Перейти до вмісту

Портников Віталій Едуардович

Перевірена версія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Портников Віталій Едуардович
Народився14 травня 1967(1967-05-14) (59 років) Редагувати інформацію у Вікіданих
Київ, Українська РСР, СРСР Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна СРСР
 Україна Редагувати інформацію у Вікіданих
Національністьукраїнські євреї[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Діяльністьжурналіст, телеведучий, публіцист, письменник Редагувати інформацію у Вікіданих
Галузьжурналістика[2], публіцистика[2] і література[2] Редагувати інформацію у Вікіданих
Alma materфакультет журналістики МДУ Редагувати інформацію у Вікіданих
Знання мовросійська[2], українська[2], їдиш, англійська, польська і сербська Редагувати інформацію у Вікіданих
ЗакладРадіо Свобода Редагувати інформацію у Вікіданих
ЧленствоНаціональна спілка журналістів України Редагувати інформацію у Вікіданих
Посадаголовний редактор Редагувати інформацію у Вікіданих
Нагороди
Сайтportnikov.com Редагувати інформацію у Вікіданих

Віта́лій Едуа́рдович По́ртников (нар. 14 травня 1967, Київ) — український журналіст, публіцист, письменник, телеведучий, член Українського ПЕН,[3] лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2023).[4][5] Співпрацює з Радіо Свобода з 1990 року,[6] є засновником і ведучим телепрограми «Політклуб», автором публіцистичної трилогії про становлення сучасної України[7][8].

Один з найпопулярніших сучасних українських публіцистів, на думку українського політичного журналу NV.[9]

Біографія

[ред. | ред. код]

Ранні роки та освіта

[ред. | ред. код]

Віталій Портников народився 14 травня 1967 року в Києві в єврейській інтелігентській родині.[10] Батько, Едуард Петрович Портников, був економістом за освітою та працював директором магазину тканин у Києві, цікавився Ізраїлем і мав домашню бібліотеку з антисіоністською літературою, з якої син черпав інформацію про життя в Ізраїлі.[11] Мати, Клара Абрамівна, працювала адвокатом.[12]

Сімейне виховання відіграло ключову роль у формуванні майбутнього журналіста. В домі була велика бібліотека з творами єврейських письменників, а батьки завжди наголошували, що син, живучи в Україні, повинен знати українську мову. Єврейська культура була невід'ємною частиною життя: з 6-7 класу Віталій самостійно вивчав їдиш за уроками в журналі «Советиш геймланд».[11]

У шкільні роки навчався спочатку в київській школі № 53, потім в школі № 41. У 1983 році, навчаючись у восьмому класі, розпочав журналістську діяльність — першу публікацію надрукувала латвійська газета «Jūrmala» (укр. Юрмала).[13][14] Це було інтерв'ю з Данилом Граніним, яке допомогли опублікувати завдяки українському поету Михайлу Григорову.[11] З підліткових років листувався з єврейськими письменниками Григорієм Кановичем та Абрамом Кацнельсоном.

У 1985 році не зміг вступити до київського вишу через систему етнічних квот у сфері вищої освіти, тому переїхав до Дніпропетровська.[15][14] Там навчався на філологічному факультеті Дніпропетровського державного університету протягом трьох курсів (1985—1988).[16][13] За словами самого Портникова, у студентські роки він був одним з небагатьох, хто розмовляв з викладачами українською мовою навіть на перервах, у 1986 році взяв інтерв'ю в Олеся Гончара про українську мову та культуру.[11]

У 1988 році перевівся на факультет журналістики МДУ за спеціальною програмою для республіканських університетів.[14][15] Того ж року співзаснував Товариство української культури «Славутич» у Москві та Український молодіжний клуб — перші громадські українські організації після знищення УНР. У 1990 році закінчив факультет журналістики МДУ, а в 1992 році — аспірантуру кафедри періодичної преси МДУ.[17][18]

Журналістська кар'єра

[ред. | ред. код]

Професійну кар'єру Портников розпочав ще в студентські роки. З 1988 року співпрацював з київською газетою «Молодь України» як парламентський кореспондент, ставши одним з перших радянських парламентських кореспондентів і московським кореспондентом видання. Був членом Спілки журналістів СРСР, бо «з її членським квитком [можна було] відвідувати будинок журналіста[ru] в Москві і там був ресторан»[19]. Також є членом Спілки журналістів України[20], але не бере участі у її діяльності та не вірить у самоорганізацію журналістів в Україні[19].

З 1989 року працював оглядачем «Независимой газеты» в Москві, спеціалізуючись на висвітленні проблем союзних республік і пострадянського простору, особливо українсько-російських взаємин та становлення української державності. У 1995 році залишив видання разом з групою журналістів, незгодних з передачею газети у власність структур, близьких до російського олігарха Бориса Березовського.

З 1994 року регулярно публікується в газеті «Дзеркало тижня», де вів рубрику «Щоденники». Матеріали цієї рубрики згодом стали основою його першої книги «Богородиця у синагозі». З червня 2006 до жовтня 2007 року обіймав посаду шеф-редактора української щоденної газети «Газета 24».

