Лікія

Лікія
Тип	ландшафт і історична область
Входила до складу	Середземноморський регіон
Країна	Туреччина

Не плутати з Лідія.

Не плутати з Лікаонія.

Розташування Лікії на мапі Анатолії

Лікія античних часів

Лі́кія (дав.-гр. Λυκία, лат. Lycia, лік. Trm̃mis) — історичний регіон, держава на південному заході Анатолії (Малої Азії), провінція Римської імперії. Назва походить від імені народу лікійців — нащадків лувійців, що населяли басейн річки Ксант і прилеглі території на узбережжі Середземного моря. Лікійці розмовляли однією з хетто-лувійських мов і користувалися власною абеткою, створеною у V–IV століттях до н. е.

Географія

Географічні та кліматичні умови Лікії впливали на концентрацію античних поселень на береговій лінії та краях долин порівняно з високогір'ям. У той час як гори, що різко піднімаються досить близько до берегової лінії моря, є фактором, що сприяє виникненню двох різних кліматичних режимів, у цьому районі загалом спостерігається типовий середземноморський клімат, при цьому зимова температура рідко опускається до –5… –10 °С. Сильні дощі, які зазвичай йдуть навесні та восени, руйнують круті та похилі схили гір, що призводить до збіднення ґрунту. Нагромадження мулу, що переноситься дощовими водами та струмками, вздовж берегової лінії або на плато у високогір'ях також є причиною утворення рівнин, придатних для сільського господарства.

Міста Лікії

• Міра (Демре)
• Олімпос
• Ідріос (Кемер)
• Фазеліс
• Телмес (Фетхіє)
• Ксант
• Сімена
• Аріканда
• Ліміра
• Летоон
• Патара

Історія

Лукка

У пізньому бронзовому віці Лікія була частиною земель народу лукка, відомих з хеттських та давньоєгипетських записів. Вважається, що топоніми Лукка та Лікія є спорідненими, як і назви численних лукканських та лікійських поселень.

Лікійці називали свою землю Трм̃міса. Грецька форма Лікія (Λυκία), можливо, походить від хеттського лукка, хоча греки були знайомі з місцевою назвою, засвідченою Гекатеєм Мілетським та Геродотом у формі язичницького імені Терміли. Грецька міфологія пояснює походження назви через однойменного героя Ліка. Геродот також записує легендарні перекази, згідно з якими лікійці походять з острова Крит.

Перші держави на території Лікії — Міра і Кувалія — відомі за хеттських часів — були населені племенами солімів і термілів. Археологічні пам'ятки народу лукка є рідкісними. Народ лукка був відомий своєю неспокійністю, а хеттські та єгипетські записи описують їх як грабіжників, повстанців та піратів. Народ лукка воював проти хеттів у складі конфедерації Ассува, пізніше воював за хеттів у битві при Кадеші та входить до числа груп, відомих сучасним вченим як «народи моря».

Згадані у хеттських документах і лікійці (Лукка), але тоді вони населяли землі на захід від сучасної Лікії. Вже в ті часи існували тісні стосунки лікійців із греками, їхній цар Іобат був родичем коринфських володарів, у Лікії, згідно з міфами, здобував свої перемоги давньогрецький герой Беллерофонт, а ще раніше лікійці («циклопи») допомагали у будівництві тиринфському царю Пройту і мікенському володарю Персею. У Троянській війні більшість лікійців на чолі із царями Главком і Сарпедоном воювали на боці троянців.

Існування Ксанфа (хетт. Awarna, лік. Arnna), як одного з політичних центрів регіону засвідчено, починаючи з хетто-лувійського часу.

Архаїчна Лікія

За доби архаїчної Греції в Лікії існувало кілька десятків міст-держав, об'єднаних у конфедерацію на зразок амфіктіонії. Найшанованішим богом лікійців був аналог грецького Аполлона, згодом саме аполлонова ліра карбувалася на місцевих монетах.

