Очікує на перевірку

Угода про транзит військ між СРСР і Фінляндією (1940)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Угода про транзит військ між СРСР і Фінляндією
Типміжнародний договір
Підписано6 вересня 1940
ПідписантиСРСР і Фінляндія

Угода про транзит військ між СРСР і Фінляндією — міжурядова угода про транзит військ СРСР територією Фінляндії до військово-морської бази СРСР на території Фінляндії (півострів Ханко).

Підписана 6 вересня 1940 року.

Маршал Карл Густав Маннергейм, 1942
Телеграма посла Німеччини в Гельсінкі Віперта фон Блюхера до міністерства закордонних справ Німеччини 11 вересня 1940 року [1]
Голова Раднаркому СРСР та Нарком закордонних справ В'ячеслав Молотов, 1938

Передумови

[ред. | ред. код]

Ще до початку Другої світової війни Скандинавський півострів набув важливого стратегічного значення для супротивних сторін, що обумовлювалося його геополітичним положенням між ворогуючими сторонами: Великою Британією, Німеччиною та Радянським Союзом. Усі вони намагалися використати півострів як плацдарм у своїх інтересах. Велика Британія та Франція, як союзники, могли використати його для створення загрози німецьким ВМС, економічним центрам Північної Німеччини, транзиту сировини зі Швеції та Фінляндї, а також створити загрозу для північно-західної частини СРСР та контролювати вихід його ВМФ із Баренцевого та Балтійського морів до Атлантичного океану. Для Німеччини півострів був важливим для постачання залізної руди зі Швеції, для військово-морської блокади західних супротивників, а також для контролю торгового шляху з північних портів СРСР до Англії і в якості плацдарму для наступу на північно-західні райони СРСР. Для Радянського Союзу цей плацдарм надавав мождивості загрожувати Німеччині з півночі, порушити традиційні шляхи постачання їй сировини зі скандинавських країн та для дій на морі проти Англії і Франції.

На одному з етапів підготовки просування СРСР до Скандинавії Й. Сталін направив до Фінляндії відкликаного з Італії повпреда СРСР Б. Ю. Штейна із таємною місією. Після особистого прийому Б. Щтейна та М. Литвинова у Й. Сталіна, 10 березня 1939 року Б. Штейн прибув до Гельсінкі, де провів близько півтора місяця. Кілька разів зустрічався із міністром закордонних справ Фінляндії Юго Еркко [2]. Після повернення був прийнятий Й. Сталіним 19 квітня [3]

Відповідно до таємного Додаткового протоколу до Договору про ненапад між Радянським Союзом та Третім Райхом [4] Фінляндія була віднесена сторонами до «сфери державних інтересів» Радянського Союзу

Радянський Союз розпочав своє просування на півострів розв'язавши війну з Фінляндією, що завершилася для нього не зовсім вдало. Прискорила завершення військової операції реальна загроза втручання у конфлікт Великої Британії та Франції. Керівництво Радянського Союзу категорично заперечило спробу створення воєнного союзу Норвегії, Швеції і Фінляндії після підписання мирного договору з Фінляндією [5] [6]. Німеччина, що зайняла нейтральну позицію у цьому конфлікті, вже у квітні 1940 року розпочала операцію з окупації Данії і Норвегії.

Відповідно до Статті IV Мирного договору між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Фінляндською Республікою на вимогу керівництва СРСР уряд Фінляндії погодився «здати Радянському Союзу в оренду з щорічною сплатою Радянським Союзом 8 млн. фінських марок, терміном на 30 років, півостровів Ханко і морську територію навколо радіусом в 5 миль на південь і схід і в 3 милі на захід і північ від нього, і ряд островів, що примикають до нього, <…> для створення там військово-морської бази, здатної обороняти від агресії вхід у Фінську затоку, причому з метою охорони морської бази Радянському Союзу надається право тримати там за свій рахунок необхідну кількість наземних і повітряних збройних сил.
Фінляндський Уряд протягом десяти днів з моменту вступу в силу цього Договору виводить з півострова Ханко всі свої війська, і півострів Ханко разом з прилеглими островами переходить до управління СРСР, відповідно до цієї статті Договору.» [7]. Договором не був передбачений транзит військ Червоної армії теритрією Фінляндії.

