Пулюй Іван Павлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Іван Павлович Пулюй
Іван Пулюй.jpg
Народився 2 лютого 1845(1845-02-02)
Гримайлів, Галицький округ, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія Австрійська імперія
Помер 31 січня 1918(1918-01-31) (72 роки)
Прага, Королівство Богемія,
Австро-Угорщина Австро-Угорщина
Підданство Австро-Угорщина Австро-Угорщина
Alma mater Віденська духовна семінарія, Віденський університет
Галузь наукових інтересів фізика, електротехніка
Заклад Вища технічна школа у Празі
Відомий завдяки: Рентгенівське випромінювання

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Wikisource-logo.svg Роботи у  Вікіджерелах

Іва́н Па́влович Пулю́й (Ivan Puluj, Johann Puluj; 2 лютого 1845(18450202), містечко Гримайлів, Галицький округ, Королівство Галичини та Володимирії — 31 січня 1918, Прага) — український та австро-угорський фізик і електротехнік, винахідник, організатор науки, публіцист, перекладач Біблії українською мовою, громадський діяч. Професор і ректор Німецької вищої технічної школи в Празі, Державний радник з електротехніки Чехії і Моравії. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, почесний член Віденського електротехнічного товариства.

Життєпис[ред.ред. код]

Молодий Іван Пулюй

Народився у греко-католицькій родині заможного й освіченого господаря Павла Пулюя і його дружини Катерини (з дому Бурштинська). У 1861—1865 рр. Павло Пулюй був бургомістром Гримайлова.

Освіта та праця[ред.ред. код]

Пам'ятна дошка гуртку «Громада», Тернопіль

Початкову школу закінчив  у Гримайлові й вступив до Тернопільської класичної гімназії,[1] де разом з братами Олександром та Володимиром Барвінськими став співзасновником[2][3] та активним діячем таємного товариства української молоді «Громада». Такі Товариства на той час набули значного поширення в Галичині, перейнявши естафету від «Громад», які постали в багатьох містах Наддніпрянської України. Тернопільський клас — «Громада» збирався тричі на тиждень після обіду на тематичні засідання: в середу (історія), суботу (література) й неділю (декламація і читання слова Божого). Великий вплив на гімназійну молодь мала поезія Тараса Шевченка. Після закінчення гімназії 1865 року Пулюй був уже сформованою особистістю, патріотом, який твердо знав мету свого життя й розумів, що має робити для її осягнення. Промовистий факт: будучи ще студентом першого року навчання, він переклав українською мовою підручник з геометрії для українських гімназій, хоч на той час таких ще не було. Цього ж 1865 року Іван Пулюй вступив до Греко-католицької духовної семінарії[a] у Відні, де поєднував навчання з перекладами духовної літератури українською мовою і з цього приводу 1869 року  вперше зустрівся з Пантелеймоном Кулішем у Відні. У 1868 року разом з іншими українськими студентами-громадівцями заснував у Відні легальне студентське товариство «Січ», діяльність якого згодом високо оцінив Іван Франко.

В останній рік навчання в духовній семінарії Пулюй відвідував лекції з математики, фізики та астрономії у Віденському університеті. Ці науки настільки його захопили, що він вирішив не висвячуватися на священика, а стати студентом філософського факультету цього університету. Навчання тривало упродовж 1869—1872 років, а в 1872—1874 р. Пулюй  уже працює як науковець у фізичній лабораторії професора фон Лянґа. У 1874 році видрукував перші дві статті, присвячені експериментальному дослідженню залежності внутрішнього тертя повітря від температури, в журналі «Доповіді Віденської академії наук».  У 1874—1875  роках викладав фізику, механіку та математику у Військово-морській академії в місті Фіюме (нині Рієка, Хорватія). Там сконструював прилад для вимірювання механічного еквівалента теплоти, який став широко відомим у науковому світі й у 1878 році був відзначений срібною медаллю на Всесвітній виставці в Парижі. У 1875—1876  роках  Пулюй як стипендіат австрійського Міністерства освіти навчався і працював у Страсбурзькому університеті, в фізичному інституті професора Августа Кундта. У  1876 році захистив  дисертацію «Залежність внутрішнього тертя газів від температури» і здобув ступінь доктора філософії Страсбурзького університету.

