Росіяни в Україні

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ця стаття є частиною серії статей про народ
Росіяни
Coat of Arms of the Russian Federation.svg

Культура
ЛітератураМузикаМистецтво
КінематографКухняТанецьСпорт

Російська діаспора
НімеччинаСШАУкраїна

Етнографічні групи росіян
КозакиПомориЛиповани

Релігія
Православ'я: Російська православна церква
Старообрядництво
Католицизм: Російська греко-католицька церква
Протестантизм
Іслам
Юдаїзм

Мови
Російська моваУкраїнська

Інші статті
Знамениті росіяниІсторія

Найчисельніша національність в містах та районах України за переписом 2001 року

Росіяни — найбільша після українців етнічна група в Україні. Найбільша національна меншина в Україні та у Європі і найбільша російська діаспора у світі (2007). Другий за чисельністю народ в Україні після українців (станом на 2006 рік).

Історія[ред.ред. код]

XIV століття — перша половина XVII століття[ред.ред. код]

Від XIV до половини XVII ст. чисельність росіян, — точніше тогочасних жителів Великого Князівства Московського та інших російських земель,— на території теперішньої України була незначною. Здебільшого в Україні перебували тимчасово лише урядові або духовні особи та московські купці (гості), що жили іноді по кілька місяців у житлових приміщеннях при торговельних коморах Києва, Чернігова, Луцька та інших міст України.

Від середини XVI ст. почалася колонізація вільних земель Слобожанщини, у якій брали участь також московські переселенці. Це заселення відбувалося під охороною московських військових укріплень.

Одночасно із переселенням українських і білоруських князів, бояр та їхніх слуг на московські землі відбувалося переселення московських князів та бояр на українську територію. За царювання Івана Грозного до Великого князівства Литовського, зокрема в Україну, емігрували князі Пронський, Курбський та ін. Вони ставали на службу до Великого князя Литовського, що наділяв їх маєтками.

До України та Білорусі тікали із Московщини від переслідувань московського уряду й церкви деякі церковні діячі, зокрема ті, що виступали проти офіційного вчення Московської Церкви і за що їх вважали єретиками. Живучи на українських і білоруських землях, вони (наприклад, Феодосій Косой, Васіян, колишній учень Максима Грека Артемій та ін.) були проповідниками нового релігійного вчення, яке не визнавало храмів, ікон, обрядів. Втікачем був також московський друкар Іван Федоров. Його переслідували московське духовенство і переписувачі книг, тож він залишив 1566 року Москву і переїхав на литовські землі, а згодом до Львова й Острога, де став засновником друкарства в Україні і змінив своє прізвище на І. Федорович.

Перебування Чернігово-Сіверщини у складі Московської держави у 16 — на початку 17 ст. сприяло появі тут російських поміщиків та іншої московської людності. Серед місцевих «дітей боярських» знаходимо також росіян, нащадки яких залишилися тут і після того, як землі за Поляновським миром 1634 року перейшли до Польсько-Литовської держави, а потім увійшли до складу Козацько-Гетьманської держави. Згодом, після так званої Смути, до них приєдналися різні московські емігранти, які дістали від королів Жигмонта III і Володислава IV маєтки на Сіверщині: Климови, Льовшіни, Грязнови, Салтикови та ін.; вони частково зберегли свої маєтки і після Хмельниччини, а дехто з них поріднився із українською шляхтою та козацькою старшиною та розчинилися в українській масі.

Певна кількість росіян, здебільшого втікачів, перебувала в козацькому війську XVI—XVII ст. Окремі росіяни, серед них письменники, митці та ремісники, жили по українських монастирях, зокрема в Києві. Ченцем Києво-Межигірського монастиря був Йоаким Савелов, що згодом став московським патріархом (від 1674).

Починаючи від 1640-х років, до України прибували щоби вчитися в Києво-Могилянській Колегії деякі росіяни, із поміж них І. Озеров і П. Зєркальников, московський купець, що за дорученням Ф. Ртищева спровадив до Москви Є. Славинецького, А. Сатановського й ін. київських учених. У 1680-х роках у Київському Колеґіумі навчалися Каріон Істомін, згодом начальник московського «Печатного двора», та Канон Зотов, згодом видатний російський мореплавець. У Києві навчалися також діти російської знаті, що служила в Україні, серед інших сини князя Ромодановського, боярина П. Шеремєтєва та ін.

Друга половина XVII століття — XVIII століття[ред.ред. код]

Ширші можливості для російської колонізації в Україні відкрилися після Переяславської угоди 1654 року. Початком її була поява московських воєвод і військових залог у Києві та деяких інших українських містах. Встановлена початково на 2 000 піхоти київська залога була незабаром (1661 року) збільшена до 5 000. Осередком її була новозбудована фортеця у Старому Києві, навколо якої були розселені московські стрільці й рейтари; з ними жили і їхні родини.

Окрім того, тут були різні адміністративні службовці (воєводи, дяки тощо), а також ремісники та купці, в торговельну діяльність яких включилися активно московські стрільці в Києві, створюючи різними торговельними операціями досить важку конкуренцію для київського українського купецтва та міщанства. За «Московськими статтями» 1665 гетьмана І. Брюховецького, московські залоги, кількість яких була збільшена до 11 600 війська, мали перебувати у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Прилуці, Полтаві та в деяких інших містах України. За гетьмана Мазепи в гетьманській столиці Батурині стояли постійно спочатку один, а потім три стрілецькі полки, нібито «для охорони гетьмана». Війни з Османською імперією (до 1700) і Швецією (Північна війна 1700 —1721 pp.) і пов'язане з цим будівництво Печерської фортеці в Києві 1706 стягли на територію України чималі московські військові сили, а Полтавська поразка 1709 року спричинилася до постійного перебування значних московських військ (до 10 полків) у Гетьманщині.

Вони, як і діяльність першої Малоросійської Колегії з великим штабом московських урядовців, призводили до все більшого втручання московського уряду у внутрішні справи України. Російські губернатори у Києві, резиденти при гетьмані у новій столиці Гетьманщини Глухові, обер-коменданти в Києві й коменданти в полкових містах, з чималою кількістю різних урядовців-росіян — все це сприяло збільшенню російського елементу в Україні і зростанню його впливу.

У першій половині XVIII ст. серед інших росіян, які вчилися в Києві, був російський лікар К. Щепін з Вятки. З 1734 року якийсь час у Києво-Могилянській Академії вчився також російський письменник і вчений Ломоносов.