Відповідно до опублікованих документів військове і державне керівництво Радянського Союзу передбачало, в разі потреби, використати базу на півострові Ханко для «…захоплення Аландських островів у всіх випадках обстановки на Балтиці і негайно…. Наступ наших сухопутних сил на північ від бази Ханко і на захід від Виборга…. Негайно, в цьому ж році отримав Аландські острови і можливість реального контролю над усіма фінськими базами в Фінській затоці будь-якими засобами - аж до війни»[8]

Так, начальник штабу Червонопрапорного Балтфлоту (КБФ) контр-адмірал Ю.А.Пантелеев в доповідній записці до Головного морського штабу пропонував 5 липня 1940 р наступне: * ... захоплення Аландських островів у всіх випадках обстановки на Балтиці і негайно,,. Наступ наших сухопутних сил на північ від бази Ханко і на захід від Виборга ... Негайно, в цьому ж році отримав Аландські острови і можливість реального контролю над усіма фінськими базами в Фінській затоці будь-якими засобами - аж до війни ».

Райхсканцлер А. Гітлер стверджував, що Німеччина не мала політичних інтересів у Фінляндії і що під час радянсько-фінської війни Німеччина зберігала найсуворіший нейтралітет. Гітлер наказав затримати пароплави, що мали постачати військові матеріали до Фінляндії, хоча він не мав на це жодного права. Позиція Німеччини призвела до ускладнень у шведсько-німецьких відносинах. Війна з Норвегією стала наслідком війни з Фінляндією і, до того ж, внаслідок погіршення стосунків із Швецією, Гітлеру довелося задіяти більшу кількість дивізій у Норвегії, ніж передбачалося. Оскільки Німеччина отримує з Фінляндії ліс та нікель, вона зацікавлена у Фінляндії економічно. Окрім того вона зацікавлена у попередженні конфліктів у Балтійському морі, через яке проходять її торговельні шляхи [9].

Здійснивши операцію з окупації прибалтійських країн влітку 1940 року [10], у листопаді керівництво СРСР намагалося отримати згоду Німеччини на включення до їх числа також і Фінляндії. Створивши своїми діями загрозу інтересам Німеччини керівництво СРСР сприяло рішенню А. Гітлера про початок війни з СРСР.

Починаючи від липня 1940 року Німеччина розпочала планування військової операції проти Радянського Союзу. Для її реалізації потрібно було використати територію Фінляндії. Від того часу змінилося ставлення керівництва Німеччини до Фінляндії: Фінляндію de facto перетягнули зі «сфери державних інтересів СРСР» до «сфери державних інтересів Німеччини» [11] [12].

Нові плани Німеччини щодо Фінляндії стали остаточно зрозумілими Москві під час зустрічі В'ячеслава Молотова з А. Гітлером в середині листопада 1940 року. Молотов заявив, що СРСР досяг кордонів «сфери інтересів», обумовлених влітку 1939 року [13], скрізь за винятком Фінляндії. По суті Молотов просив у Гітлера згоди на окупацію Фінляндії. Однак Гітлер недвозначно зажадав не починати нової війни на фінляндському напрямку. Молотову стало зрозуміло, що СРСР не зможе отримати «належного йому в Фінляндії», не опинившись в конфлікті з Німеччиною [14].

До кінця літа 1940 року Фінляндія опинилася у скрутному економічному і політичному становищі поміж великими геополітичними гравцями.

З боку Радянського Союзу її могли очікувати події, аналогічні тим, що тільки-но відбулися у прибалтійських країнах [15]. Ситуацію ускладнювала діяльність Фінсько-радянського товариства миру та дружби, що поширювало чутки про радянізацію Фінляндії, а також організовувало у великих містах демонстрації і заворушення. Радянський Союз офіційно підтримував Товариство як в кремлівських коридорах влади, так і через своє посольство в Гельсінкі. Товариство діяло як своєрідний Троянський кінь, що міг стати небезпечним для Фінляндії. Радянський Союз активно підтримував комуністичну агітацію, спрямовану на повалення суспільного ладу у Фінляндії [16].

В той же час Радянський Союз вимагав подальших політичних і економічних поступок, не передбачених Московським договором, серед яких була й вимога транзиту територією Фінляндії військ Червоної армії до військово-морської бази Червоної армії на півострові Ханко. З багатьох джерел до уряду Фінляндії надходили відомості про пересування радянських військ в безпосередній близькості від кордонів: погіршилася політична атмосфера в Москві, інформація про загрозу війни надходила з радянського посольства в Стокгольмі, від німецьких військових аташе в Таллінні, Ризі та Каунасі та від керівництва ОКВ. З ініціативи К. Маннергейма 8 серпня 1940 року відбулося позачергове засідання уряду Фінляндії, яке, однак, не підтримало пропозиції маршала про введення часткової мобілізації. Уряд в політичному плані робив все можливе для збереження миру, зокрема Вяйньо Таннер — довірена особа соціал-демократів — на вимогу уряду СРСР був усунений з посади. Уряду довелося вирішувати, звідки можна було отримати допомогу, щоб протистояти неприйнятним вимогам і забезпечити недоторканість країни.

