Горчаков Олександр Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Державний канцлер Олександр Горчаков

Олександр Михайлович Горчаков (рос. Александр Михайлович Горчаков; * 4 липня 1798, Гапсаль (нині Гаапсалу) — † 27 лютого 1883, Баден-Баден) — князь, відомий російський дипломат, міністр закордонних справ (1856–1882), з 1867 року державний канцлер.

Біографія[ред.ред. код]

Портрет Горчакова руки Пушкіна

Народився 4 липня 1798 року; виховувався в Імперському Царськосельскому ліцеї, де був товаришем Пушкіна. Горчаков до пізньої старості відрізнявся тими якостями, які вважалися найнеобхіднішими для дипломата, але, крім світських талантів та салонної дотепності, він мав також значну літературну освіту, яка й позначалося згодом в його красномовних дипломатичних нотах.

Обставини рано дозволили йому вивчити всі закулісні пружини міжнародної політики в Європі. У 1820 — 22 роках він служив при графі Нессельроде на конгресах в Троппау, Лайбаху і Вероні, а в 1822 року був призначений секретарем посольства в Лондоні, де залишався до 1827 року; потім був у тій же посаді при місії в Римі, в 1828 переведений в Берлін радником посольства, і звідти у Флоренцію повіреним у справах, в 1833 г. — радником посольства у Відні.

Посол у Німеччині[ред.ред. код]

У 1841 році він був посланий в Штуттгарт для устрою пропонованого шлюбу великої князівни Ольги Миколаївни з наследним принцом вюртембергскім, а після того, як одруження відбувся, залишався там надзвичайних посланцем протягом дванадцяти років. З Штуттгарта він мав можливість уважно стежити за ходом революційного руху в Південній Німеччині та за подіями 1848—49 років у Франкфурті-на-Майні. В кінці 1850 року він був призначений уповноваженим при німецькому союзному сеймі у Франкфурті, із збереженням колишньої посади при вюртембергскому дворі. Російський вплив панував тоді над політичною життям Німеччини. У відновленому союзному сеймі російський уряд вбачав «запоруку збереження загального миру». Горчаков пробув у Франкфурті-на-Майні чотири роки; там він особливо близько зійшовся з Бісмарком. Горчаков, як і Нессельроде, не поділяв захоплень імператора Миколи східним питанням, і почата дипломатична кампанія проти Туреччини викликала в ньому великі сумніви, він намагався, щонйменше, сприяти підтриманню дружби з Пруссіею та Австрією, наскільки це могло залежати від особистих його зусиль.

Дипломатія у Відні навколо Кримської війни[ред.ред. код]

В 1854 році Горчаков був переведений до Відня, де спочатку тимчасово керував посольством замість барона Мейендорфа, пов'язаного близькими родинними стосунками з австрійським міністром, графом Буолем, а в 1855 році призначений посланцем. У цей критичний період, коли Австрія за оцінкою Росії, після спільного придушення революцій 1948 року «здивувала світ своєю неблагодарністю» і готувалася діяти спільно з Францією та Англією проти Росії (за договором 2 грудня 1854 року), положення російської Посланника у Відні було вкрай важким і відповідальним. Після смерті імператора Миколи I у Відні була зібрана конференція представників великих держав для визначення умов миру, але переговори, в яких брали участь Друен де Люїс та лорд Джордж Россель, не призвели до позитивного результату, частково, завдяки мистецтву та наполегливості Горчакова. Австрія знову відокремилась від ворожих Росії кабінетів і оголосила себе нейтральною. Падіння Севастополя стало сигналом для нового втручання віденського кабінету, який вже від себе, у вигляді ультиматуму, пред'явив Росії вимоги, за згодою з західними державами. Російське уряд змушений був прийняти австрійські пропозиції, і в лютому 1856 року зібрався конгрес у Парижі для вироблення остаточного мирного договору.

Міністр закордонних справ[ред.ред. код]

A.M.Gorchakov.jpg

Паризький трактат 18 (30) березня 1856 року закінчив собою епоху активної участі Росії в західноєвропейських політичних справах. Граф Несельроде вийшов у відставку, та міністром закордонних справ був призначений князь Горчаков (у квітні 1856 р.). Тяжкі враження кримської війни та віденських конференцій наклали свою печать на подальшу діяльність Горчакова як міністра. Спільні погляди його на завдання міжнародної дипломатії не могли вже серйозно змінитися; політична програма його ясно визначалася тими обставинами, при яких йому довелося вступити в управління міністерством. Перш за все необхідно було дотримуватися більшу стриманість у перші роки, поки що відбувалися великі внутрішні перетворення; потім Горчаков поставив собі дві практичні цілі — по-перше, відплатити Австрії за її поведінку в 1854—55 роки і, по-друге, домогтися поступового знищення паризького трактату.