Повертається до Відня і в 1876—1883 роках  працює асистентом і приват-доцентом у Віденському університеті.  У 1880—1882 роках у «Доповідях Віденської академії наук» вийшли у світ чотири важливі статті Пулюя, присвячені катодним променям, які мали значний резонанс у середовищі фізиків.  На цей же період припадає початок активної роботи Пулюя в новій галузі — електротехніці. У 1881 році на Всесвітній електротехнічній виставці в Парижі сконструйовані Пулюєм електричні апарати відзначено дипломами.  Також після електротехнічної виставки у Відні 1883 року винаходи Пулюя викликали велике зацікавлення, наслідком чого стало його запрошення відомим підприємцем Верндлем, власником знаної у Європі фірми, переїхати до міста Штайра (Австрія). Тож у 1883—1884 роках Пулюй працював у Штайрі як консультант і директор фабрики освітлювальних ламп власної конструкції, при цьому забезпечив великий успіх електротехнічної виставки, яка відбулася в цьому місті влітку 1884 року.  Не забарилося визнання його заслуг і на урядовому рівні — на запрошення міністерства освіти Австро-Угорщини Пулюй з осені цього ж року зайняв посаду професора експериментальної і технічної фізики Німецької вищої технічної школи в Празі. Тут він почав читати крім фізики лекції з окремого курсу електротехніки, розробив системний план з організації  відповідних досліджень у празькій політехніці.  На 1888—1889 навчальний рік Пулюя було обрано ректором політехніки, а 1890 р. — деканом машинобудівного факультету.  Особливим для Пулюя був початок 1896 року, коли він провів фундаментальні дослідження природи та властивостей  щойно відкритих Х-променів, результати яких опублікував у двох статтях у «Доповідях Віденської академії наук». У 90–х роках ХІХ ст. Пулюй відіграв вирішальну роль як керівник проектування і будівництва багатьох електростанцій на змінному струмі в Чехії. Якість проектів і їх реалізації були дуже високими, із дотриманням екологічних вимог навіть сучасного рівня (тому, зокрема, мешканці Праги досі використовують електроенергію, яку дає їм «Пулюєва» електростанція). У 1902 р. він заснував і очолив кафедру електротехніки. З нагоди 100–літнього ювілею Німецької політехніки в Празі Пулюя відзначили орденом Залізної корони за його наукову та викладацьку працю (1906). Він отримав також хрест ордена Франца-Йосифа і високий титул Радника двору (1910). У 1913 р. І. Пулюя обирають почесним членом Віденського електротехнічного товариства. У1916 році  Пулюй одержав пропозицію зайняти  посаду міністра освіти Австрійської монархії, однак відмовився за станом здоров'я. Цього ж року вийшов на пенсію. Помер у Празі, де й похований на Мальвазінках.

Багатогранна діяльність Івана Пулюя далеко не обмежувалась його офіційною працею у вказаних вище інституціях.

Сім'я[ред.ред. код]

1884 року Пулюй одружився з Катериною-Йосифою-Марією Стозітською (1863—1945) — студенткою Віденського університету. Шлюб узяли в греко-католицькій церкві св. Варвари у Відні. В сім'ї виросло шестеро дітей, три доньки і три сини: Наталка (1886 року народження) стала піаністкою і дружиною відомого українського композитора Василя Барвінського; Ольга (1891 р.н.) і Марія (1894 р.н.)  стали вчительками; Олександр (1901 р.н.)  і Юрій (Ґеорґ, 1906 р.н.) здобули інженерний фах, а Павло (1904 р.н.) став лікарем.