Перський період

Країну намагався приєднати до своїх володінь лідійський цар Крез, але марно. До перських володінь Лікію приєднав у 546 до н.е. Гарпаг, проте лікійці зберегли самоврядування. Лікія разом з Карією стала сатрапією. Політика Ахеменідів щодо Лікії була невтручанням. У країні навіть не було сатрапа. Причина такої nthgbvjcns після такого рішучого початкового опору полягає в тому, що перси використовували інший метод контролю: розміщення аристократичних перських сімей у регіоні.

Гробниця Гарпій. м.Ксанф

Зберігали владу правителі численних міст-держав, насамперед Ксанф і Телмес на заході; Фелл, Тріса, Тюсе та Ісінда в центральній частині; Ліміра — на сході. Більш за все відомостей про правителей Ксанфа. Першим відомим є Хезіга I, про якого йдеться на Ксанфському обеліску. Син останнього Кіберніс очолював лікійський флот у війні Ахеменідської імперії з давньогрецьими полісами й загинув у битві при Саламіні. Припускають, що його було поховано у гробниці Гарпій. Наступним правителем став Хезіга II.

Монета царя Херея

У 468 до н.е. Лікія отримала незалежність і увійшла до Делоського союзу, але згодом повернулася під владу персів. Купрлі був першим царем, про якого достовірно відомо з монетних легенд. Конкуренція між династами призводила до розширення влади та могутності окремих родин династів: Кпрілідів в Ксанфі і Гарпагидів у Телмесі. 440 року до н.е. внаслідок династичного шлюбу відбувається об'єднання Західної Лікії під владою Гарпагидів.

Зі зменшенням могутності Афін під час Пелопоннеської війн зі Спартою, більшість лікійських міст вийшли з Делоського союзу, за винятком Тельмесса та Фаселіса. У 429 році до н. е. Афіни відправили флот на чолі із Мелесандром проти Лікії, щоб спробувати змусити її знову приєднатися до союзу. Але ксанфський династ Херіга завдав афінянам поразки. Херіга також зумів об'єднати під своєю владою усю Лікію.

Його онук Арбіна був відомим своєю гробницею. Антумпара допомагав центральній влади придушити велике повстання сатрапів. Разом з його правління лікія поділяється на східну і західну. Східна частина країни перебувала під владою царя на ім'я Перикл, що зміг здолати Антумпару, але невдовзі й сам загинув у боротьбі з лідійським сатрапом Автофрадатом. Невдовзі сатрапом лікії було призначено карійського династа Мавсола.

Царі Ксафна

• Хезіга I (бл. 540/530—520 до н.е.)
• Кіберніс (520—480 до н.е.)
• Хезіга II (500—бл.480 до н.е.)
• Купрлі (бл.480—440 до н.е.)
• Хезіга III (?—460 до н.е.)
• Гарпаг (460—450 до н.е.)
• Херіга (440—410 до н.е.)
• Херей (410—390 до н.е.), також цар Лікії
• Арбіна (390—380 до н.е.)
• Антумпара (380—360 до н.е.)

Царі Антіфелла

• Мітрапата (390—370 до н.е.)

Царі Ліміри

• Перикл (380—360 до н.е.), також цар Лікії

Елліністичний період

Персія утримувала Лікію, поки її не завоював Олександр III Македонський у 334–333 роках до н. е. Останній призначив сатрапом Лікії та прилеглих до неї земель до гори Тавр Неарха. Після смерті Александра Македонського в 323 році до н. е., Лікія стала місцем боротьби діадохів. 304 року до н.е. її захопив Антигон Одноокий, після загибелі якого 300 року до н.е. увійшла до складу царства Лісімаха, що перейміг Плейстарха. Після загибелі Лісімаха 281 року до н.е. увійшла до складу Птолемеївського Єгипту. У 270-х роках до н.е. зазнала нападів галатів.

Лікія у складі Родосу

Близько 200 року до н.е. Лікію було захоплено селевкідським царем Антіохом III, після поразки якого за Апамейським договором 188 року до н.е.

