Мечников Ілля Ілліч

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мечников Ілля Ілліч
Ilja Iljitsch Metschnikow Nadar.jpg
Народився 3 (15) травня 1845(1845-05-15)
Україна
Помер 2 (15) липня 1916(1916-07-15) (71 рік)
Париж, Франція Франція
Alma mater Харківський університет
Університет Ґіссена
Геттінгенський університет
Мюнхенська академія
Відомі учні М. Гамалія
І. Савченко
О. Безредка
Відомий завдяки: фагоцитоз
Нагороди Nobel prize medal.svg Нобелівська премія з фізіології та медицини (1908)
медаль Коплі
Nobel prize medal.svg

Ілля Ілліч Мечников (* 3 (15) травня 1845(18450515), Іванівка Харківської губернії — † 2 (15) липня 1916(19160715), Париж) — український науковець, один з основоположників еволюційної ембріології, імунології та мікробіології.

Розробив теорії зародкових листків, походження багатоклітинних організмів.

Відкрив явище фагоцитозу, розробив фагоцитарну теорію імунітету (1883).

Стисла хронологія життя[ред.ред. код]

Навчався у 2-й Харківській гімназії та на відділенні природничих наук Харківського університету (закінчив 1864 року).

18641867 — працював у Гессені, Геттінгені та Мюнхені.

1867 — отримав ступінь магістра зоології.

Працював у Новоросійському університеті (Одеса; 18671868; доцент зоології) та Петербурзькому університеті (18681870).

18701882 — завідувач кафедри зоології та порівняльної анатомії Новоросійського університету (Одеса)

18861887 — завідував організованою ним (разом із Миколою Гамалією) першою в Російській імперії Одеською бактеріологічною станцією (нині Одеський науково-дослідний інститут вірусології та епідеміології).

18881916 — завідувач лабораторії в Інституті Пастера в Парижі1905 р. — заступник директора інституту).

Почесний член Петербурзької академії наук (1902). Лауреат Нобелівської премії з медицини та фізіології 1908 «За вивчення імунної системи».

Біографія[ред.ред. код]

Після двох невдалих спроб самогубства Ілля Мечников здійснив одне з найбільших відкриттів в історії імунології й отримав Нобелівську премію.

«Знайомство з біографіями великих людей дуже повчальне для вивчення людської природи», — ці слова належать видатному ембріологу і бактеріологу, одному з засновників імунології, лауреату Нобелівської премії з фізіології і медицини Іллі Мечникову (1845–1916). 15 липня 2006 року минуло 90 років з дня смерті цього славетного науковця, який, народившись у маленькому селі на Харківщині, невдовзі виїхав за межі України і став ученим світового масштабу. Іще за його життя прізвище Мечников стало в один ряд з іменами таких світил науки, як Луї Пастер, Роберт Кох, Пауль Ерліх, Джозеф Лістер, Еміль Ру та інші. Саме Ілля Мечников одним із перших розкрив таємниці захисних сил людського організму і створив фагоцитарну теорію імунітету, за що і був удостоєний 1908 року Нобелівської премії. Він також боровся з такими хворобами, як холера, тиф, сифіліс, туберкульоз. Мечников створив власну науку про довголіття — «ортобіоз», а наприкінці життя став ще й філософом. Після двох невдалих спроб самогубства в молодості Ілля Ілліч з роками зрозумів цінність життя і навіть написав кілька філософських праць, серед яких — «Етюди оптимізму» і «Сорок років пошуку раціонального світогляду».

Харківський вундеркінд[ред.ред. код]

Усе своє дитинство Ілля Мечников провів у селі Панасівка (зараз Мечникове Дворічанського району Харківської області). З ранніх років він настільки цікавився природою, що доки його однолітки гралися в ігри, майбутній учений міг годинами лежати в густій траві і стежити за якимось жучком. Одного разу родичі взагалі побачили невимовно комічну сцену: п'ятирічний Ілля з серйозним виглядом ходив по галявині і читав лекцію малюкам, які сиділи навколо, про будову… жабенят. Дітям не дуже хотілося слухати уроки юного «професора», але той завбачливо, щоб вони не розбігалися, платив своїм «учням» по дві копійки за лекцію.

Ілля Мечников був п'ятою дитиною в родині. Мати хлопчика — Емілія Мечникова (уроджена Невахович), була дочкою відомого єврейського письменника — Лева Неваховича (засновника єврейського просвітньо-духовного руху «Гаскала») мріяла, щоб він обрав кар'єру вченого. Батько Іллі — гвардійський офіцер військ царської охорони в Санкт-Петербурзі — також сподівався на велике майбутнє сина, проте невдовзі після одруження він програв у карти більшу частину посагу своєї дружини і родинного майна. Так що батьківський гаманець у кар'єрі Мечникова відіграв не вирішальну роль — своєю славою видатний імунолог більше завдячував власному таланту.

