Огоновський Омелян Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Огоновський Омелян Михайлович
Омелян Огоновский
Народився3 серпня 1833(1833-08-03)
Григорів, Рогатинський район, Івано-Франківська область
Помер28 жовтня 1894(1894-10-28) (61 рік)
Львів, Долитавщина, Австро-Угорщина
ПохованняЛичаківський цвинтар[1]
Країна Австрійська імперія
 Австро-Угорщина
Діяльністьписьменник, літературознавець, лідер спільноти
Alma materЛНУ ім. І. Франка
ЗакладЛНУ ім. І. Франка
Мова творівукраїнська, польська, німецька
Жанрповість[d]
ЧленствоНаукове товариство імені Шевченка
Брати, сестриОгоновський Олександр Михайлович, Огоновський Ілярій Михайлович і Огоновський Петро Михайлович

CMNS: Огоновський Омелян Михайлович у Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах
S:  Роботи у  Вікіджерелах

Омеля́н Миха́йлович Огоно́вський (псевдоніми і криптоніми: Омелян із Григорова, Ємілян, Ом. о та ін.; 3 серпня 1833, с. Григорів, нині Івано-Франківський район, Івано-Франківська область — 28 жовтня 1894, Львів) — український учений-філолог і громадський діяч. Доктор філософії (1865), член-кореспондент Польської академії знань1881). Брат Олександра, Петра та Іларія Огоновських, стрийко Любомира Огоновського.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Народився 3 серпня 1833 року в с. Григорів (нині Рогатинський район, Івано-Франківська область, Україна) у родині священника. Батько о. Михайло Огоновський був настоятелем церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Родина мала шляхетське походження і належала до гербу Огоньчик[2].

У м. Бережанах закінчив нормальну школу. Згодом навчався там у цісарсько-королівській Бережанській гімназії[3]. Два старші класи закінчував у Львові.

У цьому місті 1853 р. склав матуру. 1857 року закінчив Львівську духовну семінарію. Цього року одружується з дочкою священника в Чесниках Фалиною Нєдзвєцькою. Вивчав теологію у Львівському університеті. Окрім богословських наук, вивчав руську мову та літературу на лекціях Якова Головацького. У цей час також вивчав класичну філологію та польську мову.

Був катехитом при Домініканській (німецькій) гімназії. З 1863 року викладав релігію, руську мову та літературу в Академічній гімназії Львова. Закінчив Львівський (1865) і Віденський (1870) університети.

З 1867 очолив кафедру руської філології Львівського університету (після відходу Якова Головацького).

 З 1870 р. продовжив навчання у Віденському університеті.

Омелян Огоновський

У 1877 р. його обирають деканом філософського факультету.

У 1881 р. обраний  членом-кореспондентом Польської Академії наук.

1888 р. став професором Львівського університету.

Один із засновників «Просвіти» (її голова 1877—1894[4][5]), Народної Ради (1885), Наукового Товариства ім. Т.Шевченка (1893).

Під його впливом багато студентів змінювали погляди з москвофільських на народовські (зокрема, Володимир Масляк[6]). Тісні зв'язки з ним підтримував Цалковський Василь.

Намагався досягнути порозуміння з австрійським урядом і польськими політичними колами, впроваджуючи в життя політику так званої «нової ери», яка, зазнала невдачі. Зокрема, 24 листопада 1890 р. разом з Олександром Барвінським, Костянтином Телішевським, Костем Левицьким, Корнилом Мандичевським, митрополитом Сильвестром Сембратовичем брав участь у прес-конференції Казімєжа Бадені, на якій підбили підсумки попередніх переговорів.[7]

1893 року став головою комітету з перевезення та перепоховання на Личаківському цвинтарі мощей блаженної пам'яти Маркіяна Шашкевича з Новосілок.[8]

18741894 — листувався з Олександром Барвінським.

Гробівець родини Огоновських на Личаківському цвинтарі у Львові

Помер у Львові, похований у родинному гробівці на Личаківському цвинтарі, поле № 1[9].

У сфері мовознавства

[ред. | ред. код]
Гарасимович Марцелій. Портрет Омеляна Огоновського. 1886 р.

Наголошував на формуванні української літературної мови на  основі етимологічного правопису. Продовж роботи у Львівському університеті намагався реформувати викладання руської мови та літератури. Добиватися навчання живою мовою, замість мертвонародженого язичія, яке запровадив Я.Головацький.

