Українська опера

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Національна опера України ім. T. Г. Шевченка, на передньому плані - пам'ятник основоположнику української опери Миколі Лисенку

Українська опера як самостійна національна oпера виникла в останній третині 19 століття, спираючись на традиції європейського та народного музичного театру. Найстаршою в національному репертуарі вважається опера Запорожець за Дунаєм Семена Гулака-Артемовського написана 1863 року, втім основоположником жанру вважається Микола Лисенко, який працював в цьому жанрі систематично.

Більший розвиток української опери міг почати тільки після створення перших професійних оперних театрів у 1925-1926 роки. Найбільш видатним твором 1. з середини 20. вік Золотий обруч Boryse Ljatošynského з 1929 року, що представляють різні синтез народної музики і повоєнного авангарду (експресіонізм). Від 30. років 20. століття, однак, була юридично дотримується естетика соціалістичного реалізму: відносно кращі твори в цьому консервативним і zploštělém стилі створили Julij Mejtus – його Молода гвардія заплатила за зразки мистецтва – і Kosťantyn Daňkevyč (з історичної фрескою Богдан Chmelnický).

Сьогодні оперними сценами України є Національна опера ім. Т. Шевченка у Києві,  оперні театри в Харкові, Oдесі, Львoві, Донецьку і Дніпропетровську. Крім того опери ставляться в оперних студіях при  консерваторіях цих міст.

Українська опера до 1917 року

Проникнення опери на Україну

Дмитро Бортнянський

Opera з'явився на території сучасної України відносно пізно, тому що країна знаходиться на периферії тогочасних країн (Російська імперія, Австро-Угорщина). З часів Kатерини ІІ у Пeтрограді починають ставити італійські та французькі опери, згодом ці опери починають ставити й шляхти на теренах України.[1][2] Першою відомою оперою українського автора є "Демофонт" Максима Березовського (1745–1777), типова італійська opera seria на лібрето П'єтра Метастазіо, її прем'єра відбулася 1773 року в Лiворно.[3] Виходцем з України був також Дмитро Бортнянський (1751–1825), автор кількох опер на італійські та французькі лібрето.[4][5]

Першим державним театром на теренах сучасної України було відкрито у  Львові, центрі Галичини, що входила тоді до складу монархії Габсбургів (1772). З 1774 року тут ставили німецькі опери (до 1872), а з 1780 i польські (до 1939).[6] Особливою славою львівський театр втішався у 1873–1900 роках, коли на посаді другого, а потім епршого капельмейстера працював  Генрик Ярецький.[7]

Колишня будівля Львівського театру, акварель, 1900

На поневолених російською іперією теренах України перші театри були відкрито у Хaркові в 1780 році.[8][9][10] У Kиєві  оперні вистави ставлять з 1803 року,[11][12] а 1810 було побудовано й оперний театр в Oдесі (російське оперне товариство тут виникло роком раніше).[13] Початково театри на теренах України не мали власних артистів, натомість приймали іноземних гастролерів, переважно італійські оперні трупи.[14] Важливим центром італійської та французької опери стала Одеса, завдяки важливому міжнародному значенню як торговельного центру.[15][16] Внесок до італійського репертуару зробили і місцеві композитори (Alexander Katakuzenos: Antonio Foscarini 1860, Jurjevič: Marino Faliero a Pietro di Calabria).[17] і до початку XX століття репертуар обмежувався італійським репертуаром.[18]

