Окремий корпус кордонної охорони

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Окремий корпус кордонної охорони
На службі 1918 — 1921
Країна  Українська Держава
Вид Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР, Alex K Ukrainska Derzhava.svg Збройні сили Української Держави
Війни/битви Радянсько-українська війна
Командування
Поточний
командувач
генерал-хорунжий
Олександр Пилькевич

Окремий корпус кордонної охорони — військове з'єднання УНР, створене у березні 1918 року при Міністерстві залізничного сполучення. Його начальником у березні 1918 року було призначено полковника В. І. Желіховського.

Перед Українською Центральною Радою гостро постало питання контролю й охорони кордонів. 6 березня 1918 Комітет Української Центральної Ради ухвалив закон про адм.-тер. устрій Української Народної Республіки. 20 березня (за старим стилем - 7 березня) Рада народних міністрів Української Народної Республіки розглянула справу організації "пограничної сторожі" й ухвалила передати це питання на вирішення нар. міністерствам внутрішніх справ, фінансів і військових справ із тим, щоб статут цієї сторожі і сама організація її були утворені якомога скоріше.

План створення Окремого корпусу охорони, розроблений за часів УЦР, втілювали в життя в добу Української Держави гетьмана П.Скоропадського.

Корпус мав складатись з 9-ти бригад:1-ї Волинської, 2-ї Подільської, 3-ї Одеської, 4-ї Чорноморської, 5-ї Донецької, 6-ї Північної,7-ї Хоперської, 8-ї Азовської,9-ї Курської. Базою формування 1-ї, 2-ї, 5-ї, 6-ї та 7-ї бригад визначався колиш. 4-й прикордонний округ. До їх складу увійшли також кадри Проскурівського та Хотинського окремих прикордонних полків. Кадри підрозділів колиш. 5-го прикордонного округу стали основою для формування решти бригад. Командиром корпусу було призначено ген. хорунжого Л.Байкова, начальником штабу – ген. хорунжого Т.Протазанова.

Склад[ред. | ред. код]

Згідно з планом формування корпусу, у його складі мало бути дев'ять бригад кордонної охорони та одна навчальна:

Перебіг формування[ред. | ред. код]

За браком старшинських кадрів формування корпусу відбувалось вкрай повільно. З приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського начальником Окремого корпусу кордонної охорони був призначений генеральний хорунжий В. З. Савєльєв, начальником штабу — генеральний хорунжий Л. Л. Байков. Полковник В. І. Желіховський був переведений на посаду помічника начальника корпусу. У середині серпня 1918 року розпочалось активне формування бригад кордонної охорони. Були призначені командири та начальники штабів бригад, старшини-прикордонники та навіть фахівці з митної служби.

24 травня 1918 міністр фінансів гетьман. уряду затвердив тимчасовий штат управління корпусом. Воно здійснювалося через відділи (заг., персональний, орг., кордонний) і частини (мор., судових справ, санітарну, ветеринарну, будівничу) штабу та управління начальника постачання корпусу.

Формування бригад проходило в умовах нестачі підготовлених кадрів і прискорилося лише в червні 1918. Існуючі прикордонні частини виступали своєрідними донорами для новостворюваних.

Одночасно з формуванням Окремого корпусу кордонної охорони уряд Укр. Д-ви вирішував питання встановлення кордонів із Росією. Фактичною межею між двома д-вами було визнано "нейтральну зону". Уряд Укр. Д-ви здійснив ряд односторонніх заходів для захисту своїх кордонів. 24 червня було прийнято постанову про відкриття митних установ на кордонах України.

Законом від 30 серпня 1918 на кордоні з Росією було встановлено кордонні пункти на станціях Орша, Клинці, Хутір-Михайлівський, Коренево, Гостинцево та Валуйки. У тилу кордонних пунктів на станціях Жлобин, Новобілиця, Ворожба, Бєлгород і Куп'янськ встановлювалися дозорчі пункти. Питання про держ. кордони з Росією так і не було вирішене. 7 жовтня 1918 переговори було припинено, а на початку листопада 1918 взагалі перервано.

Несення кордонної служби, постійне збільшення обсягів завдань з охорони кордону вимагали відповідного матеріально-тех. забезпечення. На асигновані д-вою кошти продовжувалось облаштування прикордонних об'єктів: будувалися телефонні лінії, утримувалася в робочому стані сигналізація, проводилася закупівля коней, збруї.

Із приходом до влади Директорії УНР відбулися зміни в командному складі: 6 січня 1919 командиром корпусу було призначено колиш. прикордонника і військ. міністра УЦР О.Жуковського.

