Ахматова Анна Андріївна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Анна Ахматова)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Анна Андріївна Ахматова
Анна Андреевна Ахматова
Kuzma Petrov-Vodkin. Portrait of Anna Akhmatova. 1922.jpg
Портрет роботи Кузьми Петрова-Водкіна
Ім'я при народженні Анна Андріївна Горенко
Псевдо Анна Андріївна Ахматова
Народилася 11 (23) червня 1889(1889-06-23)
Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія
Померла 5 березня 1966(1966-03-05) (76 років)
Домодєдово, РРФСР, СРСР
·серцева недостатність
Поховання
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія,
СРСР СРСР
Національність українці
Місце проживання
Діяльність поетеса
Сфера роботи поезія
Alma mater Київські вищі жіночі курси
Мова творів російська[1][2]
Роки активності 191119661966
Конфесія православна церква
Батько Q4144084?
У шлюбі з Гумільов Микола Степанович[3][2][…], Vladimir Shileyko[d][2] і Пунін Микола Миколайович[2]
Діти Гумільов Лев Миколайович[2]
Автограф Ахматова Анна автограф.JPG

Анна Андріївна Ахматова у Вікісховищі?
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах
S:  Роботи у  Вікіджерелах

Ахма́това А́нна Андрі́ївна (Го́ренко; 11 (23) червня 1889(18890623), Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія — 5 березня 1966, Домодєдово, РРФСР, СРСР) — російська поетеса українського походження, представниця акмеїзму. Одна з представників «Срібної доби», учасниця акмеїстичного угруповання «Цех поетів».

Лауреат міжнародної літературної премії «Етна-Таорміна» (Італія, 1962).

Національність — українка. Почесний доктор літератури Оксфордського університету (Велика Британія).

Життєпис[ред. | ред. код]

Народилася під Одесою в родині відставного флотського інженера-механіка Андрія Горенка та Iнни Еразмiвни Стогової.

1890 — родина переїхала з Одеси до Царського Села, де Анна навчалася в Царськосільській гімназії в 19001905 роках.

Перший вірш опублікувала в 11 років у журналі «Аполлон».

1903 — познайомилася з російським поетом Миколою Гумільовим і стала постійним адресатом його віршів.

1905 — після розлучення батьків Анна переїхала з матір'ю до Євпаторії.

19061907 — навчалась у Фундуклеївській жіночій гімназії (Київ).

1907 — Микола Гумільов надрукував вірші Анни Горенко у своєму журналі «Сіриус».

19081910 — навчалася на юридичному відділенні Київських вищих жіночих курсів.

1909 — Гумільов приїхав до Києва на поетичний вечір і вкотре запропонував Анні одруження. Цього разу вона дала згоду на шлюб.

1910 — обвінчалася з Миколою Гумільовим в Миколаївській церкві на Микільській слобідці в Києві. Того ж року відвідала Париж, потім — Італію. Дебютувала в літературі збіркою поезій «Вечір», проте славу їй принесла книга «Чотки» (1914).

1910 — відвідувала Вищі історико-літературні курси Раєва в Петербурзі.

1911 — перші публікації під ім'ям «Анна Ахматова». Через батькову заборону підписувати поезії власним прізвищем узяла прізвище «Ахматова» прабабці по материнській лінії.

19111915 — щороку відвідує Київ.

1912 — в родині Гумільова і Ахматової народився син Лев — майбутній історик.

Жовтневу революцію більшовиків Ахматова не прийняла, але Росії не покинула. 1921 року був розстріляний її чоловік Микола Гумільов, на той час вони були вже розлучені, звинувачений у контрреволюційній змові, а пізніше був двічі ув'язнений її син. Трагедії особистого життя поетеси не зупиняли її активної творчої діяльності. У 20-ті роки Анна Ахматова посіла чільне місце в російській поезії: її як дослідницю цікавили життя та творчість Олександра Пушкіна, якому присвятила, зокрема, есе «Загибель Пушкіна».

Барельєф і меморіальна дошка в Севастополі, на будинку діда А. Ахматової, учасника першої оборони Севастополя Антона Горенка, де бувала поетеса.
Відкрита в 1989 році до 100-річчя А.Ахматової

Починаючи з 1922 року збірки Анни Ахматової зазнавали жорсткої цензурної правки — і з 1923 до 1934 року вона практично не друкувалася. Збірки її віршів, що вийшли в період між 1922 та 1966 роками, аж ніяк не можна повною мірою назвати авторськими.

