Сівкович Володимир Леонідович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Володимир Леонідович Сівкович

Віце-прем'єр-міністр України з силових питань
Час на посаді:
11 березня 2010 — 13 жовтня 2010
Президент   Віктор Янукович
Прем'єр-міністр   Микола Азаров

Народився 17 вересня 1960(1960-09-17) (57 років)
Громадянство Україна Україна
Національність українець
Політична партія Партія регіонів
Нагороди
Заслужений юрист України
Орден Дружби народів
Україна Народний депутат України
4-го скликання
безпартійний 14 травня 2002 25 травня 2006
5-го скликання
Партія регіонів 25 травня 2006 23 листопада 2007
6-го скликання
Партія регіонів 23 листопада 2007 11 березня 2010

Володи́мир Леоні́дович Сівко́вич (нар. 17 вересня 1960, село Гостра Могила, Ставищенський район, Київська область) — український політик, народний депутат 4-го, 5-го та 6-го скликань. Віце-прем'єр відповідальний за силовий блок в першому уряді Миколи Азарова з 11 березня до 13 жовтня 2010. Заступник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України з жовтня 2010 до грудня 2013.

Біографічні відомості[ред.ред. код]

Народився 17 вересня 1960 (село Гостра Могила, Ставищенський район, Київська область) в сім'ї учителів; українець; дружина Антоніна Федорівна (1960); сини Олександр (1982), Віктор (1984–†2009).

Освіта[ред.ред. код]

З 1977 по 1982 рік навчався у Київському вищому військовому інженерному двічі Червонозоряному училищі зв'язку імені М. І. Калініна (рос. КВВИУС, КВВИДКУС), спеціальність — радіозв'язок, кваліфікація — радіоінженер. У 2000 році закінчив Київський національний економічний університет, спеціальність — «Міжнародна економіка», кваліфікація — магістр з управління міжнародним бізнесом. У 2005 році закінчив Київський університет права НАН України, спеціальність — правознавство, кваліфікація — юрист.

Кар'єра[ред.ред. код]

З 1977 — служба в армії[джерело?]

У 1982 (з власних слів)[1] — Єреван, начальник Центру космічного зв'язку[2]

З 1983 — в органах КДБ СРСР.

У 1990—1992 — працював за кордоном (у Німеччині).[3]

У 1992—1993 — президент ЗАТ «Авіакомпанія Віта» (місто Київ).

У 1993—1995 — президент АТ «М. Ф.С.» (місто Київ).

У 1995—1997 — голова ради директорів АК «Віта».

У 1997—1998 — голова адміністративної ради ЗАТ «Міжнародний Медіа Центр — СТБ».

Липень-жовтень 1998 — помічник Президента України.

Січень 2001 — квітень 2002 — голова наглядової ради ЗАТ "Авіакомпанія «Віта».

З 1997 — голова спостережної ради Благодійного фонду «Центр-Суспільство».

Радник Прем'єр-міністра України на громадських засадах (червень 1998 — грудень 1999).

Член правління ПРП (травень 1999—2000). З грудня 2000 — заступник голови, січень — жовтень 2001 — перший заступник голови (в.о. голови), з січня 2001 — перший заступник голови перший заступник голови партії «Вперед, Україно!»; член президії Політради партії «Трудова Україна» (квітень — листопад 2005).

Березень 1998 — кандидат в народні депутати України, виборчий округ № 92, Київська область. З'явилось 78.2 %, за 27.8 %, 2 місце з 11 претендентів. На час виборів: голова адміністративної ради телевізійного каналу СТБ, безпартійний. Березень 1998 — кандидат в народні депутати України від виборчого блоку «Партія праці та Ліберальна партія — разом!», № 9 в списку.

Народний депутат України 4-го скликання з квітня 2002 до квітня 2006, виборчий округ № 93, Київська область, самовисування. «За» 57.59 %, 8 суперників. На час виборів: голова спостережної ради ЗАТ "Авіакомпанія «Віта», безпартійний. Член фракції «Єдина Україна» (травень — жовтень 2002), позафракційний (жовтень 2002 — березень 2003), член групи «Європейський вибір» (березень — листопад 2003), член фракції «Регіони України» (листопад 2003 — квітень 2004), позафракційний (квітень — липень 2004), уповноважений представник групи «Центр» (липень 2004 — лютий 2005), позафракційний (лютий — вересень 2005), член фракції Народно-демократичної партії і партії «Трудова Україна» (вересень — жовтень 2005), позафракційний (жовтень — листопад 2005), член фракції Партії регіонів «Регіони України» (з грудня 2005). Голова підкомітету з питань економічної безпеки та діяльності оборонно-промислового комплексу, військового та військово-технічного співробітництва Комітету з питань національної безпеки і оборони (з червня 2002).

