Філатов Володимир Петрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Філатов Володимир Петрович
Филатов Владимир Петрович
В.П. Філатов.jpg
Фото академіка Філатова, зроблене у роки війни
Народився 15 (28) лютого 1875(1875-02-28)
Російська імперія Михайлівка, Протасовська волость, Саранський повіт, Пензенська губернія, Російська імперія
Помер 30 жовтня 1956(1956-10-30) (81 рік)
СРСР Одеса, Українська РСР, СРСР
Національність Росіянин
Галузь наукових інтересів Офтальмологія
Заклад Одеський медичний інститут, Інститут очних хвороб і тканинної терапії імені В. П. Філатова Національної академії медичних наук України
Alma mater Московський державний університет
Вчене звання Академік АМН СРСР та АН УРСР
Науковий ступінь Доктор медичних наук
Відомі учні Надія Пучківська, Валентин Войно-Ясенецький (молодший), Леонід Ліннік та інші
Відомий завдяки: Наскрізна керопластика;
Тканинна терапія.
Батько Петро Федорович
Дружина Варвара Василівна Скородинська
Діти Сергій[1]
Нагороди
Герой Соціалістичної Праці — 1950 Сталінська премія — 1941
Орден Леніна Орден Леніна Орден Леніна Орден Леніна
Орден Трудового Червоного Прапора Орден Вітчизняної війни I ступеня Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
Медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»

Академік Володи́мир Петро́вич Філа́тов (рос. Владимир Петрович Филатов, псевдонім — «Воталіф» * 15 (28) лютого 1875(18750228) с. Михайлівка, Протасовська волость, Саранський повіт, Пензенська губернія, Російська імперія — 30 жовтня 1956, Одеса, Українська РСР, СРСР) — радянський науковець, офтальмолог, хірург, винахідник, поет, художник, мемуарист російського походження, дійсний член Академії наук УРСР1939 року) та Академії медичних наук СРСР1944 року)[2]. Засновник одеського Інституту очних хвороб і тканинної терапії НАМН України. За весь період його життя ним було написано близько 460-ти наукових робіт та монографій. Разом з тим, він займався громадською та політичною діяльністю — обирався делегатом Надзвичайного З'їзду Рад України, був депутатом Одеської міської Ради Народних депутатів кількох скликань, членом редколегій багатьох журналів, відповідальним редактором «Офтальмологічного журналу». А також прославився захисником церковних пам'яток від наруги правлячим режимом.

Герой Соціалістичної Праці, кавалер чотирьох орденів Леніна, ордену Трудового Червоного Прапора та ордена Вітчизняної війни 1 ступеня, лауреат Сталінської премії та премії імені Іллі Мечникова.

Життєпис[ред.ред. код]

Перші роки[ред.ред. код]

Дядько Володимира — Ніл Федорович

Володимир Петрович Філатов народився 15 (28) лютого 1875(18750228) року у селі Михайлівка, Протасовської волості, Саранського повіту(рос.)укр., Пензенської губернії(рос.)укр. (нині Лямбірський район[3], Республіки Мордовії) у родині земського лікаря — Петра Федоровича Філатова. Він був високоосвіченим медиком, працював у симбірській земській лікарні і був фахівцем з хірургії та очних хвороб. Сім'я Філатових походила із збіднілих дворян[4] та була майже вся задіяна у медицині — чотири з шести братів Петра Федоровича були лікарями, а інші досягли немалих успіхів у своєму житті: Михайло — був інженером, Абрам — талановитий акушер-гінеколог, Ніл — талановитий педіатр, основоположник російської педіатрії, Петро — видатний очний хірург, Федір — успішний земський лікар, Борис — вдалий юрист та Микола, також відомий лікар.[5]

« Він приголомшливо описував побут дрібнопомісних дворян, до яких, власне, і відносився. Батько Володимира Петровича працював земським лікарем і жив у селі Михайлівка Саранського повіту Пензенської області, куди Філатов їздив щорічно у відпустку. Було цікаво читати і слухати його розповіді, тому що про життя дворян ми практично нічого не знали. Нам вони здавалися людьми, прибулими з іншої планети.
Оригінальний текст (рос.)

Он потрясающе описывал быт мелкопоместных дворян, к которым, собственно, и относился. Отец Владимира Петровича работал земским врачом и жил в селе Михайловка Саранского уезда Пензенской области, куда Филатов ездил ежегодно в отпуск. Было интересно читать и слушать его рассказы, потому что о жизни дворян мы практически ничего не знали. Нам они казались людьми, прибывшими с другой планеты.