Від часів Петра І почалося поширення російського землеволодіння в Гетьманщині й Слобожанщині. Конфісковані маєтки мазепинської старшини, і емігрантів переходили здебільшого до російських високих достойників (кн. О. Меншиков та ін.), які часто переводили до них своїх російських кріпаків, зокрема для праці на створених тут мануфактурах (Почепівська й Шептаківська полотняні фабрики).

Накинуті рос. урядом гетьманові Д. Апостолові 1728 «Рішительні пункти» дозволяли Росії купувати землі в Україні. Обмеження й заборона зовнішньої торгівлі Гетьманщини з Західною Європою і підпорядкування її контролеві російського уряду й купецтва сприяли поселенню в Україні, зокрема в Києві та в більших містах Гетьманщини, купців з Росії та їх прикажчиків (у Києві, 1742 жило вже 120 російських купців). Передача Україною відкупів, зокрема індуктів, російському купецтву (наприклад, віддання індукти севським купцям Шереметцовим) ще більш посилила просякання російського елементу в Україну.

Окрему групу російської масової колонізації до України становили так звані розкольники (старообрядці), які, уникаючи репресій з боку Російської Церкви та уряду, тікали в Україну, де утворили низку так званих «розкольничих» слобід на території Стародубського й Чернігівського полків. Цей рух (розпочався за гетьмана Д. Многогрішного й посилився в часи Мазепи і Скоропадського. Не зважаючи на протести укр. дідичів і гетьманського уряду, рос. уряд не тільки не перешкоджав цим втікачам, а, навпаки, легалізував їх становище в Україні[1][2][3], передаючи в їхнє володіння землі, які вони колись одержали й заселили з дозволу дідичів та місц. адміністрації. Тим самим на півн. Гетьманщині виникли постійні рос. колонії, які, поруч з госп. (пром.) розвитком цієї території (Клинці), значно змінили її етнічний склад і характер, що великою мірою визначило долю північної Чернігівщини і сприяло відокремленню її від УРСР.

Див. також Російська мова в Україні.

Окремою, вкінці, категорією російської людності, яка переходила до України впродовж XVIII ст., були різного роду втікачі: кріпаки, військові дезертири тощо, які уникали поміщицького або урядового визиску й сподівалися хоч тимчасово знайти собі волю і захист на території Гетьманської держави, на Землях Війська Запорозького Низового, на Слобожанщині, навіть в Правобережній Україні. Частина з них змушена була повертатися назад, але чимало залишалося в Україні, зокрема на Півдні, де запорізький уряд, а згодом рос. адміністрація та місцеві дідичі, зацікавлені в скорішому заселенні цих земель, укривали втікачів і нерадо повертали їх на старі місця. Також численні рос. поміщики переводили до одержаних на південній Україні за Катерини II маєтків своїх кріпаків з метою скорішого заселення новопридбаних земель.

Число росіян на українських землях у XVIII ст. невідоме. Фрагментарні дані виявляють, що воно було невелике, найбільше в так званій «Новоросії». Так, наприклад, в 17631764 нароках території майбутньої Херсонської губернії, у тодішній Єлисаветградській провінції, жило 4.273 росіян 20.505 українців (1782 — 5.851 і 57.302), у Бахмутській — 3.891 і 12.177 (1782-го вже 12.837 і 57.302).

XIX століття — початок XX століття (до 1917)[ред.ред. код]

Після поділів Польщі (I-1772, II-1793 і III-1795), а ще більше після невдалого польського повстання 18301831 деяке число росіян наплинуло на Правобережжя, на якому їх досі (за винятком Києва) майже не було. Це були чиновники й військові, значно менше купців, ремісників і дрібних заробітчан, натомість дуже мало селян. Після другого польського повстання 1863 — 64 частину земель, сконфіскованих у польських поміщиків, російський уряд віддав росіянам.

Росіяни постійно напливали в слабозаселену південну Україну, як до міст, так і до сіл (селяни поміщицькі, державні, військові поселенці, але найбільше як вільні поселенці). Деякі з них згодом були асимільовані українським населенням, збільшеним в наслідок міграційної хвилі з Лівобережної України, Слобожанщини та Правобережної України; але там, де росіяни становили більші масиви, вони зберегли свою національність. Це тим більше, що після скасування панщини російські селяни й далі, хоч і в невеликому числі, поселювалися на півдні України.

Ліквідація Козацько-Гетьманської держави і Запоріжжя та поширення в Україні російської адміністративно-судової системи, почавши з останньої чверті XVIII ст., відкрили ширший шлях для переселення російської людності в Україну. На українські землі посунули різного роду службовці російського походження, військовики різних рангів, російські поміщики (головно із сусідніх з Україною повітів Росії), купці, дрібні торгівці, ремісники-заробітчани тощо. Лівобережно-українські міста на деякий час втратили своє право самоврядування (магдебурзькі привілеї) й разом з тим мусили поступитися російським зайдам, які все більше почали прибирати до своїх рук міське господарство й суспільне життя, міське самоуправління тощо. Захопивши міцні позиції в торговельному житті Лівобережної і Південної України (за винятком великих портових міст, зокрема Одеси), російське купецтво вже в першій половині 19 ст. посіло також чимале місце у промисловості цілої України.

За даними 1832 року, в українській капіталістичній промисловості росіяни посідали перше місце (44,6 %; українці мали 28,7 %), при чому в групі купецтва вони мали абсолютну більшість (52,6 % проти 22,2 % українців), особливо виразну у вищих ґільдіях (наприклад, у II ґільдії росіяни мали 76,9 %, а українці лише 15,4 %). Натомість у групі міщанства росіяни мали лише 35,5 % (українці — 31,4 %). Ця перевага російського елементу в торгово-промисловому житті України (крім Правобережжя, без Києва, де чималі впливи мали поляки й євреї), в умовах капіталістичного розвитку країни, надавала більшим українським містам 19 ст. все більше російського характеру.

Приплив росіян в Україну збільшився з 1880-х рр., коли воїни почали напливати (в основному з перенаселених центральних чорноземних губерній) до новопосталих потужних центрів важкої промисловості на Донбасі і в Дніпровському промисловому районі (деякою мірою також до Харкова). У 1897 році росіяни становили вже 68 % робітників у великій промисловості Катеринославської губернії. Чималої росіян напливало в Україну на сезонні заробітки.

