Ольговичі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Герб Чернігівщини, вотчини Ольговичів[1].

О́льговичі (дав.-рус. Ольговичи) — рід руських князів з династії Рюриковичів, нащадки Олега Святославича, онука Ярослава Мудрого. Перший спомин про них міститься в Іпатіївському літописі під 1116 роком: «Володимѣръ жє, надѣıаша сѧ на Бога и на правдоу поидє Мѣньскоу (до Мінська) съ съıнами своими и съ Давидомъ Свѧтославичємъ, и Ольговичи». Отчиною Ольговичів була Чернігівщина. У XII столітті вони суперничали з Мономаховичами, нащадками Володимира Мономаха, за володу над Київським престолом і головство на Русі. Проте в цій боротьбі частіше перемагали Мономаховичі. Упродовж XII століття лише Всеволод Ольгович (11391146), його брат Ігор, який володарював руською столицею лише 13 днів, і Святослав Всеволодович (11761194) ставали Великими князями Київськими. Творець «Слова о полку Ігоревім» нарік засновника цього роду, Олега Святославича, Олегом Гореславичем за надмірну жадобу влади й розхитування цілісності руської держави. Ольговичі найбільше серед усіх княжих кланів співпрацювали з половецькими ханами і воювали разом з ними супроти решти руських князів.[2]

Історія династії[ред. | ред. код]

Знак Ольговичів

Джерела для дослідження княжих родів Чернігівської землі 13 — 14 століття практично відсутні. Дані про ряд осіб 2-ї половини 13 століття, які належали до Ольговичів, втрачено. Для дослідження генеалогії цієї родини і виявлення її персонального складу використовуються літописи і пом'яники. У випадку, коли встановити місце князювання князя неможливо, за основу беруть порядок успадкування.

Родовід[ред. | ред. код]

Список подано за Войтовичем (2002) з доповненнями М. Грушевського.

VII коліно від Рюрика[ред. | ред. код]

Благовірний Ігор Ольгович. Убитий киянами через ненависть до Ольговичів.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Символіка міста «Герб»
  2. Котляр Н. Ф. Удельная раздробленность Руси // Ольговичи (73-81) / НАН Украины. Институт истории Украины. — К.: Институт истории Украины, 2013. — 270 с. (78 с.) (рос.) ISBN 978-966-02-6747-3
  3. Сини Володимира Святославича відомі лише по Любецькому помянику.

Джерела та література[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]