Білопільський район

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Білопільський район
Coats of arms of Bilopilskij district.png Bilopolskij rayon prapor.png
Герб Прапор
Розташування району
Район на карті області
Основні дані
Країна: Україна Україна
Область/АРК: Сумська область
Код КОАТУУ: 5920600000
Утворений: 1923
Населення: 52 223 (на 1.08.2013)
Площа: 1500 км²
Густота: 35.5 осіб/км²
Тел. код: +380-5443
Поштові індекси: 41800—41875
Населені пункти та ради
Районний центр: Білопілля
Міські ради: 2
Селищні ради: 2
Сільські ради: 24
Міста: 2
Смт: 2
Села: 115
Селища: 7
Мапа району
Мапа району
Районна влада
Адреса: 41800 м. Білопілля, вул. К.Лібкнехта, 35, 9-15-65
Веб-сторінка: Білопільська райрада
Голова РДА: Дворник Сергій Іванович
Голова ради: Здоровцов Володимир Михайлович

Білопільський район - адміністративно-територіальна одиниця Сумської області України.

Загальні відомості[ред.ред. код]

Білопільський район розташований в лісостеповій зоні в центральній частині Сумської області, межує з Буринським, Сумським, Лебединським, Путивльським, Недригайлівським районами та Глушковським районом Курської області Російської Федерації

Територія району становить - 1,5 тис.км2, населення 56,2 тис.осіб, в тому числі: міське – 32,6 тис.осіб, сільське – 23,6 тис.осіб.

Адміністративним центром району є місто (c 1672) Білопілля, яке розташоване на річці Вир . Залізнична станція на лінії Суми - Ворожба), на відстані 45 км на північний захід від обласного центру Суми.

По території району протікають річки Сейм, Вир, Волфа, Павлівка, Крига, Вижлиця, Куянівка, Локня, Бобрик, Сула.

Історія[ред.ред. код]

Історичні джерела свідчать, що в багатовіковому розвитку суспільно — політичного й культурного життя сучасної Білопільщини було багато різних і водночас тотожних процесів та етапів розвитку і, насамперед, двох тривалих історичних періодів.

Київська Русь[ред.ред. код]

Перший з них пов'язаний ще з існуванням Київської Русі, коли на території сучасної Білопільщини було засноване давне містечко Вир, що розміщувалося при злитті річок Вир і Крига. У давніх літописах про це містечко згадується у 1096 році, у 1111 та 1113 роках у зв'язку зі славною боротьбою князя Володимира Мономаха проти половців. Пізніше містечко Вир неодноразово згадувалось у літописах, що розповідали про діяльність інших князів — мономаховичів та їхніх наступників, зокрема Ізяслава.

Наш найвизначніший історик і перший президент України Михайло Сергійович Грушевський, розповідаючи у своїй «Історії України — Руси» про похід Київського князя Ізяслава Давидовича на половців у 1161 році, посилаючись на «Іпатіївський літопис», згадує і про невеличке містечко Вир, що на Посейм'ї.

У боротьбі з половцям та іншими загарбниками мешканці Виру мужньо відстоювали свою територію. Проте у 1239 р. Вир, як і ряд інших, спустошили і спалили татаро — монголи. Після цього згадки про Вир у літописах зникають.

Та після татаро — монгольської руїни настав тривалий період (XIII — XV ст.) поступового залюднення території так званого «Дикого поля», пізніше — Слобідської України. Він, цей процес, здійснювався у формі двостороннього колонізаційного руху або еміграційного залюднення цих територій різними потоками населення. З одного боку, це здійснювалось за рахунок стихійного переселення маси українського населення с центрального Лівобережжя та Правобережжя Дніпра, що втікало від гніту правлячих там польсько — литовських режимів. З іншого боку, московсько — російські правлячі кола, здійснюючи свої імперсько — політичні територіального розширення своїх територій з тим, щоб утримувати і здійснювати свій вплив на українських землях, в Слобожанщині, засилали сюди своїх поселенців. Усе це справляло визначальний вплив на історичну долю Слобожанщини в цілому та її окремих територій.

