Полк імені Костя Гордієнка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search
1-й Запорізький ім. кошового К. Гордієнка
полк кінних гайдамаків
Застава «Гордієнківців» на краю села.jpgРозвідники полку ім. Костя Гордієнка під час Зимового Походу 1919-1920 рр. (Федір Грінченко)
На службі 1917 — 1920[1]
Країна Flag of the Ukranian State.svg УНР
Належність Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР
Вид Сухопутні війська
Тип Кіннота
Оборонець Кость Гордієнко
Кольори сіро-чорні, жовто-сині
Марш «Ми гайдамаки, ми всі однакі»[2]
Війни/битви

Українсько-радянська війна 1917-21

Командування
1-й командувач Всеволод Петрів
командувач часів УД Микола Продьмо
третій командувач Володимир Герасименко

Полк ім. Костя Гордієнка — перша регулярна кінна частина Армії УНР. Сформована В. Петрівим наприкінці 1917-го. В січні-лютому 1918 під час радянсько-української війни брав участь у боях з військами більшовиків на Північно-Західному фронті та у вуличних боях з російськими червоногвардійцями у Києві. З березня 1918 входив до складу Запорізького корпусу під назвою Запорізький ім. кошового К. Гордієнка полк кінних гайдамаків. Відзначився в боях за Полтаву (27.3.1918) та Бахчисарай (24.4.1918). У складі Запорізького корпусу/групи воював до 1920, відколи його було переведено до Окремої кінної дивізії УНР[3].

Бойовий шлях[ред.ред. код]

Загальний стан національного самовизначення в російській армії у 1917р[ред.ред. код]

В той час як інші етноси російської армії вже активно політично визначалися до суверинітету, українці довгий час об'єднувались лише в культурно-етнографічні гуртки. Лише наказ, що вимагав від сьомої Туркестанської (як найбільше спокійної, дисціплінованої і, з огляду на її ізольоване становище, менше підпавшої агітації) дивізії виділити полк для відсилки на Москву, збурив українців на політичне самовизначення. Не зважаючи на більшовицьку агітацію, та спротив інших лівих і правих російських партій, більшість українців тяжіла до повернення в Україну під провід Центральної Ради, сподіваючись влитись в Києві до українського війська[2].

Виокремлення українців в окремі підрозділи в структурі російської армії[ред.ред. код]

В червні-липні 1917 року українці починають боротьбу за відокремлення в окремі військові підрозділи по етнічній ознаці в третьому Сибірському корпусі Російської армії, що утримував лінію фронту в Мінській губернії. До гуртування українців спричинились такі російські офіцери українського походження як Микола Данченко, Полтавець, полковник Гаєвський Іван Тимофійович, за координації сотника Тютюнника Василя, який на той час очолював Армійську Українську Раду, що була сформована для захисту інтересів українців від пробільшовицьких військових комітетів, які потроху перебирали на себе владу в тодішньому російському війську.

За розпорядження центральної російської влади про виборність начальників, на 29 жовтня 1917 року було назначено вибори, які в сьомій Туркестанській дивізії відбулися біля озера Кромань недалеко міста Мір. На ці вибори зійшлись усі полкові, курінні та сотенні комітети. На них начальником дивізії був вибраний Петрів Всеволод Миколайович. Але Всеволод Петрів відмовився від цієї посади, проголосивши з трибуни, що він «тепер не має обов'язку» лишатись на якій-небудь посаді, яку займав перед революцією і тим більше, що, «як громадянин України», не може без згоди існуючого правного українського уряду приймати верховодства в російській армії і тому зрікається не тільки посади начальника дивізії, але й становища начальника штабу, яке дотепер займав і попросив товаришів уважати себе «за звичайного вояка, рядового». Гурт українців, 12-го полку, які були на цих зборах, приняв її гучними вигуками «Слава».

Об'єднання українців в один полк, і вихід з під порядкування російського штабу[ред.ред. код]

В ніч з 14 на 15 листопада 1917 року, Василь Тютюнник повідомив, що штаб отримав наказ розброїти українців, а офіцерів з українського руху заарештувати.

З огляду на це українська Корпусна Рада приймає рішення про вихід з підпорядкування російського командування, і створення окремого українського полку, який очолює Петрів Всеволод Миколайович.

