Крематорій

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Одеський крематорій
Київський крематорій

Кремато́рій (лат. crematorium від лат. cremo — спалюю) — піч для спалювання (кремації) трупів людей, а також будівля, у приміщенні[1] якої знаходиться така піч[2].

Опис процесу кремації[ред.ред. код]

Процес кремації являє собою горіння тіла померлого завдяки подання в камеру кремаційних печей потоків розпеченого до високих температур (870–980 °C) газу. Для ефективності дезінтеграції в сучасні печі впроваджено ряд модифікацій (одна з них полягає в подачі основної маси полум'я на торс, який складає основну масу тіла). Як джерело тепла для печей тепер використовується газ (природний або пропан), рідше електричний струм. До 1960-х років активно використовувалося кам'яне вугілля або кокс.

Крематорії в Російській імперії[ред.ред. код]

Кремація з-за санітарно-медичних міркувань проводилася в Російській імперії до 1917 року. Наприклад, «чумний» форт «Імператор Олександр I» був обладнаний крематорієм для спалювання загиблих від чуми лабораторних тварин. Але в ньому також довелося кремувати і заразившихся в процесі досліджень легеневої чумою померлих докторів: В. Турчинович-Вижнікевіч (1905) і М. Шрейбер (1907)[3].

Перший цивільний крематорій був побудований також до 1917 року, у м. Владивостоці, з використанням печі японського виробництва, ймовірно, для кремації громадян Японської імперії (у Владивостоку в ті роки проживало чимало вихідців з м. Нагасакі).

Крематорії в СРСР[ред.ред. код]

В 1927 р. у СРСР був побудований перший в СРСР крематорій (другий на території Росії) — «Донський» (нині будівля частково перебудовано для храму преподобного Серафима Саровського) на території, суміжній з Донським монастирем. Він і був довгий час єдиним активно діючим крематорієм в країні. Урни з прахом потім розміщувалися в критому колумбарії в будівлі крематорію і павільйонах, або у відкритих колумбаріях (на прилеглій території).

З відкриттям першого крематорію ідея вогненних похоронів стала вважатися дуже «модною» і «прогресивною». У газетах СРСР стали з'являтися численні статті, що пропагують цю тему і фейлетони, що висміюють «обивательські забобони». У 1927–1932 рр. діяло «Товариство розвитку та поширення ідеї кремації в РРФСР», яке працювало в тісному співробітництві з «Союзом войовничих безбожників». У 1932 р. воно було перетворено на Всеросійське кремаційне товариство.

Кремували не тільки простих людей, але і заслужених членів партії ВКП(б)-КПРС, уряду СРСР та інших знаменитостей: Володимира Маяковського, Максима Горького, Валерія Чкалова, Сергія Кірова, Валеріана Куйбишева, Григорія Орджонікідзе, Олександра Богданова та багатьох інших. Їх прах був похований на Донському колумбарії, на Новодівичому кладовищі або в Кремлівській стіні.

Крематорії в Німеччині[ред.ред. код]

У концтаборах, створених владою нацистської Німеччини під час Другої світової війни, крематорії широко застосовувалися для утилізації трупів знищених ув'язнених[4][5].

Крематорії в Україні[ред.ред. код]

В Україні діють три крематорії (за порядком появи): у Києві, Харкові та Одесі. В Донецьку та Дніпрі вони не добудовані.

Мобільні крематорії[ред.ред. код]

Щоб приховати втрати Росії в Україні під час війни на сході України, Росія почала використовувати мобільні крематорії; також всі втрати "живої сили" офіційно Росією не визнаються, навіть всіх загиблих російських військовослужбовців Росія не забирає поховати у Росії, а спалює в мобільних крематоріях[6][7][8].

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Онианс Ричард, «На коленях богов». М.: изд. "Прогресс-Традиция", 1999 г. — С.252-262. (рос.)

Посилання[ред.ред. код]