 »

— Згадувала в подальшому учениця Філатова — Надія Пучківська, [6]

У 1882 році разом з родиною Володимир переїхав до Симбірська (нині Ульяновськ). Можливо батько, працюючи у Симбірській губернській земській лікарні пробудив у сині любов до лікування. 1892 року юнак закінчив місцеву класичну гімназію(рос.)укр.. Отримавши блискучу освіту, як і більшість талановитих людей, Володимир Філатов був особистістю неординарною і багатогранною. Писав вірші і картини, музичив, мав славу філософа, володів кількома іноземними мовами. Улюбленим заняттям молодика в дні літніх канікул був живопис та поезія, але він вирішив присвятити себе медицині, а саме офтальмології. Вважається, що Філатов вибрав область медицини, коли якось побачив сліпого чоловіка, що йшов із паличкою та простукував нею свій шлях. Майбутній академік був вражений і інстинктивно вигукнув: «Кожна людина повинна бачити сонце!». Згодом ця фраза стала девізом інституту, який був відкритий в Одесі вчений.[7]

Дядько Володимира, Ніл Федорович — видатний вчений-педіатр, очолював кафедру Імператорського московського університету, саме за його порадою колишній студент гімназії поступив на медичний факультет того ж університету. Тоді, у числі викладачів університету був ряд видатних вчених: кафедру очних хвороб очолювали одні з найкращих офтальмологів того часу — Олексій Маклаков(рос.)укр. та Адріан Крюков(рос.)укр., курс внутрішніх хвороб читали Григорій Захар'їн(рос.)укр. та Олексій Остроумов(рос.)укр., хірургію — Микола Скліфосовський та Олександр Бобров, педіатрію — Ніл Філатов, фізіологію — Іван Сєченов, анатомію — Дмитро Зернов(рос.)укр., а фізику — Олександр Столєтов. У студентські роки Володимир, приїжджаючи додому на канікули, працював під керівництвом батька у земській лікарні, допомагаючи йому під час амбулаторного прийому хворих та асистуючи при операціях. Тут, у Симбірську, молодий студент вперше близько познайомився зі стражданнями хворих, які втрачають зір, і корисною практичною роботою лікаря-окуліста, в особі свого батька[7]. Серед студентів ІМУ Володимир Філатов мав славу лідера, писав наукові роботи і навіть зробив свої перші наукові відкриття. В ті ж часи він зацікавився проблемою допомоги хворим, які втратили зір через більмо.[4]

По закінченню університету з відзнакою[8] у 1897 році, за пропозицією Адріана Крюкова, юнак деякий час працював ординатором університетської очної клініки (18971902)[9]. З 1899 року — ординатором у Московській очній лікарні, під керівництвом професора Сергія Ложечнікова, Володимир працював до 1905 року.[7]

Одеса[ред.ред. код]

Житловий будинок Шемякіна, де проживав Філатов з 1915 до 1941 року (вул. Гоголя № 9)
УРСР Депутат Верховної Ради УРСР
1-го скликання
1938 1947
2-го скликання
1947 1951
3-го скликання
1951 1955
4-го скликання
1955 1956
Лікарня медичного факультету Одеського уніварситету (нині самостійний ВНЗ — Одеський національний медичний університет), вул. Ольгіївська

У 1903 році на запрошення професора Сергія Селівановича Головіна переїздить до Одеси, щоб почати роботу ординатора у клініці при Одеському університеті. У новому місті колишній студент поселився на вулиці Гоголя[4], за деякими даними з 1905 року розпочинає військову службу у царській армії[10]. Та вже наступного року стає асистентом кафедри, а у 1908 році захищає, присвячену батьку, докторську дисертацію на тему «Вчення про клітинні отрути в офтальмології». Це велике дослідження, більш ніж на 400 сторінок було присвячене й цитотоксичним сироваткам. 1909 року молодий доктор медицини отримав приват-доцентський курс. А з 1911 року, після від'їзду Головіна до Москви, очолив кафедру очних хвороб Одеського університету (з 1919 року — Одеського медичного інституту), якою керував до 1956 року. Окрім того, з того ж року, будучи вже професором, Філатов був беззмінним головою «Одеського Офтальмологічного Товариства», де неодноразово виступав з доповідями, впливаючи на наукову думку місцевих окулістів. Вже в якості професора Володимир Петрович приділяв багато уваги викладанню очних хвороб студентам і практикуючим лікарям. Він ретельно готувався до лекцій, сам малював плакати, таблиці та схеми для кращого їх сприйняття.

