Переяславська рада

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Пам'ятний знак «Навіки разом» на відзначення 325-річчя возз'єднання України з Росією у Переяславі-Хмельницькому. Споруджений у 1979 році.

Переяславська рада — загальна військова рада, яку гетьман Богдан Хмельницький скликав у Переяславі 8 (18) січня 1654 року. Точні результати Ради були згодом втрачені і переписані істориками, тому рішення, приняте Радою, трактується по-різному. Деякі історики схиляються до думки, що рішення, прийняте Радою, полягало у об'єднанні територій Війська Запорозського з Московським царством.

Передумови[ред.ред. код]

У січні 1648 року на Запоріжжі розпочалася Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. Повстанці здобули низку перемог над урядовим військом Речі Посполитої, їх підтримували народні маси, розраховуючи на збільшення козацького реєстру (який утримувався коштом державної скарбниці), послаблення панського гніту Речі Посполитої, утисків з боку відкупників-євреїв — управителів маєтків заможної шляхти, а також поновлення позицій православної церкви на своїх землях.

Однак здобута Богданом Хмельницьким автономія опинилась затиснутою між трьома великими державами Східної Європи — Річчю Посполитою, Османською імперією та Московським царством.

В умовах феодальної Європи Хмельницький не міг офіційно проголосити незалежність, бо не мав права стати легітимним монархом. Він був тільки гетьман, а не нащадок короля Данила Галицького, ба навіть не належав до жодного роду руських князів. Серед ватажків повстання теж не було відповідної кандидатури. Вчинити інакше — проголосити республіку з конституцією на зразок Орликової — не було змоги, бо на те бракувало потужного військового підкріплення. До Великої французької революції залишалося ще майже півтора століття.

Економічну і людську базу Хмельницького становили Київське, час від часу також Брацлавське і Чернігівське воєводства — землі, обтяжені постійною польською окупацією та війнами. В таких умовах Козацька українська держава ніяк не змогла б провадити затяжну війну.

Єдиний можливий союзник, кримський хан, не був зацікавлений в остаточній перемозі козаків. Тут важили міркування про різну віру та про періодичні набіги на Україну по ясир — джерело ханських прибутків. Самодостатнє господарювання українців завжди було джерелом збагачення татар, польської шляхти та відкупників-євреїв і російського боярства з москалями — служивим людом московського царя. Ще з часів Римської імперії слов'яни були «сильними рабами і сміливими та вмілими воїнами». Саме тому ця імперія не змогла досягти успіху на землях Північного Причорномор'я, хоч мала успіх в просуванні на схід — в Азію.

Отже, спершу Хмельницький намагався побудувати автономне утворення в межах Речі Посполитої, просив військової допомоги у московського царя і його воєвод, з часом — схилявся до рішення стати васалом Османської імперії, і це стало чинником, який вплинув на рішення Земського собору у 1653 році.

Переговори[ред.ред. код]