Уже з середини XVI ст. на території колишнього містечка Вир виникає військова російська сторожа, а згодом на цій же місцевості колишнього Вирського городища розмістилися і татарські переселенці, так звана татарська сакма (або поселення).

Хмельниччина[ред.ред. код]

Епоха Хмельниччини загострила стосунки між різними етнічно — національними колами поселенців на Слобожанщині. Водночас у цей же період, зокрема, після рішення Переяславської ради 1654 року про приєднання України, під назвою «Малоросія» до Московської держави, посилився процес заселення і створення у смузі, що розмежовувала землі України і Росії, нових поселень за рахунок емігрантів як з Українського, так і інших народів.

Уже протягом 50 — 60 років XVII ст. відбулося заснування значної кількості поселень на Сумщині як північно — західної частини всієї Слобожанщини або Слобідської України (що походить від слова «слобода» та «слобідка», тобто поселення: містечко чи місто). Ці поселення виконували тоді не лише господарські, а й певні військово — охоронні функції. Переважну їх частину становили представники українського козацтва. Так, весною 1655 р. 100 чоловік на чолі з отаманом Герасимом Кондратьєвим прибули з — за Дніпра, з м. Ставище, щоб поселитись на річках Псел та Сумь, і звернулись з проханням надати їм дозвіл на таке поселення. Відповідний дозвіл було надано 25 червня 1655 р., і цей рік можна вважати датою заснування м. Суми. Щоправда, правильною датою може бути і 1658 рік, коли була здійснена первісна розбудова цього міста. Кінцем 653 — початком 1654 р. датується і заснування м. Охтирка. Протягом 1654 — 1655 років відбулося заселення слобод Терни, Ворожба та ін.

Місто Білопілля на Сумщині також відродилося в цей період. Датою його виникнення вважається 1672 рік, коли група українських козаків на чолі з сотником Степаном Фоменком, що прибули з містечка Білопілля на Вінниччині під Козятином і поселились на старовинному Вирському городищі. Отже, в дійсності місто Білопілля було продовженням історії давнього містечка Вир, що зберігало і продовжувало славні традиції свого попередника — містечка Вир, якому вже виповнилося 900 років. Першою назвою відновленого міста була «Крига» (за назвою річки), а потім у 1681 році воно отримало назву Білопілля на честь того містечка, з якого прибули перші переселенці. Відповідно до грамоти 1672 р. у Білопіллі при заснуванні його вже було 1352 чол. — переважно вихідці з—за Дніпра. У 1683 р. Білопілля стало сотенним містечком Сумського полку. Крім Степана Форменка, тут був і сотник Степан Куколь, виходець з Молдавії. Вони звертались до московського царя з проханням про розмежування земель міста Білопілля з путивльським уїздом, що й було зроблено надісланими з Москви чиновниками.

По відповідній грамоті1704 року до Білопілля, як до сотенного містечка, були приписані села Крига, Ворожба та Павлівка. Ще до того у 1072 році, за розпорядженням метрополита рязанського Стефана, що керував патріаршими справами цього регіону, було створено Білопільське управління духовних справ. Крім білопільських, йому були підпорядковані церкви Білопільського округу, а саме військових поселень Ворожби, Климівни, Проруба і Річок, а також сіл і слобідок Іскрисківщини, Павлівки, Вирів, Улянівки і Куянівки.

У самому ж Білопіллі перший соборний храм був побудований ще в часи розбудови Білопілля як містечка, тобто не пізніше 1672 р. А вже десь на середину 19 ст. у ньому існувало 8 церков, у тому числі і головний кам'яний соборний храм, побудований у 1817 — 1827 р. р. з трьома приходами. Коли у квітні 1849 р. у Білопіллі була велика пожежа, що знищила багато будівель, цей храм уцілів, хоча великі хвилі пожежі пронеслись з трьох його боків і мешканці міста сприйняли це як «чудо милості Божої». У цьому храмі збереглись унікальні старовинні коштовності, зокрема, «Євангеліє», видрукуване у Києві 1697 р., «Требник Петра Могили» теж київського друку 1646 р. на ін.