Незалежність

На початку II ст. до н.е. з метою звільнення з-під влади Родосу утворюється Лікійський союз, що складався з 23 міст (в подальшому згідно Плінію Старшому їх збільшилося до 36). Із них шість міст мали перший ранг – Ксанф, Патара, Пінара, Міра, Тлос та Олімп. Усі державні питання вирішувалися союзними зборами (койнон синедріон), в яких голоси розподілялися пропорційно розміру міста: 3 голоси було у великих полісів, 2 — у середніх і 1 — у невеликих. Ліміра, ймовірно, мала три голоси з I ст. до н.е. Менші міста мали лише два або один голос, або вони об'єднувалися як «комунальний союз» (симполітію) під керівництвом одного міста — з одним голосом у межах союзу. Прикладом цього є симполітія, очолювана Аперлаєм, до якої належали Ісінда, Аполлонія та Сімена. Це також може пояснити різну кількість членів у джерелах.

На чолі союзу стояв лікіарх, діяли загальні суди (δικαστήριά), скарбниця. У деяких грецьких написах з Лікії згадуються граматеї (головні секретарі), стратеги, навархи та гіппархи як додаткові посадові особи. Міста по черзі приймали збори союзу. Втім питання зовнішньої політики перебували під контролем Римської республіки. У I ст. н.е. посаду лікіарха на деякий час змінив верховний жрець культу імператора, що поєднував обов'язки граматея. Ця вища керівна посада відповідала принципу ануїтету; офіційні документи в Лікії датувалися відповідно до терміну повноважень лікійського жерця. Булевтерій Патари в цей період, ймовірно, служив місцем зустрічей Лікійської ліги.

У 169 році до н.е., під час Третьої Македонської війни, коли відносини між Римом і Родосом загострилися, римський сенат видав декрет, яким надавав карійцям та лікійцям свободу. Згідно з Полібієм це стало близько 169 року до н.е.

У 81 році до н.е. Луцій Ліциній Мурена, що брав участь у Другій Мітрідатовій війні, скинув Моагета, тирана тетраполіса у Кібіраті (північна Лікія). За цим Мурена включив міста Балбуру та Бубон до складу території Лікійського союзу.

За часів незалежності Лікія пережила добу піднесення. Історики нараховують у ці часи до 70 лікійських міст, що переживали справжній розквіт. У першій половині I ст. до н.е. тут утворилося самостійне царство Зенікета, що активно підтримував місцеве піратство. У 77 році до н.е. Публій Сервілій Ватія Ісаврік переміг піратів Лікії та Памфілії.

У 42 до н.е. країна була нещадно пограбована Брутом, що збирав кошти на війну з Антонієм і Октавіаном.

У 43 імператор Клавдій спробував перетворити Лікію в римську провінцію, об'єднавши із сусідньою Памфілією, але Нерон повернув країні самостійність. В часи перших римських імператорів в лікійському місті Родіаполь мешкав визначний лікар Геракліт.

Римський період

Сюди перенаправляється запит .

Срібна драхма Траяна. Карбування Лікії. 98/99 роки

Після смерті Нерона 68 року Лікія назавжди втратила незалежність. У 74 році імператор Веспасіан об'єднав Лікію та Памфілію у провінцію Лікія та Памфілія. У ці часи країною розповсюджується християнство. Особливої слави Лікія здобула завдяки єпископу міста Міри — Миколая, який, народився в лікійському місті Патара. За часів Феодосія I Лікія знову стала окремою провінцією із столицею в Мірі.

Загалом у регіоні підтримувався мир, процвітало міське життя, особливо у портах, які отримували прибуток від місцевої та міжнародної торгівлі. Патара була однією з найважливіших гаваней Лікії, елліністичною військово-морською базою та адміністративним центром римського часу. У Патарі була захищена гавань, на якій імператор Адріан побудував величезне зерносховище, свідчення великої торгівлі міста та всієї Лікії.