  • Оцінки
  • 8 (18) червня 1648 року — лист Хмельницького до московського сіверського воєводи Леонтьєва. Згадки про прихильне ставлення козаків до царя. Питання підданства царю не піднімається[7].
  • 11 (21) липня 1648 року — лист Хмельницького до московського путивльського воєводи Плещеєва. Згадки про заохочення московського царя до боротьби за трон Речі Посполитої. Питання підданства царю не піднімається[8].
  • Кінець грудня 1648 року — від'їзд посольства Хмельницького до Москви. В складі посольства головний посол Силуян Мужиловський і єрусалимський патріарх Паїсій[6].
  • Січень 1649 року — в Москві патріарх Паїсій переконує царя в бажанні Хмельницького: «…бити челом царскому величеству, чтоб государь пожаловал велел ево, Хмельнитцкого, и все Войско Запорожское приняти под свою государскую високую руку..»[9], однак в записці Мужиловського згадується лише клопотання про подання військової допомоги, а питання підданства царю не піднімається[10].
  • Квітень 1649 року — зустріч в Чигирині Хмельницького із царським послом Григорієм Унковським. Гетьман наголошує на спорідненості України з Москвою[11] і просить подати військову допомогу[6].
  • Травень 1649 року — від'їзд посольства Хмельницького до Москви. В складі посольства головний посол — полковник Федір Вешняк. В акредитивній грамоті висловлено прохання про протекторат московського монарха[6]: «…под милость и оборону свою возьми… всю Русь[12]»[13]. Одночасно подібне посольство було вислано до трансильванського князя Дєрдя II Ракоці[14], з метою заохотити його до боротьби за трон Речі Посполитої[6].
  • 6 серпня 1649 року — піррова перемога козаків у Зборівській битві. Зраджений кримськими татарами Хмельницький винуватить Москву, яка не подала допомоги[15]. Українсько-московські стосунки погіршуються[6]. Гетьман і його оточення вдаються до дипломатичного тиску на Москву: відкрито висловлюються про необхідність походу на московитів[16] і відмовляються видати самозванця Тимофія Анкудінова, який видавав себе за сина московського царя Василя Шуйського[17].
  • Березень 1650 року — Хмельницький ігнорує накази короля Речі Посполитої про підготовку до спільного польсько-кримського походу проти Московії[6].
  • Літо — осінь 1650 року — пожвавлення османсько-українського діалогу про те, щоби передати під османський протекторат «…Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля з усією Руссю аж по Віслу»[18].
  • 19 лютого 1651 року — Земський собор в Москві. Московське духовенство визнало за можливе в разі невиконання стороною Речі Посполитої умов «вічного миру» дозволити Олексію Михайловичу прийняти в підданство Військо Запорозьке[6]
  • Вересень 1651 року — до Чигирина прибув османський посол Осман-ага і повідомив про готовність Порти взяти під свій захист Україну[19]. Хмельницький не поспішає, сподіваючись на відповідь Москви[6].
  • Березень 1652 року — посольство Хмельницького в Москві. Посол Іван Іскра запропонував негайно прийняти під царську опіку Військо Запорозьке. Царський уряд погодився взяти лише військо, без території, передбачаючи згодом надати йому землі в межиріччі Дону та Ведмедиці[6].

Підготовка[ред.ред. код]

Восени 1653-го Земський собор, який відбувався у Москві, прийняв рішення про включення України до складу Московії, а 23 жовтня (2 листопада) 1653 року московський уряд оголосив війну Речі Посполитій.

Для ведення переговорного процесу між обома державами в Україну з Москви 9 (19) жовтня 1653 року вирушило велике посольство, яке очолив боярин Василем Бутурліним. Серед послів були окольничий Іван Алфер'єв, дяк Авраам Лопухін і представники духовенства.

Подорож тривала довго — майже три місяці. І не тільки через бездоріжжя та безлад: довелося виготовляти новий царський прапор і текст промови Бутурліна, з призначеної гетьману булави зникло кілька коштовних камінців, тому їх довелось відновити. Потім посольство ще тиждень чекало приїзду Богдана Хмельницького, який затримався в Чигирині на похороні старшого сина, а потім не міг переправитися через Дніпро, бо крига на річці була недостатньо міцною.

Місцем проведення генеральної військової ради обрано Переяслав, куди посольство прибуло 31 грудня 1653 р. (10 січня 1654 р.). Хмельницький разом з генеральною старшиною прибув 6 (16) січня 1654 р.

Проведення[ред.ред. код]

Боярин Бутурлін приймає присягу від гетьмана Хмельницького на підданство Московії. Російська гравюра 1910 року.

У Переяславі відбулася 8 (18) січня 1654 р. старшинська рада, а згодом генеральна військова рада. У ній взяли участь представники козацтва Київського, Чернігівського та Брацлавського полків і жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім переяславських) та духовенства.

Під час публічної церемонії гетьман і козацька старшина присяглися на тім, «щоб бути їм із землею і городами під царською великою рукою невідступно».

Після зачитання царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовенство мало привести їх до присяги. Однак Хмельницький зажадав, щоб посли першими присягли від імені царя, що мало б забезпечити Україні збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обома державами. Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка тривала декілька годин, а посли залишилися чекати в соборі. В ході наради полковники — переяславський Павло Тетеря та миргородський Григорій Лісницький — приходили і просили Василя Бутурліна скласти присягу, але безуспішно. Одночасно керівник посольства двічі стверджував, що цар охоронятиме всі права України і заявляв, що «царское слово переменно не бывает».

Бутурлін відмовився присягати від імені царя, посилаючись на те, що цар не присягає своїм підданим. Ніякого письмового договору в Переяславі укладено не було.

Після тривалої наради українська сторона склала присягу, взявши до уваги слова Бутурліна, що їх гетьман і старшина витлумачили як рівнозначні присязі царя. Всього у день Переяславської ради присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий прапор (хоругву), булаву та шапку.

Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялися за вироблення умов договору. Було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави зі збереженням основних прав і вільностей Війська Запорозького; було написано проект договору у формі петиції до царя з 23 пунктів, якого привезли в Москву наприкінці березня 1654 року переяславський полковник Павло Тетеря і військовий суддя Самійло Зарудний.

Після Переяславської ради представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За їхніми даними, присягу склали 122 542 особи чоловічої статі. Безумовно, це число завищили царські дяки. Відмовились підтримати Переяславську угоду й присягти московському царю численні представники козацької старшини, зокрема полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський (царських представників там побили киями), Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косівим. Не присягла Запорізька Січ.

Наслідки[ред.ред. код]

Згідно з Переяславськими домовленостями, між гетьманом і царським урядом було укладено Березневі статті 1654 року.

У результаті Переяславської ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під залежності Речі Посполитої спонукала Богдана Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували, і врешті-решт широка автономія українських земель та Запоріжжя звелася протягом 120 років нанівець.

300-у річницю Переяславської Ради широко відзначали в СРСР 1954 року, до цього ювілею приурочили, зокрема, передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР.

Оцінки[ред.ред. код]

Монумент у Переяславі-Хмельницькому на відзначення 300-річчя возз'єднання України з Росією. Прикрашений жителями національною символікою до Дня Незалежності України в рік початку російської збройної агресії проти України.

Оцінка самої Переяславської ради була і є предметом частих суперечок між ученими. Справа ускладнюється тим, що оригінальні документи втрачено, а може, їх і не було взагалі. Збереглися лише «копії» чи «переклади», що дає право вважати «переяславські домовленості» фікцією, тобто вигадкою. До того ж російський архіваріус Петро Шафранов доводить, що навіть ці «копії» сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом висунуто п'ять основних тлумачень «Переяславської угоди».

На думку російського історика права Василя Сергєєвича (помер 1910), «угода» являла собою персональну унію між Московією та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. Інший фахівець із російського права Микола Дьяконов (помер 1919) доводив, що, погоджуючись на «особисте підкорення» цареві, українці безумовно погоджувалися на поглинення їхніх земель Московським царством, а тому ця угода була «реальною унією». Такі історики, як росіянин Венедикт М'якотін та українець Михайло Грушевський, вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючися в її внутрішні справи; українці ж зобов'язувалися сплачувати цареві податки, подавати військову допомогу тощо. Інший український історик — В'ячеслав Липинський — пропонує думку, що угода 1654 р. була не чим іншим, як лише тимчасовим військовим союзом між Московією та Україною.[20]

Як зазначив Юрій Шевельов[21], Переяслав у перспективі трьох сторіч нам уявляється початком великої трагедії. Але в 1654 році не був закладений розвиток тільки в цьому напрямі. Навпаки, сучасникам Переяслав здавався вихідним пунктом для великої експансії. Україні, яка майже нічого не втратила політично, відкривався шлях до культурного завоювання страшного сусіда. Київ в очах тогочасного українця був другим Єрусалимом — центром церкви, культури. Ворогом були османи та поляки, і знаряддям піднесення другого Єрусалима — Києва, мала стати Москва. Її військова сила мала здійснити програму української інтелігенції.

Що таке Москва, — знали, і все-таки пішли на Переяслав. Може, тому, що усвідомлювали, наскільки нижчий був той культурний і побутовий рівень, на якому стояла Москва. Дійсно, Переяслав став передумовою української культурної інвазії. Уже у другій половині XVII століття в Москві було сім монастирів, повністю заселених українцями й білорусинами. Славнозвісна реформа патріарха Никона була фактично проведена з участю українців, вихідців із Київської академії. Заснована 1685 року Московська академія, що відома під назвою Слов'яно-греко-латинської, від 1700 року фактично перейшла в українські руки і протягом наступних 64 років із дев'ятнадцяти ректорів українцями були шістнадцять.

Якщо Україна і зазнала поразки, то це сталося не через переяславські умови. «Політично і військово Переяслав став початком поразки тому, що різні українські кола втягали Москву в Україну, намагаючися використати її проти своїх внутрішніх ворогів»[21]. Можна ще вигадувати більш-менш схожі на реальність теорії, та без автентичних документів (підписаних та скріплених печатками, з обох сторін, чи як там було прийнято в ті часи), ці теорії залишаються лише теоріями.

