Африки державні правопорушення та угоди між громадянами регулюються нормами світського законодавства, а питання наслідування, шлюбу, розлучення, благодійних організацій розглядаються з погляду шаріату. У Туреччині та країнах Середньої Азії суди йдуть за світськими юридичними кодексами.

Джерела шаріату[ред. | ред. код]

У вузькому сенсі шаріат містить лише ті норми, які чітко зафіксовані в Корані та сунні. Відповідно до принципу ісламського права, сунна служить для роз'яснення і деталізації загальних положень Корану, а Коран — для роз'яснення сунни. При цьому сунна не повинна містити постанов, які принципово суперечать Корану. Деякі шаріатські норми сходять до племінних звичаїв народів доісламської Аравії.

У ширшому тлумаченні шаріат охоплює також норми, вироблені в правових школах (мазхабах). Тому, поряд з нормами, що мають пряме божественне походження, шаріат містить установлення, сформульовані людьми на їхній основі або в згоді з ними. Після Корану і сунни в сунізмі як джерело права виступають іджма («одностайна думка») громади та кияс («порівняння із попередніми рішеннями») випадків, прямо не описаних у Корані та сунні. Іджма визнається на основі відомого хадісу пророка Мухаммеда, який стверджує, що громада мусульман ніколи не ухвалить одноголосно неправильного рішення. Одностайність громади було надалі замінено на одностайність правознавців (факігів). Кияс визнається різними мазхабами різною мірою, а розробка його теорії склала одну з найбільш розвинених галузей «основ фікга» (усуль аль-фікг).

У шиїзмі замість іджми та кияса як джерело права використовуються встановлення імамів — вони, згідно з шиїтськими доктринами, мають абсолютні знання з будь-якого предмета.

Правові школи[ред. | ред. код]

Відмінності між релігійно-правовими школами значною мірою визначалися тим значенням, яке надавалося джерелам права. Якщо захирити визнавали тільки чітко й недвозначно зафіксовані норми Корану та сунни, то батиніти (шиїти й ін), навпаки, допускали фактично вільну нормотворчість імамів, яка лише приблизно узгоджувалася з авторитетними текстами допомогою тлумачення (тавиля) останніх.

У сучасному сунізмі як авторитетні й несуперечливі одна одній визнані чотири правові школи: ханафітський, шафіїтський, маликитский і ханбалитский мазхаби. Юридична методологія кожного мазхаба в різних пропорціях поєднує доводи авторитетних текстів з киясом. Ханбаліти воліють суворо тлумачити сунну, тоді як маликіти та ханафіти допускають більшу свободу дій у кожному конкретному випадку. Такі розбіжності зрештою призводять до деяких розходжень. Більшість сунітів зараховує себе до того чи іншого мазхабу. Кожен мазхаб має особливе заступництво й пошану в певних місцевостях. Більшість ханбалітів проживає в Саудівській Аравії, маликіти переважають у Північній і Західній Африці, шафіїти складають більшість в Індонезії, Східній Африці, південній Аравії та північному Єгипті. Найбільше поширення має школа ханафітського мазхабу, прихильники якого складають більшість мусульман Росії, Індії, Пакистану, а також країн Середньої Азії та Близького Сходу.

Шиїти дотримуються самостійних юридичних навчань, що відбивають ті релігійні, соціальні та історичні тенденції, унаслідок яких і відбулося їхнє відділення від сунітської гілки.

Шаріатські приписи[ред. | ред. код]

У літературі з фікгу людські вчинки з позиції їхньої допустимості розділені на п'ять ступенів (ахкам аль-хамса): обов'язкові (фард, ваджіб); рекомендовані та схвалювані (суннат, мандуб, мустахабб); загальнодозволені та нейтральні (мубах, джаиз); ганебні (макрух); заборони (харам, мазхур).

Фард — вчинки та норми поведінки, нав'язані людині в обов'язок як релігійні заповіді. Фарди поділяються на фард аль-'айн — обов'язкові для всіх без винятку, і фард аль-кіфая, невиконання яких може залежить від обставин. Мусульманин, що нехтує фардом, стає безбожником (фасик).