28 лютого 1912 року здійснилася заповітна мрія Володимира Петровича — він зробив першу операцію з пересадки рогівки методом повної наскрізної кератопластики. Але операція пройшла невдало. Через два роки він зробив другу таку ж операцію з такими ж результатами. Багато років було витрачено на безперервні пошуки, роздуми, сумніви, кропітку і напружену працю.

У 1913 році вчений запропонував новий метод вимірювання внутрішньоочного тиску — еластотонометрію, а вже через кілька місяців помер його батько — Петро Федорович[10]. У 1914 році Володимир Петрович винайшов (а у 1917 році опублікував) ефективний метод та спосіб пластики за допомогою круглого стебла, який виявився найціннішим внеском у сучасну відновну хірургію, що здобув широке визнання хірургів і відомий як «філатовське кругле стебло». За допомогою методу круглого стебла, запропонованого їм для пластичних операцій відновлювальної хірургії, було позбавлено від страждань безліч людей, що отримали важкі травми під час Першої Світової війни, в результаті чого у них утворилися жахливі дефекти обличчя та інших частин тіла. Ще в період ординатури у професора Адріана Крюкова, молодий вчений працював з оволодіння методікодослідження очей під керівництвом професора Головіна та одночасно вивчав основи патологічної анатомії очей у професора Федора Євецького(рос.)укр.. У цей же самий час він написав дві свої перші наукові роботи, присвячені опису цікавих випадків вроджених аномалій очей.

За даними Наркомздрава(рос.)укр. на станом початок 1920-х років в СРСР налічувалося 238 тисяч сліпих, половина з яких були хворі на більмо[1]. Розвиваючи сміливі думки про пересадку рогівки, Філатов з натхненням представляв їх своїм керівникам, розкриваючи перед ними привабливі перспективи, пов'язані зі своєю ідеєю. Вирішивши це питання, наука збагатилася б ще одним блискучим досягненням. 1924 року він розробив метод повної (а у 19271938 роках — часткової) наскрізної кератопластики, для чого спроектував спеціальні медичні інструменти. На відміну від колишньої спроби, в цей раз операція пройшла успішно. Однак проблема пересадки рогівки вважалася в той час зовсім безперспективною, тому смілива ідея молодого лікаря не знайшла підтримки у вченому світі. Він продовжував роботу у клініці, уважно вивчаючи різні форми захворювання очей, розвивав і удосконалював свою оперативну техніку, не перестаючи думати про цю ідею. Сам Володимир Петрович писав, що у ті роки не було ні дня, ні ночі, коли б він не думав над цією проблемою[8]. Згодом, професор ввів у медицину новий ефективний принцип лікування — тканинну терапію, якій присвятив 20 років свого життя. Цей метод знайшов широке застосування не тільки при лікуванні очних хвороб, а й ряду загальних захворювань, які раніше вважалися невиліковними, а також у різних галузях медицини, ветеринарії та народному господарстві.

Серед знайомих офтальмолога були й дивом вцілілі у роки революції, що перейшли на бік радянської влади колишні офіцери царської армії. Буваючи один у одного в гостях, на дачі, а також під час прийому у лікарні друзі та знайомі минулих років, як і колись, обмінювалися думками та практично нічого не значущими розмовами, в яких могли промайнути і антирадянські ноти. Ці обставини дозволили ОГПУ відкрити у 1930 році чергову справу про «Військово-офіцерські організації», до складу якої були ними ж включені не тільки колишні військові, але і ряд професорів вузів Одеси. А деякі з них з часом були розстріляні.[10] 20 лютого 1931 року професора Філатова арештували органи ОГПУ за звинуваченням в участі у «контрреволюційній військово-офіцерської організації». Він пробув у в'язниці 2 місяці, протягом яких зазнав важких фізичних та психічних травм, хоча, на відміну від інших в'язнів, з науковцем поступалися з обережністю. Вважається, що віддаленість області наукових досліджень Володимира Петровича від політики свідчить про те, що його тортурам, можливо, не піддавали. Під час допиту вчений писав багато заяв спочатку обмовляючи себе, надіючись, що так можна закінчити нестерпні психологічні тортури, а потім спростовуючи свої покази:

« До практичної політики я був байдужий, задовольнявся лише літературою. Лютневу революцію я вітав, як і Тимчасовий уряд. Результати Установчих зборів, в сенсі встановлення способу правління, я вважав задовільними. Перехід влади до більшовиків я не міг охопити моїм настроєм. Мені здавалося, що це занадто сильний зсув. Боротьба з владою більшовиків Добровольчої армії генерала Корнілова викликала співчуття. Коли радянська влада остаточно встановилася в Одесі, то я прийняв її як факт з великою часткою тривоги.
Оригінальний текст (рос.)