В умовах бойових дій територія УНР обмежувалась зоною стратегічного впливу Армії Української Народної Республіки. Кордони в цей час були рухомими, нестійкими. На кордоні з Румунією на р. Дністер стояла сторожова охорона чисельністю до 2 тис. вояків. Орг-цію охорони кордону було покладено на коменданта Кам'янця-Подільського.З 1918 року фактично діяли пункти митного огляду в селах і містечках – Хутір-Михайлівський, Ворожба, Конотоп, Валуйки, Каменська, Лихи, Сатанів, Тарноруда, Бугаз, Овідіополь, Берестечко, Ганцевичі, Жлобин, Гомель, Малевичі, Лукинці, Ямпіль, Рибниця, Тирасполь і Могилів-Подільський.

Прикордонники мали свою форму одягу. Спочатку для кордонної охорони був визначений жовтогарячий колір петлиць. Пізніше – ясно-зелений.

Нaкaзом Головної управи вiйськ У No 230 вiд 12. 08. 1919 р. затверджено однострiй для частин окремого кордонного корпусу. Формa вiдповiдaлa зрaзку польової форми вiйськ УНР з такими змiнaми: штaни – сiро-синього кольору з жовтими кaнтaми; приклaдне сукно – жовте з блакитною стьожкою навколо петлиць i ріжків. На кaшкетax старшин околиця булa жовтого кольору з блакитним кaнтом. a знак розрiзнення у кордонниx корпусax правила емблема на петлицяx: переxрещенi крiс i шабля, а мiж ними – жезл Меркурiя. Знaк міг бути виготовлений з білого метaлу, зроблений трафаретом білого кольору aбо вишитий на сукнi.

У Тимчасовому наказі 1919 року прикордонники отримують (принаймні, на папері) «ясно-зелені» нарукавні ромби.

Тимчасові знаки розрізнення старшин та козаків армії Української Народної Республіки (наказ Військам Дієвої Армії УНР від 9 квітня 1919 р. ч. 84)

Аналізуючи нечисленні праці, присвячені історії українських військових одностроїв та знаків розрізнення, видані в останні роки, неважко помітити, що ця тема вивчена все ще далеко не повністю. Так, висвітлюючи розвиток форми одягу армії Української Народної Республіки (УНР) у першій половині 1919 р. дослідники спираються на накази Головної Управи Війська УНР (ГУВ УНР) від 8 січня 1919 р. ч. 28 та від 24 квітня 1919 р. ч. 276. Проміжок часу між виданням цих наказів якщо і розглядається, то виключно з точки зору спроб запровадження власної уніформи у окремих частинах та з’єднаннях . Відомо, що наказ ГУВ УНР від 8 січня 1919 р. ч. 28 встановлював для старшин, урядовців та козаків звичайну похідну уніформу за зразком 1-ї Козачої Стрілецької (“Сірожупанної”) дивізії та парадну уніформу, взоровану на історичний козацький одяг [2]. Відомо також, що виконати його, принаймні в масштабах всієї армії, не вдалося. Похідна уніформа старшин та козаків, опис якої був оголошений наказом ГУВ УНР від 24 квітня 1919 р. ч. 276, була вже значно простішою: кашкет, мундир (френч), штани й шинель-чумарка [3]. Таким чином, можна зробити висновок, що після 8 січня і аж до 24 квітня 1919 р. жодних нормативно-правових актів щодо уніформи не видавали. Проте документи Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України вказують на протилежне. Наказ ГУВ УНР від 8 січня 1919 р. ч. 28 замість рангів [4], що існували за часів Гетьмана П. Скоропадського, передбачав т. зв. “ранги по посадам”. Та навесні 1919 р. українському військовому керівництву стало зрозуміло, що у справі перебудови армії на регулярних засадах без повернення до рангів не обійтися. Наказом Військам Дієвої Армії УНР (ВДА УНР) від 9 квітня 1919 р. ч. 80 “до затвердження законодавчим порядком” для всіх військових встановлюватися т. зв. “степені”. Наказ підписали Тимчасово виконуючий обов’язки Наказного Отамана отаман А. Мельник, за начальника Штабу Дієвої Армії – отаман В. Сінклер. Степені запроваджувалися для козаків і підстаршин (козак, ройовий, чотовий, бунчужний) та старшин. При цьому старшинські степені поділялися на три категорії: старшина (хорунжий, чотар, сотник), булавна старшина (осаул, полковник), отаманна старшина (отаман, кошовий отаман) [5]. Степені надавалися старшинам у відповідності не з посадою, а з останнім рангом, присвоєним на попередній службі в українській, російській чи австрійській армії. Для керування при надані старшинам степенів наводилася порівняльна таблиця з рангами Української Армії періоду Гетьманату та Російської армії. Поза всяким сумнівом, фактичне відновлення наказом ВДА УНР від 9 квітня 1919 р. ч. 80 рангів (під новою назвою “степені”) було надзвичайно важливою подією в житті збройних сил. Але степені могли дати бажаний ефект лише за умови наявності знаків розрізнення, які б їх позначали. І такі знаки розрізнення було встановлено, причому сталося це того ж 9 квітня 1919 р. Про це свідчить нещодавно виявлений нами наказ ВДА УНР ч. 84, що також був підписаний отаманами А. Мельником та В. Сінклером [6]. “До остаточного вирішення військового одягу” в ньому оголошувалися відзнаки родів зброї та степенів козаків і старшин армії УНР.