У світлі перепису 1897 (даних про кількість росіян в Україні до того часу нема) на українській суцільній етнографічній території жило 3,8 млн росіян на 27,8 млн всього населення, тобто вони становили 11,7 % (у дійсності число росіян було менше, бо воно в переписі перебільшене). Тому що на українських землях в Австро-Угорщині росіян майже не було (ледве 3 000 старовірів, т. зв. липован на Буковині), то їх відсоток на українських землях у Російській Імперії становив 13,1 % всього населення. На території 9 українських губерній їх було 2,4 млн (10,4 % всіх), на території УРСР в межах з 1938 — 2,1 млн (10,0 % всіх), у сучасних межах 2,8 млн (10,5 % всіх).

Високий відсоток росіян у містах — 42,3 % від їхньої загальної кількості (частка від всієї чисельності українців у містах мешкало — 5,4 %, усе міське населення України становило 12,6 % загальної чисельності населення), 57,7 % у селах. Серед міської людності росіяни становили 33,7 % (українці — 32,5 %), у місті з понад 100 000 меш. навіть 53,4 % (українці — 12,6 %), натомість серед сільської людності ледве 6,7 % (українці — 83,0 %; числа стосуються лише території, яка входила 1938 до складу УРСР). Найбільші міські скупчення росіян такі: Одеса, Київ, Миколаїв, Катеринослав, Херсон і значно менші: Житомир, Полтава тощо.

Всі дані за переписом 1897 наведені далі у таблиці.

Перепис 1897 року
Місто тисяч відсоток
Одеса 198,2 48,2 %
Київ 134,3 54,4 %
Харків 109,9 63,0 %
Миколаїв 61,0 66,3 %
Катеринослав 47,1 41,8 %
Херсон 27,9 47,9 %
Полтава 11,0 20,6 %

Географічне розміщення росіян було нерівномірне. Вони були нечисленні в давно заселеній смузі Лісостепу (за винятком Слобожанщини) і північної України, разом бл. 0,6 млн (або 3 % всього населення), у тому ч. 134 000 у Києві. Більший відсоток росіян становили в пізніше заселених краях, як на півдні Україні, де їх було 1,2 млн (у тому ч. в Одесі 198 000) або 60 % всього населення та на Кубані (без сх. її частини) — 340 000 (34 %); 1 млн росіян жило на Слобожанщині (у тому ч. 100 000 у Харкові), частково спільно колонізованій з українцями. Докладніше див. карту.

За своїм соціальним окладом росіяни в Україні були в усіх суспільних класах і прошарках населення. Найчисленнішою, особливо по містах, була верства чиновників — службовців усякого роду цивільних і військових установ. Дуже сильною, поза купецтвом і промисловцями, була верства російських землевласників (поміщиків), наділюваних земельною власністю в Україні, поміж ними колишніх офіцерів. Чимало росіян було в інтелігентських колах, зокрема серед професури і учительства вищих і середніх шкіл, а також поміж духовенством, здебільше у містах. Безустанно збільшувалася кількість не лише сезонних, але й постійних російських робітників, сприяючи дальшій русифікації більших індустріальних осередків в Україні. Окремими поселеннями в Україні жили російські селяни, спроваджувані рос. поміщиками або поселені російським урядом і ті, що вільно поселялися.

Сільске російське населення жило, як правило, в окремих селах або в частинах сіл, лише рідко всуміш з українцями. Російські села відрізнялися своїм виглядом від українських (інша будова хат, мало садів). Російський селянин відрізнявся також своїм побутом; його взаємини з українським селянином були стримані, мішаних російсько-українських подружь було мало. Цілком відокремленим життям жили російські старовіри (як від українців, так і від інших росіян); вони становили близько ⅓ загалу російських селян.

У своєму наставленні до України й українців загал росіян в Україні стояв на позиціях імперської політики, допомагаючи російському урядові здійснювати його централістичні й русифікаційні настанови. Живучи в Україні, росіяни вважали її за органічну частину єдиної російської держави, український народ трактували, як російське плем'я, його мову — за російський діалект і його культуру за варіант російської культури. Хоч дехто з них, любив українську природу, фольклор, літературу, мову і шанували українське минуле (козаччину).

Але навіть прихильники революційно-інтернаціональних ідей серед росіян в Україні уявляли собі їх здійснення у всеросійському масштабі, а українське прагнення за збереження своєї національності й розвиток української мови вважали за вузький, а то й шкідливий для вселюдських ідей партикуляризм. Так, російські учасники декабристського руху в Україні (див. Декабристи) відстоювали (за малими винятками) погляд, що всі народи, які входили до складу тодішньої Росії, мають стати російською нацією, тобто «русскими».

Здебільшого байдуже, або й негативно до українського питання ставилися прихильники й учасники «Народної Волі» (див. Народництво) та ліберально-конституційних рухів в Україні. Централістичні позиції обстоювали також члени російських партій, що діяли в Україні — Конституційно-Демократичної, Російської Соціал-Демократичної Робітничої й соціал-революціонерів. Цілком негативним було наставлення до українства й українців російських правих партій та організацій, що діяли в Україні («праві», «російські націоналісти», «Союз русского народа» тощо).

Нівеляційні щодо українства тенденції й настанови серед загалу росіян в Україні зміцнювалися під тиском російської адміністрації і за допомогою цілком зрусифікованого шкільництва, Православної Церкви і російської преси, не тільки видаваної урядовими чинниками, але й приватними особами.

Поряд з зростанням числа росіян в Україні, збільшилася також їх питома вага не лише в державно-адміністративному і соціально-економічному житті України, але й у розвитку її науки й культури. Зокрема визначна була участь росіян в науково-академічному житті України; чимало професорів високих шкіл були російського походження. Деякі з них зробили значний вклад в українську науку: історики В. Іконніков, С. Голубев, історики літератури М. Петров, В. Перетц, філософ О. Гіляров, археолог М. Ростовцев, хімік С. Реформатський, фізик Й. Косоногов, математик М. Крилов, ботаніки С. Навашин, О. Фомін, зоолог О. Сєверцов, геолог М. Андрусов, хірург Олексій Кримов, офтальмолог В. Філатов та багато інших. З Україною були пов'язані походженням, працею і творчістю рос. письм.: К. Рилєєв, граф. О. К. Толстой, О. Жемчужніков, М. Некрасов, М. Лєсков, В. Гаршин, А. Чехов, С. Надсон, І. Бунін, К. Треньов, М. Арцибашев; мистці Л. Жемчужніков, М. Врубель, Г. М'ясоєдов, В. Васнецов, М. Нестеров та ін.