К практической политике я был равнодушен, довольствовался лишь литературой. Февральскую революцию я приветствовал, как и Временное правительство. Результаты Учредительного собрания, в смысле установления способа правления, я считал удовлетворительными. Переход власти к большевикам я не мог охватить моим настроением. Мне казалось, что это слишком сильный сдвиг. Борьба с властью большевиков Добровольческой армии генерала Корнилова вызывала сочувствие. Когда советская власть окончательно установилась в Одессе, то я принял ее как факт с большой долей тревоги.

 »

— Філатов. 27 лютого 1931, [10]

Але все ж таки професору довелося обмовити себе та визнати себе винним у причетності до «контерреволюційних» організацій:

« З самого початку Радянської влади я не був її прихильником. Для мене не були прийнятні як головні її політичні підстави, так і та крутість заходів, якими вона проводила у життя своє будівництво. Невдоволення, яке я відчував при вигляді тієї ломки, яку доводилося переживати близькому мені класу інтелігенції, спонукало мене до мрій про інтервенцію. У таких настроях я дав Радкевичу у 1923 році згоду на оформлення ідеї пристрою Громадського Комітету безпеки, який повинен був взяти в своє відання цивільну владу в Одесі після перевороту. У 1930 році (або у 1929 році) я отримав пропозицію бути членом Комітету безпеки від В.А.Бернадского, на що я погодився. У моєму злочині я рішуче каюсь і абсолютно роззброююсь по відношенню до Радянської влади. Визнаючи мою провину, я прошу пощадити мене і пробачити мені мій злочин. Я даю тверду обіцянку відтепер раз і на завжди відмовитися від політичних задумів і заходів проти Радянської влади і принести всі свої знання і досвід на користь будівництва Радянської держави.
Оригінальний текст (рос.)

С самого начала Советской власти я не являлся ее сторонником. Для меня не были приемлемы как главные ее политические основания, так и та крутость мер, которыми она проводила в жизнь свое строительство. Недовольство, которое я испытывал при виде той ломки, которую приходилось переживать близкому мне классу интеллигенции, побуждало меня к мечтам об интервенции. В таких настроениях я дал Радкевичу в 1923 году согласие на оформление идеи устройства Общественного Комитета безопасности, который должен был взять в свое ведение гражданскую власть в Одессе после переворота. В 1930 году (или в 1929 году) я получил предлождение быть членом Комитета безопасности от В.А.Бернадского, на что я согласился. В моем преступлении я решительно раскаиваюсь и совершенно разоружаюсь по отношению к Советской власти. Признавая мою вину, я прошу пощадить меня и простить мне мое преступление. Я даю твердое обещание отныне раз навсегда отказаться от политических замыслов и мероприятий против Советской власти и принести все свои знания и опыт на пользу строительства Советского государства.

 »

— Філатов. 20 квітня 1931, [10]

Того ж дня ДПУ УРСР постановив відпустити науковця під підписку про невиїзд.

В очній клініці Одеського університету Володимир Філатов почав свої роботи щодо пересадки рогівки при більмах. Тут вперше у світі 6 травня 1931 року він використав рогівку трупного ока, збереженого в умовах зниженої температури, під час операції пересадки і цим розв'язав проблему матеріалу для кератопластики. Він розробив засіб консервації рогівки у вологій камері при температурі +4°С. Володимир Петрович вдосконалив техніку операції часткової наскрізної кератопластики, що поліпшило доступ для виконання офтальмологам. Кератопластика перестала бути клінічним експериментом і стала дійовим засобом повернення зору сліпим з більмами. Вирішення проблеми донорської рогівки поклало початок широкому впровадженню кератопластики у практику та принесло Володимиру Петровичу величезну популярність. Звідусіль хворі з більмами потягнулись в Одесу — до Філатова. У 19311932 роках вчений створив при Одеській очній клініці першу в СРСР станцію очної швидкої допомоги та глаукомний диспансер.

