Полк імені Костя Гордієнка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
1-й Запорізький ім. кошового К. Гордієнка
полк кінних гайдамаків
Застава «Гордієнківців» на краю села.jpg
Розвідники полку ім. Костя Гордієнка під час Зимового Походу 1919-1920 рр. (Федір Грінченко)
На службі 1917 — 1920[1]
Країна Flag of the Ukranian State.svg УНР
Належність Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР
Вид Сухопутні війська
Тип Кіннота
Оборонець Кость Гордієнко
Кольори сіро-чорні, жовто-сині
Марш «Ми гайдамаки, ми всі однакі»[2]
Війни/битви

Українсько-радянська війна 1917-21

Командування
1-й командувач Всеволод Петрів
командувач часів УД Микола Продьмо
третій командувач Володимир Герасименко

Полк ім. Костя Гордієнка — перша регулярна кінна частина Армії УНР. Сформована В. Петрівим наприкінці 1917-го. В січні-лютому 1918 під час радянсько-української війни брав участь у боях з військами більшовиків на Північно-Західному фронті та у вуличних боях з російськими червоногвардійцями у Києві. З березня 1918 входив до складу Запорізького корпусу під назвою Запорізький ім. кошового К. Гордієнка полк кінних гайдамаків. Відзначився в боях за Полтаву (27.3.1918) та Бахчисарай (24.4.1918). У складі Запорізького корпусу/групи воював до 1920, відколи його було переведено до Окремої кінної дивізії УНР[3].

Формування[ред. | ред. код]

В той час як інші етноси, насамперед поляки, російської армії вже активно політично визначалися до суверенітету, українізація частин Західного фронту затримувалась. Лише наказ, що вимагав від 7-ї Туркестанської дивізії виділити полк для відсилки на Москву задля придушення більшовиків, збурив українців на політичне самовизначення. Не зважаючи на більшовицьку агітацію, та спротив інших лівих і правих російських партій, більшість українців, чисельність яких у корпусі складала близько 3.5 тис. вояк, тяжіла до повернення в Україну під провід Центральної Ради, сподіваючись в Києві перейти до підпорядкування українського війська.

В червні-липні 1917 року українці починають боротьбу за відокремлення в окремі військові підрозділи за етнічною ознакою в 3-му Сибірському корпусі[ru], що утримував лінію фронту Скробово-Несвіж-Березина в Налібоцькій пущі Мінської губернії на стиці з Північним фронтом. До зорганізації українців спричинились такі офіцери українського походження як Микола Данченко та полковник Іван Гаєвський за координації сотника Василя Тютюнника, який на той час очолював Армійську Українську Раду, що була сформована для захисту інтересів українців від пробільшовицьких військових комітетів, які потроху перебирали на себе владу в тодішньому російському війську.

За розпорядження центральної російської влади про виборність начальників на 29 жовтня 1917 року було призначено вибори, які в 7-й Туркестанській дивізії відбулися біля озера Кромань недалеко міста Мір. На ці вибори зійшлись усі полкові, курінні та сотенні комітети. На них начальником дивізії було обрано Всеволода Петріва. Але, у силу невизначеності подальшої ситуації, він відмовився від цієї посади.

В ніч з 14 на 15 листопада 1917 року, Василь Тютюнник повідомив, що штаб отримав наказ розброїти українців, а офіцерів з українського руху заарештувати. З огляду на це українська Корпусна Рада приймає рішення про вихід з підпорядкування російського командування, і створення окремого полку який очолив Всеволод Петрів. По домовленості з комендантом, полковником Коновкіним, прийнято рішення захопити склади третього Сибірського Корпусу, що розташовувались на станції Осипівщина в Столбцівському районі Мінської області, також українці беруть під контроль місто Мір. Коли в це місто почали організовано стікатися українізовані підрозділи із жовто-блакитними відзнаками, 16 листопада 1917 року, голова пробільшовицього комітету та командант 25-го Сибірського полку, змушені були підписати з Петрівим угоду, якою визнавали легітимність українського полку.

