Римська провінція

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Поділ Римської імперії на провінції у часи найбільшого розквіту держави за часів імператора Траяна, 117 рік.

Провінція в Римській імперії (лат. provincia, мн.: лат. provinciae) — найбільша одиниця адміністративно-територіального поділу держави (до кінця III ст. н. е.) поза межами Італії. Спочатку римське поняття provincia означало завдання, обов'язок для управлінців з Риму. Із здобуттям ним нових територій отримало сучасний зміст — територію, адміністративну одиницю поза межами центру однак з його управлінням.

Після реформ Діоклетіана (біля 293 року н. е.) і встановлення в імперії Тетрархії провінції входили до складу більших адміністративних одиниць — діоцезів для спрощення керування державою.

Республіканський період[ред.ред. код]

Перша римська провінція була утворена у 241 році до н. е. для управління територією Сицилії, захопленої у Карфагену внаслідок Першої Пунічної війни. Згодом провінції утворювалися Римом за схожим принципом — для управління периферійними щойно захопленими територіями.

В період існування Римської республіки, намісників (магістратів) провінцій призначав сенат із числа представників сенатського або, рідше, вершницького рангу. Намісник керував провінцією один рік, інколи його повноваження продовжувались сенатом. Розподіл провінцій між майбутніми магістратами проходив на початку року за жеребкуванням або по прямому призначенню сенату. Зазвичай, у «проблемні» або стратегічно важливі провінції сенат призначав більш досвідчених та авторитетних людей — проконсулів (консулів, які завершили свій консулат) або пропреторів (колишніх преторів).

Список провінцій республіканської епохи[ред.ред. код]

Рік утворення, назва та тип правління

Римські провінції в епоху принципату[ред.ред. код]

Поділ провінцій імперії на імператорські та сенатські після встановлення в Римі режиму імперії.

Після встановлення в Давньому Римі режиму принципату внаслідок Громадянських війн кінця I століття до н.е., які стали завершенням періоду республіки, принцип керування провінціями дещо змінився. Відтепер провінції ділились, за рішенням імператора Октавіана Августа, на імператорські (намісника призначав сам принцепс) та сенатські (право на призначення намісника залишалося в сенату).

Імператорськими провінціями стали найбільш стратегічно та економічно важливі для імперії. Натомість, провінції залишені сенату переважно були «старими», приєднаними за часів середньої та пізньої республіки, вони були далекі від кордонів імперії, а небезпека повстання в них була мінімальною. Таким чином, на території цих провінцій було дуже мало військ, що зменшувало вірогідність, що сенат спробує застосувати силу проти імператора. Як і за старих республіканських часів, намісниками в сенатських провінціях ставали проконсули та пропретори із сенатського стану, в залежності від регіону.

Імператорськими провінціями керували імператорські легати (лат. Legatus Augusti pro praetoreукр. Посланець імператора - пропретор) які були також із числа сенаторів, консулів та преторів. Виключенням був лише Єгипет, яким керували префекти - виключно представники стану вершників. Також імператор призначав прокураторів із числа вершників у деякі малі провінції.

Кількість, розмір та статус провінцій змінювалися в залежності від зовнішньої та внутрішньої політики Риму. За часів імперії великі провінції, на кордонах яких було розквартировано велику кількість військ (наприклад Паннонія, Сирія або Мезія), ділилися на дрібніші провінції для запобігання ситуації, коли в руках у одного намісника зосереджена велика військова сила, за допомогою якої він починає пробивати собі дорогу до імператорського трону. Найпопулярнішими у кандидатів в намісники були прикордонні з варварами провінції, адже завжди був шанс під час війни захопити велику кількість рабів чи майна, здобути політичний авторитет.

У 68 році н.е. із 36 провінцій імперії, 11 було сенатськими, 25 імперськими. Із останніх - 15 керувалося легатами, 10 прокураторами та префектом.

Список провінцій, утворених в епоху принципату[ред.ред. код]

Рік утворення, назва та тип правління

Чимало територій з названих вище провінцій були завойовані Римом або римськими васалами задовго до їхнього офіційного включення у склад імперії в статусі провінцій. Роки, вказані вище, показують час формального створення провінції, а не час завоювання.

Реформи Діоклетіана[ред.ред. код]

Адміністративний поділ Римської імперії часів Тетрархії

Імператор Діоклетіан кардинально реформував адміністративний поділ імперії. До кінця III століття Pax Romana переживав глибоку кризу. Влада та значення римського імператора слабнули, на престолі часто були т.з. солдатські імператори, які не мали реальної влади та політичного авторитету, імперію роздирали на шматки прояви сепаратизму окремих воєначальників (Див.: Гальська імперія, Іллірійська імперія, Пальмірське царство). Отож, Діоклетіан змушений був якось вирішити кризу, його реформа відома як Тетрархія.

Він розділив Римську імперію на дві частини: Західну та Східну. В кожній правив свій імператор - Август, який призначав собі помічника і наступника - Цезаря і надавав йому землі із своєї частини імперії. Таким чином, держава фактично дробилася на 4 частини із своїм правителем. До того ж, у 290-х роках уся імперія була заново розділена на більш, ніж 100 провінцій (провінції також були утворені в Італії, яка до цього адмініструвалася безпосередньо з Риму).

Провінціями керували чітко ієрархізовані намісники: консуляри, корректори та президи. Діоклетіан призначав цих правителів лише із стану вершників (еквітів), тим самим відтіснивши від керуванням периферією сенаторів. Були залишені у деяких регіонах проконсули (наприклад, Африка чи Азія; ці титули історично збереглися, мабуть, до кінця існування Римської імперії, хоча реального зв'язку їх колишнім значенням не збереглося).

Провінції входили до діоцезів (спочатку - 12), в яких правили вікарії. Вікарії керували своїми провінційними намісниками нижчих рангів і лише проконсули та міський префект Риму підпорядковувались напряму тетрархам. Рим залишався номінальною столицею усієї імперії, хоча кожен тетрарх переніс свою резиденцію ближче до кордонів для кращої організації опору кочівникам та ворожим сусідам.

Устрій імперії після Костянтина Великого[ред.ред. код]

Адміністративний поділ Римської імперії близько 400 року

Режим Тетрархії виявився недовговічним та нестабільним. Після тривалої громадянської війни початку IV століття, переможцем вийшов Костянтин, який зосередив у своїх руках усю повноту влади в імперії. Костянтин вирішив відновити у 318 році поділ імперії на 4 частини, які відтепер отримали назву префектур, якими керували префекти преторію. Як і раніше, Рим, а тепер і нова столиця - Константинополь, не входили до їх складу, управлялися префектами міста і підпорядковувались безпосередньо імператору. Кожна префектура включала в себе декілька діоцезів, де правили вікарії. Вікарій Сходу називався комітом Сходу, а вікарій Єгипту - префектом Єгипту. Існувало 12 діоцезів, до кожного входило декілька провінцій (загальна їх кількість за Діоклетіана була 101, а до кінця IV століття зросла до 120). В залежності від статусу провінції, ними керували сановники різних рангів (як і при Діоклетіані - проконсули, консуляри, корректори чи президи).

Впродовж IV століття адміністративний устрій імперії декілька разів дещо змінювався. Провінції та діоцези розділювались, щоб утворити нові, префектура Іллірік скасовувалась та реформувалась, її приналежність до Сходу чи Заходу змінювалась декілька разів. Врешті-решт, остаточний поділ формально єдиної Римської імперії на Західну та Східну оформився у 395 році після смерті Феодосія Великого.

Список префектур, діоцезів та провінцій пізньої Римської імперії[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]