Синиця чорна
| Синиця чорна | ||||||||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
 Доросла чорна синиця підвиду, P. a. britannicus
| ||||||||||||||||||
| Біологічна класифікація | ||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||
| Periparus ater (Linnaeus, 1758) | ||||||||||||||||||
 Ареал зображено жовтим | ||||||||||||||||||
| Синоніми | ||||||||||||||||||
| Parus ater | ||||||||||||||||||
Посилання
| ||||||||||||||||||
|
Сини́ця чо́рна[1] (Periparus ater) — невеликий птах родини синицевих (Paridae). В Україні осілий, кочовий, зимуючий вид. Охороняється Бернською конвенцією[2].
Синиця невеликих розмірів, менша за горобця. Маса тіла 8—10 г, довжина тіла близько 11 см. У дорослого птаха верх голови і горло чорні, з полиском; щоки, потилиця і шия з боків білі; спина оливково-сіра; поперек і надхвістя рудуваті; на чорних верхніх покривних перах крила дві білі поперечні смужки; низ білий, з вохристим відтінком; махові і стернові пера бурі, зі світлою облямівкою; дзьоб чорний, ноги сірі. У молодого птаха верх голови і горло з бурим відтінком; щоки, потилиця і низ жовтувато-вохристі. Від більшості синиць відрізняється білою потилицею та двома білими смужками на крилі[3].
Область поширення — лісові райони Євразії, а також Атлаські гори, північно-західний Туніс в Африці. На північ у Скандинавії і Фінляндії піднімається до 67 пн.ш, в Європейській частині Росії до 65 пн.ш., у долині Обі до 64 пн.ш, далі на схід — до 62-ї паралелі, на тихоокеанському узбережжі до Охотського моря. Ізольована популяція також існує на Камчатці. Південна межа ареалу приблизно збігається з кордоном лісостепової зони і проходить через південні схили Карпат, північну Україну, Калузьку, Рязанську, Ульяновську області Росії, Південний Урал, Алтай, Північну Монголію, верхню течію Амура. Далі на схід межа ареалу проходить значно південніше, охоплюючи північно-східні райони Китаю на південь до Ляоніна. Крім того, в Китаї і прилеглих районах (Непал, М'янма) є декілька ізольованих ділянок. Інші розрізнені ділянки ареалу — Крим, північно-східна Туреччина, Кавказ, Закавказзя, Іран, Сирія і Ліван. За межами материку зустрічається на Британських островах, Сицилії, Корсиці, Сардинії, Кіпрі, Сахаліні, Монероні, південних Курильських, Хоккайдо, Хонсю, Цусімі, Чеджудо, Якусімі, Тайвані[4]
В Україні гніздиться в лісовій і частково в лісостеповій смугах, а також в гірському Криму. Спостерігається розширення ареалу на південь. У центральній Україні найбільш південною точкою гніздування є околиці м. Черкас.[5]. Взимку трапляється майже на всій території, крім півдня та південного-сходу степової смуги[3]. Протягом двох останніх десятиліть ареал розширюється в південному напрямку[6].
Під час зимових кочівель трапляється в лісах і парках Запорізького Придніпров'я та Приазов'я[7][8].
Нараховують близько 21 підвиди:[9]
- P. a. ater (Linnaeus, 1758)
- P. a. britannicus (Sharpe & Dresser, 1871)
- P. a. hibernicus (Ogilvie-Grant, 1910)
- P. a. vieirae (Nicholson, 1906)
- P. a. sardus (O. Kleinschmidt, 1903)
- P. a. atlas (Meade-Waldo, 1901)
- P. a. ledouci (Malherbe, 1845)
- P. a. moltchanovi (Menzbier, 1903)
- P. a. cypriotes (Dresser, 1888)
- P. a. derjugini Zarudny & Loudon, 1903
- P. a. michalowskii (Bogdanov, 1879)
- P. a. gaddi Zarudny, 1911
- P. a. chorassanicus (Zarudny & Bilkevitch, 1911)
- P. a. phaeonotus (Blanford, 1873)
- P. a. rufipectus (Severtsov, 1873)
- P. a. martensi (Eck, 1998)
- P. a. aemodius (Blyth, 1845)
- P. a. pekinensis (David, 1870)
- P. a. kuatunensis (La Touche, 1923)
- P. a. insularis (Hellmayr, 1902)
- P. a. ptilosus (Ogilvie-Grant, 1912)
Чисельність в Європі оцінена в 12—29 млн пар, в Україні — 85—115 тис. пар[10]. Враховуючи, що в Європі розташовано 50—74 % площі гніздового ареалу, попередня оцінка загальної чисельності виду становить 73—348 млн особин. Чисельність стабільна[11].