Навчався у Харківському ліцеї Ілля блискуче. У 16 років він написав статтю з критикою підручника з геології, і один із московських журналів цю статтю опублікував. Здобувши у середній школі золоту медаль, юний Мечников заявив, що не хоче навчатися у «провінційному» Харківському університеті і вирушив до Німеччини. Проте німецький Вюрцбург зустрів хлопчину з Росії сірою байдужістю, приїхав він зарано (навчання мало розпочатися лише через шість тижнів), подружжя старих німців, у яких Ілля зняв кімнату, було непривітним… Розчарований Мечников швидко спакував речі і повернувся додому. Батьки, дещо здивовані різкими рішеннями сина, нічим йому не дорікнули: чого, мовляв, морочив голову своєю поїздкою, навіщо даремно витратив гроші… Того ж року Мечников вступає на природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету, який закінчує всього за два роки. У 19 років він блискуче склав усі випускні екзамени і здобув вищу освіту. Видатний російський фізіолог Климент Тімірязєв згадував, що на початку 1860-х років у наукових колах Петербурга ходили чутки про вундеркінда, який народився в Харкові.

«Вихователь» дружини[ред.ред. код]

І. І. Мечников та Луї Пастер

У 23 роки Ілля Мечников уже був доктором зоології і екстраординарним професором Санкт-Петербурзького університету. Невдовзі, 1872 року, він перейшов як професор до Новоросійського (нині Одеського) університету. І хоча збоку видавалося, що Ілля нічим, окрім таємничих мікробів, не цікавиться, насправді молодий біолог замислювався над тим, що настав час одружуватися. Мечников був досить претензійним щодо жіноцтва і вважав, що «жінки не здатні до самостійної творчої діяльності, а геніальність — така ж вторинна статева ознака чоловіків, як борода». Водночас учений хотів, щоб його майбутня дружина була йому не лише вірною супутницею, а й щоб їх об'єднувала спільність поглядів і цілей. Саме тому Мечников вирішив… «виховати для себе дружину».

Кандидатуру «вихованки» було обрано не випадково — нею стала донька видатного російського ботаніка Андрія Бекетова, який був другом Мечникова. Проте доля змінила «особисті плани» майбутнього нобелівського лауреата. Ілля Мечников раптово захворів. Лежачи цілими днями у ліжку, він чекав, коли до нього прийде його обраниця, проте замість неї навідувалася інша дівчина — племінниця Бекетова Людмила Федорівна. Вона була не дуже вродливою, але одразу закохалася в Іллю і годинами сиділа біля ліжка, читаючи йому книги (через хворобу Мечников майже осліп). Зрештою юнак, який мав чітко розроблений план свого подружнього життя, відчув, що йому бракує — ні, не «кандидатури для виховання» — а саме цієї простої і доброї дівчини. Він вирішує одружитися, але раптово трапляється нещастя: Людмила захворіла на туберкульоз. Ілля був у відчаї, але не змінив рішення і одружився зі своєю, вже тяжкохворою, нареченою. Подружжя поїхало до Італії, де був значно тепліший, ніж у Петербурзі, клімат. Проте назвати весільну подорож вдалою було складно: у спальні Мечникових постійно пахло ліками, а через чотири роки 27-річна Людмила померла. Мечникову на той час було 28 років. Перебуваючи в тяжкій депресії через смерть дружини, він випив величезну дозу морфію. Проте помилився в розрахунках: доза була настільки великою, що Ілля не помер, а лише зазнав сильного отруєння. Горе загострило давню хворобу зору — Мечников дуже погано бачив, очі сильно боліли. Він постійно колов собі морфій.

Проте до реальної смерті, яка поставить крапку в житті Мечникова, ще було дуже далеко — цілих 43 роки. І майже всі ці роки він проживе з іншою жінкою, своєю другою дружиною Ольгою Білокопитовою. Саме вона, на той час юна 15-річна дівчина, врятувала вченого від тяжкої депресії. Саме з неї він таки «виховав» собі дружину, яка стала для нього працелюбною помічницею, вірним другом, талановитим науковим асистентом, тобто такою жінкою, про яку він мріяв.