Оскільки в Празі не було українських шкіл, то Пулюй на літні місяці наймав для своїх дітей учителів української мови, давав відповідні оголошення до львівської газети «Діло». Павло і Юрій після смерті батька вчились у Львові в українській гімназії. Найстарший син Олександр пішов сімнадцятирічним добровольцем у лави Січового стрілецтва і до 1920 року брав участь у бойових діях Української Галицької армії.

Дослідження в галузях фізики[ред.ред. код]

Пулюй успішно працював у нових і актуальних на той час напрямках фізики: експериментальна перевірка передбачень молекулярно-кінетичної теорії Максвелла, дослідження природи і властивостей катодних та рентґенівських променів. Він став відомим як віртуозний експериментатор і проникливий теоретик.

Важливість праць І. Пулюя в галузі молекулярної фізики зумовлена тим, що отримані ним експериментальні дані про коефіцієнт внутрішнього тертя та дифузії газів і парів є необхідними для обчислення таких величин, як середня довжина вільного пробігу молекул, їх число у грам-молекулі тощо.

Основна проблема стосовно катодних променів, яка цікавила Пулюя, полягала у з'ясуванні їхньої природи та властивостей і він ще на початку 1880–х років дійшов висновку, близького до сучасного розуміння катодних променів як потоку електронів, який став безперечною науковою істиною з відкриттям електрона Дж. Томсоном 1897 р. Прикметно, що на відміну від І. Пулюя такі видатні німецькі вчені, як Гітторф, Ґольдштайн, Відеман, Герц, Ленард, аж до середини 1890–их років висловлювали помилкові твердження, що катодні промені є своєрідними електромагнітними хвилями і їх поширення не пов'язане з перенесенням електричних зарядів. Пулюй уперше довів, що дія магнітного поля на катодні промені має ту саму природу, що його ж дія на електричний струм, який проходить у твердих провідниках, і описується тими самими законами. Фактично, Пулюй першим дав якісне формулювання того поняття, що згодом отримало назву «сили Лоренца» і стало загальновизнаним лише в останні роки ХІХ ст. й лягло в основу електронної теорії Лоренца. Саме через особливу актуальність досліджень І. Пулюя Лондонське фізичне товариство 1889 р. видало його монографію під назвою «Radiant electrode matter and so-called fourth state», присвячену катодним променям і дотичним питанням, в англійському перекладі в книзі з титулом «Physical Memoirs, selected and translated from foreign sources», у якій друкувались результати найважливіших фізичних досліджень, виконаних поза межами Великобританії (німецькою мовою монографія Пулюя вийшла 1883 р. у Відні). Ця книга містить праці чотирьох авторів — Гельмгольца, Гітторфа, Пулюя і Ван дер Ваальса, внесок їх усіх у фізику витримав перевірку часом, ці імена добре відомі сучасним фізикам й історикам науки.