В 1856 році князь Горчаков ухилився від участі в дипломатичних заходах проти зловживань неаполітанского уряду, посилаючись на принцип невтручання у внутрішні справи чужих держав (циркулярна нота 22 [10] вересня); в той же час він дав зрозуміти, що Росія не відмовляється від права голосу в європейських міжнародних питаннях, але тільки збирається з силами для майбутнього: «La Russie ne boude pas — elle se recueille». Ця фраза мала великий успіх в Європі і була прийнята за точну характеристику політичного становища Росії після кримської війни. Три роки потому князь Горчаков заявив, що «Росія виходить з того становища стриманості, яке вона вважала для себе обов'язковим після кримської війни». У 1859 році Росія відкрито стояла на боці Наполеона III в конфлікті його з Австрією через Італію. У російсько-французьких відносинах стався сприятливий переворот, який був підготовлений побачення двох імператорів в Штуттгарті в 1857 р. Але це зближення було досить вразливим, і після урочистості французів при Мадженті і Сольферіно Горчаков знову ніби примирився з віденським кабінетом.

У 1860 році він визнав своєчасним нагадати Європі про тяжкий стан християнських народностей, підвладних турецькому уряду, і висловив думку про міжнародну конференцію для перегляду постанови паризького трактату з цього приводу (нота 20 [8] травня 1860 р.). Спроба не мала успіху. У жовтні того ж 1860 року з приводу успіхів національного руху в Італії князь Горчаков говорить вже про загальні інтереси Європи, в дусі епохи конгресів і традицій священного союзу; в ноті 10 жовтня (28 вересня) він гаряче дорікає сардінскому уряду за те, що він діє «заодно з революцією» щодо Тоскани, Парми, Модени, але протест його, хоча і підтриманий Австрією та Пруссіею, не мав практичних наслідків.

Польське питання як причина пропрусської політики[ред.ред. код]

На сцену вийшло польське питання і остаточно зруйнувало започатковану «дружбу» Росії з імперією Наполеона III і закріпив союз із Пруссією. На чолі прусського уряду, у вересні 1862 року, встав Бісмарк. Відтоді політика російського міністра йшла паралельно зі сміливою дипломатією його прусського побратима, підтримуючи і охороняючи її мірою можливості. Пруссія уклала з Росією військову конвенцію 8 лютого 1863 року з метою полегшення завдання російських військ у боротьбі з польським повстанням. Заступництво Англії, Австрії та Франції за національні права поляків було рішуче відхилена князем Горчаковим, коли воно прийняло форму прямого дипломатичного втручання (у квітні 1863 р.). Гарна, і в кінці, і енергетичне листування з польського питання доставила Горчакову славу першорядного дипломата і зробила його ім'я знаменитим в Європі та Росії. Це був вищий, кульмінаційний пункт політичної кар'єри князя Горчакова. Блискучий успіх Пруссії в 1866 року ще більше зміцнити офіційну її дружбу з Росією. Антагонізм з Францією і глуха протидію Австрії змушував берлінський кабінет твердо триматися російського союзу і дбайливо охороняти російську політику від сторонніх впливів.

Повстання кандіотів проти турецького гніту, що тривала майже два роки (з осені 1866 р.), дало привід Австрії та Франції шукати зближення з Росією, на грунті східного питання; австрійський міністр, граф Бейст, допускав навіть думку про перегляд паризького трактату для загального покращення побуту християнських підданих Туреччини. Проект приєднання Кандіі до Греції знайшов підтримку в Парижі та Відні, але був холодно зустріли в Петербурзі, бо для Бісмарка було зовсім небажано, щоб Росія встигла досягти чогось на Сході раніше очікуваної війни на Заході. Князь Горчаков не бачив підстави проміняти берлінську дружбу на яку-небудь іншу; вирішивши слідувати прусській політиці, він віддав перевагу віддатися їй з довірою, без сумнівів і тривог.

Підсилення Пруссії[ред.ред. код]

Втім, серйозні політичні заходи і комбінації не завжди залежали від міністра чи канцлера, бо особисті почуття і погляди монархів складали досить важливий елемент у міжнародній політиці того часу. Коли влітку 1870 року розігралася прелюдія до кривавої боротьби, князь Горчаков перебував у Вільбаді і, за свідченням російського дипломатичного органу, був не менш інших вражений несподіванкою розриву між Францією та Пруссією. "Після повернення свого до Петербурга, він міг тільки цілком приєднатися до прийнятого імператором Олександром II рішенням утримати Австрію від участі у війні, щоб уникнути необхідності втручання з боку Росії. Канцлер тільки висловив жаль з приводу того, що не була условлена взаємність послуг з Берлінським кабінетом, для належної охорони російських інтересів («Journ. de St.Pet.», 1 березня 1883 року).