На початку 20 століття російський православний священик Георгій Булишев здійснив етнографічні дослідження українського побуту. Результати були наведені в книзі «Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях». В цій праці можна знайти оцінку росіян українцями та навпаки; розповідь про ці відносини, стосується переважно Слобожанщини:

« Українці, за звичаєм, називають росіян "москалями", "лапотниками", "кацапами" і ставляться до них недовірливо, навіть з якимось насміхом, вважаючи їх жадібними, брутальними, нещирими, хитрими, ледачими і мстивими. Народ уникає мати будь-яку справу з "москалем", не кажучи вже про те, щоб наймати його налужу. "Москаль", — каже він, — неодмінно обдурить, або ж доведеться з ним сваритись через його лінощі і лукавство, і тоді він накоїть тобі такого, що весь вік жалкуватимеш"  »

Хоча зустрічна оцінка була не краща:

« "Москалі" вважають "хохлів" брутальними, впертими і недоумкуватими.  »

XX століття (після 1917)[ред.ред. код]

Розселення російськомовного населення за переписом 1897/1900 рр.
Розселення росіян в УРСР за переписом 1926 р.
Розселення росіян в УРСР за переписом 1926 р.
Розселення росіян в УРСР за переписом 1959 р.
Розселення росіян в УРСР за переписом 1989 р.
Розселення росіян в Україні за переписом 2001 р.

1917—1918 роки[ред.ред. код]

До організації українських націоналістичних сил після Березневої революції, заходів Української Центральної Ради й українських домагань автономії для України загал росіян в Україні та їхні політичні партії (кадети, меншовики, есери, більшовики) поставилися негативно.

Вони також впливали на Тимчасовий уряд у Петрограді в напрямі, ворожому до українських домагань. Напередодні Українського Національного Конгресу (17 квітня 1917) голова Київської Ради Російських депутатів П. Незлобін заявив, що домагання автономії України — це «удар у спину революції» і на це домагання «демократія відповість багнетами». Негативна була настанова до укр. нац.-держ. відродження загалу рос. інтелігенції, службовців, впливових пресових органів («Киевлянин» і «Киевская Мысль») тощо.

Проголошення І Універсалу (23 червня 1917) і створення Генерального Секретаріату росіяни в Україні прийняли як узурпацію влади. Коли ж українська влада стала дійсністю, вони змінили свій погляд і радили Тимчасовому урядові якось порозумітися з Українською Центральною Радою.

Після II Універсалу і порозуміння між Центральною Радою і російським Тимчасовим урядом (липень 1917) про включення до УЦР і Генерального Секретаріату представників нацменшостей, до Центральної Ради увійшли 54 російських депутати: 20 есерів, 20 меншовиків, 10 кадетів, 4 нар. соціалісти.

У Малій Раді росісйької партії мали 8 депутатів: три меншовики (М. Балабанов і українці — К. Кононенко й Д. Чижевський), 4 есери (О. Зарубін, О. Сараджіев, І. Скловський, К. Сухових) і один кадет (С. Крупнов). Деякий час у Центр. Раді засідали також представники більшовиків (Ю. П'ятаков, В. Затонський), але 8. 11, 1917 вийшли Із неї. У Генеральному Секретаріаті були 2 представники російських партій: генеральні секретарі пошти і телеграфу О. Зарубін і для російських справ — Д. Одинець (роійський народний соціаліст).

При голосуванні проголошення УНР в Малій Раді (III Універсал 20 листопада 1917) утрималися: 1 меншовик і 2 есери, а представник кадетів вийшов з Малої Ради. Проти проголошення самостійности України (IV Універсал) голосували, за ухвалою партії, всі меншовики, натомість роійські есери утрималися. Одинець лишився міністром для російських справ в українському уряді й після IV Універсалу.

Від самого початку їх влади в Росії більшовики в Україні (серед них переважали росіяни) виступали проти її самостійности. На наказ з Москви, вони 29 січня 1918 року започаткували повстання проти української влади в Києві, яке незабаром було придушене. У створеному більшовиками, на противагу до Центральної Ради й її Генсекретаріату, радянському урядові в Харкові, так званому Народному Секретаріаті, більшість становили росіяни і зрусифіковані українці.

До Гетьманату (квітень-грудень 1918) росіяни правих і центристських течій поставилися позитивно. Вони входили до уряду (в останньому уряді С. Гербеля навіть становили більшість) і мали великий вплив у державному апараті й армії. У травні 1918 постав «Русский Союз», що мав на меті об'єднати росіян в Україні для оборони й розвитку російської культури і школи (у дійсності мав антиукраїнський характер); знову діяли праві і крайньоправі російські організації.

Кількість росіян в Україні збільшилася коштом утікачів з-під влади більшовиків у Росії. Російські офіцери творили в Україні базу для Добровольчої армії Денікіна. Ці російські елементи відплинули з України після переходу влади в руки Директорії, за якої росіяни до українського уряду вже не входили.

Назагал у визвольних змаганнях України з Росією більшість росіян, що жили в Україні, опинилась на боці більшовиків (пролетаріат) або Денікіна (переважна частина інтелігенції й буржуазія); російське селянство було переважно нейтральне.

1920—1932 роки[ред.ред. код]

Окупація України більшовиками не спричинила спершу ґрунтовних змін у національних відносинах в Україні. Серед більшості росіян в Україні, головне в державному, адміністративному й партійному апараті, переважало переконання, що змінилася тільки форма політичної влади і що Росія має залишитися неподільною і їй і далі належатиме необмежене право панування над українцями й іншими народами совітської імперії. У панівній, українській за назвою частині РКП(б) — КП(б)У кількісно переважали росіяни (53,6 % у 1922) або інші національні елементи (євреї, балтійці тощо).

Зміни числа росіян в Україні в добу революції і за перші роки радянської влади докладніше не є відомі. Чимало росіян з упривілейованих за царату прошарків емігрувало за кордони СРСР (разом з тим в Україну наплинула значна кількість комуністів із Росії), занепад міст і промисловості спричинив ослаблення російського елементу в містах, але приплив росіян на Донбас тривав далі (1921-23 — 16.000, 1924-25 — 64.000 осіб). Докладні дані про кількість росіян, їх розміщення та демографічну характеристику дає совітський перепис 1926, зокрема для УСРР.