У 1896 р. І. Пулюй повернувся до своїх дослідів з катодними променями, які проводив ще у Відні. Поштовхом до цього стало повідомлення Рентґена про відкриття (випадкове, як він зазначав) нового роду невидимих променів, за якими згодом закріпилась назва «Х–променів» у мовах англійській і французькій, та «рентґенівських» у німецькій та деяких інших. Це відкриття мало свою передісторію і зовсім не випадкове підґрунтя. Шлях до нього пролягав через вивчення газорозрядних процесів у вакуумних трубках й авторитетним лідером на цьому шляху, як уже зазначалось вище, був у 1880–их роках саме Іван Пулюй. Причому він особисто конструював і виготовляв вакуумні прилади, у тому числі першу люмінесцентну лампу, що давала яскраве світло, при якому можна було читати на віддалі декількох метрів. Цей прилад став широко відомим у Європі та США і ввійшов в історію техніки як «лампа Пулюя» («Pulujlampe»).  Саме знімки в Х–променях, виконані Пулюєм з допомогою цієї лампи, найчастіше відтворювались у європейських науково-популярних виданнях, будучи неперевершеними за якістю, для ілюстрації застосувань цих променів у медицині. Зокрема, лондонський часопис «The Photogram» за 1896 р. подав знімок скелету цілого людського організму і вказав, що це перший у світі такий знімок і що його автором є професор Пулюй. Відомо, що перша в США медична Х-променева фотографія зроблена в лютому 1896 р. в Дартмутському коледжі, де була багата колекція газорозрядних трубок. Після перевірки близько дюжини із цих трубок виявилось, що лише одна з них ґенерувала Х-промені — це була трубка Пулюя, виготовлена в Ляйпціґу, під номером 1147. Зрозуміло, що за такого широкого розповсюдження трубок Пулюя у світі випадкове виявлення Х-променів могло трапитися в багатьох лабораторіях, наприклад, через засвічений флуоресцентний екран або фотопластинку, випадково залишені поблизу ввімкнутої катодної трубки, як у фортунному для Рентґена епізоді. Рентґен не вказав, якоє трубкою він користувався, коли виявив невідоме випромінювання і не зробив жодного натяку, що серед усіх приладів виділялась своєю якістю трубка конструкції Пулюя. Майбутні дослідники були позбавлені можливості з'ясувати цей момент, оскільки архів Рентґена був спалений відповідно до його досить дивного заповіту. Те, що Рентґен не мав бажання ділитися лаврами дослідника нових променів з Пулюєм, можна зрозуміти — подібні ситуації в історії науки не рідкість. Однак суттєвим недоліком є те, що гіпертрофовані оцінки доробку Рентґена набули поширення в науково-історичній літературі пізніших часів.

Отож, уже в січні 1896 р. І. Пулюй виконав принципово важливі дослідження Х–променів і їх результати доповів 6 лютого 1896 р. на засіданні математично-природничої секції Віденської Академії наук і опублікував у двох статтях у «Доповідях» цієї Академії. Серед цих результатів важливе пріоритетне значення мали: пояснення фізичної природи нових променів і мікроскопічного мехнізму їх утворення; відкриття їх йонізаційної дії; з'ясування просторового розподілу Х–променів та точне визначення місця, де вони утворюються; досягнення особливо високої якості знімків, що відкрило дорогу до їх застосувань у медицині й реально започаткувало новий напрям у медицині, який за інерцією ще називають медичною рентґенологією. Тобто, є підстави констатувати, що роль Пулюя у формуванні усього комплексу наукових знань про випадково виявлені Рентґеном промені є ніяк не меншою від ролі власне Рентґена. Тут доречними є слова академіка Йоффе: «Одне безсумнівне: відкриття рентґенівських променів було вже підготовлене попередніми дослідженнями, вони були б незабаром відкриті ким-небудь іншим, якщо б Рентґен пройшов повз них». Саме Іван Пулюй був тим, хто підготував ґрунт для цього відкриття і зробив найбільший внесок у його осмислення і практичне застосування.

Загалом, про особливу значимість обраних Іваном Пулюєм напрямків фізичних досліджень і отриманих ним результатів свідчить і той факт, що здобутки продовжувачів його досліджень Вільгельма Рентґена і Філіпа Ленарда були відзначені Нобелівськими преміями, відповідно в 1901 і 1905 роках (у випадку Ленарда з прикметним формулюванням: «За роботи з дослідження катодних променів»).

Електротехнік і винахідник[ред.ред. код]