1933 року було проведено дослідження з вивчення лікувальних властивостей при зниженій температурі тканин та біогенних стимуляторів, що консервувалися. Це стало основою для створення дослідником нового методу лікувальної медицини — тканинної терапії, яка згодом дістала широке впровадження у практику охорони здоров'я та ветеринарії. Того ж року на засідання в Московській очній клініці одеський вчений приїхав у супроводі чотирьох пацієнтів. На той час хірург прооперував 96 сліпих очей, з яких 24 після операції стали бачити. Пред'явивши, на з'їзді живі докази свого методу, серед яких були люди, що до операції мали 1-5% нормального зору, а після — 70-100%, вчений здобув славу та визнання як талановитий офтальмолог та хірург.[1] За розробку методів пересадки рогівки та тканинної терапії 1941 року вчений був удостоєний сталінської премії.

У середині 30-х років стара клініка очних хвороб медичного інституту не могла вже обслужити хворих, які приїжджали з різних кінців країни, а маленька лабораторія не могла вмістити всіх працівників. Окрім того широкий розвиток досліджень та робіт з проблем офтальмології вимагав розширення клінічної та лабораторної бази. Тому, з ініціативи Володимира Петровича, 1936 року, постановою Уряду СРСР № 632 був організований Інститут експериментальної офтальмології (нині Інститут очних хвороб і тканинної терапії ім. В. П. Філатова АМН України), який він і очолював з 1936 до 1950 року. Перші два роки, не маючи ще власної бази, інститут містився в одній з будівель 2-ї клінічної лікарні, яка ніяк не могла вмістити всіх хворих, бажаючих оперуватися у відомого офтальмолога і лікарів, що прагнули зайнятися науковою роботою під його керівництвом. У 1939 році була закінчена споруда двох триповерхових корпусів і ряду підсобних будівель інституту. Завдяки енергії свого керівника, інститут швидко перетворився на одну з найкращих офтальмологічних установ країни.

Ташкент[ред.ред. код]

В роки Німецько-радянської війни робота інституту була перервана. Володимира Петровича, з частиною його учнів евакуювали до П'ятигорська, де вони працювали у евакошпиталі № 2172, а потім — до Ташкенту, де, на базі евакошпиталя № 1262, був відновлений Наказом Уряду СРСР, у скороченому обсязі — «Український інститут очних хвороб». Будучи директором інституту, вчений одночасно був головним консультантом зазначеного шпиталю. У шпиталі перебували важко поранені з ушкодженнями очей, нерідко втративши зір на єдиному оці. Будучи віртуозним хірургом, Філатов виробляв різні оптичні операції, а у хворих з особливо грубими більмами проводив операції наскрізної пересадки рогівки. Поранення очей, як правило, поєднувалися з важкими ушкодженнями повік, орбіти ока, а нерідко і лиця. У таких випадках велику послугу надавав раніше запропонований ним метод пластики.

У 1942 році, коли йшли криваві бої, Філатов у Ташкенті домагався відновлення Одеського інституту очних хвороб на базі головного евакошпиталю. Більше того, Володимир Петрович вже склав план наукових досліджень на 1943 рік. Такі звіти він розіслав і іншим своїм учням, просив, щоб йому відповіли.

Всі свої сили талановитий теоретик та хірург витрачав на лікування військових Червоної Армії, невтомно впроваджуючи свої методи лікування в роботу шпиталю. Протягом війни, всі ці роботи сприяли широкому поширенню запропонованих ним методів тканинної терапії і послужили якнайшвидшому відновленню здоров'я поранених та інвалідів Німецько-радянської війни. За цей період Філатовим було опубліковано більше 200 наукових праць і монографій, було проведено понад 40 доповідей.

Повернення до Одеси, останні роки і смерть[ред.ред. код]

Прощай, Земля! Настало время
Мне изменить привычный путь!
И тела тягостное бремя
С души измученно стряхнуть.
Не помяну тебя я лихом,
Ты мне давала много раз
Дни проводить в приюте тихом
Под голос грома, в бури час.
Знавал я миги вдохновенья,
За истину победный бой,
Порой — молитву умиленья
И творчества порыв святой…
(Лист, написаний за рік до смерті)
 — В. П. Філатов (рос.)[6]

30 вересня 1944 року Володимир Петрович разом із співробітниками інтитуту повернувся до Одеси разом і взявся за відновлення зруйнованих та спустошених будівель, де вони працювали. Повернувшись до міста академік переїхав на Приморський бульвар, а згодом жив у Куликовському провулку[4]. За один рік вдалося відновити частину інституту, розгорнути 120 ліжок та 6 лабораторій. А вже 1946 року академік здійснив ще одну свою мрію — випустив офтальмологічний журнал, і був його першим головним редактором.