По домовленості з комендантом, полковником Коновкіним, прийнято рішення захопити склади третього Сибірського Корпусу, що розташовувались на станції Осипівщина (білор. Асі́паўшчына) в Столбцівському районі Мінської області, а також українці беруть під контроль місто Мір. Коли в місто Мір почали організовано стікатися українізовані підрозділи із жовто-блакитними відзнаками, 16 листопада 1917 року, голова пробільшовицього комітету та командант 25-го Сибірського полку, змушені були підписати з Петрівим угоду, якою визнавали легітимність українського полку, а також його право базуватись в Осиповщині.

Вже 17 листопада 1917 року новосформований український полк показав себе як сама організована військова формація, на фоні деморалізованого російського війська.

24 листопада завершилась реєстрація козаків та старшин полку: 126 старшин, 621 підстаршин і 2.986 козаків. Але в полку не було лікарів і кадрових старшин російської армії з передвоєнними кваліфікаціями крім коменданта полку Петріва.

Вояків поділено на 3 куріні по 6 сотень піших та по одній скорострільній в кожньому. Біля штабу полку залишалася, як охорона, штурмова (пробоєва) сотня (яка вийшла з 25-го Сибірського полку). Були сформовані і всі потрібні технічні сотні та команди, по вимогам тодішньої російської армії, і полк являв собою закінчену боєву частину.

На пропозицію Петріва, було прийнято рішення назвати полк, на честь Костя Гордієнка, «як рішучого і свідомого ворога царя Петра I, борця за незалежність і за демократичний устрій України, який в найтяжших умовинах не склав ніколи зброї. Цією постановою полк народився та прибрав своє ім'я, яке проніс через увесь тернистий шлях нашої визвольної боротьби.» Було виготовлено полкову печатку із зображенням Архистратига Михаїла.

Спроби росіян розброїти націоналізовані підрозділи[ред.ред. код]

Російська влада почала низку спроб проти національних частин. 29 листопада були розброєні сусідні з гордієнківцями дві сотні польських уланів Довбур-Мусницького, яким українці відразу надали три вози зброї зі складів штурмовиків та складів 3-го Сибірського корпусу, які вони контролювали.

1 грудня з Несвіжа в напрямку на Осиповщину були вислані 2 сотні 25-го Сибірірського полку з панцирним дивізіоном та гарматами. Одночасно з містечка Мір мали виступити збройні відділи до 1000 багнетів різних частин теж з гарматами. На Столпці прибули відділи Червоної Гвардії з Мінська.

Але Несвіжську групу розброїли Поляки (яких вважали розброєними) — група з м. Мір відмовила в послуху, а червоногвардійці не прибули.

3 грудня гордієнківцям від Василя Тютюнника надійшла інформаціями про III-й Універсал і про план, знову утвореного з армійських рад Західнього та Північного російських фронтів, революційного комітету — прорватися в Україну.

План прориву українців в Україну[ред.ред. код]

Планувалося створити збірну дивізію з Гордієнківців — куріня Наливайка і Шевченківського полку в Синяві під командуванням Петріва. Ця дивізія мала захопити та вдержати всі стації на зал. шляху від Столпців аж до Синяви. За той час 45-та російсько-українська дивізія, яка перетворилась у 5-ту українську дивізію, мала наступаючи з півночі опанувати Мінськ, а згодом захопити Лунінець. Тоді мала виступити і збірна дивізія, щоб, перейшовши Лунинець, взяти Сарни і пропустити 5 дивізію в Україну.

Гордієнківці 6 грудня провели розвідку на стаціях Осиповщина, Столпці, пересунувши одну сотню на станцію Мір за згодою коменданта, для нібито підтримки правопорядку серед демобілізованих, бо там вже доходило до єврейського погрому.

Ранком 15 грудня українська варта, без усяких ексцесів і збройного спротиву, обсадила стацію Столпці-Осиповщину, Мір. Але підвели ґренадири Наливайківського куріня які мітінґували і не і не виконали наказу. Шевченківцям спроба захопити Синяву не вдалась, і російські війська почали зосереджувати проти них свої сили.