18-19 століття[ред.ред. код]

З початку свого існування Білопілля — сотенне містечко Сумського полку. Воно було заселене переважно військовослужилими зі слобідських полків. За переписом 1732 р. у Білопіллі проживало: козаків з сотником — 497 чол., підпомічників — 2122 чол., мельників і різних робітників — 154 чол., духовнослужбовців — 29 чол., а всього 2802 чол. За переписом 1785 р. усі мешканці цього міста складали: чоловіки — 4588, жінки — 4499, а всього — 9087 осіб, з яких переважна більшість була військослужилими і зовсім небагато — купці і міщани. Вони займались в основному хліборобством, тваринництвом, садівництвом та винокурінням. Місто мало 72 млинів та мильниць — вітряних і водяних, а заводів і фабрик у той час ще не було. Не випадково і герб Білопілля, затверджений у 1781 р., — полотнище, на якому зображалось золотисте поле з трьома водяними млинами на ньому.

До 1765 року Білопілля існувало як сотенне містечко Сумського полку, потім з 1765 до 1780 р. р. у ньому ввели комісарське управління, а алі воно — повітове містечко Харківського намісництва.

У 1779 р., коли Білопілля входило до Харківського намісництва як повітове (точніше — окружне) містечко Білопільського комісарства, у Білопільському окрузі вже проживало 25304 чол., з них 8173 військовослужбовців, що проживали безпосередньо у м. Білопілля. За переписом 1785 р. і Білопіллі нараховувалося всього населення 9087 чол. На цей же рік у Білопільському повіті земельні угіддя становили: рілля — 117212 десятин землі, сінокіс — 19821, ліс — 2780, сади і городи — 7025 десятин. Тобто, Білопільщина була і залишається типовою, можна сказати, класичною сільськогосподарською територією.

Мешканці Білопілля, як сотенного містечка Сумського полку, брали активну участь у тих війнах, які вела Росія за царя Петра І та його наступників проти Туреччини, Швеції, інших держав у 18 — 19 ст., виявляючи при цьому як загальноруський, так і український патріотизм. На долю населення Білопілля, як і всієї Слобідської України, довелося пережити епоху лицемірної політики Катерини ІІ по перетворенню Слобідської України, яка до того мала свої патріотичні традиції козацького державотворення з місцевим самоуправлінням, у складову частину Російської імперії. Історія свідчить, що і росіяни, і поляки, особливо з другої половини 17 ст. і у наступні роки, розпалювали між українським козаками ворожнечу, здійснюючи політику «розділяй і володарюй». Проводячи у життя цю політику, вони всіляко намагались перешкодити процесам українського державотворення, що, зокрема, знаходило прояви і у частих змінах назв адміністративно — територіальних утворень на території України. Козацька служба слобідських полків перестала існувати після закінчення війни Росії з Туреччиною 1768 — 1774 р. р. Створене у 1780 р. Харківське намісництво 1796 року було перетворене на Слобідську Українську губернію, яка, в свою чергу, пізніше, у грудні 1835 р., була перейменована на Харківську губернію, після чого сама назва «Слобідська Україна» відійшла у вічність. Проте населення Білопільщини, як і всієї Слобожанщини, продовжувало і продовжує зберігати і шанувати свої етнічно — національні традиції саме як українських патріотів.

У роки зростання національної самосвідомості українського народу у 19 — 20 — му ст., що проявлялося і в подальшому розгортанні національно — визвольної боротьби, з Білопільщини вийшла плеяда видатних українських патріотів: учених, письменників, діячів культури і активних борців за українську незалежність. Населення краю глибоко шанує і примножує славні здобутки і традиції своїх видатних земляків. Заслуговують при цьому вдячності краєзнавці — історики Володимир Хроленко, Валентин Сандул, Юрій Мероненко та інші, які роблять важливу патріотичну справу. Постійно висловлюючи на сторінках преси і, насамперед, місцевої, славні сторінки історії свого краю.

Адміністративний устрій[ред.ред. код]

Район поділяється на 2 міські ради, 2 селишні ради і 24 сільських рад, які об'єднують 126 населених пунктів та підпорядковані Білопільській районній раді.

Пам'ятки[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Білопільська РДА