Оттон III

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Коронація Оттона ІІІ
Коронація Оттона ІІІ

Оттон III (нім. Otto III, 98023 листопада 1002), був прозваний "Диво світу" (лат. Mirabilia mundi) - німецький король з 985 року та імператор Священної Римської Імперії з 996 року, син саксонського імператора Оттона II і візантійської принцеси Феофано. Після смерті батька 983 року трьохрічний син успадкував королівський трон. До повноліття Оттона III (995) регентшами при ньому були мати Феофано (до 991) і бабка Адельгейда.

Імператор Оттон ІІІ. Євангеліє імператора Оттона ІІІ, бл. 1000

Будучи юним імператором, Оттон знайшов середину свого світу в Римі - головній землі імператорів, в місті апостолів та мучеників, де папа і імператор в повній згоді та порозумінні повинні були займати свої пости. "Дитяча гра" - назвали вже сучасники таке честолюбство, управління світом з самого центру. Намагаючись здійснити утопічний план відтворення римської "світової імперії" з центром у Римі, Оттон ІІІ постійно знаходився в Італії.

Регентство імператриці Феофано[ред.ред. код]

Звістка про смерть Оттона ІІ прийшла в Аахен в той час, коли два єпископи, німець та італієць - Віллігіс Майнцський і Іоанн Равенський - урочисто вінчали немовля Оттона королівською короною на Різдво 983 року. Про право спадкоємства ніхто вже не сперечався: державна єдність, що встановилась в останні три царювання, знаходилась в тісному зв'язку з інтересами багатьох; знехтувати нею було нелегко. Питання полягало тільки в тому, кому бути опікуном та регентом на час малолітства Оттона - його матері Феофано чи найближчому родичу покійного імператора. Після деяких коливань та прошуків з боку одного з найближчих родичів королівського дому партія імператриці взяла гору з допомогою одного з головних духовних сановників імперії - Віллігіса, архієпископа Майнського (Віллігіс був сином простого селянина із Нижньої Саксонії; проникливий Оттон І зумів відрізнити його серед духовенства, а Оттон ІІ сприяв його зведенню в вищий духовний сан) і Феофано була назначена правителькою до повноліття короля Оттона. Феофано правила розумно, і її регентство, що пройшло доволі мирно та спокійно, тим самим робить честь тонкому політичному такту та чуттю цієї молодої грецької принцеси. У вихованні королевича брала участь його бабка, абатиса Матільда Кведлінбурзька. Там де йшла мова про інтереси династії, ці жінки легко сходились між собою, хоча в іншому не завжди ладнали. Головним керівником в державних справах був архієпископ Майнцський Віллігіс, а головним вихователем юного короля - гільдесгаймський єпископ Бернвард, один з найенергійніших політичних діячів свого часу.

Однією з важливих задач регентства в роки дитинства короля Оттона ІІ було збереження мирних відносин із Західним Франкським королівством, де відбулась зміна династії. 986 року помер Лотар ІІІ, а наступного його син Людовик V. Єдиним нащадком родини Каролінгів залишився Карл, якому Оттон ІІ 997 року віддав у лен Нижню Лотарингію. Ця ленна залежність від німецького імператора робила Карла ненависним для західно-франкської знаті, тим більш, що він був одружений із донькою простолюдина. Ось чому більшість знаті вибрала в королі наймогутнішого з західно-франкських вельмож, Гуго, герцога Франції, по-іншому - Гуго Капета (987).

Але у Карла були свої прибічники, і між суперниками зав'язалась довга боротьба, яка закінчилась тим, що Карл був зрадницьки захоплений у полон, виданий Капету і незабаром помер в ув'язненні. Новий король мав свої підстави бути обережним по відношенню до Східно-Франкської держави, і тому відносини між сусідами складались для Феофано доволі задовільно. Їй, навіть, в якійсь мірі виявилось вигідним те, що західно-франкські єпископи з партії Гуго Капета перейшли в опозицію до папського престолу: це скріпляло зв'язки між Римом, Італією і Саксонською династією, що постійно піклувалась про підтримку церковної єдності. Але молода та розумна правителька прожила недовго: 991 року вона померла, і імператриця вдова Адельгейда поспішила з Італії, де вона займалась управлінням, щоб замінити собою правительку. Чотири роки потому, юний король, якому було 15 років, брав участь в одному з походів проти слов'ян, а потім вступив в управління справами.

Роки самостійного правління[ред.ред. код]

Важко сказати щось визначне про цього нещасного юнака, який вступив на престол в 15 років, а помер в 22. Він мав приємну зовнішність, був наділений рідкими здібностями та отримав прекрасну для тих часів освіту. Почавши керувати державою в досить юному віці, він нестримно піддавався захопленням юності, то виявляючи себе таким, що непомірно сподівається на свою імператорську владу, то раптом переходив до самознищення. Він був надто молодим, щоб поставитись до свого положення природно та подолати невпевненість, якій він піддався підкоряючись різноманітним впливам.