Вже 17 листопада 1917 року новосформований український полк показав себе як сама організована військова формація, на фоні деморалізованого російського війська. 24 листопада завершилась реєстрація козаків та старшин полку: 126 старшин, 621 підстаршин і 2.986 козаків. Вояків поділено на 3 куріні по 6 сотень піших та по одній скорострільній в кожньому. Біля штабу полку залишалася, у якості охорони, штурмова (пробоєва) сотня, сформувалися технічні команди. Було прийнято рішення найменувати частину на честь Костя Гордієнка, виготовлено полкову печатку із зображенням Архистратига Михаїла. На початку грудня було вирішено передислокуватися до України.

18 грудня було прийнято рішення про демобілізацію бажаючих. Після неї у складі полку, з особового складу, залишилось 21 старшин, 420 піхотинців, 35 кінних, 78 техчастини: кулеметників Максима 6, Кольта 4, Люіса 8.

До України гордієнківці пробивалися через Полісся шляхом Турів-Олевськ перетнувши кордон близ Глушковичів[ru]. У цей час було складено внутрішньополітичні положення формації: супроти кадетів, дворянства та комуністів[2].

В Україні[ред. | ред. код]

Олевськ від залишків РІА був звільнений без єдиного пострілу, взято під контроль залізничну станцію. На той час в містечку вже діяв Український комітет зорганізований полуботківцями. Незабаром було сформовано місцеву міліцію, яка отримала із запасів полку зброю та амуніцію на 50 ополченців, задля захисту громадян від мародерів з числа дезертирів. Харчові запаси Особливої армії та артилерійські БК, що залишались на переповнених складах Олевська, гордієнківці, через загрозу нападу більшовиків з боку Сарн, стали переправляти до Києва. Від 13 до 15 січня було відправлено 7 потягів, із яких два зі зброєю. За добу, через заворушення у столиці, полк, передавши місцеві повноваження сформованим підрозділам вільного козацтва, відбув до Києва.

Зважаючи на гібридний, напівпартизанський характер військових дій полк було переозброєнно — піхоті видано легкокавалерійську зброю, решті кріси, кожній сотні по два кулемети Шоша.

Київ[ред. | ред. код]

16 січня 1918 року (за старим стилем) гордієнківці, та кілька потягів полуботківців, вирушили з Олевська до столиці. В Києві, гордієнківці зіштовхнулись з хаосом, і дезорганізованістю війська значна частина якого, окрім богданівців, частини полуботківців, вільного козацтва та СС дотримувались нейтралітету.

Всеволод Петрів вів перемовини про ділянку оборони столиці для свого полку з Шинкарем який перепосилав гордієнківців у підпорядкування до Вільного козацтва або Ковенка, що було відхилено та направлено делегацію до Центральної Ради, де відбулася зустріч з Грушевським, Одинцем та іншими урядовцями, але через демагогію та нездатність до оперативних рішень останніх їх було покинуто та прийнято рішення діяти згідно власної ініціативи. Відбулися сутички з більшовиками на станції «Київ-2», підсумком яких стало витіснення ворога від залізниці, та задіяння полку у вуличних боях, зокрема у придушенні заколоту на заводі «Арсенал». Під час подальших боїв відбулося зіткнення з частинами 25-го сибірського стрілецького полку — росіянами, які лишилися на більшовицькій службі опісля відокремлення з цієї частини гордієнківців. Значний час було витрачено на винищення бандформувань Печерську, при цьому ситуацію ускладнювали ченці УПЦ МП які переховували інсургентів.

Штаб полку, під час перебування у столиці, розміщувався у бідівлі театру-вар'єте «Apollo» на Мерингівській N8.

8 лютого 1918 року опісля штурму Київ окуповують московсько-більшовицькі сили Муравйова. Гордієнківці з рештою військ Центрально Ради відступають до Гнатівки, де за наказом Прісовського з усіх уцілілих підрозділів, формується трьохкурінний Запоріжський загін. На основі залишків полку ім. К. Гордієнка, формують третій курінь, до якого входять залишки деморалізованих полків ім. «Грушевського»[4] та «Вільна Україна». Серед інших вояк, що не входили до жодних з цих формацій, приєдналися Божко Юхим і Олесь Козир-Зірка[5]. Третій курінь загону, залишивши собі ім'я кошового Костя Гордієнка, виступив у похід у складі 8 старшин, 70 козаків при трьох скорострілах Кольта.