Восени 2002 загострився конфлікт щодо контролю над енергокомпаніями між групами Суркіса і Григоришина. 12 жовтня після зустрічі з Сівковичем Григоришин був заарештований. 15 жовтня депутат Володимир Сівкович оголосив про тимчасове припинення свого членства у парламентській проурядовій більшості і зажадав, щоб керівництво МВС негайно пояснило Верховній Раді поведінку своїх підлеглих.[4] 16 жовтня солідарність із Сівковичем продемонстрували ще чотири депутати члени фракції «Народовладдя».

Сівкович з репутацією незаангажованого народного депутата очолив тимчасову слідчу комісію Верховної Ради з розслідування обставин можливого отруєння кандидата в Президенти, лідера опозиційного блоку «Наша Україна» Віктора Ющенка. У звіті Сівковича сказано, що парламентська слідча комісія дійшла, зокрема, таких висновків:

  • немає ніяких підтверджень факту навмисного отруєння Віктора Ющенка і застосування проти нього біологічної зброї;
  • немає ні юридичних, ні фактичних підстав стверджувати, що мав місце злочин, передбачений статтею 112 Кримінального кодексу України (замах на життя державного або громадського діяча).[5]

Після поразки Віктора Януковича на президентських виборах 2004 року узяв участь у боротьбі за визначення дезорієнтованої Трудової партії України. Валерій Коновалюк, який очолив цю партію, наполягав на самостійному існуванні партії, в той час як крило, очолене Сівковичем, влилося в Партію регіонів.

Народний депутат України 5-го скликання з квітня 2006 до листопада 2007 від Партії регіонів, № 80 в списку. На час виборів: народний депутат України, член ПР. Член фракції Партії регіонів (з травня 2006). Заступник голови Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності (з липня 2006).

Народний депутат України 6-го скликання з листопада 2007 до березня 2010 від Партії регіонів, № 78 в списку. На час виборів: народний депутат України, член ПР. Член фракції Партії регіонів (з листопада 2007). Перший заступник голови Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності (з грудня 2007). Склав депутатські повноваження 11 березня 2010.

25 липня 2009 син Сівковича Віктор, який управляв автомобілем Лексус, загинув у ДТП. Попередня причина аварії — перевищення швидкості[6].

Після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах 2010 року з 11 березня по 13 жовтня Володимир Сівкович був віце-прем'єром, відповідальним за силовий блок, в першому уряді Миколи Азарова; з жовтня 2010 — заступник Секретаря РНБОУ.

24 серпня 2013 присвоєно військове звання генерал-майора запасу.[7]

14 грудня 2013 року названий серед відповідальних за силовий розгін та побиття мітингувальників Євромайдану (разом з очільником київської міліції Коряком та очільником КМДА Поповим[8]). Цього ж дня відсторонений від виконання обов'язків заступника голови РНБО через оголошення йому Генпрокуратурою України підозри у вчиненні злочину передбаченого ч. 2 ст. 365 КК України (перевищення влади або службових повноважень; в зв'язку з розгоном мирного студентського протесту в підтримку євроасоціації України 30 листопада 2013 р.)[9].

Нагороди та відзнаки[ред.ред. код]

Орден Дружби народів. Заслужений юрист України (16 вересня 2010)[10].

Джерела[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. Інтерв'ю газеті «2000» від 24.10.2002, see: Владимир Сивкович — человек-легенда. Легенда порой страшная…, «Багнет» (delete); mirror 1 // from-ua.com, 05.07.2010 11:25; mirror 2 // Досье, 10.08.2010 12:41
  2. У Вірменії немає Центру космічного зв'язку, «Плюм-бум» украинской политики. Пантелей Панкратов, специально для «УК» // Украина криминальная, 15.12.2003 09:13, див. також пошук по google
  3. Владимир Сивкович — человек-легенда. Легенда порой страшная… mirror 1. Согласно официальной биографии Путина, его служба в Дрездене закончилась в 1990 году. Как раз тогда Сивкович только попал служить в ГСВГ.
  4. Війна кланів виходить на «міжнародний» рівень? Галицькі КОНТРАКТИ № 43, жовтень 2002
  5. Комісія з розслідування отруєння Ющенка затвердила остаточний звіт
  6. Фото с места гибели сына депутата Сивковича. Сын депутата от Партии регионов Владимира Сивковича Виктор погиб в ДТП. Об этом сообщает Магнолия ТВ со ссылкой на достоверные источники. Согласно сообщению, 25 июля в 23:15 в Киеве на улице Фрунзе Лексус врезался в столб. // 07/26/2009 15:00
  7. Указ Президента України № 454/2013 від 24 серпня 2013 року «Про присвоєння військових звань»
  8. Попов «сдал» Пшонке реального «заказчика» кровавого разгона Евромайдана
  9. Президент відсторонив від посад голову КМДА О.Попова та заступника Секретаря РНБОУ В.Сівковича // УНН, Субота, 14 грудня 2013, 14:11 • Олексій Туманов
  10. Указ Президента України № 911/2010 від 16 вересня 2010 року «Про присвоєння В.Сівковичу почесного звання „Заслужений юрист України“»

Посилання[ред.ред. код]