Натомість для заснування у містах постійних театрів до останньої третини XIX століття бракувало умов, і насамперед - кваліфікованих кадрів, в той час як шляхта до скасування кріпосного права у 1861 прку могла дозволити собі утримувати оркестри й акторські трупи з кріпаків.[1] І лише після скасування кріпосного права, звільнені музиканти отримали можливість працювати в театрах, першим з яких на українських теренах Російської імперії став Київський (після театрів у Петрограді і Москві.[19] 27 жовтня 1867 року тут було поставлено оперу "Аскольдова могила" Олексія Верстовського, оркестранти були найняті переважно із числа розпущенного невільницького оркестру графа Петра Лопухіна (1788–1873), тоді як співаків привіз підприємець Фердинанд Бергер з Санкт-Петербурга.[8][11][20] З 1874 року опери російською мовою ставили і в Харкові, де організацією справи займався  Олександр Раппорт.[21] 1886 року харквський театр занепав, але був відновлений 1890 року.[22] У Тут диригентом працював Вацлав Сук, який презентував і власну оперу Lesův pán (1892).[22] В Одесі російські опери почали ставити в 1873 році,[21] і до 1910 року  італійську було витіснено[18]. Після пожежі у 1883, театр було відновлено в 1887 році.[21] репертуар усіх трьох театрів орієнтувався на царську оперу в Петрограді (Mарінський театр) і Москві (Великий театр), і лише свої твори могли представити місцеві  музиканти, втім жоден з них не проявив яскравої індивідуальності.[23] На рубежі XIX-XX століть тут ставились і вистави українською мовою, але переважно в міжсезоння, коли прийміщення винаймали українські театральні товариства.

З 1877 року німецькомовний професійний театр працював у Чернівцях, спочатку під опікою міста, а з 1884 року під опікою місцевої театральної команди.[7] Розквіт опери (і музичного життя в цілому) в Чернівцях пов'язаний з ім'ям композитора Войтєха Гржімали, який ставив тут і власні опери чеської мовою Zakletý princ a Švanda dudák.[24]

До української тематики звертались російські композитори, серед яких  Римський-Корсаков (Ніч перед Різдвом, Травнева ніч) Чaйковський (Мазепа і Черевички) i Бородін (Kнязб Ігор). В укранїських колах ці опери однак сприймалися неоднозначно, бо лише віддалено передавали український дух.[25]

Національні корені української опери

На відміну від багатьох інших національних оперних шкіл - виразна опора на народну традицію, як в музичному. так і драматургійному аспектах.[26][27][28]

Шкільна драмa

Від початку XVII століття на теренах України з'являється шкільна драма, витоки якої пов'язані з єзуїтською моделлю, опосередкованих польською католицькою культурою і надбанням православних інституцій. зокрам Kиєво-могилянської акадeмії.[28][29]

Студенти шкіл розігрували драми на Різдтво тa Вeликдень (містерія), а також мiстерії (із життя святих), мораліте (алегорична повчальна драма) та історичні драми. Від початку вони мали виразну музичну (вокальну й інструментальну) та танцювальну складові .[28] Шкільна драма розігрувалася на двох рівнях: серйозні акти розігрувалися на верхньому рівні, а персонажі послугувалися іноземними мовами –  церковнослов'яською, пoльською, російською або латиснкьою, а між серйозними актами на нижньому рівні розігрували інтермедію, персонажами яких були прості люди. й послугувались вони місцевою мовою.[28][30] У виставах використовувалася різна музика, нерідко народна або близька до народної.[28]

Вертеп

Також з 17 століття на теренах України залоено традицію народного театру, що отримав назву вертеп.[31][32][33] Його драматургія подібна до шкільних драм: має дві частини релігійну (найбільше обігрують Різдво) і світську, які символічно розведені на два рівні сцени.[28] Вертеп досягає особливого розвитку після 1765 року, коли шкільні драми в Китєво-моглиянський академії заборонили.[34] Це популярне лялькове дійство супроворджувалось живою музикою. Існував також і так званий „живий вертеп“, в якому замість ляльок грали звичайні актори.[28] Крім того, вертеп відрізнявся більшою деталізованістю "земної" частини, викрісталізовувались типові персонажі та ситуації, сповнені гумору.  Головним персонажем міг бути хоробрий запорозьткий козак, також виступав nedovtipný дідусь і сварлива баба, красуня Дарина Іванівна, легковажна шинкарка Хвася, гедоністичний дяк (капелан), а також персонажі, що уособюлюють іінш національності: мокалів, мадярів, поляків, циганів або жидів.[31][34] Ці сценки нерідко включали народні обряди або ігри й містили lнародні пісні й танці.[28][35]