За цим переписом, на українській суцільній території в СРСР жило 4,2 млн росіян (12,1 % всього населеная; 1897 — 13,1 %), на території УСРР у межах з 1938 — 2,7 млн (9,2 %); незначне число росіян жило у Західній Україні (бл. 60 000) та в Бесарабії (бл. 60 000).

Великий відсоток росіян жив у містах: в УСРР — 50,4 % від усього їх числа (1897 — 42,3 %), на всіх українських етнічних землях в СРСР 40,5 % (українців — 10,2 %). Серед міської людности УСРР росіяни становили 25,1 % (українці — 47,4), серед сільського — і 5,6 % (українці — 87,6). Докладніше див. карту.

Як 1897, так і 1926 року найчисленнішими міськими скупченнями росіян були (у тис., у дужках — у % до всього населення): Одеса — 162,8 (38,7), Харків — 154,4 (37,0), Київ — 125,5 (24,4), Дніпропетровське — 73,4 (31,5), Сталіне — 59,9 (56,25), Миколаїв — 46,7 (37,0), Луганське — 31,3 (43,5); на Кубані Краснодар — 83,4 (51,3). Назагал найбільший відсоток росіяни становили у великих містах: у містах з населенням понад 100000 — 33,3 %, 50-100 — 20,1 %, У менших — 12,2 %.

Порівняно з 1897 відсоток росіян в УСРР начебто зменшився від 10,0 до 9,2 % (на селах від 6,7 до 5,7 %, у містах від 33,7 до 25,1 %); фактично зменшення числа росіян було менше, бо перепис 1897 дещо перебільшив їх кількість.

Розміщення росіян 1926 року було таке, як і 1897. Їх майже не було у Західній Україні, мінімальний відсоток (2 %, винятково до 5 %) вони становили в основному масиві України (єдине більше скупчення Київ); більший відсоток на чотирьох територіях: в Слобожанщині — бл. 25 % (зокрема в українській частинах Курщини — 46 % і Вороніжчини — 30 % та в Харківщині), у південній Україні, де росіяни скупчилися переважно в приморських частинах, зокрема у містах (серед сільського населення їх було найбільше в колишній Мелітопільській окрузі — 24 %), на Донбасі (зокрема в колишній Луганській — 42,7 % і в українській частині колишньої Шахтинсько-Донецької 37 % округи) та на Кубані −33,5 % (особливо у її східній частині). Докладніше див. карти й таблицю, на якій подано кількість росіян за поодинокими краями на українській суцільній території в УСРР у тис. і у % всього населення:

Краї Всього у 1 000 у % міста у 1 000 у % села у 1000 у %
УРСР 2 677 9,2 1344 25,1 1333 5,6
Правобережжя 258 2,9 192 11,9 66 0,8
Лівобережжя 245 4,3 78 13,4 167 3,2
Півд. Слобожанщина 523 16,9 190 27,2 333 13,9
Степ 798 14,3 351 33,1 447 9,1
Дніпровський пром. район 214 8,9 117 25,1 97 5,0
Донбас 639 31,4 416 48,9 223 18,8
РСФСР 1 538 30,3 362 65,2 1 176 25,7
Курщина й Вороніжчина 779 35,4 32 49,2 747 35,0
Донщина 160 20,6 96 74,6 64 9,9
Західне Передкавказзя 599 28,4 234 65,0 365 21,0
Разом 4215 12,1 1706 28,8 2509 8,9

Приналежність до російської національності та російської мови не покривалася, як видно з табл. (у тис. і — у дужках — у % всього населення):

Все населення міське сільське
Росіяни за національністю 2 677 (9,2) 1344 (25,1) 1333 (5,6)
Особи, що вважають рос. мову рідною 4 426 (15,2) 2 390 (44,5) 2 036 (8,6)

Російську мову вважали за рідну 2 627 000 росіян (98,1 % усіх), 1289000 українців (5,5 % усіх), 356 000 євреїв (22,6 всіх) та 154 000 ін. Процес мовної русифікації охопив насамперед українську людність у містах, де 24,4 % вважало російську мову рідною (у селах ледве 3,2 %). З іншого боку, ледве 1,4 % росіян вважало українську мову рідною (навіть у селах ледве 1,8 %).

Демографічні прикмети російського і українського населення в УРСР були досить різні. Відмінною була статева й вікова будова обох народів. 1926 на 100 чоловіків припадало жінок: серед українців — 106,1, серед Р, — 100,2, тобто статева будова росіян була корисніша — серед них не було надміру жінок, бо росіяни зазнали за війни менших втрат, ніж українці, а в Україну постійно припливали Р. — переважно чоловіки у силі віку. Тому серед росіяни дорослі працездатні особи у віці 20 — 59 років становили 51,2 % (серед українців 43,1 %), серед усього населення 45,3 %, натомість менший відсоток становили діти й підлітки — 43,4 % (50,6 і 49,0 %) та старілі віком — 5,4 % (6,3 і 5,7 %).

Ще більшою була різниця між росіянами і українцями з погляду соціальної структури. Українці являли собою мало здиференційовану селянську масу, росіяни — здиференційовану суспільність. З сільского господарства жило 51,8 % всіх росіян (українців — 90,7 %), з промисловості — 20,0 (українців — 3,8 %), з торгівлі — 3,3 % (0,8 %), на службовців поипадало 12,2 % (2,6 %), на ін. професії 12,7 (2,1 %).

Росіяни були краще освічені, ніж українці: 1926 на 100 осіб у віці від 5 років і вище письменними були: серед росіян 76,5 чоловіків, 51,2 жінок; відпопідні числа для українців — 66,5 і 32,5. Кількість учнів, що вчилися в початкових школах з рос. мовою навчання становила 1927 — 14,1 % всіх учнів (відсоток росіян в Україні — 8,4), у школах проф. освіти — 16,0 %, у технікумах — 14,7 %, на робітфаках — 21,5 %. Подібні відносини існували й у сер. 1930-х pp.: 1936 росіяни становили у вузах 15,4 %, технікумах — 10,3 %, на робітфаках — 16,2 %.