Однією з найяскравіших рис піднесення економіки Лікії, насамперед за часів Антонінів, був феномен появи тут найбагатших філантропів-евергетів, засвідчених у джерелах. Діяльність найбільшого з усіх евергетів римського часу - Опрамоаса з Родіаполя - описана в грецькому написі на стінах його мавзолею в Родіаполі. Це найдовший напис у Лікії та Малій Азії (IGR, III, 739; TAM, II, 905) і чи не найдовший в імперії, що ознаменовує благодіяння та численні почесті, надані Опрамоасу за його благодійну діяльність;.

Мефодій Патарський (Олімпський) наприкінці ІІІ ст. був першим відомим єпископом Лікії і брав участь у доктринальних суперечках про воскресіння. Сліди християнізації можна побачити в архітектурі, на змінах у поховальному обряді та в інших громадських будинках лікійського міста, насамперед у термах. Стадіони залишалися релігійно нейтральними, а театри, як правило, закривалися.

Візантійський період

За часів Східної Римської імперія провінція Лікія і Памфілія зберігалася до 720-х років, коли було утворено фему Кібиреоти. Міра була цивільною та церковною столицею Лікії (перетворено на метрополію Феодосієм II), і її порт квітнув завдяки своєму розташуванню на основних морських шляхах між столицею, Єгиптом та Сходом. Активність населення була особливо інтенсивною під час Юстініана I, коли було перебудовано столичне місто (метрополія провінції) Міра і на сільській території міста було засновано знаменитий чудовий монастир св.Миколи Сіонського.

У XI ст. Лікію захопили сельджуки, але згодом Лікію було відвойовано Комнінами. З занепадом Візантії наприкінці XIII ст. турки знову захопили регіон. Лікія стала частиною бейліка Ментеше.

Турецький період

1424 року сюди поширилася влада Османської імперії. Після Першої світової війни Лікія була передана королівству Італія згідно з умовами Севрського договору та окупована протягом кількох років, але в 1923 році була передана Туреччині.

Устрій

На чолі міст-держав стояли володарі (хнтаваті), яких греки і перси називали династами чи царями. Про посадовців відсутні відомості.

Суспільство

Згідно з Геродотом у лікійців був дуже особливий звичай, в якому вони відрізняються від інших народів, а саме брати прізвище матері, а не батька; тому, якщо когось запитати, хто він і з якої родини походить, він відповідає, повторюючи ім'я своєї матері та бабусі по материнській лінії. З тієї ж причини, якщо вільна жінка виходить заміж за раба, діти вважаються вільнонародженими; а якщо, навпаки, вільний чоловік, навіть один з перших громадян, бере за дружину або наложницю іноземну жінку, діти, народжені від такого союзу, вважаються ганебними.

Пізніші автори додали ще елементи: що спадщина переходила дочкам, а не синам (Микола Дамаскин), що жінки правили лікійцями в давнину (Арістотель) і продовжували це робити в класичний період (Гераклід Понтійський), і що цей своєрідний звичай виник у міфологічному епізоді за участю героя Беллерофонта (Плутарх).

Разом з тим лікійські написи, всупереч твердженню Геродота, свідчать про широке використання патронімів. Це спонукало деяких дослідників вважати цей уривок просто вигадкою, можливо, створеною грецьким істориком, щоб підкреслити сексуальну розпусту лікійців, які не могли бути впевнені в особистості свого батька. У будь-якому разі, хоча використання патронімів у написах є найпоширенішою практикою, існують певні значні випадки використання матронімів. Крім того, лікійські написи відображають лише практики найвидатніших соціально осіб (тобто тих, хто здатний встановити напис), і тому стверджується, що існуючі докази не спростовують остаточно твердження Геродота.

Економіка

Гірський характер Лікії був найбільшим чинником, на що впливав обмеженість сільськогосподарських угідь. Створення терас – єдиний спосіб перетворити похилі схили у сільській місцевості на родючі сільськогосподарські угіддя. Сільськогосподарське виробництво у стародавніх містах регіону, особливо на гористій береговій лінії та на гірських схилах у долинах Ксанф, Мири та Аріканда, значною мірою було засноване на системі терасування. Хоча рівнини використовувалися як сільськогосподарські угіддя, схили пагорбів, на яких розташовувалися садиби, також були терасовані, що зробило їх придатними для сільського господарства.