Пам'ятний знак на честь зречення українським козацтвом присяги московському царю.

Зречення присяги[ред.ред. код]

21 червня 1992 року в Переяславі-Хмельницькому була зібрана чергова Велика рада Українського козацтва, на якій зібралися козаки з усієї України.[22]

На майдані Возз'єднання було обрано Гетьманом України політика, літературного критика, публіциста, провідника руху опору проти національної дискримінації українського народу, проти русифікації, керівника Народного Руху України, ініціатора та ідейного натхненника Української Гельсінської Спілки В'ячеслава Чорновола.[23]

На Великій раді затверджено текст присяги на вірність Україні і одноголосно проголошено зречення присяги на вірність московському цареві, даної у 1654 році під час Переяславської ради[22].

На пам'ятному знаку, встановленому на честь цієї події значиться[24]:

« Присяги, даної на цьому місці, зрікаємося, на цьому хрест цілуємо — гетьман українського козацтва і вся генеральна старшина, і отамани, і козаки.

На цьому місці 21 червня 1992 року українське козацтво на чолі з гетьманом В'ячеславом Чорноволом скасувало присягу московському цареві, дану Богданом Хмельницьким, частиною старшини та козацтва 8 січня 1654 року.

 »

Примітки[ред.ред. код]

  1. Иловайский Д. И. История России. — М., 1905.— Т. 5. — С. 84.
  2. Кордуба М. Боротьба за польський престіл по смерті Володислава IV // Жерела до історії України-Руси. — Т. 12. — Львів, 1911. — С.10.
  3. Крип 'якевич І. П. Богдан Хмельницький. — Львів, 1990. — С. 265.
  4. Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. — К., 1995. — С. 101—103.
  5. Петровський М. Н. Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648—1654). — К., 1940. — С. 55—58.
  6. а б в г д е ж и к л Горобець В. М. Московська політика Богдана Хмельницького: завдання та способи їх реалізації // Україна і Росія в історичній ретроспективі: нариси в 3-х томах / Інститут історії України НАН України. — Київ: Наукова думка, 2004. — Т.1.
  7. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собр. и изданные Археографической комиссией (далее — Актьі ЮЗР). — Т. 3. — СПб., 1861. — 208.
  8. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собр. и изданные Археографической комиссией (далее — Актьі ЮЗР). — Т. 3. — СПб., 1861. — 228.
  9. Воссоединение Украиньї с Россией. — Т. 2. — С. 99.
  10. Воссоединение Украины с Россией. — Т. 2. — С. 127—131.
  11. Воссоединение Украины с Россией… — Т. 2. — С. 152—153.
  12. Воссоединение Украины с Россией… — Т. 2. — С. 177.
  13. Тобто не лише власне Військо Запорозьке як військово-політичну структуру, а й територію, населену православним народом (Горобець В. М. Московська політика Богдана Хмельницького: завдання та способи їх реалізації // Україна і Росія в історичній ретроспективі: нариси в 3-х томах / Інститут історії України НАН України. — Київ: Наукова думка, 2004. — Т.1.).
  14. Кордуба М. Між Замостєм і Зборовим // Записки Наукового Товариства Шевченка. — Т. 33. — Львів, 1922. — С. 43.
  15. Смолій В. А., Степанков В. С Богдан Хмельницький. — С. 204.
  16. Воссоединение Украины с Россией… — Т. 2. — С. 153.
  17. Акты ЮЗР. — Т. 3. — С. 419—435; Т. 8. — С. 324, 329—339.
  18. Документи Богдана Хмельницького (1648—1658) / Упоряд. І. Крип'якевич та І. Бутич. — К., 1961. С. 626—627.
    Бутич І. Два невідомі листи Богдана Хмельницького // 3аписки Наукового Товариства Шевченка. — Львів, 1991. — Т. 222. — С. 319—326.
  19. Смолій В. А., Степанков В. С Богдан Хмельницький. — С. 295.
  20. Орест Субтельний. «Україна історія»
  21. а б Шевельов Ю. Москва, Маросєйка
  22. а б Зречення українського козацтва на чолі з гетьманом В'ячеславом Черноволом від присяги московському царю. Перяславщина
  23. В Переяславі, на місці зречення московському цареві, вшанували В'ячеслава Чорновола. Сайт Переяславської РДА
  24. Переяслав. Площа Пернеяславської Ради. Переяславщина

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]