Внаслідок воєнних дій порушилися економічні зв'язки Фінляндії із західними країнами [17]. Внутрішньоекономічна ситуація погіршилася також внаслідок окупації Радянським Союзом близько 10% території Фінляндії.

29 червня 1940 року була підписана торговельна угода [18], що передбачала збільшення фінського експорту до Німеччини у порівнянні з 1938 р в чотири рази, імпорту — у два рази. Німеччина стала найважливішим торговим партнером Фінляндії. Це мало позитивне політичне значення, оскільки Фінляндія могла відчувати себе впевненіше в обстановці радянського тиску. З іншого боку мало безсумнівні мінуси, оскільки економіка Фінляндії занадто тісно прив'язувалася до німецької економічної ситуації.

Швидко змінювалася обстановка в світі, що сприяло зміцненню віри фінських політичних діячів у неминучість змін у положенні Фінляндії [19] і примушувало бути прагматичними в оцінці ситуації. Це вело до пошуків нового союзника. Вибір був обмежений. Хоча вважали, що Німеччина залишила країну на милість Росії і ставлення до неї після закінчення «Зимової війни» було досить прохолодним,— погляди все частіше стали звертати убік Берліна [20].

У липні 1940 року Швеція погодилася на транзит військ Вермахту до Норвегії. У червні СРСР окупував Бессарабію і Північну Буковину, а також Балтійські країни.

6 вересня уряд Фінляндії був змушений підписати угоду про транзит військ Червоної армії до військово-морської бази СРСР на півострові Ханко.

Зміст угоди

[ред. | ред. код]

Оцінка фінською стороною

[ред. | ред. код]