Повоєнні роки принесли великому вченому справжнє визнання далеко за межами Радянського Союзу. Хворі та поранені прагнули потрапити на прийом до професора. Черга в поліклініку на прийом становили з вечора, а для консультацій найважчих пацієнтів три рази на тиждень доктор виділяв певні години. За словами його учнів, навіть безнадійним хворим він ніколи не казав «ні», стверджуючи, що відбирати віру у хворого — великий гріх. Тому постійно казав: «…може бути, адже наука розвивається». Вважаючи, що офтальмолог, який не володіє скальпелем, не може бути добрим фахівцем, Володимир Петрович приділяв багато уваги хірургічної підготовці своїх послідовників. Майстерно виконуючи найбільш складні й тонкі очні операції, він щодня передавав свої навички учням. За півстоліття його діяльності ним самим було проведено декілька тисяч операцій.

Символічним є випадок, коли 15 липня 1950 році в Одесі проходило урочисте засідання з нагоди 75-річчя академіка і присвоєння йому звання Героя Соціалістичної Праці, ювілярові порадили розпочати свій виступ з подяки партії та уряду за високу нагороду. Та академік розпочав зі слів про надихаючий вплив свого дядька та батька — Ніла та Петра Філатових.

Останні роки свого життя вчений провів у квартирі на Пролетарському бульварі (нині бульвару повернули стару назву — Французький). Помер 30 жовтня 1956 року від крововиливу у мозок. Похований на Другому Християнському цвинтарі Одеси. У подальшій розробці наукових ідей видатного лікаря та збереженні традицій «філатовської школи» велику роль зіграла його учениця — академік Надія Олександрівна Пучківська, яка у 19561985 роках очолювала інститут. Саме Пучківська вперше вдосконалила систему термінової допомоги при травмах ока.

Творчість[ред.ред. код]

Він був не тільки вченим, а й лікарем клініцистом, блискучим хірургом, обдарованим педагогом, талановитим художником, цікавим оповідачем та веселим співрозмовником. Відомо, що академік багато часу приділяв написанню своїх мемуарів. Навесні, вчений виходив до берегової лінії Одеси в Аркадію та на Малий Фонтан, де він малював етюди. Були в нього і віршовані рядки, які Володимир Петрович підписував анограмою — «Воталіф» («Філатов» навпаки)[2]. Один з віршів, написаний його рукою, зберігається в будинку-музеї А. П. Чехова в Ялті, де Володимир Петрович часто бував на запрошення дружини видатного російського письменника Марії Павлівни Чехової.

Наукова діяльність[ред.ред. код]

Наукова діяльність Філатова була його постійною та напруженою працею протягом всього його життя. Так, протягом перших 20 років своєї діяльності він опублікував 12 наукових робіт, потім, вже після 1917 року — ще 250. За весь період його життя ним написано близько 461 наукових робіт та монографій. Першим найбільшим відкриттям, зробленим академіком, був метод пластики на круглому стеблі, який завоював всесвітнє визнання. Полягає цей метод у тому, що при пластичній операції створюється «стебло» зі шкіри, живий шкірний клапоть та пересаджується на пошкоджену частину тіла.

Найбільшим досягненням вченого є розроблений ним новий метод лікування — тканинна терапія. Він полягає в тому, що шматки тканини, відокремлені від людського тіла, а також листя рослин, особливо алое, збережені в умовах, які є несприятливими для існування (тканини на холоді, листя у темряві), але не вбивають їх, піддаються біохімічній перебудові. Вона супроводжується накопиченням у цих тканинах особливих речовин (біогенних стимуляторів), шо мають лікувальні властивості. Тканинна терапія ефективно допомагає в боротьбі з різними хворобами очей, у боротьбі із шкірними, внутрішніми, нервовими та іншими захворюваннями.

У 1939 році був обраний дійсним членом АН Української РСР, а у 1944 році — академіком АМН СРСР. Філатов заснував і був беззмінним керівником науково-дослідного експериментального інституту очних хвороб і тканинної терапії на Французькому бульварі, який ще за життя вченого отримав його ім'я; запропонував власні методи лікування глаукоми, трахоми, травматизму в офтальмології тощо; винайшов багато оригінальних офтальмологічних інструментів; заснував і редагував в Одесі «Офтальмологический журнал»; довгий час очолював Одеське офтальмологічне товариство.