1926 значна кількість росіян в УРСР народилася за її межами, тобто була зайшлим елементом — 779 200 осіб, які нар. в РРФСР (без Казахської і Киргизької АССР), 112500 в ін. респ.; з цих пришельців (в основному Р.) 70 % оселилося в м., 30 % у с., 271 000 на Донбасі. Т. ч. приблизно 25 % росіян в УРСР це зайшла людність — у м. ⅓, в с. бл. 15 %, на Донбасі понад ⅓. Постійний приплив росіян в Україну при одночасній еміграції українців за межі, УРСР — це гол. причина збільшення відсотка росіян. Значно менше значення мав нерівномірний природний приріст людности, що був вищий в українців.

У результаті продовжуваної у 1923 — 32 українізації рос. потенціал в Україні зменшився: частина росіян повернулася до Росії, частина асимілювалася в укр. оточенні, а ще ін. частина українців, зрусифікованих царатом, повернулася до українства. Значно зменшилося число росіян на керівних посадах у всіх ділянках життя. Так, участь росіян в адміністративному апараті на 1928-29 (у %) була така. (у дужках участь українців): сільради — 5,1 (87,9), селищні ради — 20,9 (50,9), міські ради — 23,9 (50,4); на районових з'їздах — 7,9 (82,9), окружних рад — 14,5 (68,6); участь в членстві КП(б)У — 27,5 (52,0), ЛКСМУ — 17,1 (64,1).

Від 1933 року[ред.ред. код]

Зміна чисельності росіян за період між переписами 1959—1989 рр.
Зміна чисельності росіян за період між переписами 1989—2001 рр.

Процес зростання українського елементу коштом зменшення російського припинився від 1933 з розгромом українського відродження, відомим під назвою «постишевщини». Офіційно закінченя цього періоду зафіксоване 17 з'їздом ВКП(б) (26. 1 — 10. 2. 1934), на якому Й. Сталін проголосив український націоналізм «головною Небезпекою». На цей час припадає демографічна катастрофа, спричинена большевицькою національною політикою у 1932-36 (голодомор і фізичне знищення, заслання десь-то 1 — 2 млн тощо). Але українство в основному зберегло завойовані у 1920-х pp. позиції аж до другої світової війни.

Сучасна етнічна група росіян в Україні сформувалася переважно завдяки міграційному допливу росіян з близьких до України губерній Росії від кінця XIX ст. до середини ХХ ст. та організованих російською владою масових переселень росіян на місце вимерлих українців і представників інших етнічних груп після голодоморів 1921–1923[4], 1932–1933 та 1946–1947 років, а також після депортацій українців[5] , кримських татар[6], поляків, чехів, німців та представників інших національностей. Значний вплив справила також евакуація тисяч підприємств та їх працівників 1941 року, багато із яких не повернулись в Україну, а на відбудовувані від 1943 року підприємства за «оргнабором» прибувала людність головно із Росії. Не поверталися діти із евакуйованих з України дитячих будинків, що залишились без батьків унаслідок Голодомору 1932—1933 років.

Останній період, що розпочався від 1945, характеризувався зростанням одверто ворожого й аґресивного до українства російського великодержавного шовінізму і значним напливом росіян в Україну[7][8]. Одночасно з тим, як українців виселюють за межі республіки під претекстом «організованого набору» на цілинні землі, новобудови тощо, в Україні, ніби для «братньої допомоги», населюють масово росіян[9]. Вони прибувають на новозбудовані фабрики й заводи, на обсадження партійного й державного апарату, як фахові інженерно-технічні й науково-культурні кадри, пенсіонери тощо. В результаті цих процесів відсоток росіян в УРСР (у нових кордонах) збільшився вдвічі за 1927-59 pp., (Відсоток українців лише незначно підвищився, натомість відсоток національних меншостей (без росіян) обнизився від 16,5 до 6,3 (див. стор. 1 733-35). Цей процес, хоч дещо слабше, триває й далі. Між 1959 і 1970 відсоток українців знизився від 76,81 до 74,9, а відсоток росіян зріс від 16,9 до 19,4. Зміну числа росіян в УРСР видно з табл. (у тис. і у дужках у % всього населення).

1926 1959 1970
усіх росіян 3 055 (8,1) 7 091 (16,9) 9126 (19,4)
у містах 1 625 (22,2) 5 726 (29,9) 7 712 (30,2)
у селах 1 430 (5,2) 1 365 (6,0) 1 414 (6,6)

Як і давніше росіян скупчуються головним чином у містах: 1970 — 64,5 % (українців — 45,6 %). Вони переважали у м. півд.-сх. найбільш індустріалізованої частини України (у м, Донбасу, Дніпропетровського пром. району і Харківської області росіяни становили аж 60 % всіх росіян в УРСР). Коли в селах відсоток росіян залишається той самий — 5-6 % (українців 89-90 %), то у містах він становить 30,2 % (українців 63,5 %). Сильний приріст росіян (за 1960-70-ті pp. на 29,7*/«, українців на 9,8 %; 1926 припадало на 1 000 українців і росіян разом взятих. 1959—180, 1970—206) спричинений іміґраційною політикою сов. влади; за 10-ліття 1960 — 70 в Україну наплинуло понад 1 млн P., які оселилися в найбільш пром. частинах України. Географічне розміщення росіян (див. карту) таке саме, як давніше, з тим, що їх відсоток постійно збільшується в усій півд.-сх. Україні.

Росіяни за переписом 2001 р.
Населення Кількість
міського 7.236.704 86.8 %
сільського 1.097.437 13.2 %
Всього 8.334.141 100.0 %

Ще більше в Україні було зростання осіб, які подали рос. мову як рідну. 1926 кількість» росіян за мовою становила 4,5 млн (11,9 % всього населення), 1959 — 10,2 (24,4 %), 1970 — 13,3 млн (31,6 %). За останні 11 pp. зростання ч. осіб з рос. рідною мовою було в 4,3 раза швидше, ніж зростання ч. осіб з укр. рідною мовою. Одночасно відсоток українців, що вважають рос. мову за свою рідну, зростає з 4,5 % у 1926 до 6,5 у 1959 і до 8,5 % у 1970. Докладніше див. Русифікація.

Частка населення, що назвало рідною мовою російську за переписом 2001 р.