Його перший похід в Рим був успішним. Папа щойно помер, а римські посли зустріли Оттона ІІІ в Равенні. Він, ймовірно прислуховуючись до чиїхось порад, вказав їм на свого близького родича Бруно, сина герцога Каринтийського, як на кандидата, і цей 26-ти річний юнак був обраний в папи під ім'ям Григорія V. Він коронував Оттона імператором у Римі, після чого той повернувся до Німеччини. Під час мандрівки додому він віддався впливу одного з подвижників того часу, єпископа Празького Адельберта (Це був ще зовсім юнак - родом з Чехії, зі знатної родини. До вступу в монахи його називали Войтех), який проводив своє життя в посту та молитві та прагнув мучень і страждань за віру Христову. Незабаром після цього він дійсно був замучен прусами-язичниками, яким завзято проповідував християнство. Оттон ІІІ і після його смерті ставився до нього з щирою повагою та в різних місцях держави спорудив храми на честь Адельберта, зарахованого західною церквою до лику святих. Трохи пізніше серед наближених до юного імператора з'явився інший духовний сановник, пряма протилежність Адельберту. Це був архиєпископ Герберт Реймський, француз, людина на той час високоосвідчена, був постійно зайнятий фантастичними планама церковно-політичних реформ, які зумів донести і до юного імператора. Між тим, юний папа Григорій V почав реформи у внутрішньому влаштуванні західної церкви в дусі ідей, які завзято проводила в суспільстві релігіозна партія, що зуміла добре облаштуватись в аквитанському Клюнійському монастирі, заснованому в 910 р. Папа Григорій V наполегливо вів боротьбу проти французьких епископів та проти короля Роберта, який вступив на престол після смерті Гуго Капета, за те, що Роберт не хотів розірвати недозволений по церковним законам шлюб. Такими енергічними діями молодий папа побудив проти себе одну з партій серед римської знаті, яка, прийшовши до влади, обрала нового папу ще за життя Григорія V.

Оттону прийшлось вдруге вирушити в похід через Альпи в 997 р. Він повернув до Риму папу Григорія, винудив бунтівників здати фортецю св. Ангела, де вони укрились, та стратив 12 організаторів заколоту. Григорій скликав місцевий собор, в присутності якого по його наказу на антипапі розірвали єпископську одежу, потім посадили його задом наперед на віслюка і возили по вулицям Рима для висміювання і осоромлення. Незабаром після цього папа Григорій помер, і імператор обрав його наступником Герберта, незадовго перед цим назначеного архиєпископом Равенським. Під іменем Сілвестра ІІ Герберт вступив на папський престол.

Під час другого перебування в Італії Оттон завзято віддавався катуванням плоті в дусі св.Адельберта і його численних італійських наступників. З такою релігіозною вправою він поєднував фантастичні політичні плани. Так, наприклад, він казав про відновлення "Римської республіки" і в якості римського імператора залишався на Авентинському пагорбі в Римі. Водночас він оточив себе чисто візантійським церемоніалом, одягався в химерний одяг, носив мантію, розшиту апокаліптичними зображеннями і знаками Зодіака, впровадив управління Римом на новий лад та роздав всім нові титули, а собі привласнив звання "царя царів". З'явились вестіарії та противестаірії, логофети та архилогофети; єпископ Хільдесхаймський Бернвард був звеличений візантійським титулом "приміскрінія". І імператор, і папа, вочевидь, виношували ідею про зведення Риму в значенні світової столиці і здатні були спільно діяти в цьому напрямку: здається, що в цих людей, високо замріяних лише про себе, з'явилась вже ідея звільнення Труни Господа з під влади невірних.

В кінці 999 року Отттон повернувся до Німеччини незабаром після смерті бабки, імператриці-вдови Адельхейди. Він негайно ж попрямував в Гнезно, куди були привезені останки святого Адальберта, мало не на вагу золота викуплені у прусів. З цими відвідинами Гнезно було тісно пов'язано церковне влаштування Польщі, де установлені одне архієпископство і сім єпископств. Герцог Болеслав, що розумів, як слід прийняти цього юнака-імператора, влаштував йому прекрасну зустріч і не скуповувався на лестощі. Імператор і для нього придумав класичний титул, назвавши його "другом і союзником римського народу". В той же час він розв'язав йому руки для повної свободи дій в церковних справах, в яких польський князь прагнув позбавитися німецького впливу, заміщаючи місця священиків то італійцями, то чехами.