Могила Анни Ахматової

У вересні 1940 року керівник справ ЦК ВКП(б) Д. В. Крупін надіслав доповідну записку А. Жданову з вимогою вилучити збірку віршів поетеси за 1912—1940 рр., видану «Радянським письменником».

1941—1944 рр.— перебувала в евакуації у Ташкенті. Виступала зі своїми віршами перед пораненими у госпіталях. 1946 року поетеса зазнала нищівної критики з боку лідерів тоталітарного радянського режиму (відома постанова про ленінградські журнали А. Жданова). 4 вересня її та Михайла Зощенка виключають зі спілки радянських письменників. Позбавлена можливості друкуватися, а отже мати засоби для існування, Ахматова займалася перекладами класичної китайської, індійської, західноєвропейської поезії. Кінцем жовтня 1940 секретаріат ЦК ВКП(б) видав постанову «Про збірку віршів А.Ахматової „З шести книг“» — критика «грубої помилки» працівників видавництва «Радянський письменник» та політредактора Головліта, які припустили видання «ідеологічно шкідливих, релігійно-містичних віршів Ахматової»; пропонувалося з користування книгу вилучити.

1962 — побачила світ її 22-річна праця — «Поема без героя».

Основні збірки поезій Ахматової: «Подорожник», «Anno Domini», «Біг часу», «Реквієм».

1962 — була номінована на Нобелівську премію з літератури.

1964 — в Італії отримала премію «Етна-Таорміна», а 1965 року — диплом почесного доктора Оксфордського університету. Церемонія пройшла особливо врочисто. Вперше в історії Оксфордського університету англійці порушили традицію: не Анна Ахматова сходила мармуровими сходах, а ректор спускався до неї.

Останній публічний виступ Анни Ахматової відбувся у Великому театрі (Москва) на врочистому вечорі, присвяченому Данте.

Восени 1965 року перенесла 4-й інфаркт, а 5 березня 1966 року померла в підмосковному кардіологічному санаторії в Домодєдово, під Москвою.

Похована на Комаровському кладовищі під Ленінградом.

Матір поетеси — Інна Еразмівна Стогова похована в селі Слобідка-Шелехівська (Хмельницька область, Україна), де відкрито літературно-меморіальний музей Анни Ахматової[5].

Творчість[ред. | ред. код]

  • любовна і рефлексивна лірика (збірки «Чотки» (1914), «Вечір» (1912), «Біла зграя» (1917), «Подорожник» (1921), «Anno Domini» (1922).
  • ліро-епічні поеми («Поема без героя», «Реквієм пам'яті жертв сталінських репресій»).
  • вірші про війну.
  • переклади поезії (у тому числі Івана Франка).

Характерними рисами творчості Ахматової можна назвати вірність моральним засадам буття, тонке розуміння психології почуття, осмислення трагедій ХХ сторіччя, що пов'язане з особистими переживаннями, тяжіння до класичного стилю поетичної мови.

Її ранні вірші були пройняті індивідуалістичними, занепадницькими мотивами. Пізніше написала ряд патріотичних віршів, цикли поезій: «Іва» (1940), «Ташкентські вірші» (1942—1944), «Слава миру» (1950).

Значна частина її творчості присвячена Україні. Зокрема — це поетичний цикл «Київський зошит», збірка «Вечір». У 1958 році А. Ахматова переклала на російську мову збірку поезій Івана Франка «Зів'яле листя».

Ставлення до української мови і літератури[ред. | ред. код]

Сучасники Ахматової переказують її діаметрально протилежні погляди стосовно української мови і літератури.

Так, Лідія Чуковська[ru] у своєму мемуарно-біографічному творі «Записки про Анну Ахматову»[ru] наводить такий діалог із поетесою:[6]

Я запитала Анну Андріївну, чи любить вона Шевченка.
— Ні. У мене в Києві було дуже важкe життя, і я країну ту не полюбила і мову… «Мамо», «ходімо», — вона скривилася, — не люблю.
Мене обурила ця зневага.
— Але ж Шевченко поет рівня Міцкевича! — сказала я.
Вона не відповіла.

Оригінальний текст(рос.)
Я спросила Анну Андреевну, любит ли она Шевченко.

– Нет. У меня в Киеве была очень тяжелая жизнь, и я страну ту не полюбила и язык… «Мамо», «ходимо», – она поморщилась, – не люблю.
Меня взорвало это пренебрежение.
– Но Шевченко ведь поэт ростом с Мицкевича! – сказала я.

Она не ответила.

