Ахматова Анна Андріївна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Анна Андріївна Ахматова
Анна Андреевна Ахматова
Анна Ахматова, світлину виконав М. Гумільов.
Анна Ахматова, світлину виконав М. Гумільов.
При народженні Анна Андріївна Горенко
Псевдоніми, криптоніми Анна Андріївна Ахматова
Дата народження 11 (23) червня 1889(1889-06-23)
Місце народження м. Одеса,
Російська імперія
Дата смерті 5 березня 1966(1966-03-05) (76 років)
Місце смерті Домодєдово, РРФСР
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія,
СРСР СРСР
Рід діяльності поетеса

Ахма́това А́нна Андрі́ївна (Го́ренко; * 11 (23) червня 1889(18890623), Одеса — † 5 березня 1966) — російська поетеса, родом з України, представниця акмеїзму.

Лауреат міжнародної літературної премії «Етна-Таорміна» (Італія, 1962).

Почесний доктор літератури Оксфордського університету (Велика Британія).

Життєпис[ред.ред. код]

Народилася в родині відставного флотського інженера-механіка Андрія Горенка.

1890 — родина переїхала з Одеси до Царського Села, де Анна навчалась в Царськосільській гімназії в 19001905 роках.

19061907 — навчалась у Фундуклеївській жіночій гімназії (Київ), по закінченню якої продовжила навчання на Київських вищих жіночих курсах та Вищих історико-літературних курсах Раєва в Петербурзі.

Перший вірш опублікувала у віці 11 років в журналі «Аполлон». Через батькову заборону підписувати поезії власним прізвищем, узяла прізвище «Ахмат» прабабці по материнській лінії.

1910 — одружилась з російським поетом Миколою Гумільовим. Того ж року відвідала Париж, потім — Італію. Дебютувала в літературі збіркою поезій «Вечір», проте славу їй принесла книга «Чотки» (1914).

1912 — в родині Гумільова і Ахматової народився син Лев — майбутній історик.

Жовтневу революцію більшовиків Ахматова не прийняла, але Росію не покинула. 1921 року був розстріляний її чоловік Микола Гумільов, на той час вони були вже розлучені, звинувачений у контрреволюційній змові, а пізніше був двічі ув'язнений її син. Трагедії особистого життя поетеси не зупиняли її активної творчої діяльності. У 20-ті роки Анна Ахматова посіла чільне місце в російській поезії: її як дослідницю цікавили життя та творчість Олександра Пушкіна, якому присвятила, зокрема, есе «Загибель Пушкіна».

Барельєф і меморіальна дошка в Севастополі, на будинку діда А. Ахматової, учасника першої оборони Севастополя Антона Горенка, де бувала поетеса.
Відкрита в 1989 році до 100-річчя А.Ахматової

Починаючи з 1922 року збірки Анни Ахматової піддавались жорсткій цензурній правці — і з 1923 до 1934 року вона практично не друкувалась. Збірки її віршів, що вийшли в період між 1922 та 1966 роками, аж ніяк не можна в повній мірі назвати авторськими.

Могила Анни Ахматової

У вересні 1940 року керуючий справами ЦК ВКП(б) Д. В. Крупин надіслав доповідну записку А. Жданову з вимогою вилучити збірку віршів поетеси за 1912–1940 рр., видану «Советским писателем».

1946 року поетеса зазнала нищівної критики з боку лідерів тоталітарного радянського режиму (відома постанова про ленінградські журнали А. Жданова). 4 вересня її та Михайла Зощенка виключають із спілки радянських письменників. Позбавлена можливості друкуватися, а отже мати засоби для існування, Ахматова займалася перекладами класичної китайської, індійської, західноєвропейської поезії. Кінцем жовтня 1940 секретаріат ЦК ВКП(б) видав постанову «Про збірку віршів А.Ахматової „Из шести книг“» — критика «грубої помилки» працівників видавництва «Советский писатель» та політредактора Головліта, які припустили видання «ідеологічно шкідливих, релігійно-містичних віршів Ахматової»; пропонувалося з користування книгу вилучити.

1962 — побачила світ її 22-річна праця — «Поема без героя».

Основні збірки поезій Ахматової: «Подорожник», «Anno Domini», «Біг часу», «Реквієм».

1962 — була номінована на Нобелівську премію з літератури.

1964 — в Італії отримала премію «Етна-Таорміна», а 1965 року — диплом почесного доктора Оксфордського університету. Церемонія пройшла особливо урочисто. Вперше в історії Оксфордського університету англійці порушили традицію: не Анна Ахматова сходила по мармурових сходах, а ректор спускався до неї.

