Ворошиловградська операція (1943)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ворошиловградська операція
Друга світова війна
Дата: 29 січня18 лютого 1943
Місце: Східна Україна
Результат:
Сторони
Flag of the Soviet Union (1936–1955).svg СРСР Flag of the German Reich (1935–1945).svg Третій Рейх
Командувачі
Flag of the Soviet Union (1936–1955).svg Ватутін Микола Федорович Flag of the German Reich (1935–1945).svg Еріх фон Манштейн
Військові формування
Південно-Західний фронт група армій «Дон»,
група армій «Південь» (з 13 лютого)
Військові сили
не визначено не визначено
Втрати
вбиті і поранені — не визначено,
полонені — 9 тис.
не визначено

Ворошиловградська операція — наступальна операція військ Південно-Західного фронту СРСР (командуючий — генерал-полковник М. Ф. Ватутін) в ході німецько-радянської війни, здійснена 29 січня — 18 лютого 1943 року. Проводилася під кодовою назвою «Стрибок» (рос. «Прыжок»).

Задум операції полягав у тому, щоб скористатися плацдармом на правому березі річки Сіверський Донець (притока Дону) південно-східніше Ворошиловграда (нині місто Луганськ) і розгромити при підтримці Південного фронту донбаське угруповання противника (1-ша танкова армія — група армій «Дон», з 13 лютого група армій «Південь», командуючий — генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн).

Кінцева мета — звільнення Донбасу й оволодіння рубежем Полтава — Дніпропетровськ — Запоріжжя.

29 січня 6-та армія завдала удар від Старобільська на захід, на місто Балаклія, щоб потім повернути на південь — на Маріуполь. 30 січня 1-ша гвардійська армія (СРСР) рушила на південний захід — на Лиман, щоб далі також повернути на південь, до Азовського моря, створюючи другу дугу оточення меншого радіусу. Фронтова рухома група в складі 4-х танкових й 1-го кавалерійського корпусів завдавала удар у напрямі Маріуполя. 30 січня 3-тя гвардійська і 5-та танкова армії з плацдарму на західному березі Сіверського Дінця, біля міста Ворошиловград, але обходячи його з півдня, пішли в наступ на захід.

Маючи значну перевагу сил, радянське командування планувало досить швидко розчленувати угруповання противника і знищити частинами. Однак, коли німці стали відводити свої війська на захід, радянське командування вирішило, що ворог має намір залишити всю Лівобережну Україну, і повернуло 5 армій фронту в наступ до Дніпра, а не до Азовського моря.

6 лютого з'єднання фронту визволило місто Балаклія, 11 лютого — місто Лозова, 14 лютого — Ворошиловград і вийшло на рубіж Зміїв — Красноград — Красноармійськ (Сталінської, нині Донецької області) — Слов'янськ — Ворошиловград. Успішне просування військ правого крила сприяло частинам і з'єднанням Воронезького фронту в оволодінні 16 лютого Харковом. 7 — 17 лютого німецькі частини, що протистояли військам лівого крила Південно-Західного і правого крила Південного фронтів, змушені були відійти з Сіверського Дінця на рубіж річки Міус. Тут фронт стабілізувався до осені 1943. 6-та і 1-ша гвардійська армії Південно-Західного фронту 18 лютого вийшли на підступи до міст Дніпропетровськ і Синельникове.

Німецькі війська відчайдушно захищалися, переходячи в контрнаступи. Особливо агресивно билися танкові дивізії СС «Дас Райх» і «Вікінг». Маючи значну перевагу в піхоті і артилерії, але дещо поступаючись кількістю танків, війська Південно-Західного фронту в ході Ворошиловградської наступальної операції відкинули війська Вермахту на 120—250 км, зайнявши північну частину Донбасу, але захопити весь Донбас їм не вдалося. 19 лютого війська Вермахту перегрупувалися, підвели підкріплення з інших ділянок фронту та завдали флангового удару, що призвело до відступу Південно-Західного фронту на рубіж Сіверського Дінця від міста Зміїв до смт Слов'яносербськ, де фронт стабілізувався.

Література[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]