На території Київщини і Житомирщини підрозділ був задіяний у розвідувально-диверсійних операціях у тилу ворога, а також в охороні об'єктів Житомира, Коростеня, Малина та інших пунктів де місцеве населення під гаслом «Грабуй награбоване» експропріювало власність євреїв та заможних.

Після того як Центральна Рада 9 лютого 1918 року підписала мирну угоду («Берестейський мир»), Гордієнківці в складі армії УНР разом із союзниками німцями, повертають контроль над Києвом, витіснивши звідти московських окупантів. Незадовго до оформлення договору з Житомиру відправлено ворожий германцям Чехословацький корпус на чолі з колишнім товаришем Петріва по КВО М. Дітріхсом.

В Києві, за наказом Натієва, на основі третього куреня Гордієнківців, формується кінний полк, куди за планом мають влитися всі верхові загони. Начштабу призначено Лева Балицького, а осавулом-заступником командуючого Олексу Григор'єва. До Гордієнківців вливається загін «Полтавські партизани», на чолі з ротмістром Єповим та бунчужним Андрієм Герасименком. Всього полк складався з трьох сотень (по 50-70 козаків): Нестроїва, Андрієнка, та Єпова, і відділу кулеметників Лактіонова. Основу першої сотні склали вояки Київського та Гродненського лейб-гвардійського гусарських полків. До підрозділу було прикріплено Запорізький кінно-гірський гарматний дивізіон Олекси Алмазова[2].

Лівобережжя: Полтавщина та Слобожанщина[ред. | ред. код]

6 березня 1918 року Гордієнківцям видано наказ вирушати на схід, разом з «Богданівцями», «Дорошенківцями», «Республіканцями» для звільнення лівобережжя України від московсько-більшовицьких окупантів. На той час полк ім. К. Гордієнка мав 3 сотні та зачаток четвертої — 210 шабель, до того 4 скоростріли «Кольта» та дві гірські тридюймові скорострільні гарматки новітнього зразку.

Проїхавши в ешелонах Яготин, Гребінку, 18 березня 1918 року гордієнківці практично без бою зайняли м. Лубни, позаяк більшовицьке військо в поспіху відступило за річку Сула, до станції Солониця, намагаючись знищити за собою мости. Швидкий наступ другої сотні гордієнківців, під керівництвом Андрієвського, під прикриттям гармотної батереї Алмазова, не дав можливості більшовикам повністю знищити міст через р. Сула, поблизу с. Засулля. Відбивши в московського війська міст, гордієнківці змусили, значно переважаюче військо більшовиків, швидко, під прикриттям бронепотягів, відступати до Солониці, а далі на Ромодан. На станції Солониця, гордієнківці захопили десяток вагонів з награбованим більшовиками в Лубнах.

19 березня 1918 року, більшовики спробували атакувати Лубни зі сторони Хоролу-Солониці бронепотягом «Заамурец»[ru], при підтримці десанту. Та високий правий берег р. Сула, давав великі переваги гарматній батерєї під командуванням полковника Олекси Алмазова, і повністю нівелював гарматні можливості російських бронепотягів. Стрімкий контрнаступ гордієнківців знову змусив більшовиків відступити за станцію Солониця.

22 березня 1918 року гордієнківці виступили в напрямку на Хорол, Ромодан, Дубовський. За цей напрямок відповідала Запорізька дивізія. Зі сторони Золотоноші Сулу намагались форсувати союзницькі німецькі війська під орудою ґенерала фон дер Гольца. До полку ім. К. Гордієнка зголосилося близько сотні добровольців з міста і околиць Лубнів, але в кіннотники змогли озброїти лише декілька десятків, а з інших сформували пішу сотню під орудою лубенчанина капітана Деркача. Просування відбувалась під постійним обстрілом московських панцерників, а на хуторах поблизу Покровської Богачки і Лукомне (Лукім'я), довелось вибити «крюківських» партизан.

