Людовик XVIII

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Людовик XVIII (король Франції))
Перейти до: навігація, пошук
Людовик XVIII (король Франції)

Людовік XVIII, фр. Louis XVIII (Луї-Станіслас-Ксавьє, фр. Louis Stanislas Xavier) (17 листопада 1755, Версаль16 вересня 1824, Париж) — король Франції (1814—1824, з перервою в 1815), брат Людовіка XVI, який носив у час його правління титул графа Прованського (фр.comtede Provence) і почесний титул Месьє (фр. Monsieur), а потім, під час еміграції, прийняв титул графа де Лілль. Зайняв престол у результаті Реставрації Бурбонів.

На чолі еміграції (1791—1814)[ред.ред. код]

Вів при дворі свого брата порівняно скромне життя. Одружився у 1771 року з Марією-Жозефіні Савойською; дітей не мав. Після шлюбу йому були присвоєні більш високі титули герцога Анжуйського і Вандомского, але він і надалі був відомий переважно як граф Прованський. У 1791 він втік за кордон одночасно з Людовіком XVI, але вдало. З тих пір він жив то в Брюсселі, то в Кобленці, то у Вероні, то в Бланкенбургу, то в Мітаві, то у Варшаві, то знову в Мітаві. Його виганяють за вимогою французького уряду або приймають внаслідок ворожих відносин з ним: так, Росія прийняла його в 1797, вигнала в 1801, знову прийняла в 1805 і знову вигнала після Тільзітського миру.

Після одержання звістки про смерть у Франції свого малолітнього племінника, Людовіка XVII, у 1795 року проголосив себе, як старший у династії, королем Франції під ім'ям Людовіка XVIII.

Після короткого перебування у Швеції Людовік оселився нарешті в Англії, купив замок Хартвелл (у графстві Бакінгемшир) і вичікував подій. Хоча він і був визнаним главою еміграції, але не володів ні енергією, ні заповзятливістю, необхідними в такому положенні: навіть фізично він був вкрай неповороткий внаслідок своєї надмірної повноти; лише з великим небажанням, змушений родичами, він двічі, у 1792 і 1796, ненадовго взяв участь у воєнних діях. Надаючи активну роль енергійнішому своєму братові, графу Артуа, він часом видавав маніфести (в основному, утім, їм тільки підписані), якими нагадував Європі про своє існування.

У 1800 він звернувся до генерала Бонапарта з наївним листом, у якому говорив: «поверніть Франції її короля, і майбутні покоління будуть благословляти ваше ім'я». Він рішуче і твердо відмовився від пенсії в 2 млн франків, що йому запропонував Бонапарт за відмовлення від домагань на престол. Від інших емігрантів він відрізнявся тим, що був здатний брати уроки з подій - він зрозумів, що повне повернення до минулого неможливе, перебування в Англії переконало його в сумісності монархії з конституційним режимом. М'якість і поступливість характеру, якими він вдався в свого старшого брата, штовхали його на конституційну дорогу, але слабість і нерішучість, якими він нагадував його ж, заважали йому послідовно її триматися.

Початок правління. Конституційні реформи (1814—1815)[ред.ред. код]

Коли сенат 6 квітня 1814 проголосив реставрацію Бурбонів і конституцію, Людовік відмовився визнати цю конституцію, як створену слугами узурпатора. Тільки після посилених наполягань російського імператора Олександра I, що заявив, що поки Людовик не дасть формальної обіцянки ввести конституційні порядки, він, Олександр, не допустить його в'їзду в Париж, Людовик підписав складену Талейраном декларацію з обіцянкою конституції (déclaration de Saint-Ouen) і урочисто в'їхав у Париж 3 травня 1814. 27 травня була підписана конституційна хартія, але негайно ж, незважаючи на все бажання Людовіка триматися неї, почалися грубі її порушення: прихильники імператора і республіки, а також протестанти притіснялися, воля друку існувала тільки на папері. Цікаво, що останній Людовік XVIII зійшов на престол практично рівно через тисячу років після першого Людовика.

«Сто днів» Наполеона і повернення до влади (1815—1824)[ред.ред. код]

При звістці про висадження Наполеона («Сто днів») Людовік видав прокламацію, у якій знову обіцяв дотримувати хартії, і поспішно покинув Париж. Після битви під Ватерлоо він повернувся під охороною герцога Веллінгтона у Париж і в новій прокламації підтвердив свою обіцянку, а також оголосив загальну амністію, з якої, однак, були виключені «всі зрадники і винуватці вторинного воцаріння Наполеона»; потім пішли страти, вигнання бонапартистів, «царевбивць» і взагалі республіканців із Франції, конфіскації майна тощо. Потім пішли кілька років помірковано-ліберального правління, після убивства герцога Беррійського знову уступили місце реакції.

Людовік ніколи не цікавився жінками і, судячи зі свідчень сучасників, практично не спілкувався зі своєю дружиною. Неясно, що ховалося за фасадом жінконенависництва − асексуальність, імпотенція або латентна гомосексуальність.[1] Спадкоємцем бездітного монарха став молодший брат, 67-літній Карл X. Це була єдина цілком регулярна зміна влади у Франції протягом усього XIX століття (до 1871 року зміна влади супроводжувалася тим чи іншим переворотом, а потім жоден президент Французької республіки з 1871 до 1906 року не пробув на посаді до кінця терміну).

Meuble héraldique Fleur de lys.svg Королі та імператори Франції 987—1870 Meuble héraldique Fleur de lys.svg
987 996 1031 1060 1108 1137 1180 1223 1226
   Гуго Капет Роберт II Генріх I Філіп I Людовик VI Людовик VII Філіп II Людовик VIII   
1226 1270 1285 1314 1316 1316 1322 1328 1350
   Людовик IX Філіп III Філіп IV Людовик X Іоанн I Філіп V Карл IV Філіп VI   
1350 1364 1380 1422 1461 1483 1498 1515 1547 1559
   Іоанн II Карл V Карл VI Карл VII Людовик XI Карл VIII Людовик XII Франциск І Генріх II   
1559 1560 1574 1589 1610 1643 1715 1774 1792
   Франциск ІІ Карл IX Генріх III Генріх IV Людовик XIII Людовик XIV Людовик XV Людовик XVI   
1792 1804 1814 1824 1830 1848 1852 1870
     -   Наполеон I Людовик XVIII Карл X Луї-Філіп I - Наполеон III   

Королі ФранціїФранціяКапетингиВалуаБурбониБонапарти


Література[ред.ред. код]

  • «Mémoires de Louis XVIII» (П., 1831-33,)
  • E. Daudet, «Histoire de Immigration. Les Bourbons et la Russie pendant la révolution» (П., 1886)
  • Viel-Càstel, «Hist. de la Restauration» (П., 1860)
  • Vaulabelle, «Histoire des deux Restaurations»
  • Чернышевский, «Борьба партий при Л. XVIII и Карле X» («Соврем.», 1860)