Російська меншість в Україні як і за часів Російської імперії[10] має упривілейоване становище в галузі шкільництва, підготовки наук. кадрів, як також у різних ділянках культури — вид., мист. тощо[11]. Разом з цим все більше число українців примушене користатися рос. школами, пресою, книжкою тощо[12][13].

Частка населення, що назвало рідною мовою російську за переписом 1926 р.

Напливовий рос. елемент останніх десятиліть виразно відмінний від росіян дореволюційного типу. Якщо ці останні жили осіло в Україні з традиційним, неґативним або нейтральним (рідше прихильним) наставленням до українців, то теперішні поповнення росіяни прибувають як колонізатори, з одверто зневажливим або ворожим наставленням до особливостей культури й побуту України. Ця верства, за винятком рос. пенсіонерів, що оселяються назавжди, міґруюча. Осідаючи на довший чи коротший час в Україні, вона користується привілеями щодо житла, постачання, культ. обслуговування. Не бажаючи засвоювати укр. культуру і ставлячися до неї незичливо, ці росіяни дивляться підозріло на будь-яке намагання українців зберегти свою ідентичність і навіть бажання говорити рідною мовою вважають за прояв «буржуазного націоналізму».


У цьому процесі провідна роля належить насамперед КПУ, яка своїм складом і духом тепер є більше, ніж будь-коли, російською партією в Україні: все діловодство у керівництві КПУ й у всіх її установах ведеться російською мовою. Провідні центральні та обласні партійні видання КПУ, що виходять українською мовою, мають свої відповідники російською мовою («Правда Украины», «Коммунист Украины», «Рабочая Газета», «Комсомольское Знамя», «Львовская Правда», «Закарпатская Правда», «Южная Правда», «Индустриальное Запорожье» та ін.).

Про упривілеювання росіян в Україну свідчить, як приклад, що 1963 при будові Київської гідроелектростанції працювало бл. 75 % робітників української національности і 20 % російської, але на керівних посадах було тільки 11 українців і 127 росіян. Уся документація велася там рос. мовою, як і на ін. будовах і підприємствах. Зокрема впадає в око упривілейоване становище P.[джерело?], як партійної й держ. бюрократії, на Західній Україні, гол. у Львові, у якому вони живуть у найкращих районах і користуються особливими привілеями.

У 1920-х pоках M. Волобуєв вимагав автономних прав для роїзвитку укр. екомоніки; письм. В. Некрасов у 1960-х і на початку 1970-х pp. виступав на оборону діячів українського опору, але більшість російських діячів науки, як і рос. письм., є носіями русифікації та розглядають укр. науку й культуру як складову частину рос[джерело?]. Рух опору в СРСР 1960-70-х pp. знайшов собі прихильників також серед частини росіян в Україні, але вони тільки частково і дуже невиразно висловили прихильне иаставлення до прагнень українського народу.

Чисельність та частка росіян у населенні регіонів України за даними перепису 2001 р.[14]

населення росіян %
населення регіону
%
чисельності
росіян в Україні
Донецька область 4 825 563 1 844 399  38,2 %  22,1 %
Автономна Республіка Крим 2 024 056 1 180 441  58,3 %  14,2 %
Луганська область 2 540 191 991 825  39,0 %  11,9 %
Харківська область 2 895 813 742 025  25,6 %  8,9 %
Дніпропетровська область 3 561 224 627 531  17,6 %  7,5 %
Одеська область 2 455 666 508 537  20,7 %  6,1 %
Запорізька область 1 926 810 476 748  24,7 %  5,7 %
Київ 2 566 953 337 323  13,1 %  4,0 %
Севастополь 377 153 269 953  71,6 %  3,2 %
Миколаївська область 1 262 899 177 530  14,1 %  2,1 %
Херсонська область 1 172 689 165 211  14,1 %  2,0 %
Сумська область 1 296 763 121 655  9,4 %  1,5 %
Полтавська область 1 621 207 117 071  7,2 %  1,4 %
Київська область 1 821 061 109 322  6,0 %  1,3 %
Львівська область 2 605 956 92 565  3,6 %  1,1 %
Кіровоградська область 1 125 704 83 929  7,5 %  1,0 %
Черкаська область 1 398 313 75 577  5,4 %  0,9 %
Житомирська область 1 389 293 68 851  5,0 %  0,8 %
Вінницька область 1 763 944 67 501  3,8 %  0,8 %
Чернігівська область 1 236 065 62 207  5,0 %  0,7 %
Хмельницька область 1 426 649 50 686  3,6 %  0,6 %
Чернівецька область 919 028 37 881  4,1 %  0,5 %
Закарпатська область 1 254 614 30 993  2,5 %  0,4 %
Рівненська область 1 171 445 30 129  2,6 %  0,4 %
Волинська область 1 057 214 25 132  2,4 %  0,3 %
Івано-Франківська область 1 406 129 24 925  1,8 %  0,3 %
Тернопільська область 1 138 500 14 194  1,2 %  0,2 %

Динаміка чисельності[ред.ред. код]

Чисельність росіян в Україні за регіонами за переписом 2001 року
Динаміка чисельності росіян на території України[15]
Рік Чисельність, тис. Частка,%
1795 249 2,4 %
1858 458 3,5 %
1926 2707 7,3 %
1939 4886 11,8 %
1959 7091 16,9 %
1970 9126 19,4 %
1979 10472 21,1 %
1989 11346 22,1 %
2001 8334 17,3 %
Частка населення сільських, селищних та міських рад, що назвало рідною мовою російську за переписом 2001 року

Мова[ред.ред. код]