І саме через неї у 1880 році Мечников удруге вчинив відчайдушну спробу самогубства. Це трапилося, коли 20-річна Ольга захворіла на тиф і лікарі заявили, що її стан майже безнадійний. Ілля вирішив також піти з життя, проте цього разу він вдався не до морфію, а до… тифу. Він сам собі прищепив тиф, щоб померти разом із коханою і водночас «допомогти» науці з'ясувати, чи передається тиф через кров. Тиф передався, проте і сам Мечников, і його дружина несподівано для самих себе одужали. Більше Мечников не гнівитиме долю своєю «суїцидальною поведінкою», хоча інтерес до проблем смерті, хвороб, старості у нього збережеться на все життя.

Романтика фагоцитозу[ред.ред. код]

Сьогодні часто можна почути: «Треба зміцнювати імунітет», «Організм повинен сам побороти хворобу», «Все залежить від захисних сил організму». І кожна людина розуміє, що влада будь-якого захворювання — не абсолютна, що воно починає брати гору лише тоді, коли сам людський організм ослаб і десь «зламався». Саме це наприкінці XIX століття — тоді, коли про таке поняття, як імунітет, ще ніхто й не чув — збагнув Ілля Мечников. Він сформулював загальну теорію запалення як захисної реакції організму в боротьбі з інфекцією та заклав основи імунобіології. Усі розуміли, що існують якісь хвороботворні бактерії, але Мечников першим заявив, що запалення — це не лише свідчення атаки мікробів, а й захисна реакція організму. Він помітив це під час дослідів із личинкою морської зірки: коли вчений ввів у неї шип троянди, то рухливі клітини обліпили його, намагаючись знешкодити шкідливого «нападника». Мечников назвав такий процес фагоцитарною реакцією організму, а клітини, які борються з мікробами — фагоцитами. Фагоцитарна теорія Мечникова стала наріжним каменем в сучасній концепції імунітету людини. Проте тривалий час його теорія зазнавала нищівної критики.

«Мечников — засновник клітинної (фагоцитарної) теорії імунітету — вважав, що основну захисну функцію організму мають наші клітини — лейкоцити. Інший вчений — німецький імунолог Пауль Ерліх — був засновником гуморальної теорії імунітету і вважав, що основну захисну функцію в організмі здійснюють антитіла, які виробляються у відповідь на пошкодження організму. Сьогодні вже доведено, що в людини є і клітинний, і гуморальний імунітет. І не можна сказати, що важливіше, а що вторинне, — пояснює директор Національного музею історії медицини Вадим Шипулін. — Тож 1908 року Нобелівський комітет прийняв дуже мудре рішення — він присудив одну Нобелівську премію двом непримиренним противникам: Іллі Мечникову і Паулю Ерліху».

«Фагоцитарна теорія, створена понад чверть століття тому, протягом багатьох років активно заперечувалася з усіх боків, — сказав у нобелівській промові у Стокгольмі Ілля Мечников. — Тільки останнім часом вона була визнана багатьма вченими всіх країн. Тому можна сподіватися, що в майбутньому у медицині винайдуть ще не один засіб, щоб використовувати фагоцитоз в інтересах здоров'я».

Ще до присудження Нобелівської премії за відкриття імунітету в людини, англійський хірург Джозеф Лістер у промові, виголошеній на конгресі Британської медичної асоціації 1896 року, захоплено охарактеризував видатне значення наукових заслуг Мечникова: «Якщо в патології був коли-небудь романтичний розділ, то це — історія фагоцитозу». Луї Пастер також був прихильником фагоцитарної теорії Мечникова. Наукові дослідження Іллі Мечникова були визнані в усьому світі, він був обраний почесним академіком Російської академії наук і Петербурзької військово-медичної академії, почесним членом Паризької, Віденської, Нью-Йоркської, Бельгійської, Румунської та низки інших академій наук, Французької академії медицини, Шведського медичного товариства. Серед численних нагород і відзнак Мечникова — медаль Коплі Лондонського королівського товариства, ступінь почесного доктора Кембриджського університету.

Еміграція[ред.ред. код]

Після вбивства царя Олександра ІІ суспільно-політичний клімат в країні значно погіршав. В Росії наступили державна політична реакція. На знак протесту проти зросту бюрократичного тиску в університеті Мечников подав у відставку з своєї професорської посади та восени 1882 року покинув Росію і перебрався до Мессіни (Італія)[1].

«Пробачте за передчасну смерть»[ред.ред. код]

Пам'ятник Мечникову навпроти Пастерівського інституту в Харкові

У 1886 році в Одесі була створена друга у світі — після Пастерівської в Парижі — бактеріологічна станція, яку очолив Ілля Мечников. У 1887 році Мечников виїхав до Парижа, де очолив лабораторію в Інституті Луї Пастера, а з 1903 року він був заступником директора цього інституту. Загалом Ілля Мечников пропрацював в Інституті Пастера 28 років.