Кінець VI ст. знаменує собою важливе зрушення історія сільського господарства Лікії. Інтенсивне пізньоантичне землеробство поступово поступилося місцем пасовищам і полям, що скоротилися в розмірах і розкиданим серед чагарників і лісів, що зростали там, де раніше були сади і зернові поля.

В періоди незалежності значний зиск приносило піратство, чому сприяло географічне положення. У період панування Риму і Візантії прибережні міста перетворилися на важливі центри посередницької торгівлі.

Культура

Мова

Летоонська стела

У залізну добу була поширена на території Лікії власна мова. Деякі дослідники вважають, що вона була нащадком хеттської або лувійської мови (чи відразу обох). Прикладом є Летоона, що покриває грані чотиригранної кам'яної стели під назвою Летоонської стели, що було виявлено у 1973 році під час археологічних досліджень храмового комплексу Летоона поблизу Ксанфа. Вимерла в I столітті до н. е. — була замінена грецькою мовою.

Також існувала так званна лікійська мова И, або мілійська. Вона збереглася у двох написах: один із 45 складів на тримовній стелі у Ксантосі і ще один, коротший, на саркофазі в Антіфеллі.

Письмо

Подібно до інших малоазійських алфавітів виник під впливом грецького алфавіту, але не безпосередньо від нього, а від фінікійського алфавіту. З цієї причини зовнішню схожість з грецьким алфавітом оманливе: ряд букв, подібних за формою, мають зовсім інші значення. Хоча лікійська писемність у своїй основі є алфавітною, у ній спостерігаються деякі пережитки консонантизму фінікійського алфавіту.

Література

збереглася у монументальних написах 500-300 до н. е. на території Лікії (Лукка). Також вціліло кілька віршованих написів на близькоспорідненій мілійській мові (лікійській Б), які теж можна зарахувати до лікійської літератури. Література і мова зникають у III столітті до н. е.

Основний масив лідійської літератури, що безпосередньо дійшов до нас, складають епітафії та посвячення — загалом близько 170 написів.

Живопис

Відомі насамперед фрески і мозаїки будівель, здійснені в часи еллінізації. У південній частині акрополя Ксанфу низка кімнат було прикрашено досить брутальною мозаїкою на класичні теми, що зображує Фетіду, що занурює немовля Ахілла в Стікс, Аталанту і Мелеагра, а також медальйони з уособленнями Миру та Краси.

Скульптура

Виражена насамперед у вигляді каріатид храмів і гробниць та рельєфів. Ці каріатиди, стилістично та іконографічно дуже відмінні від своїх афінських прототипів, є, мабуть, найбільш далекими від класичних зразків скульптурами героону. Вони носять високі калафи, висічені з того ж кам'яного блоку, що голова та абака, і стоять на високих циліндричних базах. У їх багатошаровому одязі і атрибутах багато східного: крім пеплоса і плаща, що покриває голову, вони носять хітони з гудзиками на рукавах, сандалі на високих підошвах і браслети, що мають завершення у вигляді левових голів (як в ахеменідських та ассирійських ю). У руках вони тримають ритони, що завершуються кінськими протомами, а також фіали та, можливо, дзеркала. Їхні довгі кручені коси, що падають на груди, зі стилізованими, гравірованими пасмами, їхні великі голови на коротких шиях, роблять їх схожими на архаїчні жіночі фігури іонійського походження.

Архітектура

Для перського періоду характерана поява «стовпового могильника», які являли собою прямокутну кам'яну стелу, верхня частина якої містила вирізану порожнину для посудини з порохом похованого. Стовп розміщувався на рівній масивній підставі або ступінчастому цоколі. У деяких випадках зовнішня сторона могильної камери прикрашалася рельєфними зображеннями, які демонстрували дії померлого. Стовпні могильники прикрашено рельєфами та написами. Хоча про традицію ставити стовп на могилах царів повідомляв ще Гомер. Лікійські написи класичного часу розрізняють поховання-стели і пізніші саркофаги, спочатку асоціювалися з терміном «tezi», але цим же терміном називалися і скельні гробниці. У 2011 року на археологічних розвідках у Родіаполі було виявлено комплекс лікійських гробниць, який датується межою IV–III ст. до н. е.