Портников публікувався у виданнях Балтії («Бизнес и Балтия», «Телеграф» в Ризі, «Эстония», «Postimees»), Польщі («Polityka», «Gazeta Wyborcza»), Білорусі та Ізраїлю.[21]

Робота на телебаченні та радіо

[ред. | ред. код]

З 1990 року співпрацює з Радіо Свобода як кореспондент української служби в Москві. 1 січня 1992 року відбувся його перший ефір з офісу в Мюнхені.[22] Веде програми в різних службах радіостанції: «Ім'я власне», «Час преси», «Время гостей». Особливо відомою стала його програма «Дороги до свободи» російської редакції, присвячена Україні після Майдану і пострадянському простору. Виступає в ефірі української, російської та білоруської служб.[17]

Телевізійна кар'єра розпочалася в середині 1990-х років. У 1995—1999 роках був ведучим програм «Вікна у світ» і «Вікна-тижневик» на СТБ.[23] Згодом вів програму «День сьомий» на ICTV та програму «VIP» на К-1 (2005).

У 2009—2011 роках вів програму «Правда Віталія Портникова» на телеканалі ТВі, у травні 2010 року став головним редактором каналу,[24] а в листопаді 2012 року — президентом телеканалу ТВі.[25]

З листопада 2013 року веде програми на телеканалі «Еспресо». Найбільш знаковим проектом стала телевізійна дискусійна програма «Політклуб», засновником і ведучим якої він є. Програма здобула визнання та входить до числа відомих аналітичних передач українського телебачення.[26]

Нагороди та відзнаки

[ред. | ред. код]

2023-го року Віталій Портников став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, за «публіцистичні статті та виступи останніх років».[27][28]

Цьому передувала тричі номінація на найвищу творчу відзнаку України у 2017, 2019 та 2023 роках.[29] У 1989 році він отримав премію «Золоте перо» від Спілки журналістів України, у 1998 році — заохочувальну премію імені гетьмана Пилипа Орлика та звання «Журналіст року» в програмі «Людина року»[30].

У 2022 році отримав премію імені Василя Стуса за внесок в українську культуру та стійкість громадянської позиції.[31]

Громадська рецепція

[ред. | ред. код]

На думку українського політичного журналу NV, Портников — один з найпопулярніших сучасних українських публіцистів[9]. Також входить у десятку найпопулярніших українських коментаторів на YouTube за інформацією інтернет-видання Texty.org.ua[32]. Олена Холоденко у статті для Детектор медіа описує його як публіциста, «до думки якого дослухаються американські та європейські експерти».[33]

Шевченківський комітет характеризував його як журналіста, який «відстоює український суверенітет, територіальну цілісність, демократичні традиції, примат державної мови, національну ідентичність».[27][28]

1 листопада 2018 року постановою Уряду РФ були введені санкції проти 322 громадян України, серед яких був і Портников[34].

В січні 2025 року в соцмережах поширювався короткий фрагмент інтерв'ю з Портниковим річної давнини, де журналіст стверджує, що у демократичній державі за країну гине проста людина[35], що деякі називали «вирваним з контексту» та «інфокампанією з дискредитації»[36]. Портников назвав це «фірмовим почерком ФСБ»[37].

Бібліографія

[ред. | ред. код]

