Ахматова Анна Андріївна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Анна Андріївна Ахматова
Анна Андреевна Ахматова
A. Gorenko.jpg
Анна Ахматова, світлина зроблена М. Гумільовим.
При народженні: Анна Андріївна Горенко
Псевдоніми, криптоніми: Анна Андріївна Ахматова
Дата народження: 11 (23) червня 1889(1889-06-23)
Місце народження: м. Одеса,
Російська імперія
Дата смерті: 5 березня 1966(1966-03-05) (76 років)
Місце смерті: Домодєдово, РРФСР
Громадянство: Flag of Russia.svg Російська імперія,
СРСР СРСР
Рід діяльності: поетеса

Ахма́това А́нна Андрі́ївна (Го́ренко) (* 11 (23) червня 1889(18890623), Одеса — † 5 березня 1966) — російська поетеса, родом з України, представниця акмеїзму.

Лауреат міжнародної літературної премії «Етна-Таорміна» (Італія, 1962).

Почесний доктор літератури Оксфордського університету (Велика Британія).

Біографія[ред.ред. код]

Народилася в родині відставного флотського інженера-механіка Андрія Горенка.

1890 — родина переїхала з Одеси до Царського Села, де Анна навчалась в Царськосільській гімназії в 19001905 роках.

19061907 — навчалась у Фундуклеївській жіночій гімназії (Київ), по закінченню якої продовжила навчання на Київських вищих жіночих курсах та Вищих історико-літературних курсах Раєва в Петербурзі.

Перший вірш опублікувала у віці 11 років в журналі «Аполлон». Через батькову заборону підписувати поезії власним прізвищем, узяла прізвище «Ахмат» прабабці по материнській лінії.

1910 — одружилась з російським поетом Миколою Гумільовим. Того ж року відвідала Париж, потім — Італію. Дебютувала в літературі збіркою поезій «Вечір», проте славу їй принесла книга «Чотки» (1914).

1912 — в родині Гумільова і Ахматової народився син Лев — майбутній історик.

Жовтневу революцію більшовиків Ахматова не прийняла, але Росію не покинула. 1921 року був розстріляний її чоловік Микола Гумільов, на той час вони були вже розлучені, звинувачений у контрреволюційній змові, а пізніше був двічі ув'язнений її син. Трагедії особистого життя поетеси не зупиняли її активної творчої діяльності. У 20-ті роки Анна Ахматова посіла чільне місце в російській поезії: її як дослідницю цікавили життя та творчість Олександра Пушкіна, якому присвятила, зокрема, есе «Загибель Пушкіна».

Барельєф і меморіальна дошка в Севастополі, на будинку діда А. Ахматової, учасника першої оборони Севастополя Антона Горенка, де бувала поетеса.
Відкрита в 1989 році до 100-річчя А.Ахматової

Починаючи з 1922 року збірки Анни Ахматової піддавались жорсткій цензурній правці — і з 1923 до 1934 року вона практично не друкувалась. Збірки її віршів, що вийшли в період між 1922 та 1966 роками, аж ніяк не можна в повній мірі назвати авторськими.

Могила Анни Ахматової

У вересні 1940 року керуючий справами ЦК ВКП(б) Д. В. Крупин надіслав доповідну записку А. Жданову з вимогою вилучити збірку віршів поетеси за 1912–1940 рр., видану «Советским писателем».

1946 року поетеса зазнала нищівної критики з боку лідерів тоталітарного радянського режиму (відома постанова про ленінградські журнали А. Жданова). 4 вересня її та Михайла Зощенка виключають із спілки радянських письменників. Позбавлена можливості друкуватися, а отже мати засоби для існування, Ахматова займалася перекладами класичної китайської, індійської, західноєвропейської поезії. Кінцем жовтня 1940 секретаріат ЦК ВКП(б) видав постанову «Про збірку віршів А.Ахматової „Из шести книг“» — критика «грубої помилки» працівників видавництва «Советский писатель» та політредактора Головліта, які припустили видання «ідеологічно шкідливих, релігійно-містичних віршів Ахматової»; пропонувалося з користування книгу вилучити.

1962 — побачила світ її 22-річна праця — «Поема без героя».

Основні збірки поезій Ахматової: «Подорожник», «Anno Domini», «Біг часу», «Реквієм».

1962 — була номінована на Нобелівську премію з літератури.

1964 — в Італії отримала премію «Етна-Таорміна», а 1965 року — диплом почесного доктора Оксфордського університету. Церемонія пройшла особливо урочисто. Вперше в історії Оксфордського університету англійці порушили традицію: не Анна Ахматова сходила по мармурових сходах, а ректор спускався до неї.