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Телеграма
    Гельсінкі, 11-е 1940 - 8.05 вечора
    Прибуття: 11.- 22.20
    № 559 від 11/9.
    Терміново
    Як я щойно дізнався від міністра закордонних справ, 6 вересня уряд Фінляндії та Радянський уряд домовилися в Москві про наземний транспорт до Ханґо. Росіянам надано обмежене право направляти максимум шість поїздів на день у напрямку фінських залізничних мереж. Російський потяг прямує із фінським супроводом.
    У таємному додатку радянський уряд зобов’язується перевозити зброю та війська окремо.
    Блюхер
  2. ↑ Архивы раскрывают тайны…: Междунар. вопросы: события и люди / Сост. Н. В. Попов.— М: Политиздат, 1991.— С. 302—304.
  3. ↑ Тетради (журналы) записей лиц, принятых И. В. Сталиным в 1939 году // РГАСПИ. Ф. 558. Оп. 11. Д. 408-411
  4. ↑ Документы внешней политики СССР. 1939. Т. XXII: В 2 кн.— Кн. 1. Январь — август.— M: Междунар. отношения, 1992.— С. 632.
  5. ↑ Документы внешней политики. 1940 — 22 июня 1941. Т. XXIII: В 2-х кн.— Кн. 2(1) 1 ноября 1940 — 1 марта 1941.— М.: Междунар. отношения, 1998.— С. 169.
  6. ↑ «Переговори про оборонний союз Скандинавських країн розпочалися відразу після закінчення війни. Пропозиція про такий союз, що надійшла від Фінляндії, зустріла хороший прийом у Швеції та Норвегії, і фінський народ, що знаходився в дуже скрутному становищі, побачив проблиск надії. Тим більшим було розчарування, коли стало відомо, що радянський уряд виступив проти цього плану, посилаючись на третю статтю договору про мир, в якій сторони зобов'язалися утримуватися від нападу один на одного, а також від укладення союзів або входження в коаліції, що спрямовані проти іншої договірної сторони. Однак нікому на Півночі навіть в голову не приходило, що мова могла йти про союз, що переслідує агресивні цілі. Оборонний альянс був задуманий як втілення бажання північних країн захистити свій нейтралітет і незалежність, і його єдиною метою було збереження статус-кво Півночі, при цьому Фінляндія входила б до союзу з кордонами, встановленими Московським договором. Додатковою гарантією мирних цілей передбачуваного союзу було пряме зобов'язання всіх його членів не починати війни, якщо питання не йде про спільну оборону від агресора.
    Опір Радянського Союзу створенню такого оборонного альянсу був помилкою. Як показав подальший розвиток подій, відмова від нього пішла на користь тільки Гітлеру, напад якого на Скандинавію не зустрів спільного опору Швеції і Норвегії. Можна поставити питання: чи окупував би Гітлер взагалі Норвегію, якби знав, що вступить у відкритий конфлікт зі Швецією і Фінляндією? Оборонний союз автоматично привів би нас на сторону супротивників Німеччини. Фінляндія, прив'язана до оборонної політики Швеції та Норвегії, навіть урізана і ослаблена, могла б гарантувати безпеку Ленінграда.
    Пізніше була отримана інформація про те, що Англія в березні 1940 року через свого посла в Москві сера Стаффорда Кріпса виступила на підтримку ідеї створення оборонного союзу північних країн, але відповіді на свою заяву не отримала.
    Зруйнувавши плани створення оборонного союзу, СРСР фактично сприяв тому, що німці захопили плацдарм на норвезькому узбережжі Північного Льодовитого океану. Звідти вони стали погрожувати Мурманську і протягнули частину своїх комунікацій найкоротшим шляхом через північ Фінляндії, а пізніше, використавши залізницю, побудовану за наказом Радянського Союзу, з'явилися в небезпечній близькості від Мурманська.»— Див.: Маннерrейм К. Г. Мемуары / Пер. с финск. Б. С. Злобина.— М.: АСТ; Астрель, 2011.— С. 391—392.
  7. ↑ Документы внешней политики. 1940 — 22 июня 1941. Т. XXIII: В 2 кн.— Кн. I. Январь — октябрь 1940.— М.: Междунар. отношения, 1995.— С. 141—142.
  8. ↑ З Доповідної записки начальника штабу Червонопрапорного Балтфлоту (КБФ) контр-адмірала Ю. А. Пантелеева до Головного морського штабу від 5 липня 1940 року
  9. ↑ Документы внешней политики. 1940—22 июня 1941. Т. XXIII: В 2 кн.— Кн. I. Январь — октябрь 1940.— М.: Междунар. отношения, 1995.— С. 63—64.
  10. ↑ Див.: Радянська окупація балтійських країн (1940)
  11. ↑ Юссила О., Хентиля С., Невакиви Ю. Политическая история Финляндии 1809-2009 / Предисл. Ю. С. Дерябина.— М.: Изд-во «Весь Мир», 2010. — С. 235.
  12. ↑ У серпні Герман Герінг зазначив: «У цю мить вирішилася доля Фінляндії. Тепер вона знову належить до німецької сфери впливу». Див.: Menger M. Deutschland und Finland im zweiten Weltkrieg. S. 81.
  13. ↑ Див.: Таємний Додатковий протокол до Договору про ненапад між Радянським Союзом та Третім Райхом
  14. ↑ Юссила О., Хентиля С., Невакиви Ю. Политическая история Финляндии 1809-2009 / Предисл. Ю. С. Дерябина.— М.: Изд-во «Весь Мир», 2010. — С. 236.
  15. ↑ «Доля прибалтійських країн і спосіб, у який Естонія, Латвія і Литва були перетворені на радянські держави і підпорядковані радянській імперії, змушують мене ночами думати про цю серйозну справу».— З листа посла в СРСР Юго Паасіківі до міністра закордонних справ Фінляндії, 22 липня 1940 р. Див.: Иокипии Мауно. Финляндия на пути к войне: Исследование о военном сотрудничестве Германии и Финляндии в 1940—1941 гг./Пер. Л. В. Суни.— Петрозаводск: Карелия, 1999.— С. 68.
  16. ↑ Мейнандер Генрик. Історія Фінляндії: Лінії, структури, переломні моменти / Переклала зі швед. Наталя Іваничук, Ганна Мамчур (розд. 2), Софія Косарчин (розд. 9).— Львів: ЛА «Піраміда», 2009.— 216 с. ISBN 978-966-441-143-8. Див. також: Коминтерн и Финляндия. 1919-1943: Документы / Под ред. Н. С. Лебедевой, К. Рентолы, Т. Саарелы; Ин-т всеобщей истории.— М.: Наука, 2003.— 420 с.
  17. ↑ «Якщо раніше зовнішня політика Фінляндії орієнтувалася на Англію, вплив якої як в економічному, так і в політичному житті країни був досить сильним, то зараз, внаслідок зміни ситуації і співвідношення сил у війні на Заході, Фінляндія йде курсом на Німеччину, в той же час не бажає псувати відносин з Англією, яка контролює вихід Фінляндії на Півночі.».— З політичного листа повноважного представництва СРСР у Фінляндській Республіці до НКЗС СРСР.— Документы внешней политики. 1940—22 июня 1941. Т. XXIII: В 2 кн.— Кн. I. Январь — октябрь 1940.— М.: Междунар. отношения, 1995.— С. 142—143.
  18. ↑ Барышников В. Н. Вступление Финляндии во вторую мировую войну. 1940-1941 гг.— Санкт-Петербург: Изд-во Санкт-Петербургского ун-та, 2003.— 171 с.
  19. ↑ «Московський мирний договір ще до його підписання отримав неофіційну назву - перемир'я. Фіни вірили (або принаймні сподівалися), що мирний договір буде носити тимчасовий характер і умови його укладання, які вони вважали неприйнятними, можна буде переглянути на мирній конференції, яка повинна була відбутися після закінчення світової війни».— Див.: Юссила О., Хентиля С., Невакиви Ю. Политическая история Финляндии 1809-2009 / Предисл. Ю. С. Дерябина.— М.: Изд-во «Весь Мир», 2010. — С. 231.
    «Глава МЗС Фінляндії Вяйньо Таннер на засіданні Державної ради в день підписання мирного договору з СРСР заявив: «Велика війна ще тільки почалася, ми нічого не знаємо про її завершення. Цей наш мир - перемир'я, ми не знаємо, яким буде остаточний мир».».— Див.: Зимняя война 1939–1940  гг. в  документах НКВД: По  материалам Архива Управления Федеральной службы безопасности Российской Федерации по городу Санкт-Петербургу и Ленинградской области. / Авт.-сост. Бернев С. К., Рупасов А. И.— СПб.: Информационно-издательское агентство «ЛИК», 2010.— С. 293.
  20. ↑ Посол Німеччини в Гельсінкі Віперт фон Блюхер зазначав, що «реальні політики починають розуміти — тільки у двох великих держав — Німеччини і Росії — є дійсний вплив на Балтиці і що нормальні відносини з цими обома державами є для Фінляндії життєво важливим питанням».— Див.: Зимняя война 1939–1940  гг. в  документах НКВД: По  материалам Архива Управления Федеральной службы безопасности Российской Федерации по городу Санкт-Петербургу и Ленинградской области. / Авт.-сост. Бернев С. К., Рупасов А. И.— СПб.: Информационно-издат. агентство «ЛИК», 2010.— 294.