16 грудня через Столпці почали їхати ешелони з українцями, яких, на жаль, розброювали більшовики в Мінську.

Часткова демобілізація на заклик провокаторів[ред.ред. код]

17 і 18 грудня багато козаків піддавшись на заклики якихось нібито представників Центральної Ради, на мітингу прийняли рішення про демобілізацію. Було зявлено що «українська влада не бажає бачити таких „самочинних“ формацій, що створилися на фронті з російських частин, а формує нову українську армію, так, що для тих Українців, які є в російських рядах, найкраще вертатись найскорше домів, де їх вже пляново притягнуть до української армії…»

Одночасно з наказом про демобілізацію розроблено по сотнях план адміністративно-господарчої підготовки для прориву: для всіх, хто йде на прорив, взяти хліба та харчів на 10 діб, скільки змога набоїв, але щонайменше 200 на рушницю, 30 тисяч на скоростріл, запасні чоботи, і теплий одяг. Брати скільки мога більше возів, щоби значна частина козаків могла їхати. Посадити на коні скільки вистарчить сідел та здатних верхівців.

Прорив гордієнківців в Україну територією Білорусі[ред.ред. код]

21 грудня видано наказ решткам полку, що вирішили йти на прорив до України як військовий підрозділ, чи які не поспіли демобілізуватися, зосередились до м. Пісочне, ближче до станції Столпці, яка ще була в руках гордієнківців.

Коли 22 грудня гордієнківці прибули до станції Столпці, то виявилось що вона захоплена більшовиками, а демобілізовані українці заарештовані як дезертири. Тому вніч з 22 на 23 грудня, довелось збройно звільняти Столпці, і заарештованих земляків, від більшовиків. Вже 24 грудня більшовики знову захопили Столпці, але до цього гордієнківці встигли відправити ешелонами звільнених, з під більшовицького арешту, демобілізованих українців. В ніч з 24 на 25 грудня під натиском більшовиків гордієнківці змушені були покинути і Пісочне, перейшовши річку Німан.

Після демобілізації і відступу в полку ім. К. Гордієнка залишилось старшин різних степенів 21, піхотинців 420, кінних — 35, погоничів на возах 78; скорістрілів Максима 6, Кольта 4, Люіса 8; возів господарських 60, скорострільних 6, амуніційних 12.

Гайдамацька присяга на вірність українському народу[ред.ред. код]

26 грудня 1917 року гордієнківці складають присягу, в якій кожен козак: «визнавав себе Гайдамакою, що обов'язаний боронити інтереси українського трудового народу та присягав не кидати рядів полку, заки не приїде до столиці і заки не буде вияснена дальша мета полку, що станеться після остаточного з'ясування ситуації, щоби виконати полкові накази, прямуючи безвідмовно, куди пошлють, а то й на певну смерть.»

В Україні[ред.ред. код]

8 січня 1918 року гордієнківці дійшли до м.Турів, а за декілька днів були на кордоні Мінської і Волинської губерній.

Олевськ гордієнківцями був звільнений від залишків російської армії, без єдиного пострілу, і взяли під контроль залізничну станцію. На той час в Олевську вже діяв Український Комітет. З дозволу Всеволода Петріва Олевський Український Комітет сформував місцеву міліцію, отримавши із запасів полку ім. Костя Гордієнка зброї та амуніції на 50 ополченців, для захисту громадян міста, від мародерів з числа дезертирів російської армії що тисячами проходили в той час через Олевськ, тікаючи з фронтів. Всю зброю і амуніцію що залишилась на переповнених складах Олевська, гордієнківці стали переправляти до Києва, бо зі сторони Сарн загрожували нападом більшовики.


Захист Києва від більшовицької окупації[ред.ред. код]

Дізнавшись про наступ більшовиків на Київ, 16 січня 1918 року (за старим стилем) гордієнківці вирушають з Олевська до столиці, щоб захистити її від окупантів.

В Києві, гордієнківці зіштовхнулись з хаосом, і дезорганізованістю війська, при обороні. Всеволод Петрів, намагається домовитись про відтинок оборони столиці для свого полку з Шинкарем, який перепосилає гордієнківців у підпорядкування до Вільного козацтва або Ковенка. Та в обох випадках гордієнківців намагаються роздробити не ставлячи конкретних завдань. Саме тому відправляється делегація до Центральної Ради, де зустрічаються з Грушевським, Одинцем та іншими урядовцями, але крім демагогії нічого не почули.