Останній публічний виступ Анни Ахматової відбувся у Великому театрі (Москва) на урочистому вечорі, присвяченому Данте.

Восени 1965 року перенесла 4-й інфаркт, а 5 березня 1966 року померла в підмосковному кардіологічному санаторії.

Похована на Комаровському кладовищі під Ленінградом.

Мати поетеси — Інна Еразмівна Стогова похована в селі Слобідка-Шелехівська (Хмельницька область, Україна), де відкрито музей родини Ахматових.

Творчість[ред.ред. код]

  • любовна і рефлексивна лірика (збірки «Чотки», «Біла зграя», «Подорожник», «Anno Domini»)
  • лірико-епічні поеми («Поема без героя», «Реквієм пам'яті жертв сталінських репресій»)
  • вірші про війну
  • переклади поезії (у тому числі Івана Франка).

Характерними рисами творчості Ахматової можна назвати вірність моральним засадам буття, тонке розуміння психології почуття, осмислення трагедій ХХ сторіччя, що пов'язане з особистими переживаннями, тяжіння до класичного стилю поетичної мови.

Її ранні вірші були пройняті індивідуалістичними, занепадницькими мотивами. Пізніше написала ряд патріотичних віршів, цикли поезій: «Іва» (1940), «Ташкентські вірші» (1942–1944), «Слава миру» (1950).

Значна частина її творчості присвячена Україні. Зокрема — це поетичний цикл «Київський зошит», збірка «Вечір». У 1958 році А. Ахматова переклала на російську мову збірку поезій Івана Франка «Зів'яле листя».

Ставлення до українського походження[ред.ред. код]

«Анна Андріївна, вийшов Франко в перекладі на російську у Вашому прочитанні. Це ж як, Ви з підрядника перекладали? —… Ви, здається, забули, що моє прізвище Горенко!» (М.Кочур «Абсолютний блиск Олени Ільзен»).

«У меня в Киеве была очень тяжелая жизнь, и я страну ту не полюбила и язык… "Мамо", "ходимо", — она поморщилась, — не люблю». ( Л. Чуковська. «Записки об Анне Ахматовой»).[1]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1974-1985.
  • Єлєна Анфімова про Міхаїла Ґлінку, Модеста Мусорґського, Соф'ю Ковалєвську, Константіна Ціолковського, Анну Ахматову] / Є. Анфімова. — Київ : Грані-Т, 2009. — 88 с.: іл. — (Життя видатних дітей). — ISBN 978-966-2923-77-3. — ISBN 978-966-465-233-6
  • Эйхенбаум Б. Анна Ахматова. Опыт анализа, П., 1923
  • Виноградов В. В. О поэзии Анны Ахматовой (стилистические наброски). Л., 1925.
  • Эйхенбаум Б. Статьи о поэзии, Л., 1969
  • Озеров Л., Мелодика. Пластика. Мысль, «Литературная Россия», 1964, 21 авг.
  • Павловский А., Анна Ахматова. Очерк творчества, Л., 1966.
  • Тарасенков А. К., Русские поэты XX в. 1900–1955. Библиография, М., 1966.
  • Добин Е. С. Поэзия Анны Ахматовой, Л., 1968.
  • Жирмунский В. М. Творчество Анны Ахматовой. Л., 1973.
  • Чуковская Л. К. «Записки об Анне Ахматовой» в 3 т., YMCA-Press., 1976.
  • Памятники культуры. Новые открытия. 1979. Л., 1980 (ежегодник).
  • Жолковский А. К. Анна Ахматова — пятьдесят лет спустя // Звезда. — 1996. — № 9. — С. 211–227.
  • Лосиевский И. Я. Анна Всея Руси: Жизнеописание Анны Ахматовой.- Харьков: Око, 1996.
  • Гончарова Н. «Фаты либелей» Анны Ахматовой. — М.-Спб.: Летний сад; Российская государственная библиотека, 2000. — 680 с.
  • Троцык О. А. Библия в художественном мире Анны Ахматовой. Полтава: ПОИППО, 2001.
  • Тименчик Р. Д. Анна Ахматова в 1960-е годы. — М.: Водолей Publishers, 2005.
  • Мандельштам Н. Об Ахматовой. М.: Новое издательство, 2007
  • Черных В. А. Летопись жизни и творчества Анны Ахматовой — М.: Индрик, 2008.
  • Щеглов Ю. К. Черты поэтического мира Ахматовой
  • Далош Д. Гость из будущего. Анна Ахматова и сэр Исайя Берлин. История одной любви. М., Текст, 2010.

Посилання[ред.ред. код]