Міщанський водевіль

Важливу роль у становленні українського театру відіграв Іван Петрович Котляревський (1769-1838). Будучи вже автором першого зразку українського сатиричного епосу - поеми Енеїда, 1819 року він написав для Полтавського нарощдного театру дві комедії -  "Наталка Полтавка" і Москаль-чарівник, 1819.[17] Ці п'єси, дія яких відбувається в українській сільській місцевості, мають форму водевілю, містять пісні і хори, чиї наспіви Котляревський частково написав сам, але здебільшого скористався відомими міськими й сільськими піснями (авторську частину не повністю з'ясовано). У драматургії автор використовує традиції інтермедії, вертепу і свої знання українського фольклору.[36][37] Найбільшої популярності свого часу набула Наталка Полтавка, яка виконувалась як аматорськими та мандрівними, так, в повній мірі і професійними театрами; відомий драматург і театральний організатор Іван Карпенко-Карий назвав її „матір'ю українського національного театру“.[38][39][40]

Незабаром виникли і інші подібні вистави, авторами яких були Григорій Квітка-Основ'яненко (1778-1843), автор популярних комедій Сватання на Гончарівці (1835) і Шельменко-денщик, (1837),[41][42] або козацький генерал Яків Кухаренко (1799/1800–1862), автор етнографічної комедії "Чорноморський побит на Кубані між 1794-1796 роками" (1836)[17][43]. Порівняно з іншими європейськими культурами (у тому числі російської), де цей жанр поступово вийшов з моди, український воевіль впродовж 19 століття мав велику популярність: наприклад, Покійник Опанас, Антона Янковського, "Як ковбса та чарка, то минеться й сварка" Михайла Старицького або "По ревізії" Марка Кропивницького.[44] Усі ці водевілі широко ставились в різних адаптаціях та музичних редакціях, а окремі пісні і навіть сцени, що не мали жорсткої прив'язки до сюжету – преходили від однієї вистави до іншої.[45][46]

Оперета

Проміжним кроком між п'єсою зі співом і оперою в другій половині XIX століття стає оперета. Жанр оперети швидко поширився з Французького двору і на початку 60-х років вже був популярний в німецькому і польському театрах у Львові. З відкриттям у цьому місті професійного українського театру, до жанру оперети звертається Михайло Вербицький (1815-1870), спираючись водночас на традиції українського водевілю. Зокрема, його оперета Підгіряни (1865) придбала велику популярність, а незабаром з'явилися інші твори, наприклад, Сільські пленіпотенті (1879) на тему викупу з праці. Вже "Підгіряни" мають характерні риси української „простонародної“ оперети, а українське сільське середовища і народну музику.[47][48][49] Інший популярним автором оперет був Сидір Воробкевич (1836-1903), автор оперет "Гнат Приблуда", "Бідна Марта" і "Золотий Мопс".[50] На підросійській Україні прикладами першими зразками оперети можна вважєати комічні твори Кропивницького "Пошили у дурні", (1875) і "Вій" (1895)  або Володимира Александрова "За Немань іду" (1872) і "Не ходи, Грицю, на вечорниці"  (1873).[51] У творах М. Лисенка Чорноморці, Різдвяна ніч (1. версія) і "Наталка Полтавка", народнопісенна оперета наближується до жанру опери і дає поштовх розвитку оперному жанру.[52]

Від своєї появи на початку 1860-х років оперета в українському музичному театрі розвивається впродовж наступних ста років у творчості таких композиторів як Кирило Стеценко, Олексій Рябов, Олександр Білаш, Вадим Гомоляка, Костянтин Данькевич, Вадим Іль'їн, Дмитро Клебанов, Петро Поляков, Олександр Красотов, Рождественський Всеволод Петрович, Богдан Крижанівський, Оскар Сандлер, Анатолій Кос-Анатольський, Аркадій Філіпенко, Яків Цегляр, Віталій Губаренко, Левко Колодуб та інші.[17][53] Вихідцем з України був також відомий російський композитор і автор оперет Ісак Дунаєвський (1900-1955).[54]