Поширення християнства вплинуло на стан і еволюцію архітектурних споруд Лікії. Воно найчастіше виявляється у переосвяченні храмів і будівництві нових, вже християнських. У Лікії зводяться базиліки у містах. Крім того, деяка кількість базилік відома у сільській місцевості. Специфікою археології Лікії є велика кількість міст (не менше 30) на відносно малій, важкодоступній гірській місцевості. Архітектура IV-VI ст. відображає тісний контакт між Лікією, Єгиптом та Святою Землею своїм стилем

Акрополь міста Ксанф зазнав великих змін у пізній античності, коли стародавні пам'ятники та будівлі були знесені, щоб звільнити місце для складного комплексу, який, мабуть, був житловим комплексом, можливо, для місцевого єпископа. Головна будівля комплексу нагадує базиліку з нартексом, екзонартексом і атріумом, але його апсида звернена на південь, а атріум, до якого ведуть сходи з нартексу, стоїть більш високому рівні, ніж інші. Три склепінчасті зали з'єднані центральним нефом; біля сходів стоять умивальники для ритуальних обмивань.

Храмовий поганський комплекс Летоон було зруйновано у IV ст. у процесі християнізації. Але за Юстиніана I тут виник монастир, незважаючи на поступове замулювання і заболочування місцевості. Базиліка розміром приблизно 30×20 м була побудована відразу на схід від занедбаного німфея, можливо, щоб скористатися священним джерелом. Листи мармуру покривали синтрон, неф вимощений opus sectile, а проходи – мозаїкою. Південний прохід був з'єднаний з триконхіальною каплицею, мозаїчна напис якої передбачає, що вона (і, можливо, вся церква) була присвячена янголам.

У більшості міст Лікії загалом характерною рисою матеріальної культури римського часу є поганські гробниці, які належали багатим та знатним людям. Гробниця-героон царя Перикла належить до найбільш значних похоронних споруд Лікії, що і Монумент нереїд у Ксанфі. Аналіз його архітектури декору дозволяє краще зрозуміти специфіку культури лікійців, що ввібрала в себе елементи західної та близькосхідної культур і водночас має виражену локальну своєрідність. Відомою є монументальна гробниця Опромоаса, що побудовано у Родіаполі поряд зі східною стороною Себастейона як частина того ж комплексу поряд із міським театром.

Також можна зустріти поховання, які належали і простим людям, торговцям. Деякі з них, у зв'язку з природно-кліматичними умовами, що склалися, є скельними похованнями. Найчастіше ці поховання розташовуються на вершинах скель, прикрашені різними колонами, мають різні різьблені візерунки. З висоти відкривається чудовий краєвид на розташоване внизу місто. Можливий зв'язок поховань із язичницькими традиціями. Гробниці, як правило, мають чотирикутну форму. Важливо те, щоб поховання розташовувалися не так на скелі, але в землі. Вони поділялися на дві кімнати – жіночу та чоловічу. У жіночій (верхній) розташовувалася дружина із родичами. У чоловічій (нижній) – чоловік та його родичі. Можна визначити те, кому належали дані поховання, за атрибутами (написами, прикрасами), що частково збереглися до наших днів.

Важливим є феномен перепрофілювання під потреби християнського культу міських лазень (терм), забезпечених водопостачанням. Їхнє розташування і близькість до кладовищ наштовхує на думку, що при поширенні християнства вони могли бути використані для релігійних обрядів, наприклад, для омивання покійного або хрещення.

Посилання

• Історія дослідження Лікії (англ.) [Архівовано 8 вересня 2015 у Wayback Machine.]