Відомою мовознавчою працею є «Студії в царині руської мови» (1880).

Займався типологічним порівнянням аспектів церковнослов'янської, польської та української мов.

Є автором підручника «Граматика язика руського» (1889). Опублікував хрестоматії з історії церковнослов'янської (1871) та староукраїнської (1881) мов.

У сфері літературознавства

[ред. | ред. код]

У 18721873 рр. вмістив у журналі «Правда» цикл статей «Критично-естетичний погляд на декотрі поезії Т. Г. Шевченка», де проаналізував кілька «Думок» поета, баладу «Тополя», поему «Гайдамаки», «Неофіти». Видав популярний нарис «Життя Тараса Шевченка. Читанка для селян і міщан» (1876), дослідження «Гайдамаки». Поема Тараса Шевченка" (1879). За його редакцією були опубліковані перші два томи «Кобзаря» Т. Шевченка із статею «Дещо про життя і літературну діяльність Т. Шевченка» (1893). 

Виступав з критичними статтями про творчість О. Кониського та ін.

«Історія літератури руської»

[ред. | ред. код]

«Історію літератури руської» почав писати 1886 р. на сторінках журналу «Зоря». До цього здійснив комплексний аналіз одного з періодів українського письменства у праці «Погляд на історію руської літератури в часі Татарщини» (1881). Упродовж 1887-1894 рр.видано чотири томи «Історії літератури руської» (усього 6 частин). Перший том- література від давньої доби до кінця XVIII століття, другий том — лірика ХІХ століття, третій — проза ХІХ століття, четвертий — «етнографія» ХІХ століття. Гостро критикував цю працю Іван Франко («Ця система зовсім неісторична, читач при такій подачі матеріалу не одержує жодного уявлення про розвиток літератури»[10]). Ця праця стала також об'єктом суворої критики з боку О. Соболевського, О. Пипіна, І. Франка, а згодом С. Єфремова, Д. Чижевського, О. Біленького та ін. Натомість сучасний літературознавець В. Микитюк вважає, що хиби «Історії літератури руської» зумовлені не розробленістю методології створення історико-літературних оглядів, а також відсутністю підготовчих монографій[11]. Учні та студенти продовж довгого часу навчалися саме за цією працею Ом. Огоновського.

«Історія літератури руської» стала причиною дискусії 1890—1891 рр. між О. Пипіним і діячами української національної культури (О. Огоновський, І. Нечуй-Левицький, М. Комаров), яка продемонструвала не тільки національну солідарність, а й інтелектуальну потугу українських літературних сил, які спростували упереджені думки О. Пипіна, обстоюючи право українського письменства на місце в колі світових літератур. Їхні відносини — це було своєрідне «зіткнення двох світоглядів, двох філософських і літературознавчих доктрин, двох епох, адже Огоновський закорінений у період романтизму, більшість його художніх творів — цілком романтичні»[12]. Для Франка ж романтичний історизм зі староукраїнської доби, звернення до епосу Середньовіччя був уже неактуальний. У другій половині 1870-х — у 1880-ті роки його художньо-естетична концепція сформувалася під впливом позитивістської системи цінностей. 

Видання
  • Исторія літературы рускои. Написавъ Омелянъ Огоновскій. Часть I (1887) PDF: (WP Commons)
  • Исторія літературы рускои. Написавъ Омелянъ Огоновскій. Часть II (1888) PDF: (WP Commons)
  • Исторія літературы рускои. Написавъ Омелянъ Огоновскій. Часть III (1893) PDF: (WP Commons)
  • Исторія літературы рускои. Написавъ Омелянъ Огоновскій. Часть IV (1894) PDF: (WP Commons)

Омелян Огоновський та Іван Франко

[ред. | ред. код]

Непрості творчі стосунки учителя й учня (Івана Франка й Омеляна Огоновського) тривали впродовж 1875—1894 рр.

У 80-х рр. ХІХ ст. І. Франко рецензує праці Омеляна Огоновського. Позитивну оцінку отримав підручник професора для вивчення порівняльної граматики слов'янських мов на основі фонетичної системи Караджича «Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache von Dr. Emil Ogonowski» (Львів, 1880). Франко вважав цю книгу основним здобутком галицького мовознавства ХІХ ст., наслідком наукових ідей П. Житецького.

