Пам'ятник Магдебурзькому праву (Київ)
| Пам'ятник Магдебурзькому праву | |
|---|---|
 | |
50°27′22″ пн. ш. 30°31′46″ сх. д. / 50.45600833° пн. ш. 30.529475° сх. д. | |
| Тип | споруда і пам'ятка історії |
| Країна |  Україна |
| Розташування | Київ Набережне шосе, 6 |
| Архітектурний стиль | ампір |
| Автор проєкту | А. Меленський |
| Засновано | 1802 |
  Пам'ятник Магдебурзькому праву (Київ) (Київ) | |
 | |
 Пам'ятник Магдебурзькому праву у Вікісховищі | |
Пам'ятник Магдебурзькому праву в Києві (Колона Магдебурзького права, також Пам'ятник хрещення Русі; нижній пам'ятник святому Володимиру) — пам'ятник на честь повернення Києву Магдебурзького права, розташований в історичному урочищі Хрещатик. Монумент традиційно вважається найстарішим з існуючих пам'ятників у Києві.
Пам'ятник Магдебурзькому праву розташований на Дніпровських схилах, біля Набережного шосе на київському Подолі, в урочищі Хрещатик.
Пам'ятник був поставлений на честь повернення місту в 1802 році Магдебурзького права, яке воно вперше дістало ще у XV столітті. Цю подію кияни святкували три дні ілюмінаціями й балами, а пізніше зібрали 10 тис. руб. на будівництво каплиці й пам'ятника з фонтаном. Автором пам'ятника вважають київського архітектора Андрія Меленського, проте існує версія, що автором був київський губернський архітектор Олексій Ельдезін[1]. Цегляний павільйон над джерелом було освячено 15 серпня 1802 року.
Друга назва монумента — нижній пам'ятник святому Володимиру — пояснюються тим, що за легендою на цьому місці князь святий рівноапостольний князь Володимир хрестив дванадцятьох своїх синів. Існує версія, що у Петербурзі посвяту на монументі зі згадкою про князя зрозуміли так, що і сама колона є пам'ятником Володимиру, або ж кияни навмисне представили споруду саме так — щоб не викликати монаршого гніву[2]. Імператор Олександр I і справді був обурений тим, що його завчасно не сповістили про спорудження монумента[3]. Генерал-губернатора Андрія Фенша[ru] пізніше навіть було зміщено з посади.
Офіційно «Магдебурзьку колону» надалі іменували саме пам'ятником Володимиру. З 1804 року митрополит Серапіон проводив хресні ходи до пам'ятника з метою освячення води. Але традиція ця тривала недовго = поки в Києві зберігалося магдебурзьке право. Таблицю, яка викликала плутанину, залишили на пам'ятнику — як своєрідну «епітафію міській свободі»[2].
Являє собою колону тосканського ордера, висота монумента — 18 м, завершенням служить куля з хрестом. Постамент — три арки на цегляній основі, над ним колона перехоплена трьома рустами, вище — пояс декоративний у вигляді колони. Зразок монумента доби класицизму.
Поступово колона прийшла в аварійний стан, вода в джерелі була непридатна для вживання. У 1843–1849 хресні ходи не проводилися. Історик Микола Закревський писав: «Залишилася тільки самотня обідрана колона у пам'ять про вже не існуючі права».
У 1861 році було покладено початок відновленню пам'ятника — на гроші скрипаля М. Демиденка очистили колодязь. У 1863 році пам'ятник переведено у відомство Києво-Печерської лаври. Закревський залишив спогади про те, що в той час довкола басейну були розташовані сім лебедів, із дзьобів яких струменіла вода.
У 1867 році провели ремонт пам'ятника. У 1881 році Лавра офіційно відмовилася від володіння каплицею — через те, що вона розташована далеко від території самої Лаври. За рік монумент передали Подільській Хрестовоздвиженській церкві, у 1906 році — Братському монастирю. У 1912 року складено акт-огляд пам'ятника, огляд навколишньої території — пам'ятник знову перебував у аварійному стані. Попри це, путівники досі запрошували до нього туристів і паломників.
У 1914–1915 роках спорудили сходи, що з'єднали Олександрівський узвіз і набережну Дніпра.
Капітальний ремонт проводився у 1913 році під керівництвом Михайла Бобрусова, у 1963 році — Валентини Корнєєвої, у 1987 році — Ірини Малакової, Віталія Отченашка, Марії Кадомської.
У радянський час хрест з монумента було знято. Нині його відновлено.
-
Колона в 1814 році -
Пам'ятник на початку 1910-х років -
Один з ракурсів виду на пам'ятник -
Колона з тильного боку -
Інформативна дошка на пам'ятнику -
Напис на постаменті пам'ятника
_p2.382_KIEV,_COLUMN_OF_VLADOMIR.jpg)
- ↑ Кадомська, 2013.
- ↑ а б Олексій Мустафін. Епітафія свободі. Як знищували київське самоврядування. Київ24. 2023-06-12.
- ↑ Указ императора Александра І № 20499 от 7 ноября 1802 года. Именной, данный киевскому военному губернатору Феншу «О сооружении в в Киеве памятника Великому Князю Владимиру» // Полное собрание законов Российской империи. Первое собрание (1649—1825). — Т. 27 (1802—1803). — С. 342. (рос. дореф.) [Архівовано 1 лютого 2016 у Wayback Machine.]
- Возницький О. В. Памятник Магдебугскому праву (Святое Место и Нижний памятник князю Владимиру) // archunion.format.com.ua (оригінальна публікація — archunion.com.ua) (рос.) [Архівовано 27 серпня 2019 у Wayback Machine.]
- Вортман Д. Ю., Касяненко Ю. Я. Колона магдебурзького права в Києві, пам'ятник хрещення Русі, нижній пам'ятник князю Володимиру // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 460. — ISBN 978-966-00-0692-8. [Архівовано 17 серпня 2016 у Wayback Machine.]
- Кадомська Марія. Найдавніший київський монумент // Київ і кияни: матеріали щорічної наук.-практ. конференції. — Вип. 12. — Київ: Видавництво Кий, 2013. — С. 25–43. [Архівовано з першоджерела 3 вересня 2022.]
- Памятники Св. Владиміру // Описание Киева. Вновь обработанное и значительно умноженное / Н. В. Закревский. — Т. 1. — М. : Тип. В. Грачева и К°, 1868. — С. 421—426. (рос.) [Архівовано 4 лютого 2016 у Wayback Machine.]
- Київ: енциклопедичний довідник / за ред. А. В. Кудрицького. — К. : Гол. ред. Української Радянської Енциклопедії, 1981. — С. 361.
- Толочко Л. І., Грибовська О. В. Пам'ятник святому князю Володимиру в Києві. — К. : Техніка, 2007.
- Про історію відкриття [Архівовано 24 вересня 2020 у Wayback Machine.]
- Колона магдебурзького права // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2001. — Т. 3 : К — М. — 792 с. — ISBN 966-7492-03-6. [Архівовано 18 листопада 2016 у Wayback Machine.]