Окрім значних заслуг у галузі імунології, до класичних робіт Мечникова належать праці з мікробіології. Серед них — дослідження з холери, тифу, туберкульозу, а також спільні з французьким ученим Емілем Ру дослідження з сифілісу. На той час збудник сифілісу був невідомим, а експериментально викликати цю хворобу в тварин ученим не вдавалося. Мечников вирішив стати на прю зі страшною хворобою, яка викликала тяжкі ураження організму. Його обурювала позиція деяких моралістів, які бачили в цій хворобі «кару Божу». До того ж «французька хвороба», як називали сифіліс, часто вражала і тих, на кого Богові, здавалося б, гніватися немає за що: насамперед дітей, які народжувалися від хворих матерів або заражалися від них чи годувальниць через молоко. Крім того, сифіліс, який передається через спільний посуд і речі, стрімко поширювався у XIX столітті в деяких районах Росії, де панували перенаселення і антисанітарія. Мечников вирішує боротися з небезпечною хворобою і на свою власну премію, присуджену йому 1902 року на медичному конгресі в Мадриді, купує кілька… шимпанзе. Саме Мечников спільно з Емілем Ру зуміє вперше у світі викликати експериментально сифіліс у мавп. Завдяки цьому згодом буде відкрито збудник вищезгаданої хвороби — блідну спірохету. А ще пізніше Мечников винайде перші ліки від сифілісу — каломелеву мазь (суміш ртуті, хлору і ланоліну).

Коли теорія Мечникова про роль фагоцитозу і функції лейкоцитів здобула визнання в науковому світі, він розпочав роботу над проблемами старіння і смерті. Прагнучи віддалити смерть, Мечников ретельно стежив за способом життя: пив лише кип'ячену воду, ніколи не їв немитих плодів, не вживав алкоголю, не грав в азартні ігри. Одного разу, читаючи Біблію, Мечников звернув увагу на слова: «І помер у старості добрій, постарілий і насичений життям…» І тоді видатний імунолог подумав: а може, і справді життям можна «насититися», і померти спокійно, погодившись з тим, що земний шлях пройдено? На думку Мечникова, людина боїться смерті тому, що вмирає зарано. Тож наука повинна продовжити людське життя, щоб людина пройшла повний життєвий цикл, який Мечников і називав «ортобіозом».

1903 року вчений опублікував працю, присвячену «ортобіозу», або «вмінню жити правильно», яка називалася «Етюди про природу людини». В цій праці Мечников доводив, яким величезним є вплив харчування на тривалість життя. Він був переконаний, що для довголіття треба вживати велику кількість кисломолочних продуктів або кефіру, заквашеного болгарською паличкою.

Сам Ілля Мечников помер у 71 рік після кількох інфарктів. До речі, у нього не було дітей. Причому, як пише його друга дружина Ольга Білокопитова, він прийняв таке рішення свідомо, тому що вважав… «злочинним сприяти появі на світ собі подібних». «Мечников, як і будь-яка геніальна особистість, був досить складною людиною, — вважає директор Національного музею історії медицини Вадим Шипулін. — Життєві перипетії, що траплялися з ним, додатково накладали відбиток на психологію його поведінки. І якби Мечников не був Мечниковим, а якоюсь пересічною особистістю, то, можливо, його б більше критикували. Але люди усвідомлюють, що якщо людина геніальна, то їй багато можна пробачити. А Мечников, безперечно, був геніальним ученим».

Незадовго до смерті Мечников написав: «Моя мати померла у 65 років, батько у 68, брат у 57. Серцева спадковість у мене, безперечно, погана. Тож нехай ті, хто вважає, що за моїми правилами я повинен був би прожити 100 років і більше „пробачать“ мені передчасну смерть з огляду на вищезгадані обставини».

Твори[ред.ред. код]

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Знято науково-популярний фільм «Захист Мечникова» (автор — Євген Шафрайський).

У Дніпропетровську (Україна) існує Обласна клінічна лікарня ім. Мечникова

Примітки[ред.ред. код]

Літературні джерела[ред.ред. код]

  • Olga Metschnikow: Vie d'Élie Metschnikow 1845–1916. Paris 1920.
  • Paul DeKruif: Microbe Hunters. Blue Ribbon, New York 1926.
  • Edward E. Slosson: Major Prophets of Today. Books for Libraries, Freeport, N. Y. 1968.
  • Robert S. Desowitz: The Thorn in the Starfish. The Immune System and How it Works. W.W. Norton & Co, New York 1987.
  • Енциклопедія «Черкащина». Упорядник Віктор Жадько.-К.,2010.-С.587.
  • В. С. Білецький. Мала гірнича енциклопедія. Донецьк, 2007.

Посилання[ред.ред. код]