З Польщі Оттон попрямував до Аахена і спустився в могильний склеп свого достославного попередника Карла Великого. Він виніс з собою звідти тільки один зуб Карла у вигляді реліквії і півроку потому знов поспішив до Італії. Ломбардські князівства, як він переконався, все більше вислизали з-під його влади; у Римі він наразився на небезпеку від буйного населення, що повстало проти Оттона за те, що той не прийняв його сторону в усобиці з містечком Тібуром (Тіволі), з яким римляни відвіку ворогували. Урочисто помирившись з бунтівниками, Оттон відправився в Равенну, дорогою переходячи від військових приготувань до благочестивих вправ і повчальних бесід. У травні 1001 року він знову з'явився під стіни Риму, де вітер встиг повернути в інший бік, але в місто не вступив, а пішов до Беневенту, що підкорився йому, і потім рушив назад до Равенни, в околицях якої на невеликому острівці поселилася невелика община благочестивих відлюдників. Один з них, св. Ромуальд, з яким Оттон спілкувався особливо часто, прагнув змусити юного імператора відректися від світу. Проте хлопець мріяв про інше - він відправив до Константинополя послів, щоб просити руки однієї з грецьких принцес. У цей час плани італійської політики Оттона порушили незадоволеність в середовищі німецької знаті: князі почали з'їжджатися і вступати один з одним в небезпечні для імператора переговори. Навіть відданіший слуга Саксонського дому, архиєпископ Віллігіс, не приховував свого крайнього роздратування. Між ним і Бернвардом Гільдесгаймським зав'язалася нескінченна суперечка через монастир Гандерсгайм, розташований на межі Майнцської і Гільдесгаймської єпархій. Бернвард, колишній вихователь Оттона, в цей час сильно захопився його ідеями, на які Віллігис дивився з погляду здорової державної політики. Імператор задумав передати розбрат німецьких єпископів на обговорення собору, який вирішив скликати в околицях Сполето. Проте собор не відбувся, що показує, до якої міри похитнулося значення імператорської влади. Не менше постраждала загальна пошана до папи, а в Німеччині папсько-імператорська політика Сильвестра зустрічала в духівництві відкритий осуд. Поступово хлопець переконався, що остаточно втратив внутрішній зв'язок з народом. Він знову рушив до Риму, а оскільки ворота Вічного міста, знов охопленого обуренням, йому не відкрили, він поселився в околицях Риму, в замку Патерно, на горі Соракт (Монте-Соратте).

Тут 23 січня 1002 року Оттон III помер після короткочасної хвороби. Духовні та світські сановники, присутні при цьому, прийняли його останню волю. Вони вимушені були приховати його смерть, доки не підтягли до замку своє нечисленне військо: треба було перевезти тіло імператора Оттона до Німеччини через місцевості, схвильовані повстанням і повні бунтівного духу. Це вдалося не без зусиль. У Німеччині за волею імператора його останки були похоронені в Аахені. Рік потому помер і Сильвестр, посаджений Оттоном Папою, хоча він зумів після смерті Оттона помиритися з населенням Рима.

Holy Roman Empire crown dsc02909.jpg Імператори Священної Римської імперії 800—1806
Banner of the Holy Roman Emperor with haloes (1400-1806).svg
800 814 840 843 855 875 877 881 887 891
   Карл I Великий Людовик I Благочестивий  —  Лотар I Людовик II Карл II Лисий  —  Карл III Товстий  —    
891 894 896 899 901 905 915 924 962 973 983
   Гі Сполетський Ламберт Арнульф Каринтійський  —  Людовик III Сліпий  —  Беренгар I  —  Оттон I Великий Оттон II Рудий   
983 996 1002 1014 1024 1027 1039 1046 1056 1084 1105 1111 1125 1133 1137 1155
    —  Оттон III  —  Генріх II Святий  —  Конрад II  —  Генріх III  —  Генріх IV  —  Генріх V  —  Лотар II  —    
1155 1190 1197 1209 1215 1220 1250 1312 1313 1328 1347 1355 1378 1410
   Фрідріх I Барбаросса Генріх VI  —  Оттон IV  —  Фрідріх II  —  Генріх VII  —  Людовик IV Баварський  —  Карл IV  —    
1410 1437 1452 1493 1508 1519 1530 1556 1564 1576 1612 1619 1637
   Сигізмунд  —  Фрідріх III  —  Максиміліан I  —  Карл V Фердинанд I Максиміліан II Рудольф II Матвій Фердинанд II   
1637 1657 1705 1711 1740 1742 1745 1765 1790 1792 1806
   Фердинанд III Леопольд I Йосип I Карл VI  —  Карл VII Альбрехт Франц I Йосип II Леопольд II Франц II   

КаролінгиСаксонська династіяСалічна династіяШтауфениВіттельсбахиГабсбурги

Корона принца крові Це незавершена стаття про монарха, династію чи її представника.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.