Князь

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Князь (княгиня) — титул голови феодальної монархії, або будь-якої іншої політичної системи (удільного князівства), великого посадовця чи вельможі у 8—20 століттях. Споконвічно був спадковим титулом у середовищі аристократії, але з кінця 18 століття став даруватися монархом за вислугу як дворянський титул.

В слов'янських мовах назва герцога, принца, царя (королевич — «маленький цар»). У Хорватії і західно-слов'янських мовах (наприклад, польська, сербська) слово використовувалось, щоб позначити «лорда», а в чеській, польській та словацькій також стало означати «священик» (Кнез, ksiądz, kňaz), а також «Герцог»(Кнез, kníže, książę, knieža).[1]

Походження[ред.ред. код]

Князь"кънѢзь" (серб./болг. «кнез», пол. "księć", словен. "knez", чеськ. "kněz", словацьк. «kňaz»), від старогерманського *kuningaz або готського *kuniggs, д.-в.-н. kuning, похідного від kuni «рід», звідки і фінське, естонське *kuningas «король» .. За Максом Фасмером[2] запозичено з протогерманського «kuningaz», чи готського «kuniggs», утворених від «kuni» — рід. (див. також: Конунг) Вважається, що від цього ж кореня походять у германських мовах слово король — англ. "king", нім. "könig". Цікаво, що схоже досить близькі і за звучанням і за значенням до слова князь такі титули володарів у кочівників Великого Степу як каган, каан, кан, хан, ган, хакан. Цьому можна знайти зрозуміле пояснення, якщо згадати, що всі вищезазначені титули ідуть коренями до часів гуннів і готів, близькоспоріднених союзів племен різних народів Євразії.

Словом князь передають низку неслов'янських титулів (лат. "dux", фр. "prince", нім. "Fürst", «Herrzog», англ. "Duke" — тощо). Цікаво, що німецьке слово Herzog походить від старо-нім. Heer-zog, дослівно — «провідник війська», тобто Воєвода.

Історія[ред.ред. код]

В ранньому середньовіччі слов'янських (як і у германських) племен у Середніх Віках спершу воєначальник[Джерело?] племені[Джерело?], союзу племен[Джерело?], військової дружини (у родоплемінну епоху). У пізньо-середньовічну феодальну епоху — правитель монархічного лену — князівства. У пізніши часи — представник прошарку аристократіі, власник вищого шляхетського титулу.

Цитата:

Тих багатих і торговельних людей треба було захистити, треба було оборонити їх од сусідів, ласих на їхні товари та багацтво. Тому то київські люде, особливо значнійші, більші, що прозивалися боярами, здавна позаводили при собі ватаги людей сильних, одважних, військових. Згодом у Київі зібралося чимале військо і воно обороняло місто од сусідів та ходило з купцями, як вони везли свої товари в чужий край. Старший над тим військом був київський князь.

Але вже десь у VIII столітті найпізніш, київські князі перестали бути тільки сторожами київської торговлі; маючи велике військо — дружину, що треба було його чимсь прогодувати, вони почали нападати на сусідні племена та споружати далекі походи.[3]
Ті походи на чужі землі збогачували дружину та князя, бо купці-дружинники навозили звідти чимало товару, невольників і потім те все продавали. Що далі, то все зростала дружина київського князя й охота до походів за данею в підбиті вже землі та до наскоків в далекі чужі краї.[3]
Ті, що сиділи далі і до них не можна було часто ходити, платили тільки дань та давали помочи під час воєнного походу, але мали ще своїх князів і сами собою порядкували; до инших сажав київський князь з своєї руки князя, а ще до инших посилав своїх «мужів» — «посадників» і ті вже робили так, як скаже київський князь. . Сажаючи своїх князів та підручних в чужих землях, київський князь ніби то робив їм добро: обороняв їх од сусідів, заводив спокій, нищив і карав розбійників, а зате приходив що року зимою по дань, а часом держав там своїх «мужів» цілий рік з військом. Обійшовши землі зимою, князі й бояре разом з купцями на весну з'їздилися у Київі і поскладавши товари на човни, везли Дніпром на продаж аж до Царгороду, до Греків[3]

З переходом від первісно-родових до феодальних суспільних відносин князівська влада почала переходити у спадок і зосереджуватися у певній родині — династії.

Київські князі як старші в родині-династії «рюриковичів» мали титул великий князь. Мали свої резиденції (столи) в окремих землях (князівствах), уділах, волостях. Існували служебні князі, які не мали власних володінь і йшли на службу до інших князів. Упродовж XIV–XVI ст руські князі перетворилися на вищий прошарок шляхти.

У деяких країнах князь є спадковий або дарований титул.

Князі, що були головами великих феодальних державних утворень на Русі й у Великому князівстві Литовському («Русь Литовська», сьогодняшні Білорусь та Литва), називалися Великими князями (у деяких країнах, наприклад, у Польщі, Чехії, Галицько-волинському князівстві, князі — голови феодальних монархій — відповідно до Західно-європейської традиції прийняли титул королів).

Ординські часи, XIII–XVI ст[ред.ред. код]

В ординській державі XIII–XVI ст. слово «князь» вживали як руський відповідник слова «хан», який означав начальника будь-якого рівня, начальника взагалі, як людину з роду Чингіза так і ні, як виборного так і наказного (частіш наказного). Такий порядок закріпив сам Чингізхан, який як справжній степовик, простий у побуті, видав наказ про відміну всіх титулів і звань усіх державних утворень, які увійшли до складу ординської держави крім титулу «хан» (рус.князь). В цей зустрічаються згадки про князів верхніх і нижніх, князів десяцьких, соцьких і тисяцьких, тобто фактично в тому значенні, в якому у козацьких військах наступних століть вживалось поняття «отаман», а у європейських державах — «офіцер». Саме нащадки цього численного прошарку русько-ординських служивих князів, часто змішаного русько-татарського походження і склали у подальшому основу дворянства при утворенні царства Московського, наслідуючи тим самим ординську систему управління.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.