23 березня гордієнківці продовжили наступ по лінії Покровська Богачка — Лукім'я, хутори яких повністю контролювались чисельно переважаючою силою ворога. Більшовики, побачивши що мають справу з добре організованою військовою одиницею, вдалися до хитрощів, виставивши проти гордієнківців чотири сотні донецького кінного пролетарського полку, переодягнувши їх в однострої «донських козаків». Та після перших гарматних пострілів, ці донецьки пролетарії панічно розбіглись покинувши коней. Переважаючі сили ворога чининили великий спротив, тому лише 25 березня, з допомогою авто-панцирника «Партизан» системи «Пірліс», та допомогової німецької сотні, вдалося зайняти Покровську Богачку і Хорол, у якому було сформовано підрозділ внутрішньої безпеки, аж до села Веселий Поділ, щоб відразу рушити на Ромодан. Самоврядування м. Хорол, надзвичайно постраждало від москосько-більшовицьких репресій, що супроводжувалось садиськими тортурами інтелігенції. В цьому місті гордієнківці роблять відзнаки на шапках зі шликами і дармовисами та красками по сотнях: малинова — 1, світло-червона — 2, темно-зелена — 4 сотня, 3-та сотня залишила свої сірі смушки і жовтий шлик. Скорострільні були з чорними, гармаші з темно-червоними шликами — зв'язкові і штаб — малиновий, але з золотими дармовисами. В Хоролі, місцевий сотник колишньої царської армії, віддав гордієнківцям декілька мотоциклів і вантажних автомобілів. До Хорола підтягнулись німецькі війська під командуванням ґенерала Едлєр фон Донау, яким постійно докучали місцеві партизани під проводом «Вареника» і «Баса».

30 березня 1918 року, гордієнківці першими за німців виступили на штурм Полтави. У наступі їм допомогали частини II кавалерійського дивізіону[de] Карла фон дер Гольца[nl].

За Решетилівкою, щоб випередити німців, гайдамаки вирушають на Полтаву в ночі, через село Мачухи у супроводі місцевих селян. Увійшовши під покровом ночі в Полтаву, без опору, годієнківці займають позицію біля «Інституту шляхетних дівчат», звідки гарматна батерея Алмазова, зручно починає обстріл станції Полтава-Харківська за Ворсклою, де панічно відступають російські більшовики. Місцеві «Червоні Козаки» переходять на бік УНР, що полегшую звільнення міста від московських окупантів. З тяжкими боями, при невеликій підтримці однією сотнею німцями, гордієнківці оволодівають Полтавою. Але подальший рух гальмується, позаяк більшовики встигли знищити мости.

В Полтаві було захоплено великі склади, які лишились ще з часів царської армії, і які не встигли викрасти більшовики. Гордієнківці вирішили пошити собі однострої, бо до цього були або в російських зразках, або взагалі без них. Це ускладнювало взаємо стосунки з німецькими союзниками, які не завжди могли розрізнити де ворог. Полковою громадою вирішили шити трохи модернізований одяг реєстрових козаків кінця 17 та поч.. 18 ст., — синій, легкий куцан, краями зі золотим гальоном, чорні штани типу «бриджі» — вузькі у коліні, широкі вище — як найближчі до українського типу і зручні для їзди. Замість плаща темно-сіра чемерка трохи довша, як була у реєстровиків, з таким-же гальоном. Лише гармаші пошили ясно-сірі штани з червоними лямпасами і захисні куцани, а замість чемерок прийняли бурки.

3 квітня 1918 року, побоючись щоб більшовики не знищили великі склади провізії які знаходились в Селещині і Карлівці, гордієнківці отримують наказ шукати можливості форсування річки Ворскла, не чакаючи поки німці налагодять підірвані більшовиками мости. Зробивши примітивні пороми з бочок, того ж дня гордієнківці почали переправу.