Публікації та інтерв'ю

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ The inimitable Vitaly Portnikov on Jews and revolution
  2. ↑ а б в г д Чеська національна авторитетна база даних
  3. ↑ Члени українського ПЕН-центру. Український ПЕН. Архів оригіналу за 23 вересня 2021. Процитовано 15 грудня 2020.
  4. ↑ Віталій Портников став лауреатом Шевченківської премії-2023
  5. ↑ Відомий український публіцист, письменник і журналіст Віталій Портников тричі номінувався на Шевченківську премію — 2017-го, 2019-го, а 2023-го став її лауреатом. Урядовий кур'єр
  6. ↑ Віталій Портников - Біографія автора - Радіо Свобода. www.radiosvoboda.org (укр.). Процитовано 20 серпня 2025.
  7. ↑ Віталій Портников. Дзвони Майдану. calameo.com (англ.). Процитовано 20 серпня 2025.
  8. ↑ Книги «Богородиця у синагозі», «Тюрма для янголів», «Дзвони Майдану». Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка (укр.). Процитовано 20 серпня 2025.
  9. ↑ а б Віталій Портников — біографія, фото, новини, публікації / NV. nv.ua. Процитовано 20 серпня 2025.
  10. ↑ Портников розказав, коли готовий балотуватися у президенти — «Гончаренко рулить». 5 канал. 11 червня 2020.
  11. ↑ а б в г Виталий Портников: хочу, чтобы украинский и еврейский народы вместе чтили память бойцов УПА. Хадашот новости еврейской жизни в Украине (рос.). 15 лютого 2018. Процитовано 20 серпня 2025.
  12. ↑ Віталій Портников: біографія й особисте життя (укр.). Процитовано 20 серпня 2025.
  13. ↑ а б Віталій Портников: Свобода слова зменшується як «шагренева шкіра». Власкор. 27 вересня 2010. Архів оригіналу за 5 серпня 2012. Процитовано 23 липня 2012.
  14. ↑ а б в Виталий Портников: «Герметичность порождает только гниение». Золотые страницы. Луганщина. 2012. Процитовано 23 липня 2012.
  15. ↑ а б Віталій Портніков: Ми не хочемо показувати емісарів влади і партій. Україна молода. 3 лютого 2012. Архів оригіналу за 5 серпня 2012. Процитовано 23 липня 2012.
  16. ↑ Портніков Віталій Едуардович. Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка (укр.). Процитовано 20 серпня 2025.
  17. ↑ а б Портников Виталий Эдуардович. LB.ua. Архів оригіналу за 14 березня 2024. Процитовано 20 серпня 2025.
  18. ↑ Виталий Портников в программах Светланы Сорокиной. Светлана Сорокина: передачи, интервью, публикации. Архів оригіналу за 5 серпня 2012. Процитовано 23 липня 2012.
  19. ↑ а б Апокриф. Авторська програма Сергія Рахманіна. Гість Віталій Портников. Ефір від 05.06.2018. nv.ua (укр.). Процитовано 7 лютого 2021.
  20. ↑ Лист опитування щодо діяльності національної творчої спілки України (PDF). Комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики ВРУ.
  21. ↑ Портников Виталий Эдуардович. LB.ua. Архів оригіналу за 14 березня 2024. Процитовано 20 серпня 2025.
  22. ↑ Про українську редакцію, яку в СРСР глушили по-справжньому. New Voice (укр.). Процитовано 20 серпня 2025.
  23. ↑ Досье: Віталій Портников - Журналіст і публіцист | StopCor. StopCor (укр.). Архів оригіналу за 18 червня 2024. Процитовано 20 серпня 2025.
  24. ↑ «Правда Віталія Портникова / Романа Скрипіна» на ТВі закривається. Телекритика. 18 квітня 2011. Архів оригіналу за 23 квітня 2011. Процитовано 23 липня 2012.
  25. ↑ Портников стал главным редактором ТВі. Корреспондент. 12 травня 2010. Процитовано 21 липня 2012.
  26. ↑ Vitenko, Ivan (15 серпня 2019). ТОП 5 українських інформаційно-аналітичних телепередач для закордонного мовлення - Mediacast. Mediacast (амер.). Архів оригіналу за 25 червня 2024. Процитовано 20 серпня 2025.
  27. ↑ а б Комітет оголосив лауреатів Шевченківської премії, серед переможців – оглядач Радіо Свобода Віталій Портников. Радіо Свобода. 11 березня 2023.
  28. ↑ а б Портніков Віталій Едуардович. Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Процитовано 9 травня 2025.
  29. ↑ Журналіст, лауреат Шевченківської премії Віталій Портников: «Читайте не лише своїх прихильників — і у вас пропадуть ілюзії». Урядовий Кур’єр. 9 серпня 2023. Процитовано 20 серпня 2025.
  30. ↑ Віталій Портников на сайті конкурсу «Людина року».
  31. ↑ Хто такий Віталій Портников — журналіст, публіцист, лауреат Шевченківської премії - Blik. blik.ua (укр.). 14 травня 2025. Процитовано 20 серпня 2025.
  32. ↑ Топ найпопулярніших «експертів» на ютубі: Світан виривається на лідерські позиції, «хороших росіян» менше не стає. texty.org.ua (укр.). 2025. Процитовано 20 вересня 2025.
  33. ↑ Холоденко, Олена (12 липня 2017). Віталій Портников: Через 5–10 років від журналістики залишиться тільки позиція. І люди, які цю позицію здатні транслювати. detector.media (укр.). Процитовано 20 серпня 2025.
  34. ↑ Помідори Фірташа, Ярош і син Порошенка: проти кого Росія запровадила санкції. BBC News Україна (укр.). Процитовано 16 грудня 2020.
  35. ↑ «Фірмовий почерк ФСБ». Журналіст Портников відповів на закиди щодо його інтерв'ю річної давнини. КИЇВ24 (укр.). 16 січня 2025. Процитовано 18 січня 2025.
  36. ↑ Городнича, Катерина (18 січня 2025). Хто стоїть за інформаційним мочиловом Віталія Портникова. antonina.detector.media (укр.). Процитовано 18 січня 2025.
  37. ↑ Віталій Портніков заявив, що готується його вбивство. imi.org.ua (укр.). Процитовано 18 січня 2025.

Посилання

[ред. | ред. код]
Портников Віталій Едуардович
у соціальних мережах
Портников Віталій Едуардович на сайті Facebook
Портников Віталій Едуардович на сайті Telegram
Портников Віталій Едуардович на сайті Twitter
Портников Віталій Едуардович на сайті YouTube
Портников Віталій Едуардович на сайті Instagram
Портников Віталій Едуардович на сайті LinkedIn
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Category:Vitaly Portnikov
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Портников_Віталій_Едуардович&oldid=47975768