Охорона берегів Чорного моря[ред. | ред. код]

Для охорони морських кордонів замість 5-ї Чорноморської кордонної бригади створено Штаб охорони узбережжя Чорного моря, якому відповідно до проекту, мали підпорядковуватися три полки Чорноморської охорони, які формувалися в Одесі.

Доба Директорії УНР[ред. | ред. код]

Після перемоги Директорії начальником Окремого корпусу кордонної охорони УНР призначено Олександра Жуківського. Він намагався зберегти кадри кордонної охорони, але значна частина старшинського складу бригад перейшла на бік білогвардійців. Про своє підпорядкування Добровольчій армії у повному складі оголосили Одеська, Донецька, Азовська кордонні бригади, більша частина Навчальної бригади, а також кадри всіх трьох полків охорони Чорноморського узбережжя.

ОККО у війні з більшовиками[ред. | ред. код]

Коли з території Радянської Росії Червона армія почала свій наступ проти військ УНР, особовий склад Хоперської кордонної бригади був евакуйований її командиром до Куп'янська, де цілком демобілізувався. У своїй доповіді від 18 січня 1919 року начальник Окремого корпусу кордонної охорони О. Жуківський констатував, що у його розпорядженні залишилися лише кадри Північної, Курської, Волинської (всі переведені до Луцька) та Подільської (продовжувала нести варту на румунському кордоні) бригад.

О. Т. Жуківський ужив усіх заходів щодо рятування решток кадрів Окремого корпусу кордонної охорони. Наприкінці січня 1919 року штаб Окремого корпусу кордонної охорони та кадри чотирьох наявних бригад були зібрані у Кам'янці-Подільському. У березні 1919 року посаду начальника корпусу знов обійняв В. І. Желіховський, а 22 квітня 1919 він був призначений до Рівного — на посаду командувача Північної групи Дієвої армії УНР. Желіховський забрав із собою кілька старшин зі штабу Окремого корпусу кордонної охорони та наявних бригад та невдовзі виїхав до Рівного.

У Кам'янці-Подільському залишився штаб корпусу та кадри чотирьох бригад. На початку травня 1919 року, коли радянські війська тимчасово зайняли Кам'янець-Подільський, весь Окремий корпус кордонної охорони у кількості 246 старшин та 1 584 козаків перейшов на бік Червоної армії.

Коли Кам'янець-Подільський було знову відбито українськими військами, почалося нове формування Окремого корпусу кордонної охорони.

Військовики корпусу[ред. | ред. код]

Вшанування[ред. | ред. код]

100-річний ювілей[ред. | ред. код]

20 березня 2018 року на державному рівні в Україні відзначається пам'ятна дата — 100 років з дня створення Окремого корпусу кордонної охорони, попередника Державної прикордонної служби України.[1]

20 березня 1918 року, на засіданні уряду Української Народної Республіки було ухвалено рішення про створення ОКРЕМОГО КОРПУСУ КОРДОННОЇ ОХОРОНИ.

27 квітня 2018 року під час урочистих заходів з відзначення сторіччя створення Окремого корпусу кордонної охорони та чергового випуску офіцерів прикордонників Національної Академії Державної прикордорнної служби України в Києві, на Софієвській площі у своєму виступі Президент України Петро Порошенко проголосив про підписання Указу про встановлення Дня Прикордонника 30 квітня.

Історично, Слов'янська група Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, якою командував генерал-хорунжий Володимир Сікевич, звільнивши Донбас, вийшла на річку Дон до кордону з Росією, де 30 квітня 1918 року встановила перший прикордонний знак.

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]