Зустріч довелось терміново перевати, бо залишений полк ім. К. Гордієнка на станції «Київ-2», прийняв бій з більшовиками, відтіснивши ворога від залізниці.

Відразу ж після цього бою, гордієнківці приймають рішення, і йдуть до будівлі Центрально Ради та беруть її під охорону. Також активно беруть участь у вуличних боях з більшовиками за Київ, зокрема беруть участь у приборконні більшовицького заколоту на заводі «Арсенал».

Третій курінь Запоріжського загону[ред.ред. код]

8 лютого 1918 року, Київ окуповують московсько-більшовицькі сили Муравйова. Гордієнківці з рештою військ Центрально Ради відступають до с. Гнатівка (Києво-Святошинський район), де за наказом Прісовського з усіх уцілілих підрозділів, формується трьохкурінний Запоріжський загін. На основі залишків полку ім. К. Гордієнка, формують третій курінь, до якого входять залишки деморалізованих полків ім. «Грушевського»[4] та «Вільна Україна». Серед інших приєдналися Божко Юхим і Олесь Козир-Зірка[5]. Третій курінь загону, залишивши собі ім'я кошового Костя Гордієнка, виступив у похід у складі 8 старшин, 70 козаків при трьох скорострілах Кольта.

На території Київщини і Житомирщини, третій курінь був задіяний штабом для розвідувально-диверсійної роботи в тилу ворога, а також в охороні об'єктів Житомира, Коростеня, Малина та інш.

Після того як Центральна Рада 9 лютого 1918 року підписала мирну угоду («Берестейський мир»), Гордієнківці в складі армії УНР разом із союзниками німцями, повертають контроль над Києвом, витіснивши звідти московських окупантів.

В Києві, за наказом Натієва, на основі третього куреня Гордієнківців, формується кінний полк, куди за планом мають влитися всі верхові загони. Зокрема, до Гордієнківців вливається загін «Полтавські партизани», на чолі з бунчужним Андрієм Герасименком. Всього полк складався з трьох сотень (по 50-70 козаків), і відділу кулеметників.

Звільнення Слобожанщини[ред.ред. код]

6 березня 1918 року Гордієнківцям видано наказ вирушати на схід, разом з «Богданівцями», «Дорошенківцями», «Республіканцями» для звільнення лівобережжя України від московсько-більшовицьких окупантів. На той час полк ім. К. Гордієнка мав 3 сотні та зачаток четвертої — 210 шабель, до того 4 скоростріли «Кольта» та дві гірські тридюймові скорострільні гарматки новітнього зразку.

Проїхавши в ешелонах Яготин, Гребінку, 18 березня 1918 року гордієнківці практично без бою зайняли м. Лубни, позаяк більшовицьке військо в поспіху відступило за річку Сула, до станції Солониця, намагаючись знищити за собою мости. Швидкий наступ другої сотні гордієнківців, під керівництвом Андрієвського, під прикриттям гармотної батереї Алмазова, не дав можливості більшовикам повністю знищити міст через р. Сула, поблизу с. Засулля. Відбивши в московського війська міст, гордієнківці змусили, значно переважаюче військо більшовиків, швидко, під прикриттям бронепотягів, відступати до Солониці, а далі на Ромодан. На станції Солониця, гордієнківці захопили десяток вагонів з награбованим більшовиками в Лубнах.


19 березня 1918 року, більшовики спробували атакувати Лубни зі сторони Хоролу-Солониці бронепотягом «Заамуренець», при підтримці десанту. Та високий правий берег р. Сула, давав великі переваги гарматній батерєї під командуванням полковника Олекси Алмазова, і повністю нівелював гарматні можливості російських бронепотягів. Стрімкий контрнаступ гордієнківців знову змусив більшовиків відступити за станцію Солониця.