Ваджиб — приписи, обов'язковість яких не так чітко окреслена в Корані та сунні, як дії, що підпадають під категорію фарда. Ваджиб заснований на одиничному хадисі-ахад і займає проміжне положення між фардом і сунною. Невиконання ваджиба є гріхом, але заперечення обов'язковості його виконання не виводить людину з лона ісламу. Це положення притаманне ханафитській правовій школі, тоді як у трьох інших сунітських мазхабах поняття фарда й ваджиба ідентичні.

Суннат — правильні вчинки, відповідні сунні пророка Мухаммеда. Суннат поділяється на сунну гайри муаккада (мустахаб) — різні богоугодні дії, які пророк Мухаммад робив не постійно, й сунна муаккада — різні богоугодні дії, які пророк Мухаммад робив постійно й залишав рідко. Нездійснення сунни муаккада є дуже небажаним для мусульманина.

Мандуб (рекомендована) — дії та вчинки, які не є необхідними або обов'язковими, але вчинення яких високо оцінюється оточенням. До мандубу належать богоугодні справи, як-от: щедрість, благочестя, роздача милостині, стримування гніву, вивчення Корану тощо.

Мубах (дозволено) — вчинки та дії, які розглядаються шаріатом як нейтральні. Ці побутові дії не засуджуються, не заохочуються і не потребують самі собою жодної оцінки.

Макрух (неприйнятне, негідне) — засуджувані з моральних позицій дії, які не є порушенням шаріатських правових норм. Як мукрух оцінюються недбалість при здійсненні релігійних обов'язків, жорстокість, скупість, схильність до марнотратства, шлюб з іновіркою або малолітньою тощо.

Харам — вчинки, які є гріховними та забороненими. Протилежне хараму — халяль.

Покарання[ред. | ред. код]

Покарання, яке накладається на злочинця на благо суспільству (уммі) в шаріаті називається укубой (араб. عقوبة‎). Покарання визначає суддя (каді), уважно вивчає кожен злочин і виносить вирок на підставі законів шаріату. Укуба застосовується лише на підставі прямих наказів ісламських першоджерел (Корану і Сунни). Відповідальність за свої вчинки повинні нести всі люди, незалежно від впливу й суспільного становища, а міра покарання повинна бути відповідною вчиненому проступку.

Покарання поділяється на три групи: обмежувальні покарання (хадда), покарання-відплати (кисас, дийя, каффара, позбавлення спадщини) та повчальні покарання (тазір).

Хадда — це вид покарання, що застосовується за вчинення злочинів, що становлять небезпеку для морального стану суспільства. До таких злочинів належать, наприклад, перелюбство (хадда аз-зіна), зведення на людину наклепу про його перелюб (хадда аль-казф), вживання алкоголю та незаконне привласнення чужого майна (хадда ас-сиркат). За ці види злочинів накладаються різні види покарань, від штрафів, ударів батогами, тюремного ув'язнення, до смертного вироку (раджм).

До покарань-відплат належать: кисас (помста), дийя (компенсація), каффара (спокутування) і позбавлення спадщини. Ці види покарання застосовуються за різні злочини проти життя і здоров'я людей. Умисне вбивство осіб карається вбивством. Однак в особливих випадках кисас може бути замінений викупом за вбитого (каффара), або компенсацією (дийя) та відшкодуванням збитку. У разі ненавмисного вбивства або поранення виплачується дийя.

Тазір — це вид покарання, що застосовується за вчинення різних протиправних дій, які шкодять людям і завдають їм незручностей. До таких злочинів належать: порушення громадського порядку, шахрайство тощо. За такі злочини накладаються покарання у вигляді штрафів, ув'язнення, заслання та ударів батогами. У деяких випадках допускається громадське умовляння.[уточнити]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела та література[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • М. Кирюшко. Шаріат // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.779 ISBN 978-966-611-818-2

Посилання[ред. | ред. код]