Масштабна діяльність І. Пулюя в галузі електротехніки, як практичної, так і теоретичної, отримала широке визнання. Він проявив себе як учений-дослідник, інженер-конструктор, винахідник, технолог, проектант електростанцій, керівник їх будівництва, державний експерт. Теоретичні праці Пулюя свідчать, що він глибоко розумів фізичні основи електротехніки, провів  теоретичний аналіз процесів в електричних колах на підставі їх строгого математичного опису, застосовуючи диференціальні рівняння і ряди Фур'є, що було великою рідкістю навіть серед провідних фізиків того часу. Дбав про те, щоб такі знання набували студенти та вже сформовані інженери, з цією метою прочитав низку лекцій на зборах Електротехнічного товариства в Празі, яке сам заснував у 1888 році.  Систематичну діяльність у галузі електротехніки Пулюй почав на початку 1980-х років з дослідження процесів у електричних лампочках розжарювання. Вивчив вплив різних явищ на тривкість лампочок, використовуючи мікроскопічні поняття тодішньої фізики: атоми, молекули, дисоціація тощо. Провів численні досліди, спрямовані на удосконалення технології виготовлення ниток, завдяки цьому І. Пулюєві вдалося сконструювати лампочки кращої якості порівняно з тими, що їх розробив відомий американський винахідник Томас Едісон. Важливим практичним напрямом діяльності І. Пулюя як електротехніка було проектування і технічне керівництво будівництвом електростанцій. Він переконливо обґрунтував, що для широкого впровадження електричного освітлення треба відмовитися від маленьких теплових електрівень і будувати великі електростанції, енергія яких буде набагато дешевшою, а їх експлуатація — надійнішою. На прохання дирекції фабрики у Штайрі Пулюй провів експертизу одного проекту освітлення цілого Відня з використанням батареї акумуляторів і показав його непридатність для реалізації. У 90–х роках ХІХ ст. Іван Пулюй відіграв вирішальну роль як керівник проектування і будівництва багатьох електростанцій на змінному струмі в Чехії.

Винахідницька діяльність Пулюя тісно пов'язана з його науковими дослідженнями  в галузях фізики й електротехніки. Передусім, при вивченні проходження електричного струму у вакуумних трубках він розробив конструкцію серії оригінальних трубок, які знайшли широке застосування. Зокрема, одна з них завдяки конструкторським особливостям використовувалась як електричний вентиль для випрямлення змінного струму. На Віденській електротехнічній виставці 1883 р. привернула увагу безпечна електрична лампа для гірників, яка була особливо простою і дуже зручною в роботі. Багато уваги приділив Пулюй вдосконаленню телефонного зв'язку, особливо коли працював над спорудженням електростанцій. Також Пулюй запатентував винахід, який дав змогу використовувати лінію передачі змінного струму для одночасного телефонного зв'язку. Одним із найвидатніших технічних досягнень Івана Пулюя став винайдений ним телетермометр, що давав змогу вимірювати температуру на великій віддалі від спостерігача. Значну увагу присвятив Пулюй теоретичним і практичним питанням електротехніки змінних струмів, передусім ролі електромагнітної індукції та самоіндукції в електричних колах. Він запропонував зручний метод визначення коефіцієнта самоіндукції за допомогою електродинамометра й індуктора, а також вимірювання різниці фаз двох струмів. Винаходи Пулюя відзначались на міжнародних виставках і патентувались у низці країн. Сконструйований ним радіометр описаний в авторитетній сучасній монографії «Nineteenth-century scientific instruments», by G. Turner (California University Press, 1983).

Внесок в українську культуру[ред.ред. код]

Пулюй був не лише визнаним лідером у багатьох напрямках фізики й електротехніки, але й послідовно здійснював масштабну програму піднесення свого народу до висот духовності. Працюючи майже все свідоме життя за межами України, саме він узяв на себе обов'язок розбудови усієї системи освіти — від початкової школи до українського університету у Львові, від невеликого молитовника до повного видання Біблії, від підручників  для  гімназій до публікації актуальних наукових праць українською мовою. Досягнувши особистих вершин у науці, він наполегливо торував шлях до таких вершин іншим.