22 березня 1918 року гордієнківці виступили в напрямку на Хорол, Ромодан, Дубовський. За цей напрямок відповідала Запорізька дивізія. Зі сторони Золотоноші Сулу намагались форсувати союзницькі німецькі війська під орудою ґенерала фон дер Гольца. До полку ім. К. Гордієнка зголосилося близько сотні добровольців з міста і околиць Лубнів, але в кіннотники змогли озброїти лише декілька десятків, а з інших сформували пішу сотню під орудою лубенчанина капітана Деркача. Просування відбувалась під постійним обстрілом московських панцерників, а на хуторах поблизу Покровської Богачки і Лукомне (Лукім'я), довелось вибити «крюківських» партизан.

23 березня гордієнківці продовжили наступ по лінії Покровська Богачка — Лукім'я, хутори яких повністю контролювались чисельно переважаючою силою ворога. Більшовики, побачивши що мають справу з добре організованою військовою одиницею, вдалися до хитрощів, виставивши проти гордієнківців чотири сотні донецького кінного пролетарського полку, переодягнувши їх в однострої «донських козаків». Та після перших гарматних пострілів, ці донецьки пролетарії панічно розбіглись покинувши коней. Переважаючі сили ворога чининили великий спротив, тому лише 25 березня, з допомогою авто-панцирника «Партизан» системи «Пірліс», та допомогової німецької сотні, вдалося зайняти Покровську Богачку і Хорол аж до села Веселий Поділ, щоб відразу рушити на Ромодан. Самоврядування м. Хорол, надзвичайно постраждало від москосько-більшовицьких репресій, що супроводжувалось садиськими тортурами інтелігенції. В цьому місті гордієнківці роблять відзнаки на шапках зі шликами і дармовисами та красками по сотнях: малинова — 1, світло-червона — 2, темно-зелена — 4 сотня, 3-та сотня залишила свої сірі смушки і жовтий шлик. Скорострільні були з чорними, гармаші з темно-червоними шликами — зв'язкові і штаб — малиновий, але з золотими дармовисами. В Хоролі, місцевий сотник колишньої царської армії, віддав гордієнківцям декілька мотоциклів і вантажних автомобілів. До Хорола підтягнулись німецькі війська під командуванням ґенерала Едлєр фон Донау, яким постійно докучали місцеві партизани під проводом «Вареника» і «Баса».

30 березня 1918 року, гордієнківці отримали наказ першими за німців увійти в Полтаву. По дорозі на Полтаву, до полку приєднався партизанський загін «Баса», у кількості трьох десятків вершників. За Решетилівкою, щоб випередити німців, гайдамаки вирушають на Полтаву в ночі, через село Мачухи у супроводі місцевих селян. Увійшовши під покровом ночі в Полтаву, без опору, годієнківці займають позицію біля «Інституту шляхетних дівчат», звідки гарматна батерея Алмазова, зручно починає обстріл станції Полтава-Харківська за Ворсклою, де панічно відступають російські більшовики. Місцеві «Червоні Козаки» переходять на бік УНР, що полегшую звільнення міста від московських окупантів. З тяжкими боями, при невеликій підтримці однією сотнею німцями, гордієнківці оволодівають Полтавою. Але подальший рух гальмується, позаяк більшовики встигли знищити мости.

В Полтаві було захоплено великі склади, які лишились ще з часів царської армії, і які не встигли викрасти більшовики. Гордієнківці вирішили пошити собі однострої, бо до цього були або в російських зразках, або взагалі без них. Це ускладнювало взаємо стосунки з німецькими союзниками, які не завжди могли розрізнити де ворог. Полковою громадою вирішили шити трохи модернізований одяг реєстрових козаків кінця 17 та поч.. 18 ст., — синій, легкий куцан, краями зі золотим гальоном, чорні штани типу «бриджі» — вузькі у коліні, широкі вище — як найближчі до українського типу і зручні для їзди. Замість плаща темно-сіра чемерка трохи довша, як була у реєстровиків, з таким-же гальоном. Лише гармаші пошили ясно-сірі штани з червоними лямпасами і захисні куцани, а замість чемерок прийняли бурки.

3 квітня 1918 року, побоючись щоб більшовики не знищили великі склади провізії які знаходились в Селещині і Карлівці, гордієнківці отримують наказ шукати можливості форсування річки Ворскла, не чакаючи поки німці налагодять підірвані більшовиками мости. Зробивши примітивні пороми з бочок, того ж дня гордієнківці почали переправу.