Франко-Пруська війна усіма вважалася неминучою, і обидві держави відкрито готувалися до неї з 1867 року, тому не можна вважати простою випадковістю відсутність попередніх рішень та умов щодо такого важливого питання, як підтримка Пруссії в боротьбі її з Францією. Російська дипломатія не тільки утримала Австрію від втручання, але старанно охороняли свободу військових та політичних дій Пруссії в усе продовження війни, до заключних мирних переговорів і підписання франкфуртского трактату. Зрозуміла подяка Вільгельма I, виражена в телеграмі 14 (26) лютого 1871 року до імператора Олександру II.

Горчаков скористався цією зміною обставин для знищення 2-ої статті паризького трактату про нейтралізацію Чорного моря. На лондонської конференції було вирішено знову надати право Росії тримати військовий флот у Чорному морі.

Після розгрому Франції, взаємні відносини Бісмарка і князя Горчакова суттєво змінилися. З цього часу починається для російської дипломатії ряд гірких розчарувань, які надають сумний відтінок всьому останнього періоду діяльності князя Горчакова. Передбачаючи, що східний питання не вирине знову в тій чи іншій формі, Бісмарк поспішив влаштувати нову політичну комбінацію за участю Австрії як противагу Росії на Сході. Вступ Росії в цей тройственний союз, яким було започатковано у вересні 1872 року, ставили російську зовнішню політику в залежність не тільки від Берліна, але й від Відня, без будь-якої до того потреби. Зв'язавши себе цією системою попередніх угод і поступок, князь Горчаков допустив або змушений був допустити залучення країни в важку, кровопролитну війну, із зобов'язанням не витягати з неї відповідного користі для держави і керуватися, при визначенні результатів перемоги, інтересами і прагненням чужих і почасти ворожих кабінетів. У незначних або сторонніх питаннях, як, наприклад, у справі визнання уряду маршала Серрано в Іспанії в 1874 р., князь Горчаков нерідко розходиться з Бісмарком, але шодо істотного й головного пасивно підкорявся його навіюванням. Серйозна размолвка сталася тільки в 1875 році, коли російська канцлер взяв на себе роль охоронця Франції та загального миру від зазіхань прусської військової партії та офіційно повідомив державам про успіх своїх зусиль, в ноті 30 квітня (12 травня) того ж року.

Контекст російський-турецької війни і Берлінський конгрес[ред.ред. код]

Всі фазіси східних ускладнень пройдено були російським урядом у складі Троїстого союзу, поки справа не дійшла до війни, а після того як Росія воювала і впоралася з Туреччиною, троїстий союз знову вступив у свої права і за допомогою Англії визначив остаточні умови миру, найвигідніші для віденського кабінету. Навіть з оголошенням війни (у квітні 1877 р.) старий канцлер пов'язував фікцію уповноваження від Європи, так що заздалегідь були відрізані шляхи до самостійного і відвертого захисту російських інтересів на Балканському півострові після величезних жертв дворічної кампанії.

Князь Горчаков обіцяв (за рейхштадтською угодою 8 липня 1876 р.) представити Австрії дві турецькі провінції, повстання в яких стало першим поштовхом до слов'янського визвольного руху в російському суспільстві; в Англії було доручено графу Шувалову заявити, що російська армія не переступить за Балкани, але обіцянку було взято назад після того, як воно було вже передано лондонським кабінету, — що викликало незадоволення і дало зайвий привід для протестів. Коливання, помилки та суперечності в діях дипломатії супроводжували всі зміни на театрі війни. Рух російських військ до Константінополю було зупинено простими погрозами Англії; Сан-Стефанський мирний договір 19 лютого (3 березня) 1878 року створював велику Болгарію, але збільшував Сербію і Чорногорію лише невеликими територіальними прирізками, залишав Боснію з Герцеговиною під турецькою владою (в очікуванні австрійської окупації), і нічого не давав Греції, так що договором були вкрай незадоволені майже всі балканські народності і саме ті, які принесли найбільше жертв у боротьбі з турками — серби і чорногорці, боснякі і герцеговинці.