Концепцію перекладів церковної літератури українською мовою Пулюй обдумував ще гімназистом, згодом переконливо арґументував необхідність використання фонетичного правопису замість незрозумілого народові «язичія». У 1869 році  видав український переклад «Молитвослова» і цього ж року у Відні відбулася його перша зустріч з Пантелеймоном Кулішем. У лютому 1871 року  у Відні почалася їх спільна праця над перекладом Біблії, наслідком чого став вихід у світ чотирьох Євангелій, від Івана, Луки, Матвія і Марка. Повне видання Нового Завіту перекладу І. Пулюя та П. Куліша вийшло 1880 року у Львові. Над перекладом Старого Завіту працював П. Куліш до кінця життя (1897), а для завершення перекладу І. Пулюй запросив Івана Нечуя-Левицького. Значні організаційні клопоти, безпосередньо пов'язані з видавничим процесом, Пулюй взяв на себе. Повне видання Біблії у перекладі П. Куліша, І. Пулюя та І. Нечуя-Левицького, вперше вийшло у Відні 1903 року. У 1904 році Пулюй звернувся до російських властей і до Академії наук у Петербурзі з клопотанням про дозвіл на поширення Біблії, перекладеної українською мовою, в Російській імперії, однак одержав відмову. Натомість добився дозволу від японського військового керівництва на поширення духовного слова українською мовою серед вояків-українців, полонених під час російсько-японської війни.

Кредо[ред.ред. код]

«Нема більшого гонору для інтелігентного чоловіка, як берегти свою і національну честь та без нагороди вірно працювати для добра свого народу, щоб забезпечити йому кращу долю».
(Іван Пулюй)

Праці[ред.ред. код]

Рентген.JPG

Автор близько 50 наукових праць українською, німецькою, англійською мовами.

Публікації про катодні та Х-промені[ред.ред. код]

  • Strahlende Elektrodenmaterie //Wiener Berichte I. — 1880. — 81. — S.864 −923; II. — 1881. — 83. — S.402-420; III. 1881. — 83. — S.693-708; IV. — 1882. — 85. — S.871-881.
  • Strahlende Elektrodenmaterie und der sogenannte vierte Aggregatzustand' — Wien; Verlag Carl Gerold Sohn, 1883.
  • Radiant Elektrode Matter and the so Called Fourth State.— London: Physical Memoirs, 1889. — Vol. l, Pt.2. — P.233-331.
  • Über die Entstehung der Röntgen‘schen Strahlen und ihre photographische Wirkung //Wiener Berichte. — 1896. — Bd. 105. — S. 228—238.
  • Die Röntgenische Entdeckung neuer Eigenschajten der sog.

Kathodenstrahlen //Bohemia. — 1896. — 11.01

Останні дві публікації — одні з перших, чи навіть перші, де Х-випромінювання названо «рентгенівським».

Пам'ятна дошка на стіні будинку № 9 по вулиці Шкодагассе, Відень, Австрія
Поштова марка України, присвячена до 150 річчя від дня народження Івана Пулюя, 1995 (Michel 135)
Аверс монети, номіналом 5 гривень, випущеної Національним банком України до 165-ї річниці від дня народження Івана Пулюя

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

у Дніпропетровську є вулиця та провулок;
у Києві існує вулиця Пулюя в Турецькому містечку;
у Львові;
у Тернополі;
у Івано-Франківську;
у Дрогобичі.

Зауваги[ред.ред. код]

  1. Пиндус Б., Щербак Л. в статті Пулюй Іван Павлович (Т. 3, С. 156.) стверджували, що у 1869 закінчив богословський факультет Віденського у-ту

Примітки[ред.ред. код]

  1. Тернопільська гімназія, що дала світу геніїв
  2. Пиндус Б., Щербак Л. Пулюй Іван Павлович… — С. 156.
  3. щоправда, В. Окаринський вказує, що як учень 6 класу, у січні 1863 заснував не гімназійну «Громаду», а товариство у Тернополі → Окаринський В. Землі нинішньої Тернопільщини в Новий час (кінець XVIII ст.—1914 р.) // Тернопільщина. Історія міст і сіл : у 3 т. — Тернопіль : ТзОВ «Терно-граф», 2014. — T. 1 : А — Й. — С. 78. — ISBN 978-966-457-228-3.
  4. Постанова Президії НАН України «Про затвердження оновленого Положення про премії НАН України імені видатних учених України» № 206 від 11.07.2007.
  5. ​У Тернополі відкрили меморіальну дошку учасникам таємного молодіжного товариства
  6. Всеукраїнська стипендійна програма імені Івана Пулюя

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]


Науковці України Це незавершена стаття про українського науковця.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.