Джерела

[ред. | ред. код]
  • В. Н. Барышников. Советско-финляндские отношения летом 1940 г.: к вопросу о возможном начале новой войны.— Вестник Русской христианской гуманитарной академии. Том 7. 2006. Вып. 1. СПб.: Издательство РХГА, 2006.— С. 84—92.
  • Документы внешней политики. 1940 — 22 июня 1941. Т. XXIII: В 2 кн.— Кн. I. Январь — октябрь 1940.— М.: Междунар. отношения, 1995.— 752 с. (Мин-во иностран. дел Российской Федерации) ISBN 5-7133-0753-0 (т. 1) ISBN 5-7133-0752-2
  • Маннерrейм К. Г. Мемуары / Пер. с финск. Б. С. Злобина.— М.: АСТ; Астрель, 2011.— 571, [ 5] с.: 32 л. ил. ISBN 978-5-17-074859-4 (ООО «Изд-во АСТ») lSBN 978-5-271-37253-7 (000 «Изд-во Астрель»)
  • Мельтюхов М. И. Упущенный шанс Сталина. Схватка за Европу: 1939-1941 гг. (Документы, факты, суждения). Изд-е 3-е, испр. и дополн.— М.: Вече, 2008.— 544 с.: ил. ISBN 978-5-9533-2697-1
  • Солонин М. 25 июня. Глупость или агрессия?— М.: Яуза, Эксмо, 2008.— 640 с. (Великая Отечественная: Неизвестная война) ISBN 978-5-699-25300-5

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Угода_про_транзит_військ_між_СРСР_і_Фінляндією_(1940)&oldid=42145938