Чорна синиця — типовий мешканець хвойних лісів. Віддає перевагу ялиновим лісам, зустрічається також в ялиново-листяних і соснових лісах. Гніздиться окремими парами. Гнізда влаштовує в дуплах переважно хвойних дерев, зокрема, у природних порожнинах, що утворилися у прогнивших стовбурах або трухлявих пнях, інколи — в старих дуплах дятлів. Висота їх розташування зазвичай не перевищує 1 м. Розміри дупел невеликі: глибина 10—15 см, ширина 5—10, діаметр льотка 2—4 см. У окремих випадках може заселяти штучні гніздівлі (синичники). Будівельним матеріалом слугує переважно зелений мох з домішками кінського волоса, інколи сухих травинок. Лоток вистилається товстим шаром шерсті ссавців, зрідка з домішкою пташиних пер.
У кладці 7—10 яєць. Шкаралупа матова, молочно-біла з дрібними іржаво-червоними або іржаво-коричневими плямами, інколи із завитками. Біля тупого кінця плями утворюють віночок. Розмір яєць: 15,10×11,68 мм.
Початок відкладання яєць припадає на кінець квітня. Свіжі кладки з'являються протягом першої половини травня. Протягом сезону два виводки. Другі кладки відмічають у другій половині червня. Яйця насиджує самка протягом 14—16 діб[12].
.jpg)
У період розмноження віддає перевагу різноманітним комахам та їх личинкам. Восени та взимку переключається на насіння рослин, головним чином хвойних, особливо ялини. У випадку неврожаю насіння хвойних здійснює кочівлі (див. біологічні інвазії) у нетипові для виду місця — листяні ліси, тундру, лісостеп та культурні ландшафти.
Вид занесений до Додатку ІІ Бернської конвенції (охоронна категорія: підлягає особливій охороні). На регіональному рівні в Україні занесений до Червоних списків тварин Луганської і Сумської областей[2].
- ↑ Фесенко Г. В. Вітчизняна номенклатура птахів світу. — Кривий Ріг : ДІОНАТ, 2018. — 580 с. — ISBN 978-617-7553-34-1.
- ↑ а б Фауна України. Охоронні категорії: довідник / За ред. О. Годзевської і Г. Фесенка. — Київ, 2010. — 80 с. (с. 37)
- ↑ а б Фесенко Г. В., Бокотей А. А. Птахи фауни України (польовий визначник). — К., 2002. — 416 с. — ISBN 966-7710-22-X.
- ↑ Степанян Л. С. Конспект орнитологической фауны СССР. — М. : Наука, 1990. — 727 с. — ISBN 5-02-005300-7..
- ↑ Гаврилюк М. Н. О редких гнездящихся воробьиных птицах Черкасщины // Беркут. — 2004. — Т. 13, вып. 1. — С. 18-22.
- ↑ Гаврилюк М.Н. О редких гнездящихся воробьиных птицах Черкасщины // Беркут. – 2004. – Т. 13, вип. 1. – С. 18–22. Архів оригіналу за 26 серпня 2013.
- ↑ Петроченко В. І. Біорізноманіття хребетних тварин Національного заповідника «Хортиця» // Сучасні проблеми біології, екології та хімії : Матеріали міжнарод. наук. конф. — Запоріжжя, 2007. — С. 416—417
- ↑ Птицы нашего города / А. И. Кошелев, В. А. Кошелев, А. Н. Николенко, Л. В. Пересадько; под. общ. ред. А. И. Кошелева. — Мелитополь, 2006. — 178 с. (с. 88—89)
- ↑ Andrew Gosler, Peter Clement. Family Paridae (Tits and Chickadees) // del Hoyo J., Elliott A., Christie D. (eds.) Handbook of the birds of the world. — Barcelona : Lynx Edicions, 2007. — ISBN 84-96553-42-6.
- ↑ BirdLife International. Birds in Europe: population estimates, trends and conservation status. — Cambridge, UK: BirdLife International, 2004. — 374 pp. (BirdLife Conservation Series No. 12).
- ↑ BirdLife International 2012. Turdus iliacus. In: IUCN 2012. IUCN Red List of Threatened Species. Version 2012.2. <www.iucnredlist.org>. Downloaded on 22 January 2013 (англ.) . Архів оригіналу за 25 серпня 2013.
- ↑ Птицы Белоруссии: Справочник-определитель гнезд и яиц / М.Е. Никифоров, Б.В. Яминский, Л.П. Шкляров. — Минск : Выш. шк, 1989. — 479 с. — ISBN 5-339-00209-8.
- Воинственский М. А. Пищухи, поползни, синицы УССР. Биология, систематика, хозяйственное значение. — К.: Изд-во КГУ, 1949. — 122 с.
- BBC Radio: Coal tit song. Retrieved 21 November 2006.
- RSPB: Coal tit. Includes song and video. Retrieved 13 March 2008.
- Ageing and sexing (PDF; 2.8 MB) by Javier Blasco-Zumeta & Gerd-Michael Heinze
- Feathers of coal tit (Parus ater) [Архівовано 4 березня 2018 у Wayback Machine.]
- Avibase. Retrieved 23 October 2020.