У вечері 4 квітня, вдячні полтавчани влаштували бал на честь українського і німецького війська, які звільнили їхнє місто від московсько-більшовицької окупації. А вже ранком другого дня гордієнківці вирушили в похід в Конградському (нині Красноград Полтавської обл.) напрямі.

Вже 5 квітня невеликий відділ гордієнківців у півтора десятка багнетів і одним кулеметом, під'їхавши на паротязі, захопив станцію в Селещині, без бою. Хоч основні сили через поганий шлях затримувалися, та більшовики не наважились атакувати Селещину, а за ніч покинули й Карлівку, так що 6 квітня гордієнківці її також зайняли без бою. А третя сотня полку відразу займає Федорівку, щоб контролювати розташований там міст через річку Орчик. Але другого дня більшовики вдалися до атаки на Карлівку зі сторони Конграду. Оскільки склади вибухових матеріалів у Карлівці були досяжні для обстрілу з ворожих бронепотягів, гордієнківцям щоб врятувати особовий склад, довелось відступити, зосередившись на хуторах по близу Федорівки і Дмитрівки. Окрилені успіхом, більшовики спробували прорватись на Селищину, відкривши свій лівий фланг під атаку гордієнківцям і дорошенківцям. Також завдяки активізації Республиканців, Богданівців та куреню Дорошенківців, під Мерефою в напряку Харкова, більшовики почали відступати. Гайдамаки почали відтискати їх по лінії Іванівка , Федорівка, Ланна, Нижня Ланна, Верхня Ланна. Та відступаючи, більшовики встигли підірвати скади в Карлівці. Більшовиків ледве не оточили, але вони змогли вирватись через с. Берестовенька. А гадамаки знову зайняли Конград, просунувшись в с. Піщанка, в околицях Конграду. А згодом, без боїв до с. Чорнолозка. Ворог відступив на Лозову. В с. Панютине, місцеві жителі всіляко сприяли гордієнківцям, надавши провідників щоб дігнати і покарати більшовицьких комісарів-контрибутчиків, які пограбували села. А близько двох десятків залізничників цього села, добровільно зголосилися в інженерно-допоміжну сотню полку ім. К. Гордієнка. В Конграді, юнаки всіх чоловічих навчальних закладів, однодумно зголосилися вступити до полку ім. К. Гордієнка, і їх було приділено до вишколу.

Вже до 10 квітня 1918 року була звільнена Лозова. А далі разом з Чорними запорожцями, захопили станцію Руднева. Та подальший наступ на Барвінкове, було зупинено Натієвим, який наказав гордієнківцям готуватися до походу на південь разом з Петром Болбочаном. Цей похід став більш відомий як «Кримська операція 1918».

За часів УД[ред.ред. код]

З приходом до влади Павла Скоропадського ситуація загострилась, особовий склад полку відмовився при­сягати на вірність гетьману. Невдовзі ко­мандир гордієнківців був викликаний до Києва й усунений від командування полком. Новим командиром гордієнківців був призначений полковник М. Продьмо. Полк ім. К. Гордієнка разом з інши­ми трьома полками Запорізької дивізії при­кривав українсько-радянський кордон на Старобільщині. Військове міністерство не довіряло патріотич­но налаштованим запорожцям, і тому по­гано виконувало свої обов'язки щодо забез­печення Запорізького корпусу озброєнням, боєприпасами, грошима, одягом та амуніці­єю. Це призвело до зменшення чисельності особового складу Гордієнківського кінного полку, який невдовзі був кадрований у сот­ню. У листопаді-грудні 1918 року Гордієнківська кінна сотня, разом з іншими частинами Запорозького корпусу, взяла участь у збройному повстанні супроти гетьмана. З початком Другої українсько-більшо­вицької війни підрозділ вирушив до Кременчука де поповнив лави добровольцями.

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Поховання вояків кінної сотні сотника Ляховича кінного полку ім. Гордієнка у селі Можняківка Луганської області
  • На честь цього військового підрозділу назване село Гордієнківці на Херсонщині.
  • Пам'ятник загиблим воякам цього підрозділу є у селі Можняківка на Луганщині.

У Кінематографі[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]