Український музичний театр за часів російського панування

Сцена з мандрівного театру Марка Кропивницького (1885)
Петро Сокальський

Перші зразки української опери – П. П. Сокальський і Запорожець за Дунаєм

Ситуація в українській театральній справі гальмувала звернення українських композиторів до оперного жанру. Коло можливих тем опер було обмежений не тільки орієнтацією театрів у народні аудиторії, але й царською цензурою, яка толерувала смішні або сентиментальні простонародні казки, але не допускала серйозної соціальної або історичної тематики.[55] Крім того, твори виконувались аматорськими колективами, або, пізніше, професійними акторами, а не вишколеними співаками і без великого оркестру. Крім того, до 1917 року внаслідок серйозні музичні твори не могли потрапити на сцену, допоки автор вирішив написати на російський текст.[56] Таким чином, низька опер цього періоду залишились не поставленими, незакінченими або ж тільки в стадії задуму, крім того більшості українським композиторам, відповідно, бракувало володіння оркеструванням й музичною драматургією.[57][58]

Такою була доля перших опер на українські тексти Петра Петорвича Сокальського (1832–1887). Його історична опера Мазепа 1857–1859 років, зображує долю козацького гетьмана Iвана Мaзепи за поемою О.С. Пушкінa "Полтава", і є першою українською оперою, але з практичних та цензурних причин вона не виконується. Українська дійсність в цій опері показана переважно через хори, але в інших відношеннях опера зберігає орієнтацію на італійські традиції, а крім того містить певні драматургічні та композиційні недоліки.[59] Не була поставлена й "Майська ніч", яку Сокальський писав у 1862–1876 роках за оповіданням М. Гоголя. І в цій опері переважає фрагментарність як лібрето (комбінуються тексти народних пісень, Гоголя. Т. Шевченка), так і музичного матеріалу (використовується і селянський, і міський фольклор) .[60] У 1878 Сокальський написав чотириактну оперу на російське лібрето "Осада Дубно" за оповіданням М. Гоголя "Тарас Бульба"; клавір цієї опери було видано 1884 року, проте опера не була поставлена, і відмічена еклектизмом.[61][62][63][64]

Поштова марка з портретом С. Гулака-Артемовського і сценою із Запорожця за Дунаєм

Посилання

Примітки

  1. ↑ а б NEEF, Sigrid.
  2. ↑ Serf theater.
  3. ↑ HORDYJČUK, М.
  4. ↑ KUZMA, Marika.
  5. ↑ Istorija ukrajinskoj muzyky 1, kap. Музичний театр, s. 257–261.
  6. ↑ GUZY-PASIAKOWA, Jolanta; BALEY, Virko.
  7. ↑ а б BULAT, Т.
  8. ↑ а б Neef, s. 85.
  9. ↑ BALEY, Virko.
  10. ↑ Charkovskij těatr opery i baleta (heslo).
  11. ↑ а б BALEY, Virko.
  12. ↑ Ukrainskij těatr opery i baleta (heslo).
  13. ↑ BALEY, Virko.
  14. ↑ Istorija ukrajinskoj muzyky 2, kap.
  15. ↑ SEEGER, Horst.
  16. ↑ Istorija ukrajinskoj muzyky 2, kap.
  17. ↑ а б в г GORDEJČUK, N. M; GRICA, S. I. Ukrainska muzyka (heslo).
  18. ↑ а б ZAHAJKEVYČ, M. P; KALENYČENKO, A. P; SEMENENKO, N. F, a kol.
  19. ↑ STANIŠEVSKYJ, Jurij Aleksandrovyč.
  20. ↑ Istorija ukrajinskoj muzyky 2, kap.
  21. ↑ а б в Istorija ukrajinskoj muzyky 2, kap.
  22. ↑ а б Istorija ukrajinskoj muzyky 2, kap.
  23. ↑ Istorija ukrajinskoj muzyky 2, kap.
  24. ↑ GLIBOVYTSKIJ, Igor.
  25. ↑ YEKELCHYK, Serhy.
  26. ↑ Istorija ukrajinskoj muzyky 2, kap.
  27. ↑ Istorija ukrajinskoj muzyky 3, kap. uzyčno-teatralna tvorčisť (Mucha А. І.), s. 140.
  28. ↑ а б в г д е ж и SERDJUK, O. V; UMANEC, О.
  29. ↑ School drama.
  30. ↑ Intermede.
  31. ↑ а б Serdjuk a kol., část I, oddíl 3.
  32. ↑ Neef, s. 83–84.
  33. ↑ K vertepu podrobně FEDAS, Josyp Juchymovyč.
  34. ↑ а б Vertep.
  35. ↑ K vertepu blíže Istorija ukrajinskoj muzyky 1, kap.
  36. ↑ PETRENKO, Pavlo.
  37. ↑ Istorija ukrajinskoj muzyky 1, kap.
  38. ↑ STANISHEVSKY, Yuri.
  39. ↑ Istorija ukrajinskoj muzyky 1, kap.
  40. ↑ Istorija ukrajinskoj muzyky 3, kap.
  41. ↑ KOSHELIVETS, Ivan.
  42. ↑ Istorija ukrajinskoj muzyky 1, kap.
  43. ↑ Kukharenko, Yakiv.
  44. ↑ Istorija ukrajinskoj muzyky 2, kap.
  45. ↑ Serdjuk a kol., část ІІ, oddíl 3, 3.6.1.
  46. ↑ Istorija ukrajinskoj muzyky 3, kap.
  47. ↑ Serdjuk a kol., část ІІ, oddíl 2, 2.3.
  48. ↑ Operetta.
  49. ↑ Istorija ukrajinskoj muzyky 2, kap.
  50. ↑ Istorija ukrajinskoj muzyky 2, kap.
  51. ↑ Istorija ukrajinskoj muzyky 2, kap.
  52. ↑ Istorija ukrajinskoj muzyky 2, kap.
  53. ↑ Ukrajinska muzyčna kultura, passim.
  54. ↑ SCHNEIDEREIT, Otto.
  55. ↑ Istorija ukrajinskoj muzyky 2, kap.
  56. ↑ Istorija ukrajinskoj muzyky 2, kap.
  57. ↑ Istorija ukrajinskoj muzyky 2, kap.
  58. ↑ Istorija ukrajinskoj muzyky 3, kap.
  59. ↑ Istorija ukrajinskoj muzyky 2, kap.
  60. ↑ Istorija ukrajinskoj muzyky 2, kap.
  61. ↑ Istorija ukrajinskoj muzyky 2, kap.
  62. ↑ Sokalskij, Sokolskij Pjotr Petrovič (heslo).
  63. ↑ SPENCER, Jennifer.
  64. ↑ BALEY, Virko.

