Лавринович Олександр Володимирович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Олександр Володимирович Лавринович
Олександр Володимирович Лавринович
Олександр Лавринович у 2013
Голова Вищої ради юстиції
4 липня 2013 — 10 квітня 2014
Президент Янукович Віктор Федорович
Прем'єр-міністр Азаров Микола Янович
Попередник Колесниченко Володимир Миколайович
12-й Міністр юстиції України
11 березня 2010 — 4 липня 2013
Президент Янукович Віктор Федорович
Прем'єр-міністр Азаров Микола Янович
Попередник Оніщук Микола Васильович
Наступник Лукаш Олена Леонідівна
9-й Перший заступник Голови Верховної Ради України
2 вересня 2008 — 11 березня 2010
Президент Ющенко Віктор Андрійович
Янукович Віктор Федорович
Попередник Мартинюк Адам Іванович
Наступник Мартинюк Адам Іванович
10-й Міністр юстиції України
1 листопада 2006 — 18 грудня 2007
Президент Ющенко Віктор Андрійович
Попередник Зварич Роман Михайлович
Наступник Оніщук Микола Васильович
6-й Міністр юстиції України
7 травня 2002 — 3 лютого 2005
Президент Кучма Леонід Данилович
Ющенко Віктор Андрійович
Попередник Станік Сюзанна Романівна
Наступник Зварич Роман Михайлович
Народився 28 червня 1956(1956-06-28) (66 років)
Овруч, Житомирська область
Відомий як політик, державний діяч, адвокат
Громадянство Україна
Національність Українець
Alma mater Фізичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, НТУУ КПІ ім. Ігоря Сікорського і Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
Політична партія НРУ, Партія регіонів
У шлюбі з Світлана Григорівна (1956) 
Діти Максим (1978)  Віталій (1983)
Нагороди
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден «За заслуги» І ступеня
Орден «За заслуги» ІІ ступеня
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
Заслужений юрист України
Україна Народний депутат України
2-го скликання
НРУ 11 травня 1994 12 травня 1998
3-го скликання
НРУ 12 травня 1998 18 жовтня 2001
6-го скликання
ПР 23 листопада 2007 11 березня 2010[1]
7-го скликання
ПР 12 грудня 2012 25 грудня 2012[2]

Олекса́ндр Володи́мирович Лаврино́вич (28 червня 1956(1956-06-28), Овруч, Житомирська область, Українська РСР, СРСР) — український політик, один із засновників і керівників першої опозиційної проукраїнської партії Народний рух України 1989 року, виборювач незалежності України.

Голова Вищої ради юстиції з 4 липня 2013 р.[3][4] до 10 квітня 2014. Перший заступник Голови Верховної Ради України 6-го скликання (2 вересня 2008 року — 11 березня 2010 року). Тричі Міністр юстиції України (2002—2005; 2006—2007; 2010—2013). Колишній член Партії регіонів.

Біографія[ред. | ред. код]

Батько Володимир Павлович (1929) і мати Валентина Павлівна (1928), дружина Світлана Григорівна (1956) — математик-програміст Головного обчислювального центру Міносвіти, син Максим Лавринович (1978) — керуючий партнер юридичної фірми «Лавринович і Партнери», син Віталій (1983).

У 1978 році закінчив КНУ ім. Шевченка (фізичний факультет) за спеціальністю «оптичні прилади і спектроскопія». У 1987 році закінчив аспірантуру Київського політехнічного інституту за спеціальністю «лазерна техніка та технологія», у 1988 році захистив дисертацію «Інтенсифікація обробки надтвердої кераміки лазерним випромінюванням».

У 1998 році закінчив Національну юридичну академію України ім. Ярослава Мудрого за спеціальністю «правознавство» з відзнакою, у 2001 році захистив кандидатську дисертацію «Виборче законодавство України та проблеми його вдосконалення» на спеціалізованій Раді Інституту держави і права ім. В. Корецького Національної академії наук України.

Трудову біографію розпочав у 1978 році — на посаді інженера, згодом — молодший науковий співробітник, науковий співробітник, старший науковий співробітник Інституту надтвердих матеріалів АН УРСР.

1981—1984 — служба в армії (начальник радіолокаційної станції).

У 1990—1992 роках — старший викладач (за сумісництвом) факультету хімічного машинобудування Київського політехнічного інституту.

Член Народного Руху України з часу його заснування. У 1989 р. обраний заступником Голови Ради представників НРУ. У 1990—1997 р.р. на 2,3,4,5,6,7 Зборах Руху обирався заступником, першим заступником Голови Народного Руху України. У 1998 році на 8-х Зборах Народного Руху України звільнився з посади заступника Голови Руху й вийшов із складу всіх керівних органів Руху.

У 1990 році обраний членом Центральної виборчої комісії, у 1991 р. — заступником Голови ЦВК, у 1993—1994 роках виконував обов'язки Голови Центрвиборчкому.

У 1994—1998 р.р. — народний депутат України 2-го скликання, обраний у 274 виборчому окрузі (Львівська область). Заступник Голови комітету з питань правової політики і судово-правової реформи. Координатор парламентської фракції Народного Руху України.