Вчений опублікував багато праць, у тому числі:

  • «Учение о клеточных ядах в офтальмологии» (1908).
  • «Оптична пересадка рогівки і тканинна терапія» (1945, 1948).
  • «Тканевая терапия» (1948).
  • «Мои пути в науке» (1955).
  • «Операции на роговой оболочке и склере» (1960).
  • «Избранные труды» (4 томи, 1961).

Громадська діяльність[ред.ред. код]

«Ваза Філатова», перенесена у протилежну сторону від головного входу у Спасо-Преображенський собор, Соборна площа (зі сторони вул. Преображенської)

Попри свою безпартійність, академік Володимир Філатов вів значну громадсько-політичну діяльність. Він обирався депутатом Верховної Ради УРСР 1-го (1938–1947), 2-го (1947–1951), 3-го (1951–1955) та 4-го скликань (1955–1959). Все життя науковець був вельми релігійним та домагався збереження релігійних пам'яток в Одесі. Окрім того переписувався з багатьма релігійними діячами свого часу:

« Я нерідко замислююся над питанням про те, чому життя моє таке довге. Ймовірно мені потрібно ще попрацювати на землі або над наукою, або над самим собою. Думаю, що швидше — останнє. Але це для мене важче, ніж наука. Мій душевний стан можна охарактеризувати словами сотника: вірю, Господи, поможи моєму невірству!

І я погано вмію перевиховувати самого себе, своє тіло земне, а воно і в мої роки все ще піддається спокусам та грішним бажанням. Звідси і моє вічне невдоволення собою. Нерідко прошу Господа про зцілення і часто перебуваю в зневірі, повертаючись на старі навички. Наукова творчість у мене залишається, але хіба воно врятує мене, якщо я не буду очищений душевно!

Оригінальний текст (рос.)

Я нередко задумываюсь над вопросом о том, почему жизнь моя так продлена. Вероятно мне нужно еще поработать на земле либо по науке, либо над самим собой. Думаю, что скорее — это последнее. Но это для меня труднее, чем наука. Мое душевное состояние можно охарактеризовать словами сотника: верю, Господи, помоги моему неверию! И я плохо перевоспитываю самого себя, свое тело земное, а оно и в мои годы все еще подвергается искушениям и грешным желаниям. Отсюда и мое вечное недовольство собою. Нередко прошу Господа об исцелении и часто пребываю в унынии, возвращаясь на старые навыки. Научное творчество у меня остается, но разве оно спасет меня, если я не буду очищен душевно!

 »

— Лист до Архієпископа Луки, [2]

1936 року за часів руйнування церков у СРСР одеський Спасо-Преображенський собор було розграбовано, а потім розібрано по камінчику. Після цього більшовицька влада міста вирішила влаштувати на місці Собору розважальне місце, а на місці головного вівтаря планувалося розмістити громадський туалет. І лише заступництво академіка Філатова врятувало місце від наруги — на місці вівтаря встановили фонтан з великою мармуровою вазою у вигляді квітки («вазою Філатова», як її прозвали згодом). Після відновлення Собору у 2005 році цей фонтан був перенесений на місце першого міського фонтану на Соборній площі.[11]

Разом з тим, вчений проводив велику громадську роботу — обирався делегатом Надзвичайного З'їзду Рад України, був депутатом Одеської міської Ради кількох скликань, членом редколегій багатьох журналів. В Одесі під його керівництвом проводилися з'їзди офтальмологів УРСР.

Нагороди та почесні звання[ред.ред. код]

За наукові та лікарські досягнення Володимир Петрович був удостоєний високих державних нагород і титулів:

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Погруддя лікаря перед головним корпусом інституту його імені

23 листопада 1956 року Вчена рада Інституту прийняла рішення про увічнення пам'яті першого його директора. На фронтоні будівлі інституту було встановлено дошку із написом: «науково-дослідний інститут очних хвороб і тканинної терапії імені академіка В. П. Філатова», а в його робочому кабінеті був створений кабінет-музей академіка Філатова, де і сьогодні все зберігається в такому ж вигляді, яким і було за його офтальмолога.

У 1961 році Рада Міністрів СРСР заснувала Премію імені академіка В. П. Філатова «За кращу роботу з офтальмохірургії та пластичній хірургії». Першою цієї премії була удостоєна учениця Філатова — Надія Олександрівна Пучківська за монографію «Пересадка рогової оболонки при ускладнених більмах».