У вечері 4 квітня, вдячні полтавчани влаштували бал на честь українського і німецького війська, які звільнили їхнє місто від московсько-більшовицької окупації. А вже ранком другого дня гордієнківці вирушили в похід в Конградському (нині Красноград Полтавської обл.) напрямі.

Вже 5 квітня невеликий відділ гордієнківців у півтора десятка багнетів і одним кулеметом, під'їхавши на паротязі, захопив станцію в Селещині, без бою. Хоч основні сили через поганий шлях затримувалися, та більшовики не наважились атакувати Селещину, а за ніч покинули й Карлівку, так що 6 квітня гордієнківці її також зайняли без бою. А третя сотня полку відразу займає Федорівку, щоб контролювати розташований там міст через річку Орчик. Але другого дня більшовики вдалися до атаки на Карлівку зі сторони Конграду. Оскільки склади вибухових матеріалів у Карлівці були досяжні для обстрілу з ворожих бронепотягів, гордієнківцям щоб врятувати особовий склад, довелось відступити, зосередившись на хуторах по близу Федорівки і Дмитрівки. Окрилені успіхом, більшовики спробували прорватись на Селищину, відкривши свій лівий фланг під атаку гордієнківцям і дорошенківцям. Також завдяки активізації Республиканців, Богданівців та куреню Дорошенківців, під Мерефою в напряку Харкова, більшовики почали відступати. Гайдамаки почали відтискати їх по лінії Іванівка , Федорівка, Ланна, Нижня Ланна, Верхня Ланна. Та відступаючи, більшовики встигли підірвати скади в Карлівці. Більшовиків ледве не оточили, але вони змогли вирватись через с. Берестовенька. А гадамаки знову зайняли Конград, просунувшись в с. Піщанка, в околицях Конграду. А згодом, без боїв до с. Чорнолозка. Ворог відступив на Лозову. В с. Панютине, місцеві жителі всіляко сприяли гордієнківцям, надавши провідників щоб дігнати і покарати більшовицьких комісарів-контрибутчиків, які пограбували села. А близько двох десятків залізничників цього села, добровільно зголосилися в інженерно-допоміжну сотню полку ім. К. Гордієнка. В Конграді, юнаки всіх чоловічих навчальних закладів, однодумно зголосилися вступити до полку ім. К. Гордієнка, і їх було приділено до вишколу.

Вже до 10 квітня 1918 року була звільнена Лозова. А далі разом з Чорними запорожцями, захопили станцію Руднева. Та подальший наступ на Барвінкове, було зупинено Натієвим, який наказав гордієнківцям готуватися до походу на південь разом з Петром Болбочаном. Цей похід став більш відомий як «Кримська операція 1918».

Кримська операція[ред. | ред. код]

За часів УД[ред. | ред. код]

З приходом до влади Павла Скоропадського ситуація загострилась, особовий склад полку відмовився при­сягати на вірність гетьману. Невдовзі ко­мандир гордієнківців був викликаний до Києва й усунений від командування полком. Новим командиром гордієнківців був призначений полковник М. Продьмо. Полк ім. К. Гордієнка разом з інши­ми трьома полками Запорізької дивізії при­кривав українсько-радянський кордон на Старобільщині. Військове міністерство не довіряло патріотич­но налаштованим запорожцям, і тому по­гано виконувало свої обов'язки щодо забез­печення Запорізького корпусу озброєнням, боєприпасами, грошима, одягом та амуніці­єю. Це призвело до зменшення чисельності особового складу Гордієнківського кінного полку, який невдовзі був кадрований у сот­ню. У листопаді-грудні 1918 року Гордієнківська кінна сотня, разом з іншими частинами Запорозького корпусу, взяла участь у збройному повстанні супроти гетьмана. З початком Другої українсько-більшо­вицької війни підрозділ вирушив до Кременчука де поповнив лави добровольцями.

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

Поховання вояків кінної сотні сотника Ляховича кінного полку ім. Гордієнка у селі Можняківка Луганської області
  • На честь цього військового підрозділу назване село Гордієнківці на Херсонщині.
  • Пам'ятник загиблим воякам цього підрозділу є у селі Можняківка на Луганщині.

У Кінематографі[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]