4 квітня 1996 року 10 депутатських фракцій (без соціалістів та комуністів) створили міжфракційну депутатську групу з розробки Конституції і обрали керівником групи заступника голови Народного Руху України О. Лавриновича.[5]

У 1998—2001 р.р. Народний депутат України 3-го скликання, обраний у 121 виборчому окрузі (Львівська область). Секретар комітету з питань правової реформи. Член Фракції Народного Руху України. Склав депутатські повноваження 18 жовтня 2001 р.[6]

У 2001—2002 р.р. Державний секретар Міністерства юстиції України[7][8].

У 2002 році обраний народним депутатом України 4-го скликання за виборчим списком блоку «Наша Україна». Від реєстрації народним депутатом України відмовився[9].

У 2002—2005 р.р. міністр юстиції України[10][11].

У 2005—2006 р.р. заступник Голови правління ВАТ «Укрнафта».

З серпня 2006 року — перший заступник Міністра Кабінету Міністрів — начальник Управління правового забезпечення Секретаріату Кабінету Міністрів України[12].

1 листопада 2006 року знову призначений міністром юстиції України[13].

З листопада 2007 Народний депутат України 6 скликання від Партії регіонів, № 67 в списку. На час виборів: Міністр юстиції України, безпартійний.

З грудня 2007 заступник голови фракції Партії регіонів.

Перший заступник Голови Верховної Ради України 6-го скликання з 2 вересня 2008 року по 11 березня 2010 року.

З 10 березня 2010 втретє призначено на посаду Міністра юстиції України

Член Вищої ради юстиції за посадою (присягу члена ВРЮ склав на пленарному засіданні Верховної Ради України 12 березня 2010 р.)

4 липня 2013 року звільнений з посади Міністра юстиції України.[14]

2 липня 2013 обраний Верховною Радою України членом Вищої Ради Юстиції[15].

4 липня 2013 члени Вищої Ради Юстиції обрали Лавриновича Головою Вищою Ради Юстиції. 10 квітня 2014 завершив роботу в ВРЮ.

Кримінальна справа[ред. | ред. код]

2015[ред. | ред. код]

13 липня 2015 року Генеральна прокуратура України повідомила про підозру Лавриновичу в скоєнні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 191 ККУ (розтрата шляхом зловживання службовим становищем державних коштів на суму 8,5 млн грн)[16]. За даними слідства, було перераховано 95 тис. грн, 2013 ще 8,6 млн грн. на послуги іноземних юристів, юридичної компанії зі США «Skadden, Arps, Slate, Meagher & Flom» для захисту держави Україна у кримінальній справі «Тимошенко проти України», яка була на розгляді в Європейському суді з прав людини.[17][18][19]

30 липня 2015 року Печерський суд Києва призначив заставу в розмірі 1,2 млн грн[20], яка була внесена 7 серпня. 18 серпня 2016 року ГПУ повторно вручила Лавриновичу підозру за ч. 5 ст. 191 ККУ (у документі новий текст та виправлені помилки)[21].

15 вересня 2017 року суддя Батрин Печерського районного суду Києва обрала Лавриновичу запобіжний захід у вигляді утримання під вартою до 02.11.17[22] у справі про захоплення державної влади шляхом оприлюднення Міністерством юстиції рішення Конституційного суду України від 30.09.10 р.[23].

7 вересня Апеляційний суд Києва скасував рішення Печерського суду і звільнив Лавриновича в залі суду. Апеляційний суд встановив факт необгрунтованості підозри Лавриновивичу і вказав на перевищення повноважень і протиправні дії судді Печерського районного суду при прийнятті ухвали від 15.09.2017 р[24].

2022[ред. | ред. код]

25 липня 2022 року Лавриновичу заочно було оголошено підозру у вчиненні державної зради через візування Міністерством Юстиції (як і іншими міністерствами та відомствами України) довідки Про погодження проекту розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення проекту угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування ЧФ РФ на території України». Досудове розслідування встановило, що «Харківські угоди» між Україною і РФ з питань перебування Чорноморського флоту РФ в Україні були нав'язані колишнім президентом РФ Медведєвим тодішньому прем'єр-міністру України Азарову, але Лавринович, розуміючи наслідки, все одно займався підготовкою угоди[25]. Міждержавні угоди (Харківські угоди) були підписані зі сторони України Президентом України та вступили в силу після ратифікації Верховною Радою України — 236 голосів «За».

Наукові роботи, винаходи та досягнення[ред. | ред. код]

Автор та співавтор 12 винаходів, 4 монографій, 48 наукових праць у галузі лазерної технології. Автор понад 20-ти наукових праць в галузі конституційного права. Автор і співавтор близько 50-ти законопроектів, автор концепції Конституційного договору. Співавтор Конституції України.