Про те, щоб уникнути конгресу, як це вдалося Бісмарку після Садової, не могло бути й мови. Росія запропонувала німецькому канцлеру влаштувати конгрес в Берліні; граф Шувалов та Марк Салісбері уклали угоду 30 (18) травня щодо питань, що підлягають обговоренню держав. На берлінському конгресі (від 1 [13] червня до 1 [13] липня 1878 р.) князь Горчаков систематично уникав участі в тих засіданнях, на яких потрібно було обговорення неприємних для нього, хоча і важливих для Росії, запитань; і він надавав особливе значення тому, щоб Росії повернута була невелика смуга Бессарабії, відтята в неї за Паризькою трактатом, причому Румунія повинна була натомість отримати Добруджу. Пропозиція Англії про занятті Боснії та Герцеговини австрійськими військами було гаряче підтримана головою конгресу, Бісмарком, проти турецьких уповноважених; князь Горчаков також висловився за окупацію (засідання 16 [28] червня). Німецький канцлер підтримував кожне позитивно заявлену російську вимогу, але не міг, звичайно, йти далі російських дипломатів в захисті політичних інтересів Росії. Князь Горчаков дбав переважно про згоду держав, про інтереси Європи, про безкорисливість Росії, яка, втім, не вимагала настільки кривавих і тяжких доказів, як війна. На перший план висувалося знищення окремих статей паризького трактату, що входили до швидше за питання дипломатичного самолюбство, ніж серйозний державний інтерес.

Останні роки[ред.ред. код]

Пізніше частина російської преси жорстоко нападала на Німеччину та її канцлера, як головного ніби-то винуватця російських невдач; між обома державами сталося охолодження, і у вересні 1879 року князь Бісмарк зважився укласти у Відні спеціальний оборонний союз проти Росії. Політична кар'єра князя Горчакова завершилася Берлінським конгресом; відтоді він вже майже не брав участі у справах, хоча і зберігав почесний титул державного канцлера. Міністром він перестав бути навіть номінально з березня 1882 року, коли був призначений на його місце М. К. Гірс. Горчаков помер у Бадені 27 лютого 1883 року.

Оцінка діяльності[ред.ред. код]

Для правильної оцінки всій взагалі діяльності Горчакова необхідно мати на увазі дві обставини. По-перше, політичний характер його виробився і встановився остаточно за царювання імператора Миколи I, в ту епоху, коли для Росії вважалося обов'язковим піклуватися про долю різних європейських династій, клопотав про рівновагу та злагоду в Європі, на шкоду реальним інтересам і потребам власної країни. По-друге, російська зовнішня політика не завжди направляється виключно міністром закордонних справ. Поруч з князем Горчаковим, хоча і під номінальним його керівництвом, діяли від імені Росії граф Ігнатьєв і граф Шувалов, мало узгоджені між собою, і з самим канцлером; цей недолік єдності висловився особливо різко в складанні Сан-Стефанського договору і в ницісті його захисту на конгресі.

Князь Горчаков був щирий прихильник миру і тим не менш повинен був проти волі довести справу до війни. Ця війна, як висловлено було відверто в «Journal de C.-Petersbourg» після його смерті, «була повним спростуванням всієї політичної системи князя Горчакова, здавалися йому обов'язковою для Росії ще на багато років. Коли війна стала неминучою, канцлер заявив, що він може гарантувати Росію від ворожої коаліції тільки за двох умов, — а саме, якщо війна буде нетривалою і якщо мета походу буде помірною, без переходу за Балкани. Ці погляди були прийняті імператорським урядом. Таким чином, ми робили напіввійну, і вона могла привести тільки до напівмиру». Тим часом війна виявилася справжньою і дуже важкою, а порівняльна безплідність її була частково результатом напівполітики князя Горчакова. У коливаннях і напівзаходах його відбивалася як би боротьба двох напрямів — традиційного, честолюбно-міжнародного, і практичного, заснованого на розумінні внутрішніх інтересів держави. Ця неясність початкової точки зору і відсутність точної практичної програми виявлялися перш за все в тому, що події ніколи не передбачалися наперед і завжди заставали зненацька.

Тверезі, життєві прийоми Бісмарка не робили помітного впливу на дипломатію князя Горчакова. Він дотримувався ще багатьох застарілих традицій і залишався дипломатом старої школи, для якого майстерно написана нота є сама по собі мета. Бліда фігура Горчакова могла здаватися яскравою тільки завдяки відсутності в Росії політичного життя, свободи критики і опозиції.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York: Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3.

Джерела[ред.ред. код]

Використанна стаття з енциклопедії видавництва Брокгауз і Єфрон.

Посилання[ред.ред. код]