Складні відносини між Огоновським та Франком розпочалися під час габілітації останнього. Франко вирішує озахищати докторат у Чернівецькому університеті. Їде до свого знайомого професора-мовознавця Степана Смаль-Стоцького. Там він вчиться один семестр і після завершення навчання думає про тему докторської дисертації. Керівником наукової роботи міг бути Омелян Огоновський, до якого Франко звертається з темою «Поетична поезія Тараса Шевченка». Огоновський відкидає цю тему через політичне становище в Галичині. Франко згодом звертається з іншою ідеєю про релігійну поезію — Огоновський знову відмовляє, оскільки не був некомпетентним у цій справі.

Франко неодноразово критикував викладацьку методологію свого вчителя: «Ще сьогодні беруть мене холодні дрижачки при згадці про педантичні, безглузді лекції Венцлевського, Черкавського, Огоновського, про тяжке пережовування мертвої книжкової вченості, про це рабське додержання друкованих зразків словесних формул…»[13] Влучною оцінкою Франка лекторської майстерності Огоновського є вислів «Він був з натури своєї більше анатом, ніж фізіолог»[14]. Огоновський культивував репродуктивне, «сухе» вивчення літературного матеріалу.

Огоновський про дошкульні оцінки студента писав: «Ваші заміти про мою діяльність чи то по волі, чи то по неволі виходять щонайбільше не дуже прихильні… Чужі люде лучше оцінюють мої труди, ніж свої»[15]. Лише у некролозі «Професор Омелян Огоновський» Франко змінив свою думку про університетського вчителя. Спробу з іншого ракурсу розглянути стосунки між Франком і Огоновським здійснив львівський літературознавець В. Микитюк[16]. На його думку, це були взаємини між вчителем та студентом, які «робили спільну справу — будували храм національної культури».

Творчий доробок

[ред. | ред. код]

Автор поезії «Хрест» (1860), драм «Федько Острозький» (1861), «Настасія» (1862), «Хрестоматія староруська для высшихъ клясъ гимназіяльныхъ» (1881), «Гальшка Острозька» (1887).

Автор поеми, балади, віршів, оповідань, опублікованих у часописах «Зоря галицька», «Галичанинъ», «Зборник».

Родина

[ред. | ред. код]

Брат Олександра, Петра та Іларія Огоновських, стрийко Любомира Огоновського.

Публічні виступи

[ред. | ред. код]

Пошанування пам'яті

[ред. | ред. код]

Фірма Генрика Пер'є виконала пам'ятник на могилі О.Огоновського. У медальйоні — мармуровий портрет, який створив скульптор Антоній Рудзевич (18541914). У цьому гробівці поховані: дружина Омеляна — Фалина з Недзвецьких Огоновська (18431908); їхня донька Емілія Огоновська (18781906); Ольга з Огоновських (пом. 1935) — дружина відомого галицького політика Костя Левицького; син Петра Огоновського — географ, дійсний член НТШ Володимир Огоновський (1895—1976) та інші члени родини.

У 1933 р., віддаючи пошану братам Огоновським, Рада міста Львова вирішила перейменувати одну з вулиць на Новому Знесінні на вул. Огоновських. Але вже в 1950 році, шукаючи симпатії Кім Ір Сена, цю вулицю назвали Корейською. Ця назва залишилася й донині.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Криса Л. Личаківський некрополь — 2006. — С. 101. — ISBN 978-966-8955-00-6
  2. Шашкевичіяна. — 1988. — Ч. 11 (42-43).
  3. Бережанська Земля: Історично-Мемуарний Збірник. — Ню Йорк — Лондон — Сидней — Торонто, 1970. — Т. 1. — С. 75.
  4. Бесіда при відкритю загальних Зборів товариства «Просвїта» 20 сїчня (1 лютого) 1888 р. // Дѣло, 08.02.1888
  5. Конкурс історичний // Дѣло, 25.05.1888
  6. Боднарук І. Бучацький Парнас // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 101.
  7. «Нова ера». Галичина, 1890 р.
  8. Горак Р. Задля празника. У сутінках. — К. : Радянський письменник, 1989. — С. 358. — ISBN 5-333-00206-1.
  9. Криса Л., Фіголь Р. Личаківський некрополь. — Львів, 2006. — С. 113. — ISBN 966-8955-00-5.
  10. Франко І. Історія літератури руської / І. Франко // Зібрання творів у 50 т. Т. 27 / Іван Франко. — К. : Наук. думка, 1980.  – С. 335
  11. Микитюк В. Літературна і наукова спадщина Омеляна Огоновського: автореф. дис. … канд. філ. наук. : 10. 01. 03 / В. Микитюк. — Львів, 1995. — С. 25
  12. Микитюк В. Іван Франко та Омелян Огоновський: мовчання і діалог / В. Микитюк. — Львів: ВЦ ЛНУ ім. І. Франка, 2000.  – 188с.
  13. Франко І. Як це сталося (Спогад) // Зібр. творів: У 50 т. — Т. 34. — С. 372.
  14. Франко І. Професор Омелян Огоновський // Зібр. творів у 50 т. — Т. 43. — С. 366.
  15. ВРІЛ, ф.3 (Іван Франко), од. зб. 1608, арк.. 149
  16. Микитюк В. Іван Франко та Омелян Огоновський: мовчання і діалог / В. Микитюк. — Львів: ВЦ ЛНУ ім. І. Франка, 2000.  – 188 с.