Нагороди[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Постанова Верховної Ради України від 11 березня 2010 року № 1979-VI «Про дострокове припинення повноважень народного депутата України Лавриновича О.В.»
  2. Постанова Верховної Ради України від 25 грудня 2012 року № 13-VII «Про дострокове припинення повноважень народного депутата України Лавриновича О.В.»
  3. Лавринович — вже голова Вищої ради юстиції // [Архівовано 7 липня 2013 у Wayback Machine.] Українська Правда, 04 липня 2013
  4. Головою Вищої ради юстиції обрано Олександра Лавриновича // Офіційний сайт Вищої Ради Юстиції. Архів оригіналу за 7 липня 2013. Процитовано 4 липня 2013. 
  5. Це була справді чарівна ніч! Як Україна отримала Конституцію. Архів оригіналу за 28 листопада 2019. 
  6. Постанова Верховної Ради України від 18 жовтня 2001 року № 2764-III «Про дострокове припинення повноважень народного депутата України Лавриновича О.В.»
  7. Указ Президента України від 24 липня 2001 року № 565/2001 «Про призначення О. Лавриновича Державним секретарем Міністерства юстиції України»
  8. Указ Президента України від 7 травня 2002 року № 436/2002 «Про звільнення О. Лавриновича з посади Державного секретаря Міністерства юстиції України»
  9. Постанова Центральної виборчої комісії від 8 травня 2002 року № 920 «Про заяву Лавриновича О.В., обраного народним депутатом України в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі»
  10. Указ Президента України від 7 травня 2002 року № 438/2002 «Про призначення О. Лавриновича Міністром юстиції України»
  11. Указ Президента України від 3 лютого 2005 року № 142/2005 «Про звільнення О. Лавриновича з посади Міністра юстиції України»
  12. Постанова Кабінету Міністрів України від 9 серпня 2006 року № 1115 «Про призначення Лавриновича О.В. першим заступником Міністра Кабінету Міністрів України - начальником Управління правового забезпечення Секретаріату Кабінету Міністрів України».
  13. Постанова Верховної Ради України від 1 листопада 2006 року № 295-V «Про призначення Лавриновича О.В. на посаду Міністра юстиції України»
  14. Указ Президента України від 4 липня 2013 року № 361/2013 «Про звільнення О. Лавриновича з посади Міністра юстиції України»
  15. Постанова Верховної Ради України від 2 липня 2013 року № 370-VII «Про призначення Лавриновича О.В. членом Вищої ради юстиції»
  16. ГПУ повідомила про підозру екс-міністру юстиції Лавриновичу. ukranews.com. Українські новини. 13 липня 2015. Архів оригіналу за 1 лютого 2016. 
  17. ГПУ возбудила дело против Лавриновича и Лукаш. Архів оригіналу за 22 травня 2014. Процитовано 22 травня 2014. 
  18. На Лавриновича и Лукаш завели уголовное дело. Архів оригіналу за 25 грудня 2015. Процитовано 12 липня 2017. 
  19. ГПУ возбудила дела против Лукаш и Лавриновича. Архів оригіналу за 5 серпня 2014. Процитовано 12 липня 2017. 
  20. Суд вирішив не арештовувати Лавриновича. ukranews.com. Українські новини. 30 липня 2015. Архів оригіналу за 9 березня 2016. 
  21. Екс-міністру юстиції Лавриновичу вручили підозру, яку він назвав "більш цивілізованою". 18 серпня 2016. Архів оригіналу за 6 вересня 2017. 
  22. Лавриновича заарештували у справі зміни Конституції 2010 року. Радіо Свобода (укр.). Процитовано 25 липня 2022. 
  23. Суд заарештував екс-міністра юстиції Лавриновича. ukranews.com. Українські новини. 15 вересня 2017. Архів оригіналу за 12 квітня 2018. 
  24. Апеляційний суд звільнив з-під варти Лавриновича. ukranews.com. Українські новини. 27 вересня 2017. Архів оригіналу за 12 квітня 2018. 
  25. Двох міністрів часів Януковича підозрюють у держзраді за "Харківські угоди". РБК-Украина (рос.). Процитовано 25 липня 2022. 
  26. Указ Президента України № 448/2013 від 24 серпня 2013 року «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня незалежності України». Архів оригіналу за 28 серпня 2013. Процитовано 24 серпня 2013. 
  27. Указ Президента України № 713/2011 від 28 червня 2011 року «Про нагородження О.Лавриновича орденом „За заслуги“». Архів оригіналу за 1 липня 2011. Процитовано 28 червня 2011. 
  28. Указ Президента України від 27 листопада 2001 року № 1157/2001 «Про відзначення державними нагородами України»
  29. Указ Президента України від 29 березня 2003 року № 287/2003 «Про відзначення державними нагородами України членів Вищої ради юстиції»

Джерела[ред. | ред. код]

Попередник: 6-й Міністр юстиції України
7 травня 20023 лютого 2005
Наступник:

Станік Сюзанна Романівна
Зварич Роман Михайлович
Попередник: 10-й Міністр юстиції України
1 листопада 200618 грудня 2007
Наступник:

Зварич Роман Михайлович
Оніщук Микола Васильович
Попередник: 12-й Міністр юстиції України
11 березня 20104 липня 2013
Наступник:

Оніщук Микола Васильович
Лукаш Олена Леонідівна