За переписом 2001 року, серед росіян України вказали на вільне володіння мовами:[16][17]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. У подальшому ставлення до російських старообрядців дещо змінюється: царський уряд був зацікавлений у тому, аби в Лівобережній Україні не тільки існувала соціальна група росіян, але й щоб вона кількісно збільшувалася.[1]
    • . История старообрядческой церкви: Краткий очерк. — М.: Изд-во старообрядческой Митрополии Московской и всея Руси. — 1991.
    • . Миловидов В. Ф. Современное старообрядчество. — М.: «Мысль». — 1979.
  2. Ю. В. Волошин. Урядова політика щодо російських старообрядців на Стародубщині у XVIII ст. Досить промовистою виявилася позиція імперської влади, яка фактичновиступила на боці старообрядців. Показовим є те, що вона іґнорувала інтересиукраїнських поміщиків не тільки в період лояльної політики щодо старовірів Єли-завети чи Катерини II, а й під час гонінь проти них[2]
  3. Мордвінцев В. Політика російської імперії щодо старообрядців у першій половині XVIII ст. // Укр. богослов (I ст. і теолог. щорічник). — К., 2003. — Вип. 2. — С. 254—266;Його ж. Старообрядницькі громади України другої половини XVIII ст. та ставлення доних влади // Соціум: альманах соціальної історії. — К., 2002. — Вип. 1. — С. 191—202.;Станкевич Г. П. Светская и церковная власть и старообрядцы на Черниговщине в послед-ней четверти XVII—XVIII вв. // Старообрядчество: история, культура, современность. Материалы. — М., 2002. — С. 31-42
  4. Улянич, Володимир. Терор голодом і повстанська боротьба проти геноциду українців у 1921—1933 роках. — К.: МАУП, 2004. — С. 5:"…уряд і партія більшовиків взяли на озброєння у війні проти українського селянства стратегію голоду. <…> другим етапом стратегії голоду було заселення спустілих сіл переселенцями із Совєтської Росії."
  5. Депортації 1939—1941, 1944—1947 (із Операцією Вісла включно) та інших років
  6. Депортація кримських татар
  7. Кримська Світлиця #15 за 07.04.2006 Імперська пастка для українців. Петро Вольвач § 9-11 [3]
  8. Див. також відповідні факти в статті Русифікація
  9. Даниленко В. «Інтернаціоналізація» Радянської України. Переселення українців у східні райони СРСР було не завжди репресивно-примусовим, а ще й добровільно-примусовим. Так, у 1954 р. почалося освоєння.цілинних … [4]
  10. Pilsudski J. Memorial Ministerstwu spraw zagranicznych w Tokio 13.07.1904 / Pisma zbiorowe: w 10 t. — T.2. — Warszawa, 1937. Ст.251
  11. У постанові ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 10 червня 1983 року "Про організацію виконання в республіці постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» російська мова в Україні ставилася в особливе, привілейоване становище.
  12. Тижневик Всеукраїнського товариства «Просвіта» Слово просвіти. Державна мова і мови національних меншин: суспільний і правовий аспекти [5]
  13. див. відповідний часовий проміжок в статті Русифікація
  14. Всеукраїнський перепис населення 2001 р. — Національний склад населення регіонів
  15. Кабузан В. М., «Украинцы в мире. Динамика численности и расселения» — М., 2006 г. (рос.)
  16. Перепис 2001 року. Розподіл населення окремих національностей за іншими мовами, крім рідної, якими володіють
  17. Перепис населення 2001 року. Розподіл населення за національністю та рідною мовою.

Джерела та література[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  • Rittich A. Ethnographie des russischen Reiches (з картою 1 : 3 700 000) Peterm. Mitteil. Suppl. Ґота 1878;
  • Лазаревский А. Описание Старой Малороссии, тт. І — III. K. 1888;
  • Клепатский П. Очерки по истории Киевской земли, т. І. Одеса 1912;
  • Рудницький С. Огляд нац. території України. Берлін 1923;
  • Равич-Черкасский М. История Коммунистйческой Парти (б) Украины. X. 1923;
  • Андріяшев О. Нарис історії колонізації Київ. землі. Київ та його околиця. К. 1926;
  • Всесоюзная Коммунистическая Партив (б). Социальный и национальный состав ВКП(б). Итоги всесоюзной партийной переписи 1927 г. М. 1928;
  • Гирчак Е. На два фронта в борьбе с национализмом. М. 1930;
  • Олєсєвич Т. Статистичні табл. укр. населення СССР за переписом 17 грудня 1926 р. В. 1930;
  • Скрипник М. Статті й промови, т. І — II. X. 1930 — 31;
  • Укр. людність СССР. В. 1931;
  • Кубійович В. Територія і людність укр. земель. Л. 1935;
  • Грушевський М. Історія України-Руси. тт. V — VI, Нью-Йорк 1955;
  • Polonska-Vasylenko N. The Settlement of the Southern Ukraine. (1750 — 1775). The Annals UVAN, т. IV — V. Нью-Йорк 1955;
  • Історія Києва, т. І, К. 1959;
  • Мишко Д. Укр.-рос. зв'язки в XIV — XVI ст. К. 1959;
  • Шевченко Ф. Політ. та екон. зв'язки України з Росією в сер. XVII ст. К. 1959;
  • Соловый Д. Людність України за сорок років, ж. Вільна Україна, чч. 24 — 27. Детройт 1961;
  • Итоги всесоюзной переписи населення 1959 года. Украинская ССР. М. 1962;
  • Кубійович В. Нац. склад населення Радянської України в світлі совєтських переписів з 17. 12. 1926 і 15. 1. 1959. ЗНТШ, CLXIX. Париж 1962;
  • Махнова Г. Численність і склад укр. населення Росії в 60-х pp. XVIII ст. Укр. Іст. Журн., ч. 2. К. 1965;
  • Наулко В. Етнічний склад населення Укр. РСР. К. 1965;
  • Олексюк М. Торжество іст. справедливости. Л. 1968;
  • Чорновіл В. Лихо з розуму. Париж 1968;
  • Дружинина Е. Южная Украина в 1800 — 1825 гг. М. 1970;
  • Кабузан В. Чисельність та нац. склад населення Новоросії в 60-80-х роках XVIII ст. Укр. іст.-геогр. збірник. Випуск І. К. 1971;
  • Ohloblyn О. A History of Ukrainian Industry. Мюнхен 1971;
  • Кубійович В. Нац. склад населення УРСР за переписом 1970. Сучасність, ч. 9. Мюнхен 1971;
  • Куличенко М. Национальные отношения в СССР и тенденции их развития. М. 1972;
  • Укр. Вісник, випуск VI. Париж — Балтімор 1972;
  • Дробижев В. та ін. Историческая география СССР. М. 1973;
  • Левицький Б. Росіяни у союзних республіках, ж. Укр. Самостійник, ч. 195 — 96. Мюнхен 1973.
  • Штепа П. Українець і москвин. — Дрогобич: Видавнича фірма«Відродження», 2002. — 688 с.
  • Панашенко В. Коменданти російські в Гетьманщині 18 ст. // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 469. — ISBN 978-966-00-0692-8.
  • Итоги всесоюзной переписи населення 1970 года. — М., 1973. — Т. IV.

Посилання[ред.ред. код]