Працівники інституту глибоко поважають і шанують свого вчителя. Пишаються його віршами, поемами, художніми творами, які реставровані і виставлені в музеї інституту та садибі-музеї В. П. Філатова. В Одесі відкрито три меморіальні дошки на будинках, де він жив і працював, перед головним корпусом інституту стоїть погруддя. Крім того на честь академіка названо астероїд № 5316 та вулиці в Одесі та рідному селі[3], а 2005 року Національний банк України випустив ювілейну монету, присвячену вченому. На аверсі якої зображено стилізовану схему оптичної системи ока людини, а на реверсі викарбувано портрет офтальмолога.

В.П. Філатов (марка).jpg
Coin of Ukraine Filatov R.jpg
Coin of Ukraine Filatov A.jpg
Марка 1962 року, присвячена вченому

Цікаві факти[ред.ред. код]

  • Академік часто переписувався зі своїми пацієнтами, які мешкали по всьому світу, тому іноді в Одесу приходили листи з неймовірними адресами адресами: «Одеса. Зав. міської поліклініки Філатову В. П.»; «Одеса. Академія мед. наук. Філатову»; «Одеса. Поліклініка очних операції»; «Одеса. Поліклініка біля Чорного Моря»; «Одеса. Головному фельдшеру по очах»; «Чорне Море. Філатову» і т. д..[7][4]
  • В. П. Філатов вчився у тій же гімназії, де вчилися Володимир Ульянов, Модест Богданов та Сергій Бутурлін.[12]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Г. И. Мокряк Вторая любовь: художественно-документальный роман. — Одесса: АО БАХВА, 2005. — 464 с. — ISBN 966-8783-03-4 (рос.)
  2. а б в Айдинян С. «О личности и поэзии В. П. Филатова». aidinian.org.ru (ru). Архів оригіналу за 09-07-2013. 
  3. а б Н. Атласов Гаснет «солнце» академика Филатова // Гозета «Мордовия». — (02.11.2011) (№ 44 (232)). Процитовано 10-07-2013. (рос.)
  4. а б в г д «Филатов Владимир». odessitka.net (ru).  (рос.)
  5. «Нил Фёдорович Филатов - известный детский врач». professiya-vrach.ru (ru). 30-01-2014. 
  6. а б Н. Атанасова Филатов Владимир Петрович.
  7. а б в г «Музей Института Филатова». filatov.md (ru). Архів оригіналу за 18-05-2008. 
  8. а б Логай І. «Ніколи не кажіть "ніколи". Академік Володимир Петрович Філатов — особистість, творчі напрями, спадок». m-l.com.ua. Архів оригіналу за 09-07-2013. 
  9. «Постаті — Філатов Володимир». 1576.ua. 
  10. а б в г д В.А. Смирнов Реквием ХХ века. — Одесса: Астропринт, 2003. — Т. 2. — 800 с. (рос.)
  11. Серафима И. Одесский Спасо-Преображенский собор: жизнь, гибель, воскресение. — Одесса: 1993. (рос.)
  12. Парамонова Ю. «Улица Гоголя». obodesse.at.ua. Архів оригіналу за 13-08-2013. 

Посилання[ред.ред. код]

Література та джерела[ред.ред. код]

  • Атанасова Н. Филатов Владимир Петрович. (рос.)
  • Атласов Н. Гаснет «солнце» академика Филатова // Гозета «Мордовия». — (02.11.2011) (№ 44 (232)). Процитовано 10-07-2013. (рос.)
  • Звягинцев В. Трибунал для академиков. — Москва: Терра, 2009. (рос.)
  • Кузьмин М. К. Ученые-медики — Герои Социалистического Труда. — Москва: 1988. (рос.)
  • Мокряк Г. И. Вторая любовь: художественно-документальный роман. — Одесса: АО БАХВА, 2005. — 464 с. — ISBN 966-8783-03-4 (рос.)
  • Мокряк Г. И. Академик Владимир Петрович Филатов: Художественно-документальный роман в трех книгах / Г. И. Мокряк; предисл. Е. И. Стародубцева. — Одесса: Друк, 2004. — 448 с. — ISBN 966-8149-02-5 (рос.)
  • Серафима И. Одесский Спасо-Преображенский собор: жизнь, гибель, воскресение. — Одесса: 1993. (рос.)
  • Смирнов В. А. Реквием ХХ века. — Одесса: Астропринт, 2003. — Т. 2. — 800 с. (рос.)
  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.