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Гуцал П., Мазурак Я., Пиндус Б. Огоновський Омелян Михайлович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005. — Т. 2 : К — О. — С. 655. — ISBN 966-528-199-2.
  • Жадько В. Український некрополь. — К., 2005. — С. 251.
  • Кушплір Д. Огоновський Омелян // Довідник з історії України. — Інститут історичних досліджень ЛДУ ім. І.Франка, 1995. — Т. 2. — С. 297.
  • Микитюк В. Великий Робітник. Штрихи до літературного портрета Ом. Огоновського / В. Микитюк // Дзвін. — Львів, 1994. — Ч. 7. — С. 137—141.
  • Микитюк В. «Два раціональні романтики», або до взаємин Пантелеймона Куліша та Омеляна Огоновського / В. Микитюк // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. — Львів, 2007. — Випуск 39. — Частина 2. — С. 291—299.
  • Микитюк В. Іван Франко та Омелян Огоновський: мовчання і діалог / В. Микитюк. — Львів: ВЦ ЛНУ ім. І. Франка, 2000. — 188 с.
  • Микитюк В. Коли студент переростає професора. Іван Франко та Омелян Огоновський / В. Микитюк // Українське літературознавство. — Львів, 1993. — Випуск 58. — С. 132—137.
  • Микитюк В. Літературна і наукова спадщина Омеляна Огоновського: автореф. дис. … канд. філ. наук. : 10. 01. 03 / В. Микитюк. — Львів, 1995. — 28 с.
  • Микитюк В. Огоновський Омелян / В. Микитюк // ENCYCLOPEDIA. Т. ІІ. ЛНУ імені Івана Франка. — Львів, 2014. — С. 214—215.
  • Микитюк В. Огоновський Омелян / В. Микитюк // Шевченківська енциклопедія: в 6 т. — Т. 4: М-Па / НАН України Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка: редкол. М. Г. Жулинський (гол.) [та ін.]. — Київ, 2013. — С. 667—669.
  • Микитюк В. Омелян Огоновський — культурний і громадський діяч другої половини ХІХ ст. / В. Микитюк // Вісник ЛПІ. — 1992. — Ч. 268. — С. 49-54.
  • Микитюк В. Педагогічна діяльність Омеляна Огоновського / В. Микитюк // Українська філологія: Історія і перспективи (До 145-річчя кафедри української філології у Львівському університеті). — Львів, 1994. — Тези доповідей. — С. 237—243.
  • Микитюк В. Професорська проза Омеляна Огоновського / В. Микитюк // Слово і Час. — Київ, 1998. — Ч. 8. — С. 34-38.
  • Микитюк В. «Феномен між Русинами…» (До 170-річчя з дня народження Омеляна Огоновського) / В. Микитюк // Шветлосц (літературний, культурний та мистецький часопис). — НВУ «Руске слово». — Новий Сад (Сербія та Чорногорія), 2003. — Ч. 4. — С. 17-28.
  • Михайлин І. Л. Навколо Омеляна Огоновського (Дискусія в критиці з приводу «Історії літератури руської») / І. Л. Михайлин // Українське літературознавство. —1996. — Вип. 63. — С. 3—21.
  • Панчук І. Тернопільщина в іменах. Довідник. — Тернопіль : Підручники і посібники, 2006.
  • Пашук В. С. Огоновський Омелян Михайлович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 523. — ISBN 978-966-00-1061-1.
  • Кокорудз І. Професор др. Омелян Огоновский. Огляд єго житя і наукової та літературної діяльности // «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка», т. 5, 1895

Посилання

[ред. | ред. код]