Література

  • Гордійчук, М. М, Історія української музики в 6-ти томах. Київ : Наукова думка (Академія наук УРСР / Академія наук України), (1,2) 1989, (3) 1990, (4) 1992, (5) 2004. 6 svazků ISBN 5-12-009267-5.
  • Сердюк О.Б; Уманець О. В; Слюсаренко Т. О. Українська музична культура: Від джерел до сьогодення. Харків : Основа, 2002. 400 с. Dostupné online. ISBN 5-7768-0708-5. 
  • STANIŠEVSKYJ, Jurij Aleksandrovyč. Opernyj teatr Radjanskoji Ukrajiny. Kyjiv : Muzyčna Ukrajina, 1988. 248 s. ISBN 5-88510-020-9.
  • Корній, Лідія Пилипівна; Сюта, Бондан Омелянович. Історія української музичної культури. Київ : НМАУ ім. П.І Чайковського, 2011. 719 s. ISBN 978-966-7357-58-0. 
  • Корній, Лідія Пилипівна. Історія української музики. Київ, Харків, Нью Йорк : НМАУ ім. П.І Чайковського, (1) 1996, (2) 1998, (3) 2001. 3 томи ((1) 315, (2) 387, (3) 479 s.) ISBN 966-7714-79-9. 
  • NEEF, Sigrid. Handbuch der russischen und sowjetischen Oper. Berlin : Henschelverlag Kunst und Gesellschaft, 1985. 760 с. ISBN 978-3761809259. (нім.)  
  • Mуха, Антон Іванович. Композитори України та української діаспори: Доідник. Київ : Музична Україна, 2004. 352 с. ISBN 966-8259-08-4. 
  • The New Grove Dictionary of Opera. London : Oxford University Press, 2007. (англ.)  
  • Келдиш, Юрій Веводолович. Музьікальная єнциклопедия. Москва : Советская єнциклопедия : Советский композитор, (1) 1973, (2) 1974, (3) 1976, (4) 1978, (5) 1981, (6) 1982. 6 томів Dostupné online. (рос.)  
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Українська_опера&oldid=18207585