За свідченнями ж українського журналіста і поета Тереня Масенка та письменника Миколи Бажана, який супроводжував її в Італію у 1964 році на вручення премії «Етна Таорміна», у роки юності живучи в Києві, Анна Ахматова полюбила українську мову.[7] Терень Масенко у своєму творі «Роман пам'яті» описує, як Ахматова взяла в руки його «Книгу лірики» й почала читати вголос легко й точно з чистою вимовою і правильними наголосами. Далі наводить діалог:[8]

 — Ви так добре знаєте українську мову, — кажу я.
 — Вона рідна мені, це мова моєї матері.

Літературознавець Григорій Кочур писав, що Ахматову образило припущення, що вона не в змозі самостійно зрозуміти українську мову при перекладі віршів Івана Франка. Автор зазначив, що на це Ахматова різко відповіла: «Ви, здається, забули, що моє прізвище Горенко!»[9][10]

Ритміка деяких її творів дозволяє легко перекласти українською мовою, наприклад:

Ржавіє золото, і зотліває сталь,

І мармур кришиться — до смерті все готово.

Всього тривкіше на землі — печаль,

А довговічніш — царственнеє Слово.

Переклад Валерія Лисенка

Пам'ять[ред. | ред. код]

До 128 річниці від дня народження Анни Ахматової[11], 23 червня 2017 року, в Міському саду Києва відкрили пам'ятник поетесі[12]. Автор монумента — скульптор Олександр Стельмашенко[13]. На виготовлення скульптури пішло близько двох років. У пам'ятнику зображений знаменитий профіль Ахматової, її впізнаваний чубчик і витонченість. Висота статуї — майже чотири з половиною метри[14]. Ініціаторами встановлення пам'ятника стала група киян, серед яких керівник Inter Media Group Ганна Безлюдна і головний редактор телеканалу «Інтер» Антон Нікітін[15]. Пам'ятник встановлено без погоджень з місцевою владою та не передано на баланс міста[16].

Місце встановлення пам'ятника невипадково. Одного разу, гуляючи із сестрою та нянею неподалік від Маріїнського палацу, маленька Аня знайшла шпильку у формі ліри. Няня тоді сказала Ані: «Це значить, ти станеш поетом»[17].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в data.bnf.fr: платформа відкритих даних — 2011.
  2. а б в г д е ж Roux P. d. Nouveau Dictionnaire des œuvres de tous les temps et tous les pays — 2 — Éditions Robert Laffont, 1994. — Vol. 1. — P. 32. — ISBN 978-2-221-06888-5
  3. Magnusson M. Chambers Biographical DictionaryW & R Chambers, 1990. — ISBN 978-0-550-16041-6
  4. Гумилев, Николай Степанович // Писатели современной эпохи: Био-библиографический словарь русских писателей XX века / под ред. Б. П. КозьминМосква: 1928. — Т. 1. — С. 109–111. — 287 с.
  5. Олена О'Лір. Анна Ахматова — в українському інтер'єрі // День. — 2 серпня 2012 р.
  6. Записки об Анне Ахматовой — Чуковская Лидия Корнеевна — Google книги
  7. В годы юности, живя в Киеве, Анна Андреевна узнала украинский язык, а по свидетельству Тереня Масенко, встречавшегося с ней в язык полюбила Серебряный век — Сторінка 27 // Василий Викторович Шлапак, ‎Евдокия Ольшанская — 1994
  8. Взяла в руки мою Книгу лірики Ви так добре знаєте українську мову Вона рідна мені — Terenʹ Masenko — 1970
  9. [1] Зокрема вона запитала: «Анно Андріївно, вийшов Франко російською мовою, є там вірші й у вашому перекладі. Це як же, ви з дослівника перекладали?» На обличчі Анни Андріївни — шляхетне обурення: «Мила моя, ви, здається, забули, що моє прізвище Горенко!»
  10. забыли моя фамилия Горенко — Григорий Кочур. МОИ ВОСПОМИНАНИЯ О ЕЛЕНЕ АЛЕКСЕЕВНЕ ИЛЬЗЕН
  11. Життя відомих: Анна Ахматова
  12. У Києві відкрито новий пам'ятник — Анні Ахматовій
  13. У центрі Києва відкрили пам'ятник Анні Ахматовій (фото)
  14. У Києві відкрили пам'ятник Анні Ахматовій
  15. У центрі Києва відкрили пам'ятник Анні Ахматовій
  16. У Києві незаконно встановили пам'ятник російській поетесі. 
  17. У Києві з'явився пам'ятник Анні Ахматовій

Посилання[ред. | ред. код]

Література та джерела[ред. | ред. код]