Останній публічний виступ Анни Ахматової відбувся у Великому театрі (Москва) на урочистому вечорі, присвяченому Данте.

Восени 1965 року перенесла 4-й інфаркт, а 5 березня 1966 року померла в підмосковному кардіологічному санаторії.

Похована на Комаровському кладовищі під Ленінградом.

Мати поетеси — Інна Еразмівна Стогова похована в селі Слобідка-Шелехівська (Хмельницька область, Україна), де відкрито літературно-меморіальний музей Анни Ахматової[1].

Творчість[ред.ред. код]

  • любовна і рефлексивна лірика (збірки «Чотки», «Біла зграя», «Подорожник», «Anno Domini»)
  • лірико-епічні поеми («Поема без героя», «Реквієм пам'яті жертв сталінських репресій»)
  • вірші про війну
  • переклади поезії (у тому числі Івана Франка).

Характерними рисами творчості Ахматової можна назвати вірність моральним засадам буття, тонке розуміння психології почуття, осмислення трагедій ХХ сторіччя, що пов'язане з особистими переживаннями, тяжіння до класичного стилю поетичної мови.

Її ранні вірші були пройняті індивідуалістичними, занепадницькими мотивами. Пізніше написала ряд патріотичних віршів, цикли поезій: «Іва» (1940), «Ташкентські вірші» (1942–1944), «Слава миру» (1950).

Значна частина її творчості присвячена Україні. Зокрема — це поетичний цикл «Київський зошит», збірка «Вечір». У 1958 році А. Ахматова переклала на російську мову збірку поезій Івана Франка «Зів'яле листя».

Ставлення до українського походження[ред.ред. код]

«Анна Андріївна, вийшов Франко в перекладі на російську у Вашому прочитанні. Це ж як, Ви з підрядника перекладали? —… Ви, здається, забули, що моє прізвище Горенко!» (М.Кочур «Абсолютний блиск Олени Ільзен»).

«У меня в Киеве была очень тяжелая жизнь, и я страну ту не полюбила и язык… "Мамо", "ходимо", — она поморщилась, — не люблю». ( Л. Чуковська. «Записки об Анне Ахматовой»).[2]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Твори Анни Ахматової в українських перекладах
  • Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1974-1985.
  • Єлєна Анфімова про Міхаїла Ґлінку, Модеста Мусорґського, Соф'ю Ковалєвську, Константіна Ціолковського, Анну Ахматову] / Є. Анфімова. — Київ : Грані-Т, 2009. — 88 с.: іл. — (Життя видатних дітей). — ISBN 978-966-2923-77-3. — ISBN 978-966-465-233-6
  • Эйхенбаум Б. Анна Ахматова. Опыт анализа, П., 1923
  • Виноградов В. В. О поэзии Анны Ахматовой (стилистические наброски). Л., 1925.
  • Эйхенбаум Б. Статьи о поэзии, Л., 1969
  • Озеров Л., Мелодика. Пластика. Мысль, «Литературная Россия», 1964, 21 авг.
  • Павловский А., Анна Ахматова. Очерк творчества, Л., 1966.
  • Тарасенков А. К., Русские поэты XX в. 1900–1955. Библиография, М., 1966.
  • Добин Е. С. Поэзия Анны Ахматовой, Л., 1968.
  • Жирмунский В. М. Творчество Анны Ахматовой. Л., 1973.
  • Чуковская Л. К. «Записки об Анне Ахматовой» в 3 т., YMCA-Press., 1976.
  • Памятники культуры. Новые открытия. 1979. Л., 1980 (ежегодник).
  • Жолковский А. К. Анна Ахматова — пятьдесят лет спустя // Звезда. — 1996. — № 9. — С. 211–227.
  • Лосиевский И. Я. Анна Всея Руси: Жизнеописание Анны Ахматовой.- Харьков: Око, 1996.
  • Гончарова Н. «Фаты либелей» Анны Ахматовой. — М.-Спб.: Летний сад; Российская государственная библиотека, 2000. — 680 с.
  • Троцык О. А. Библия в художественном мире Анны Ахматовой. Полтава: ПОИППО, 2001.
  • Тименчик Р. Д. Анна Ахматова в 1960-е годы. — М.: Водолей Publishers, 2005.
  • Мандельштам Н. Об Ахматовой. М.: Новое издательство, 2007
  • Черных В. А. Летопись жизни и творчества Анны Ахматовой — М.: Индрик, 2008.
  • Щеглов Ю. К. Черты поэтического мира Ахматовой
  • Далош Д. Гость из будущего. Анна Ахматова и сэр Исайя Берлин. История одной любви. М., Текст, 2010.

Посилання[ред.ред. код]


Письменник Це незавершена стаття про письменника.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.